Розділ 4.4

Усі свої речі Яна спакувала до однієї валізи.

Екман зателефонував тієї миті, коли вона ось-ось мала залишити будинок. Він повідомив, що є новини, отож слід терміново зустрітися. Хоч який він був серйозний, Яна відповіла: ні.

– У мене залишилося обмаль часу. Я від'їжджаю.

– Куди це ви зібралися? – здивувався Екман.

– Додому. За годину відходить мій потяг.

– Чому такий поспіх?

У неї грудка застрягла в горлі. Екман це відчув.

– Щось трапилося?

– Нічого особливого... Даруйте, але мені слід поспішати, – надавався будь-який привід, аби він відчепився.

– Гаразд, – погодився він. – Я приїду на вокзал. Чекайте на мене там. Скажімо, біля аптечного кіоску.

Екман вийшов з таксі та, обминаючи людей з речима, ускочив до зали. Яна чекала у призначеному місці.

– Присядьмо, – запропонував він. – До відправлення вашого потягу ще є час.

Підхопивши її валізу, Екман попрямував до вільного місця у головному проході. Це було найнезручніше місце, бо раз у раз повз нього снували пасажири, через поспіх зачіпаючи громіздкими речима відпочиваючих на лаві. Саме через це воно й залишалося вільне.

– Отже, що там у вас трапилося? – запитав він, коли вона, незадоволена його наполегливістю, примостилася поряд. – Мене не обдуриш. Чи ви забули, з ким маєте справу? Отож?

– Що трапилося, те трапилося. Мене виставили за двері.

– Вже?

– А що, я маю чекати, коли мені про це повідомлять? Мій працедавець підшуковує нову гувернантку. Я його більше не влаштовую.

– А Дарко, Іринка?

– Вони не мої діти.

– Ще вчора ви співали іншої.

– Це було вчора. А ви? Ви ж самі умовляли мені поїхати звідси.

– Тоді я хвилювався за вас.

– Дозвольте мені жити, як я хочу! Дайте мені спокій.

Екман заперечливо хитнув головою.

– Вам не вдасться поїхати.

– З якого такого дива? – її брови підскочили вгору.

Він розгорнув теку та дістав бланк. Вона зиркнула з підозрою.

– Що це?

– Підпишіть.

Їй довелося поставити свій підпис.

– Щойно ви дали підписку про невиїзд. Справа досі не завершена. У вас є де зупинитися?

– Ні, – вона ображено відвернулася.

– А відтак, ви залишаєтеся за колишньою адресою та без відома прокурора не вправі рушити з місця.

– Навіщо ви так зі мною вчинили? Адже у вас є моя сільська адреса. Ви ж знаєте, що я живу не надто далеко від міста.

– Мені буде зручніше, якщо ви залишитеся у мене напохваті.

– Брехня!

– Можете не вірити, річ ваша, – сухо відповів Екман, згортаючи теку.

Яна шморгнула носом.

– Отакої, тепер у вас нежить. Ви хоч тепло вбралися? Мешти ще на вас?.. Чого ви на мене так дивитеся? Знаю я вашу історію. На цьому самому місці все й сталося. Чи то пак, звідси власне почалося.

Яна почулася ні в сих ні в тих. Незабаром увесь світ знатиме.

– Прагнете відшукати злодіїв?

– Ні.

Екман ствердно хитнув головою.

– Маєте слушність. Помста – це для людей пихатих та обмежених.

– І це каже слідчий! – жахнулася Яна.

– Де там, я лише усуваю кривду. Вловлюєте різницю?.. Кривда – зло, а зло має почуватися незатишно на цьому світі.

– Тоді як же помста?

– А! Тільки не шляхом помсти. Помста, це теж зло. Одне зло навзамін іншому? – він знизав плечима, вона змовчала. – Втім, ваш господар, як я чув, також мав на меті знайти та покарати ваших кривдників, адже так?

– Богові дякуючи, не встиг, як бачите, – вказала вона очима на валізу.

– Богові дякуючи?

– Гадаю, він це робив радше на догоду власній манії величності, аніж задля справедливості.

– Ви це збагнули вже після того, як він вирішив вас звільнити?

Яна прикусила язика. Екман зауважив її вразливе місце. Не чекаючи на відповідь, він провадив далі.

– Та невже ви сподівалися, що настане мить, коли він віддасть вам належне? Яка наївність! Ні, його захоплювала тільки власна особа. Ви – те дзеркало, у яке міг заглядати самозакоханий принц. Лише вам і вдалося потішити його пихатість. Від першого ж дня ви дивилися на нього знизу вгору – ось що насправді йому у вас припало до серця! А приголубивши вас, явивши свою шляхетність, відтепер він доскончу милуватиметься собою, насолоджуватиметься власною величчю. По суті це ж він і провокував Дарка з Іринкою, силкуючись накинути вас дітям, та водночас надалі їх принижуючи.

– Що ви маєте на оці?

– А це я вас повинен запитати: чому ви приховали від мене, що чули кроки згори? Чому я мав довідатися про це щойно з анонімного листа, скажіть будь ласка?

– Хто написав анонімку?

– Запитайте ліпше, хто підсипав вам снодійне до склянки.

– Отож ви дізналися? – Яна пожвавилася.

– Я – так. Що ж до вас, питання зайве. Послухайте, годі вже лицемірити! Ви про це знали від самісінького початку, еге ж? Але старанно ховали голову в пісок… Гаразд, я відповім. До певної міри це той, кому ви заважали, увігнавшись клином поміж нею та дітьми, хто щиро вас ненавидів, гадаючи, що ви прагнете зайняти її місце: мама.

– Авжеж, і припиніть удавати з себе здивовану!.. Вам і гадки поганої не спаде про дітей, а відтак з логікою у вас також нічого не вийшло. Ви й самі, наче мати. Дивитеся лише з одного боку та бачите лиш те, що хочете бачити. Мама! Хто така ця мама? Занепала наркоманка, насправді нічого путнього в житті не зробила, окрім як народила двійко милих дітлахів. Павлові не доводилося надто перебільшувати її недоліки, аби виправдати себе у власних очах. Поверни він її додому, вони б його обожнювали. Та вона померла на бруку, тож в очах дітей він став тираном, а вона його жертвою, і тоді вони її ідеалізували. Дітям необхідний ідеал. Зрештою ми залюбки ідеалізуємо тих, кого вже немає поруч. Особливо, якщо дуже потрібно протиставити когось батькові. Наприклад, його жертву. Таку ж точнісінько жертву, як і сам Дарко… Ага! – Екман звів догори вказівний палець. – От ми й дісталися суті. А ви гадали, чиїх це рук справа? Їх мати вже другий рік як похована на цвинтарі, тож не турбуватимемо її спокій. Адже я вас попереджав: не уособляйте зло. Зло позбавлене образу. Досить уявити обличчя зла, як ви одразу ж повірите і в маму. Хтось ходив мансардою, хтось дряпав двері, а хтось...

– Чому ви вирішили, що це діти?

– А знаєте, що вас, як і мене, ще зупиняло, що заважало дійти такого висновку? Коли перед вами зацькований хлопчак, несила уявити його здатним на будь-який непересічний вчинок. До речі, у певному сенсі ви мали рацію! То чого ж ви хочете? Якщо підліткові день у день навіювати думку про його неповновартість... Павло зробив з Дарка безвладного тишка саме тому, що не довіряв. Хоча, це не зовсім те, що ви робите з глиною. Не знаю, чи погодитеся ви з таким порівнянням, та, як на мене, стан Дарка зараз радше нагадує стислу пружину. Вона нерухома, застопорена, та лише торкнись!.. Хіба ви не відчували це на собі?.. Насправді від природи Дарко не такий вже й слинько. Проте й батько, вважаймо його за сильну особистість, насправді не потерпів би непокори з боку сина. Бачте, сильна особистість ревнива та егоїстична, вона завжди пригнічує іншу, таку ж саму, у власному оточенні. Люблячий батько мимоволі доклав чималих зусиль, аби діти дивилися на нього з острахом. Ні, самі вони не спромоглися б протистояти батькові. Але мама...

– Можливо, ви й маєте рацію, – майже погодилася Яна. – Та зрештою, як їм це вдавалося?

– Водити вас, як кота за ниткою?.. А хто, на вашу думку, ходив мансардою? Хто… а втім, хто шкребеться ночами в одні й ті ж самі двері, зручніше буде з'ясувати вам самій. Чи може, ви таки вважаєте, що з потойбіччя можна повернутися, жити собі в порожньому покою нагорі, проситися до вас попівночі у вашу кімнату, підсипати смертельну дозу снодійного, а на додаток стріляти з рушниці? Ви жінка, оглядаючи будинок, ви могли не зауважити деякі деталі, а ось ваш приятель Тарас зауважив. І сигналізацію, і подобу ручки з зовнішнього боку вікна. Злодії лише підказали мені шлях, котрим Дарко потрапляв до мансарди. Передусім це була реакція у відповідь на сувору заборону батька; той намагався викреслити будь-яку згадку про матір, позаяк вона була б йому за докір... Гаразд, зрештою, мансарда, опівнічні шерехи коло дверей, снодійне – усе це більш-менш зрозуміло. А що постраждала сторона воліє за краще мовчати, немає і кримінальної справи. Та от хто стріляв з рушниці? Тут у нас з вами цілих чотири кандидати.

– Ви ж казали, ніби усі мають алібі, – поквапно нагадала Яна. – Поза мною, ясна річ.

– На щастя для вас, вже ні.

Вона витріщила очі.

– Тобто?

– Мені слід було відразу звернути увагу на свідчення сусідів: вони казали, що бачили, як після пострілу засвітилася лампочка над вхідними дверима. Та чому вони не сказали: коли з'явилося світло? А дуже просто: у них світло не зникало. Я поцікавився у диспетчера і, певне, ви вже здогадалися, що мені там відповіли. Жодних перебоїв на лінії тієї ночі не було. Я теж, виявляється, дав хиби! Мені й справді час на пенсію.

Яна дивилася на нього не розуміючи. Екман спохопився.

– Даруйте!.. То що ж звідси випливає? Отож, світло пропадало тільки у вашому будинку, напрошується думка, що його попросту вимкнули. Внизу, загальним рубильником. Хтось із своїх. До того, як грабіжники потрапили усередину. Хтось на них чекав. Злодії гадали, що будинок порожній. А якби хтось з домочадців, прокинувшись, невчасно увімкнув світло? Ось у чім річ: він не хотів їх сполохати. – Екман витримав паузу, під час якої влаштувався зручніше, лікоть закинувши на спинку лави та розвернувшись до неї у півоберта. – Вам відомо, що ваш господар певним чином довідувався щодо вашого приятеля?.. Вочевидь, ні. Отож, цілком ймовірно, він вже знав, що це за тип, та не йняв віри, начебто ваше знайомство на східцях банку сталося випадково. Я, зрештою, теж. У такому разі не лише вашу поїздку на озера, а й раптове повернення з півдороги, як ви самі розумієте, він спланував заздалегідь. З тим, аби затягти наївних грабіжників до пастки. Усе це дуже на нього схоже. Велич задумів понад усе. Пригадуєте, я запитав, у вашій присутності він випив снодійне чи ні. Одна річ, якщо він жодного уявлення не мав про те, що станеться вночі. Тоді й не було потреби упроваджувати вас у блуд. Та якщо знав... Він без зайвого клопоту міг виплеснути пігулку чи дві з залишками води. І ви б нічого не помітили.

– То це він? – з полегшенням підхопила Яна.

Екман лукаво примружився під враженням цієї метаморфози, раніше вона й чути не бажала стосовно Павла нічого поганого.

– Не впевнений, хоча цілком можливо. Адже я згадав лише, що він вимкнув світло, та я не стверджував, ніби він же його увімкнув. Між першим та другим велика різниця, бо ж він цілком міг ковтнути снодійне і податися спати, залишивши усе подальше на розсуд долі та правосуддя. А міг і не податися. Як ми це перевіримо?

Він ще не дійшов краю, а Яна вдруге спохмурніла.

– Стріляв той, хто увімкнув світло в будинку, а не той, хто вимкнув, – підкреслив Екман. – Вкотре дозволю собі нагадати, що світло спалахнуло одразу ж після пострілу. Електричний щиток знаходиться біля веранди, за два кроки від місця злочину, тож насправді хто це зробив, як не вбивця? Кандидатур хоч греблю гати. Минулого разу я наділив алібі дітей, бо вони знали, коли з'явилося світло. А знати вони могли хіба що перебуваючи саме цієї миті у себе, еге ж? Сусіди зрештою бачили, як засвітилося вікно дитячої. Проте час поглянути на це дещо інакше. Скажімо так: розбуджений Іринкою, котрій знадобилося до вбиральні, Дарко намагається увімкнути торшер – той, що його згодом побачили сусіди у вікні, – але світла немає, відтак він спускається до щитка перевірити запобіжник, адже це природно. І що ж? У вікні веранди він бачить сходи й грабіжника, а на підвіконні лежить заряджена рушниця.

– Іринку ви з такою ж холоднокровністю прорахували? – вороже поцікавилася Яна.

Її тон Екмана анітрохи не збентежив.

– Іринка не настільки передбачлива, аби стерти відбитки власних пальчиків, та я гадаю, у цьому їй міг надати допомогу її брат. Адже вони так чи сяк покривають одне одного. Днями я надішлю йому повістку. Певна річ, ви його супроводжуватимете.

Яна щільніше стулила губи.

– А вам що до того? – несподівано запитав він. – Ви ж однаково мали намір втекти від них.

У проході з'явилося трійко розкутих молодиків за віком не старше двадцяти, легко вбраних, без речей. Вони доволі нахабно потіснили Екмана, розсівшись на лаві поряд з ним, де ще залишалося трохи вільного місця. Екману довелося набрати незручної постави. Відтепер він був змушений вивертати шию, аби побачити Янине обличчя. Екмана молодики попросту не помічали, зате на Яну витріщалися з неприхованою цікавістю. Від них за кілометр тхнуло бруком.

Мабуть, їм було байдуже, як Екман відреагує. Виправдовуючи їхні очікування, він дійсно змовчав та під відвертими кпинами усього товариства звівся з лави, подаючи приклад Яні.

– Ходімо, я проведу вас, – запропонував він та вдруге підхопив її валізу.

– Чому ви їм поступилися? – запитала вона, зрівнявшись з Екманом. – Вам же нічого не вартувало їх приструнити!

– Помиляєтеся. Я вже майже на пенсії.

*****

Яна не схотіла, аби з нею бачили Екмана, хоча той запропонував свою допомогу у розмові з Павлом. Вартівник, не чекаючи, коли його попросять, узяв валізи, що їх таксист виставив на тротуар, та поніс до будинку. Вранці вона встигла зронити до нього «прощавайте», тож зараз на ганку додала: «Не кажіть дітям, що я виїжджала назовсім». Неначе хтось чув, як він розмовляє! Але поверх густої бороди вона спіткала розуміючий погляд.

Побачивши її у дверях, Іринка просяяла. Дарко дивився з недовірою.

– Ви більше не захочете від нас поїхати? – обережно запитав він.

– Як тобі таке спало на думку! – заспокоїла його зворушена Яна. – Невже я можу вас залишити?

Вона зауважила, як він теж зітхнув з полегшенням.

– Іринка злякалася, що ви більше не повернетеся, – пояснив він, та Яна зрозуміла, що не лише Іринка.

*****

На Яну напосіла несплячка – вперше через монотонну, нічим не порушувану тишу. Відтепер мама оберігала її сон.

Вона вийшла в сад подихати повітрям та, озирнувшись, побачила будинок таким, яким він був тієї фатальної ночі. Хіба що тюльпани відквітли, зате пахло скошеною травою. А так нічого не змінилося. Будинок здавався вимерлим. Темні стіни чорніли незнайомими прямокутниками вікон, лише відтворивши денні спогади, вона спромоглася визначити, за яким вікном що знаходиться, й тоді вони перестали її відлякувати.

Коли з темного вікна пролунав постріл, вона була на тому ж місці, у саду під деревом. Онде стояла драбина, якою підіймався Тарас. Місячне сяйво не спотворило юні риси його обличчя, коли він озирнувся на її заклик.

Його поплічник залишався на даху. Дотепер Яна і не згадувала про нього, та гострота відчуттів повитерлась, отож це була добра нагода відновити у пам'яті подробиці, що того фатального дня відійшли на задній план. Тепер вона знала, чому вони так упевнено йшли на пограбування, і задум їхній не видавався їй настільки божевільним. Так само і той, хто затягнув їх до цієї пастки, теж усе обміркував до найменших дрібниць. Навіть світло на щитку не забули вимкнути. Так, цей усе передбачив.

Поза смертельним пострілом з рушниці?

Щойно зараз, дивлячись на безлюдний дах, на якому тієї ночі стовбичила постать другого грабіжника, вона врешті упіймала думку, що досі вислизала з-під її уваги: мить по тому, як прогримів постріл, на даху вже ніхто не маячів, він раптом спустів, ставши таким, як оце тепер. Цю мить Яна пригадала виразно. Авжеж! Сашко присів навпочіпки, злякавшись раптового пострілу!

Згодом... Згодом він, певна річ, вдруге виткнув носа. Стежив за подіями згори, допоки його звідти не зняли прибулі оперативники; він і гадки не мав рятуватися втечею.

Стривайте! Вона широко розплющила очі. Та ж це алібі, справжнісіньке, неспростовне алібі! З вікна веранди цього не побачиш. Якщо Сашко підтвердить її свідчення, вона вільна від усіх підозр!

Яна почулася щасливою аж до неба. Щоправда, зараз запізно телефонувати Екману. Завтра зранку.

*****

Вранці вона набрала номер Екмана; їй терпець уривався.

– Я можу довести власну непричетність до вбивства, – з мосту запевнила вона. – Я знаю, як це зробити. У мене є алібі!

– Це дуже до речі, – незворушно відповів той. – Незабаром ви матимете можливість мені все розповісти, бо я вже вас викликав повісткою. Якщо вам дотепер її не вручили, то мають вручити з хвилини на хвилину.

Враз вона пригадала його обіцянку викликати на допит Дарка.

– Дарка ви теж викликали? – голос у неї здригнувся.

Екман зволікав, мабуть, зважуючи, чи варто це казати.

– В нього усе ще попереду. Його черга наступна.

Довідавшись, що Яну викликають до прокуратури, діти наполягли на тому, щоб поїхати з нею. Яна цього зовсім не бажала, та їх несподівано підтримав Богдан.

– Вдома вони ще більше хвилюватимуться.

– За мене?

Богдан докоряюче похитав головою.

– Невже ви досі цього не збагнули?

Яна з удаваною суворістю вказала на авто дітям, котрі чекали на відповідь.

– Гаразд, нумо сідати! Тільки мерщій, допоки я не розмислила!

Діти з небаченою втіхою вмостилися на тильному сидінні. Яна ще запитала себе: куди їх везли, до прокуратури чи на дитячий атракціон?

Може, поторгуватися?

– А ви розповісте, як вам вдавалося примусити кішку шкребтися у двері?

Запізно вона усвідомила, що могла вимагати й більшого. Дарко спершу відповів хитрою посмішкою. Але за мить поглянув на Іринку та, поступаючись частиною слави, поклав руку їй на плече.

– Це все Іринка. Вона мастила двері вершковим кремом. Адже ви помітили, вона завжди бігає до вбиральні попівночі, це ж треба!

– Моїм найкращим кремом! – жахнулася Яна. – З моїх тістечок!

– Мурця їх обожнювала, – зітхнув Дарко. – Якщо намастити крем внизу, кицька його злизуватиме, а як трохи вище, то вжиє кігті. Вона чула, коли Іринка проходила коридором, і це їй становило за сигнал.

– Не переймайтеся, – втрутився Богдан. –  Я принесу вам щеняти. Це ще ліпше за кота, – звертаючись до Яни, він додав. – Моя сучка нещодавно ощенилася.

Яна співчутливо хитнула головою.

– Як же вона наважилася вас полишити?

Дарко негайно вгадав сенс її слів.

– Мама нас не полишала. Вона довіку нас не зрадить!

– Так? І де ж вона?

– Ви, мабуть, щодо Мурці?.. – вона розгледіла на його обличчі зневажливе кривляння. – Маячня! Вона зроду не була нашою мамою.

От і зрозумій цих дітей!

– Ясна річ, по смерті мама залишилася з нами. Та ми гадали, ніби вона вселилася в кішку, але помилялися. Мама не могла стати кішкою! Ви це знали, та прикидалися, чи не так? Бо це ви – наша мама.

Яна оговтатися не могла від шоку. Треба ж було зазнати подвійне приниження, аби досягти висот, про які вона і мріяти не наважувалася!

Авто зупинилося навпроти входу до прокуратури. Богдан миттю вибіг, намагаючись її випередити. Цього разу йому таки пощастило простягнути їй руку.

– От бачите! – зауважив він з непідробним захопленням. – Я ж вам казав, діти вас полюблять.

*****

Екман сидів за столом та щось зосереджено нотував, напнувши окуляри.

– Сідайте, – мигцем вказав він на стілець навпроти.

Яна сіла на край, так, немов заповзялася метою якнайшвидше піти. У своєму кабінеті Екман був невпізнаний.

– Гаразд, давайте сюди ваше алібі, – зронив той, не припиняючи писати.

– Його немає.

– Невже? – машинально запитав Екман.

Та вже за мить впритул поглянув на неї поверх окулярів.

– Я помилилася, – підтвердила вона. – Немає жодного алібі.

– Коли ви розмовляли зі мною телефоном, у вас був геть інакший тон. Лише декілька годин минуло відтоді.

– А однаково я помилялася, – вперто наполягала вона.

Екман звівся, наблизився до вікна.

– Ви нічого не пригадали? – вкотре запитав він звідти.

– На жаль.

Він прочинив стулки вікна. Повіяв теплий літній вітерець. На годині стало: сонце саме освітило промитий дощем асфальт та заграло відблисками на глянсовій поверхні «шестисотого Мерседеса». Затуляючись від сонця долонями, діти гуртом намагалися щось угледіти у верхніх вікнах будівлі, звідки, власне, й дивився на них Екман.

– Вони тут?

– Спробували б ви їх відрадити!

– Що вони з вами зробили?

– Нічого. Сказали, ніби я їхня мама.

Екман відвернувся від вікна. Через усе чоло йому пролягла глибока зморшка.

– Що вони сказали? – перепитав він.

Та він дивився задумливо кудись повз неї, тож вона змовчала.

– Щось дивне спливає мені на гадку, – провадив він далі. – Як стверджують самі діти, стріляла мама – аби захистити їх від непроханих гостей. Що, на вашу думку, чекатимуть вони від слідства? З погляду дітей, якщо не вони це вчинили, то лише мама, і ніхто поза нею. А якщо вони, то знову ж таки мама мала б прийти та захистити їх, цього разу від мене. Хіба ні?

Яна встромила нігті у торбинку.

– Вам краще знати.

Втім, Екман пустив її слова повз вуха.

– Так, проте кому б зайшло до голови, що у вас вони вбачатимуть свою маму!.. Зізнайтеся, ви самі вірили у маму до нашої зустрічі на вокзалі?

Яна знизала плечима.

– А це має значення?

Він хитнув головою, приймаючи її відповідь.

– Дивіться-но: ваш господар у своїй незрівняній погорді, з усіма величними звершеннями домігся хіба що їхньої зненависті. Вам же дісталися самі кпини, і цього вистачило, аби здобути їхню любов. Дивина, та й годі.

Яна впустила очі. Екман усвідомлював, що не зможе спокійно жити з цією таємницею, та зупинятися було запізно.

Він торкнувся теки, що лежала на його столі.

– Оце справа про вбивство, яке мені належить розслідувати, перш ніж я піду на відпочинок. Тут четверо підозрюваних, включно з вами. Як на мене, ви єдина, хто напевно не має до цього стосунку. Але бачу, справа стоїть так, що заледве я будь-кого з цієї решти спробую притиснути, як на його місці неодмінно опинитеся ви. Що ви мені порадите?

– Вам не порада потрібна, ви лише намагаєтеся зректися відповідальності, – дорікнула вона йому.

На якусь мить її порвав жаль до розгубленого Екмана, бо ж вона своє рішення вже прийняла. Та це відчуття зникло відразу ж, варто було їй згадати про дітей, що чекали на неї внизу.

Яна підклала йому перепустку.

– Допоки ви не пред'явили мені офіційного звинувачення, з вашого дозволу, я воліла б долучитися до них.

Вже на сходах, перед тим як полишити будівлю, вона раптом посміхнулася сама до себе, анітрохи не переймаючись тим, що хтось її побачить. Їй збігло на думку, що одне принаймні повернулося на її користь: у кожному разі, відтепер не доведеться щосереди відвідувати спіритичні сеанси.