Розділ 1.4

Екман з'явився десь над полудень. Озирнувся, шукаючи, куди б повісити плаща. Яна забрала плащ у нього з рук. Мабуть, він узяв її за покоївку.

– На вас чекають. Сюди, будь ласка.

Погладжуючи лисину, він пройшовся килимовим хідником, затримався перед люстром та обсмикнув поганенький діловий костюм. Екман виглядав на скромного педанта, який щасно досяг передпенсійного віку, а ще на типового єврея: годі було на нього поглянути. Прізвище, це було вже понад міру. Одне не пасувало йому безперечно: приставка «слідчий».

Яна провела його коридором та прочинила двері до кабінету. Павло вийшов назустріч йому з-за столу.

– Радий нашому знайомству, – привітався Павло, і нехай той не квапився йому повірити, а проте люб'язно відповів «навзаєм», чи щось на кшталт цього.

Павло рукою вказав на стілець навпроти. Стілець був з того ж гарнітуру, що й стіл. Екман, сідаючи, виявив надзвичайну обережність.

– У вас справжнісінькі музейні меблі, – зробив він комплімент Павлові. – Таке побачиш лише в якомусь палаці… О, ви мисливець? Оце так рушниця! – він схопився, зробив крок до стіни, на якій у шафці висіла мисливська рушниця з коштовною інкрустацією. – Визнаю, я справді вражений.

Павло вдячно хитнув головою та вичікуюче закляк. Звичайна дипломатія. У цьому випадку співбесідникові гречно дають на здогад: «годі вже верзти нісенітниці, ближче до суті!». У відповідь співбесідник наче спохоплюється, що означає: «не вдалося мені тебе пошити в дурні, а шкода!».

Екман закректав.

– Знаєте, розмовляв я з Ларисою, вашою бувшою...

– Економкою, – підказав Павло.

– Економкою! – радо підхопив Екман. – Там, у лікарні. Мушу визнати, виглядала вона не надто обнадійливо. Я маю на увазі її психічний стан.

– Маєте рацію. Звідси вона пішла у повному занепаді духу. Я намагався її підтримати, як міг, але вона відмовилася від моєї допомоги.

– Авжеж, вона згадувала про вас.

Павло вже з хвилину нервово бубонив пальцями по кришці столу.

– А… з нею щось трапилося? Чому, власне, це зацікавило прокуратуру?

– О, в жодному разі, можете не хвилюватися. Усе гаразд, якщо не зважати на деякі обставини її відходу, чи то пак, втечі… Скажіть, вам відомо, що вона уперто заперечує факт спроби самогубства?

– То ось про що йдеться...

– Ні, ні, вона не робила жодних офіційних заяв, – поквапився додати Екман. – Я лише завітав побалакати.

– Бачте… даруйте, як вас кличуть?.. Забув!

– Екман, – підказав своєю чергою той, без щонайменшого натяку на образу.

– Так от, пане Екман, навряд чи її можна вважати осудною. Усі ці нічні жахи її геть знесилили.

– Пам'ятаю, авжеж! Дивні шерехи, – ствердно захитав головою Екман.

– От бачите!

– Згоден з вами. У неї бурхлива уява.

Павло і собі хитнув головою. Екман щось недоказував.

– Живете самі? – без жодного зв'язку з попередньою розмовою несподівано запитав він.

– Помиляєтеся, я не сам. У мене двоє дітей.

– Так, певна річ. Але я мав на оці дещо інше. Адже ви вдівець? Та й діти ростуть без матері.

– Мій сімейний стан теж цікавить прокуратуру?

– Де там, я ж так попросту, не маючи нічого на думці.

– Вибачте, але чи не здається вам, що ми відхилилися від теми?

Екман негайно погодився.

– Перепрошую! Скажіть, а жінка, яку я зустрів внизу…

Павло звів брови.

– Вона гувернантка. Я взяв її на службу, бо за дітьми треба наглядати. Ви ж не заперечуватимете це по тому, як самі дорікнули мені, що я позбавив їх матері?

– А відтак, це ви їх позбавили матері? – здавалося, Екман зрадів можливості вдруге повернутися до цього питання.

Павло збуряковів.

– Послухайте, не ловіть мене на мові! Та й взагалі, я надто обмежений у часі, особливо для пустопорожніх бесід. Отож, якщо у вас немає до мене конкретної справи, то, можливо, не варто продовжувати нашу розмову?

– Зрештою, як собі знаєте, – Екман з прикрістю поступився, зводячись на ноги. – Проте маю передчуття, що наше з вами знайомство на цьому не вичерпається. Ні, нічого такого. Але від долі не втечеш… Даруйте! Моє шанування!

– Вас випроводить Яна.

Приймаючи від неї власний плащ, котрий він не надів, а лише перекинув через руку, Екман втомлено поцікавився:

– То ви зветеся Яна?.. У такому разі, на все добре, Яно!

Майже одразу після відходу Екмана вартівник, відчинивши ворота, пропустив «Мерседес». Богдан, винувато посміхнувшись (господар вимагає), проминув Яну та увійшов до кабінету Павла.

– То як? – запитав той нетерпляче. – Був там?.. Розмовляв з нею?

– Намагався.

– Отож... – Павло спохмурнів, передбачаючи відповідь. – Чого ж ти мовчиш?

Богдан розвів руками.

– Вона не бажає вас бачити. Я умовляв і так і сяк, та все марно.

Павло звівся, потинявся з кутка в куток.

– Гаразд, – підсумував він нарешті, – не хоче – не треба. Хай живе, як знає. Не бігатиму я за нею. Згодом сама прибіжить, прибіжить, побачиш. Та буде запізно.

Богдан дістав з кишені кулон з коштовним каменем.

– Оце, наказала вам повернути.

Павло взяв кулон, подарунок, що його він колись зробив Ларисі. Потримав у долоні, замислено потер камінь, а тоді повернув Богданові.

– Візьміть, Богдане. Мені це не потрібно. Подаруйте краще своїй дружині.

*****

Попри те, що раз на тиждень надалі з'являлася прибиральниця, Яна вирішила сама навести лад в останньому покою Лариси. Відтоді, як та пішла, у ньому панував безлад, прибиральниця остерігалася торкатися речей, що належали самовбивці, навіть перебувати намагалася якнайменше, та й то неодмінно при відчинених дверях. Якось Яна проходила повз, і варто було їй випадково причинити двері, як та вже вибігла з наполоханим виглядом.

Стосовно призначення багатьох предметів, що ними користувалася Лариса, можна було лише здогадуватися. Косметиці вона приділяла таку ж увагу, як Яна – кухні. Флакончики, тюбики, пінцетики. Пахощі з французьких парфумів трималися й досі.

Яна здіймала покривала, настінні килимки, хідники, витрушуючи через вікно. Пил іскрився у променях сонця.

Зненацька вона дістала шок. Скрутивши матрац, Яна побачила руків'я ножа: поміж бильцем ліжка та м'якою частиною стирчав кухонний ніж. У відсутність матраца він перекинувся та ще глибше забився у шпаринку, тож, аби його витягнути, їй довелося взятися за лезо. Яна аж ніяк не чекала, що воно виявиться таким гострим. Вона нічого й не відчула, коли смугою приснула кров.

Яна побігла вниз, до аптечки. Павло, зустрівши її там, стурбовано запитав:

– Що з вами? Ви порізалися?

Замість відповіді вона показала ножа. На краю леза червоніла свіжа кров.

– Хіба можна так необережно поводитися... – він недоказав, спробувавши вістря на дотик. – Знаєте, Яна, я б не радив так гостро заточувати кухонні ножі.

– Це не я, – видихнула Яна. – Цей ніж перебував у покою Лариси. Вона ховала його під матрацом.

Павло вдруге, тільки вже здивовано покрутив у руках виблискуючого ножа.

Яна набралася сміливості запитати його про те, з чого, власне, розпочалося їх знайомство.

– Адже ви не вірите у віщування?

– Про що це ви?

– Певна ворожка передбачила нашу з вами зустріч. А ще вона попередила про жінку, що стоятиме поміж нами. Ця жінка становить для вас серйозну небезпеку.

– Ви не казали, що вона передбачила нашу зустріч. Це вже цікаво.

– Зараз справа у Ларисі, а не в нашій зустрічі.

– Чому в ній? Послухайте, цей ніж лише підтверджує зайвий раз, що вона була психопатка. Вона усього боялася, боялася навіть засипати! Ви уявлення не маєте, що це був за жах!

– Помиляєтеся. Я вже чула дещо про цю Ларису.

– То ви вже обізнані! Швидко ж ви освоїлися. Вітаю!

Яна ледь зашарілася, та це не завадило їй доказати до решти.

– Один і той самий ніж надається як для захисту, так і для нападу.

– Поясніть, – зажадав Павло.

– Адже ви мали ключа від її кімнати. Тієї ночі це її врятувало. А раніше ви ним часто користувалися?

– Це має значення?

– Ви самі щойно визнали: вона була психопатка. Узявши вас за того, кого вона остерігалася... Мені продовжувати?

Павло напружено щось обмірковував, дивлячись повз Яну.

– Так! Гаразд, збирайтеся, поїхали!

– Куди це? – розгубилася вона.

– До ворожки! З мене годі.

*****

Ворожка гостила їх у своїй вітальні: довге чорне волосся, накладні вії, гойно нафарбовані губи та кричуще червона сукня з чорною тасьмою. Усього в надлишку. Яскрава зовнішність. Гарна – нізащо. Саме яскрава.

Яна ще й гадала: а як вона живе поза власним салоном? Змиває макіяж, чи не живе взагалі?

– Карти? – запитала жінка.

– Карти! – ствердно хитнув головою Павло.

– На кого ворожимо?

– Мабуть, на мене, – здвигнув він плечима.

Ворожка звичним рухом перетасувала колоду й запропонувала йому зняти. Допоки вона розкладала карти, на її пальці заворожуюче поблискував чималенький рубін – ймовірно, штучний, хоча насправді хтозна?

– Доля ваша вся тут, – сягнула вона рукою над столом. – Карти кажуть: попереду у вас довга дорога, а наприкінці – звістка з казенного дому. Не хвилюйтеся: це приємна звістка.

Рубін перелітав від однієї карти до іншої.

– До вас зносять думки! Це жінка. На вас чекає пристрасть!

– А небезпека? – нетерпляче запитав Павло. – Хіба небезпеки немає жодної?

– Небезпеки я на разі не бачу. Успіх, жінки, сварка. Звістка про смерть! Та полохатися вам немає з чого.

– Стривайте! – втрутилася Яна. – А оце що таке? Хрестова сімка? Адже це небезпека! Чого ж ви мовчите?

– Красуне, хто вам таке наплів? – ворожка поглянула на неї поблажливо.

– Попередня ворожка.

– Коли й так, то аніяка вона не ворожка. Хрестова сімка вказує на звістку з казенного дому. Небезпеку часом віщує вісім вин, та тільки у жодному разі не хрестова сімка! Вам це будь-хто підтвердить. Ні, красуне моя, вас попросту ошукали.

Павло розреготався тут-таки за столом, не чекаючи, коли вони опиняться на вулиці.

– Ворожка, теж мені! Даруйте, це не вам! Звичайна пройдисвітка ваша ворожка! – провадив він далі, звертаючись до Яни. – Зізнайтеся, де ви її викопали?

– Але ж вона дослівно передбачила нашу з вами зустріч у лікарні, – виправдовуючись, пояснила Яна. – Пригадуєте? Ви тоді увійшли з квітами та відразу ж попрямували до мене. Вона передбачила появу принца, котрий прийшов би за мною. Ви і з'явилися, достоту як принц. У білому костюмі та з букетом орхідей.

Вона тремтіла, виказавши власну таємницю. Павлові урвався сміх.

– Що ви таке кажете? Поміркуйте, Яно. Хіба відтоді ви не мали інших зустрічей, не було нікого, хто, поза мною, скидався б на принца?

Яна звела на нього докірливий погляд.

– Ви мене не зрозуміли! Пророцтво сталося за годину до вашої появи.

– Що?!

Яна розвела руками. Павло уп'явся в неї, пожираючи хижими очима.

– Яно! Де й коли бачили ви цю жінку?

– Я ж кажу, перед самісіньким вашим приходом, у палаті.

– Опишіть мені її.

– Шалено вродлива білявка, пропахана французькими парфумами, струнка, елегантна…

– Годі! – зупинив її Павло. – То ось у чім річ! Ні, Яно, це було не ворожіння з долоні, і про мою появу вона довідалася не з карт. Вона чудово знала, що я приїду, бо сама виписувалася з лікарні, а я мав забрати її додому. Та я спізнився, чи радше, вона пішла довчасно, а попросту втекла, вирішивши відкинутися від мене. Ви ж посіли її місце у палаті, саме тому я попрямував у ваш бік, та, побачивши вас замість неї, вмить усе збагнув. Даруйте, Яно, якщо я зачепив ваші почуття, але квіти призначалися їй. Це була Лариса.

Яна втопила обличчя у долонях: так, це схоже на правду – вона врешті добрала розуму! Та водночас їй нестерпно кортіло заповнити прогалини невигаданої історії про справжнього принца.

– А до лікарні вона потрапила після отруєння снодійним?

– Ви вгадали.

– Проте у конверті, мабуть, був лист, призначений вам.

– Який конверт? А втім, це вже не має значення.

– Авжеж, – відповіла Яна сама собі. – Замість того, щоб залишити листа, вона вирішила застерегти вас через мене. Та що вона мала на увазі, кажучи про знехтувану жінку?

– Але ж вона відбилася глузду, самі знаєте.

– Так, звісно.

*****

Яна увійшла до кабінету Павла, лише дочекавшись нагоди, коли Дарко буде у школі, а Павло поїде на роботу. Цього разу вже напевне нікого.

Стіл сяяв чистотою: Павло не зносив безладу. Яна із зручністю розташувалася у м'якому поворотному кріслі, та присунулася впритул. Знявши слухавку, викликала з пам'яті номер Лариси.

Минуло п'ять-шість гудків, та ніхто не підходив до телефону. Вона вже мала намір відкласти дзвінок на потім, як з протилежному краю пролунав чийсь голос:

– Психіатрична лікарня.

– Що? – не второпала Яна. – Повторіть, будь ласка.

– Це психіатрична лікарня. Хто вам потрібний?

Навіть не вибачившись, Яна поспіхом кинула слухавку.

*****

Зазвичай у проміжку між другою та третьою пополудні Богдан привозив дітей зі школи. Одразу ж вони сідали обідати, Дарко мовчки з'їдав свій обід, вставав та йшов до себе готувати уроки. Жодного разу такого не трапилося, щоб за столом він закомизився. Не мав він ані улюблених страв, ані навпаки, відразливих. Що не поклади йому до тарілки, він ковтав вміст з однаковою байдужістю. Ймовірно, своїм прикладом Дарко позитивно впливав на Іринку, бо ж при ньому і вона їла швидше.

Найбільше, що можна було їй дорікнути, це неуважність під час їжі. Їй робили зауваження: «Іринко, дитинко, не озирайся навсібіч. Дивися ліпше в тарілку. Оно яка смачна у тебе вівсянка. Будь розумницею. Ти ж не маєш наміру розтягнути це задоволення до вечора?». Щоразу вона спохоплювалася, деякий час посилено рухала щелепами, та запал танув при очах, і вкотре щось та відволікало її увагу.

Вчився Дарко багато й наполегливо. Яну дуже цікавило, скільки часу у нього забирає виконання того чи іншого завдання, але цього вона так і не спромоглася визначити. То він сидів над алгеброю, то писав твір, то вкотре повертався до математики. До шкільної програми додавалися ще й домашні завдання від репетиторів. Давав собі ради він цілком, та Яна не могла збагнути, чим він цього досягає: інтелектом чи наполегливою працею. У будь-якому разі, скарг від вчителів не надходило, тож це дозволяло йому відмовитися від запропонованої допомоги. Вона навіть запідозрила, що для нього це було стимулом до навчання: не підпускати її до себе, а відтак старанно вчитися, аби не дати їй такого приводу.

Іринка бавилася завжди тихенько, не заподіюючи нікому жодного клопоту. У такому віці діти відвертіші. Яна була переконана, що їй врешті-решт пощастить доступитися якщо не до Дарка, то вже до Іринки напевне. Та щось заважало, існувала незрима перепона поміж нею та дітьми. Усі зусилля пішли на марне. Від найпершого дня вона не посунулася ані на крок.

Якось, минаючи дитячу, крізь прочинені двері Яна почула їхні голоси. Її увагу привернула інтонація – нескута, вільна, без звичної фальші. Вона мимоволі затрималася, аби насолодитися нею. За дверима перебували діти, якими вона прагнула їх бачити. Як тоді, на лужку.

– Що ж ти робиш, дурепо? Кожен знає, що не слід на темне тло накладати світле. Бачиш, що у тебе вийшло?

– От і нехай!

– Дай-но сюди пензлика! Ось поглянь, як треба робити.

Запанувала тимчасова тиша.

– Віддай!.. Поверни! Далі я сама.

– Передусім навчися!

– Годі, поверни пензлика!

– Прибери свої руки!

– Що ти зробив з моїм малюнком?

– Що я зробив? Та хіба так не краще?

– Ти все зіпсував!

– Вигадуєш!

Долинуло пхикання.

– Я поскаржуся мамі!

– Так? І що ж ти їй скажеш?

– Що ти відбираєш у мене пензлика й заважаєш малювати!

– То гайда, спробуй. А я розповім їй, що ти досі дзюриш у ліжечко. Ото вона втішиться!

Яна здогадалася, що за мить Іринка розридається ридма та відчинила двері.

– Діти, що у вас тут коїться?

Обидвоє стояли за дитячим мольбертом, Іринка мала руки у фарбі, а Дарко з задоволенням роздивлявся спільну мазанину.

– Нічого, – одразу ж відповів він, знизуючи плечима.

Він швиденько повернув пензлика Іринці, натомість дістав носовичка та повитирав патьоки сліз з її щічок.

– Так вже й нічого! А Іринка чому плакала?

– Що ви, це вам лише здалося. Авжеж, Іринко?

Та замотала головою:

– Ні, я не плакала.

– От бачите. Я ж кажу, вам примарилося. В нас усе гаразд.

Не відвертаючи погляду, Дарко дивився на неї щирими дитячими очима.

*****

Увечері з роботи повернувся Павло. Яна зачекала, щойно він пройде у кабінет, і вийшла до Богдана. Той крутився біля авта.

– А, Яно! То як, ви ще не зважилися прогулятися зі мною, хоч би для вигляду?

– Знаєте, Богдане, мені не до прогулянок зараз.

– А що трапилося? – Богдан спохмурнів, але не припинив протирати ганчіркою скла.

– Дайте відповідь… Тільки кажіть правду: де їхня мати?

Отут він випростався та зітхнув, витираючи руки тією ж ганчіркою.

– Та кажу ж я вам: вона померла. Ви що, не вірите?.. Господи! Вона померла саме рік тому, у тій же лікарні, що й ви лежали. Хочете побувати на її могилі? Я допомагав Іринці кинути першу грудку.

– Ні, не хочу, – відповіла Яна.

Їй запаморочився світ, і вона присіла на капот автівки.