Розділ 2.4

Поїздка на озера планувалася по завершенні навчального року, а до кінця занять у школі залишалися лічені дні. Завершуючим акордом мав стати «останній дзвінок» для старшокласників, у котрому Іринкина роль, як першачка, полягала у тім, аби вручити букет квітів якомусь телепневі випускникові.

Павло заздалегідь обрав день та попередив про це усіх, включно з Яною. Потайки Яна неабияк зраділа: як же вона мріяла про перепочинок, нехай і короткочасний, поза стінами цього будинку, сповненого таємницями.

Настання ночі вона чекала з зростаючим хвилюванням. Надто стримуване почуття потребувало виходу. Страх, як загравший сік. Його можна закоркувати, та несила утримати: вистрілить.

Кроки пролунали, як завжди, якщо вираз «як завжди» за даних умов придатний до вжитку. Напруга сягнула межі. Яна сама знервовано заснувала з кутка в куток. Втім, очікування, це було ще гірше. Вона здавала собі справу, що ризикує зірватися, як Лариса, та це був би для неї солодкий зрив. Її стриманість піддавалася спокусі. А зараз вона попросту дійшла краю.

Ні, терпець уривався, вона відчувала, що має дати цьому якийсь вихід. А інакше, дійсно, хай помалу, але схитнеться з розуму.

Яна вибігла з покою та помчала у бік, де були вузькі сходи. Її заносило на поворотах, тож нічна сорочка метлялася, ніби крила птаха. Вона й сама могла стати за примару.

Яна сміливо зійшла на сходовий майданчик перед входом до таємничої мансарди. Втім, це була сміливість засудженого смертника, що зважився на втечу. Промінь ліхтарика висвітив неторкану клямку й замок, що прикипів до неї. Яна дослухалася. За дверима панувала бездоганна тиша.

Тиша обурила її ще більше, аніж кроки, що долинали згори.

– Там хтось є? Відгукніться! – голосно зажадала вона.

Не шкодуючи кулаків, вона загрюкала у двері.

– Відчиняйте! Хто там?..

Та вкотре ніхто не відповів. Зате цієї миті, по тому, як вона вголос це вимовила, Яна усвідомила, що повірила, й злякалася.

З таким оце відкриттям повернулася вона до себе.

Яна наблизилася до туалетного столика, сіла й подивилася на себе у люстро, сподіваючись побачити перші ознаки божевілля у власних очах.

Враз вона розчула пахощі парфумів. Їй могло спасти на гадку, ніби вона забула закоркувати або нещільно закоркувала котрийсь з флакончиків, що знаходилися на столику. Та це був не її запах, не її парфуми. Жоден з кремів, що їх вона вживала, теж не пускав таких пахощів. Сумніваючись у самій собі, вона дослідила усі без винятку тюбики й флакончики. Ні, поза сумнівом, пахтіли не вони.

Тоді вона звелася й дісталася протилежного кутка. Запах не зник та навіть не послабшав. Покій попросту був ним пропаханий, неначе щойно у ньому перебував хтось, хто сповна використовує ці парфуми. Ймовірно, жінка. Але в будинку, поза Яною, ніхто не послуговувався жіночими парфумами.

Вона озирнулася довкола. Ні, усі предмети начебто на місці. Розстелене ліжко, забутий гребінець, подвійне світло, від люстри та настінного бра – все, як і було. Та пахощі... І кватирка не допомогла їм вивітритися.

Яна рвучко потягнула на себе одну по одній обидві стулки вікна. Свіже нічне повітря увірвалося до приміщення, витісняючи загадковий запах. Вона постояла так, дихаючи на повні груди, аж поки він не розчинився в ароматах літніх садів. А їй усе ввижалося, ніби вона чує його дотепер.

*****

Як загурчало авто, Яна зачекала певний час, а тоді вийшла на подвір'я та з удавано заклопотаним виглядом попрямувала до літньої кухні. Не дивлячись у її бік, Богдан порався коло автівки. Коли вона поверталася, він саме зачиняв гараж, налаштований відвезти дітей до школи.

– Діти щойно поснідали, – привітавшись, повідомила вона. – Ще принаймні з п'ять хвилин.

Власне, це був лише привід, аби озватися.

– Я не кваплюся, – знизав плечима Богдан, надалі уникаючи її погляду.

– Сьогодні останній день. Кінець занять.

Наступний крок до примирення. Йому довелося спіткатися з нею оком. Вона помітила, що він збентежений не менше, і це додало їй упевненості.

– Я виявила якісь парфуми, – провадила Яна далі так, ніби вони й ніколи глека не розбивали. – Я таких і не зустрічала раніше. З виразними пахощами лаванди.

– З лавандою? – підхопив Богдан. – Еге ж, тоді це померлої господині. Її улюблені пахощі. Вона вирізнялася оригінальністю смаків.

Яна ні на що інше й не сподівалася, а все одно це її шокувало.

– А де ви їх знайшли? – скориставшись з її мовчання, запитав він. – Господар не залишив нічого після дружини, геть усе замкнув у мансарді.

Він це вже казав. Він так сказав якось, побачивши на Яні її блузу.

– Я… знайшла їх у своєму покою.

– Вони досі там?

– Ні, ні! – поквапно відповіла Яна. – Я вирішила, що вони належали Ларисі, й викинула.

– Слушно вчинили. Вони завдали б вам лише горя.

Яна зблідла.

– Горя?

– Усе, чого небіжка торкалася, господар зненавидів, як і пам'ять про неї.

– Від дітей мені доводилося інколи чути… – обережно нагадала Яна. – Вони згадують про неї, як про живу.

– Справді. Як на мене, він її ненавидить ще більше через те, що діти не погоджуються забути.

*****

З Тарасом вони домовилися зустрітися одразу в школі. Яна не бажала дратувати Богдана, ледве встигнувши примиритися, тож умовила його поїхати геть, запевнивши, що свято триватиме надто довго.

Іринка мала ошатний вигляд, і сама це відчувала. Букет вартий був порівняння з її зростом. А от Дарка цей захід, навпаки, помітно обтяжував. Він потішав, як завжди, зразковою слухняністю, проте його самого ані на мить не залишала смертельна нудьга. Удвох з Яною він стояв позаду та байдуже стежив за церемонією.

Аж раптом Яна почула за плечима стишений голос Тараса:

– А ось і я.

Дарко озирнувся назад та відразу з дитячою безпосередністю звернув погляд на Яну, сподіваючись побачити її реакцію. Він наче усе розумів, і лише замість єхидства надалі демонстрував недитячу байдужість.

– Ви сьогодні, як ніколи, маєте чудовий вигляд, – з мосту запевнив Тарас, не соромлячись присутності Дарка.

Яна народила вистраждану посмішку: з Тарасового боку це була цілковита брехня, вона майже не стулила ока останньої ночі та не кращим чином перебула попередні. Вона сама не наважувалася поглянути на себе в люстро. Що він таке вигадав!

Втім, Тарас мав ще й інші причини сипати компліментами.

– Хто вас цьому навчив? – запитала Яна.

Вона майже вгадала, що за його лестощами щось та криється, у чому він навряд чи захоче зізнатися.

– Ви, – зухвало відповів він.

Яна скрушно хитнула головою та доручила Даркові доглянути за Іринкою. Першачків з квітами вже вишикували у ряд.

– Принаймні деякий час не спілкуватимемося: ми з дітьми вирушаємо на відпочинок. Вам воно теж піде на користь.

– Не кажіть так!

Вона дочула докір.

– Самі у цьому переконаєтеся.

– Коли ви їдете? – запитав Тарас приречено.

– У суботу.

– Як, вже цієї суботи?! – перепитав він здушеним голосом.

Тарас переймався цілком щиро, та Яна навіть не здогадувалася щодо справжньої причини цьому.

Іринка вкупі з іншими дітьми побігла назустріч випускникам.

– От побачите, до нашого повернення ви про нас забудете, – переконано додала Яна.

– Про нас?.. Звісно, як же я одразу не зметикував! Ви учотирьох: ви, діти, а також він. Ще б пак! Такий ласий шматочок... – до його гіркоти домішалася несподівана лють.

– Не важтеся! – вона обірвала його спересердя, але продовжувала лише відновивши рівновагу. – У господаря термінові справи. Він пробуде з нами лише добу й повернеться у неділю, над вечір. Я залишуся з дітьми сама. Це моя праця. Не ймете віри?.. Дарма. Він-бо вам не конкурент. Вами бувши я б йому не заздрила. Це складна людина, ба навіть діти його страхаються. Мене він опікає, та… настільки, що знемагає на спрагу помсти.

– Якої ще помсти? – запитав Тарас майже незацікавлено.

Яні довелося розповісти.

– Колись на вокзалі, дорогою додому я заснула, а поміж тим якісь злодії залишили мене без мештів. Це трапилося на провесні, приморозки у березні звикла річ. Допоки я дісталася села, застудилася й підхопила пневмонію. Тривалий час лежала в лікарні. На щастя, усе вийшло на добре. Та він убгав собі до голови, нібито має відшукати злодіїв і покарати по заслузі.

Тарасові язик прилип до піднебення.

– Кажете, злодіїв? З чого ви узяли, наче злодій був не сам один?

Яна розгубилася.

– Бігме, не уявляю, чому так вихопилося. Втім, це його вислів, а я лише повторюю за ним.

Побачивши, як Тарас затрусився, Яна осудливо похитала головою.

– Ще й ви туди само!

*****

Тарас сам зателефонував Сашкові. Йому здавалося, він зроду ще не почувався до такої міри огидно.

– Нікого не буде з суботи на неділю. Потім він повернеться.

Сашко відразу здогадався, про що мова.

– Відтак, маємо лише ніч, і край. Час діяти!

– У тебе все напоготові?

– Давно.

– У мене теж.

Проте вслід кожній фразі наставала невеличка запинка: обидва вагалися. Під час цієї короткої розмови жоден не зізнався в тому, що його турбувало.

Тарас змовчав стосовно Яни: відтепер він знав, що Яна і є насправді тією самою колгоспницею з вокзалу. Це подвоювало його страждання.

А Сашко? Не далі як годину тому запросив його до себе Єгорич та вдруге згадав про випадок на вокзалі. А згодом показав і фото потерпілої – того самого великого цабе. Опис його спільно з світлиною Сашкові дещо нагадав.

*****

Виїхали вони пополудні, сподіваючись над вечір дістатися місця. Та вже на півдорозі Павло отримав телефонний дзвінок.

– Авжеж, зрозуміло. Де ви маєте намір зупинитися?.. Гаразд, вранці я вам зателефоную.

Він заховав слухавку з дещо стурбованим виглядом.

– Зупиніться, Богдане, – звелів він.

Автівка з'їхала на узбіччя, у сутінок, під крона дерев. Сонце було насхилку, сонячні промені досі ще добувалися крізь верхнє листя, та земля вже відгонила прохолодою і болотяною вогкістю.

Таке враження, ніби він хотів зробити зупинку. Одначе Павло і гадки не мав виходити з авта. Яна запитала Іринку, чи не бажає вона вийти. Тоді Павло попросив хвилю зачекати.

– Даруйте, але плани змінилися, – врешті пояснив він. – Завтра зранку на мене чекає важлива зустріч. Я маю на меті укласти контракт з однією голандською фірмою. Щойно телефонував її представник. Зрозумійте мене вірно. Це надто важлива угода. Він вже прилетів та дзвонив з летовища. Ми домовилися зустрітися завтра у моєму офісі. Отож, як це не прикро, нам тепер доведеться вертатися назад. Авжеж, я згоден, з цим важко примиритися, коли ми стільки чекали на цей день. Та що тут вдієш!

Іринка ще не встигла нічого збагнути й нетямущо совалася на сидінні, за чергою зазираючи в обличчя оточуючим. Дарко, навпаки, вмить усе зрозумів та відвернувся до вікна, цього разу не утримавшись і показово зітхнувши.

– Зрештою, як на мене, це ще не кінець світу. Завтра зрання усі поїдуть, поза мною, – додав Павло. – А тепер, кому треба, може вийти. Ліс поряд.

Поверталися вони вже поночі. Яна куняла, Іринка бачила другий сон у Дарка на колінах. Бралося до півночі, щойно коли «Мерседес» під'їхав до спорожнілого будинку. Вартівник пішов одразу ж після їхнього від'їзду, тож Богдан сам вийшов з авта, аби відчинити ворота.

Яна спробувала понести Іринку на руках, але та прокинулася й гидливо відштовхнула простягнуті руки. Яні довго пам'ятатиметься цей відштовхуючий рух.

Уклавши дітей спати, вона зійшла на кухню, аби приготувати собі чаю, та зустріла Павла у домашньому халаті й капцях босоніж. Він стовбичив коло аптечки з медикаментами: аптечка знаходилася відразу ж за кухнею, поряд з електрощитком та виходом на веранду.

Побачивши її, він зрадів.

– Це ви, Яно? Як добре, що ви ще не спите. Ви розумієтеся на всьому цьому? Десь тут, серед іншої отрути, повинно бути снодійне. Маю до вас прохання, допоможіть мені його знайти.

– Авжеж! – охоче озвалася вона.

Яна попорпалася серед оберемка коробочок.

– Ось, прошу.

– Вельми вдячний! Сон ніяк не бере, – поскаржився він. – Мабуть, цей раптовий дзвінок на мене так вплинув. Дайте, будь ласка, води запити.

Яна налила йому з чайника.

– Скільки я маю прийняти пігулок?

– Тут написано, одну.

– А відтак, дві, – підсумував він та вкинув одразу дві пігулки до рота.

Павло виплеснув у раковину залишок води.

– Діти вже сплять?. Гаразд, тоді на добраніч!

Його капці прочовгали східцями та скінчили шлях нагорі, у спальні.

*****

Сірий «Опель», ще сіріший у темряві, проповз під вуличним ліхтарем та прикипів до бордюру в тіні поміж двома ліхтарними стовпами. Вулиця тиха, навіть удень рух млявий, а як о цій порі, то й поготів.

Сашко з Тарасом ззирнулися.

– Ходімо?

Обидва вийшли з автівки. Вмикати сигналізацію Сашко не став. Краще ризикнути, залишивши авто без сигналізації, аніж збудити півкварталу виском сирени. Та й зрештою, за теорією вірогідності, дві бригади злодіїв на одній вулиці – річ геть неймовірна.

Зупинилися вони за два будинки до потрібної адреси.

– Там пси є? – поцікавився Сашко.

Тарас відповів, ніби гонор його вразили:

– У такому кварталі, як цей, дворових псів не тримають.

Приятелі насамперед потинялися вулицею, вивчаючи умови. Жодного руху. Все наче повимирало. Будинок спустіло глядів чорними прямокутниками вікон.

Переконавшись, що ніхто їх не бачить, вони одне по одному перемахнули через огорожу. Це було найслабкіше місце у програмі. Сашко зашарівся, уявляючи, що гадатимуть друзі. Авжеж, вони з Тарасом могли звичайною відмичкою як раз та два відчинити браму. Але тоді б залишилися сліди.

Минувши гараж, вони зайшли з зворотного боку будинку. Тарас рухався напомацки, пам'ятаючи лишень, що за десять метрів від гаража має бути літня кухня. Вони не наважувалися увімкнути ліхтар: хтось з сусідів міг випадково помітити.

А ось і вона. Тут можна було й світити, промінь, що його заступало звідусіль, ніхто не побачить. У світлі ліхтаря Тарас відшукав драбину, заховану позаду приміщення.

З цього боку будинку під вікнами веранди господарі облаштували квітник. Саме був час на тюльпани. Вночі бутони згорталися та вогняно-червоними факелами спрямовувалися до неба. Злодії дбайливо оминули клумби, намагаючись не залишати слідів.

Похилий дах веранди споводував презирливу Сашкову посмішку. Приставивши драбину, вони без жодного клопоту зійшли вгору. Залишилося витягнути її за собою і так само подолати останнє сходження. В помсту за огорожу з небаченим комфортом вилізли вони на дах будинку. Ще два метри похилою поверхнею – і вони опинилися край вікна мансарди. Тарас відшукав прикручену до рами саморобну скобу й потягнув за неї. Вікно легко відчинилося. Рвані хмари, погрожуючи заступити і без того неповний місяць, тривожно повзли над головою.

Під ним утворилося чорне провалля. Тараса пройняли дриготи, наслідок марновірства, але Сашко дихав у спину та не міг дочекатися своєї черги. Затамувавши подих, Тарас перший спустився у пітьму. Повиснувши на руках, він не бачив нічого під собою, ба навіть своїх ніг. Можливо, тільки на крихту бракувало йому зросту, аби торкнутися підлоги, а можливо, під ним була ціла прірва. Коли б не Сашко, що підстьобував його згори, він так ніколи і не зважився б.

Примусивши себе розціпити пальці, Тарас зістрибнув донизу й саме потрапив на коробку з картонної гофри, що хруснула у нього під ногами, ніби вафельна трубочка. З язика сама собою зринула лайка.

– Підсвіти мені, – зажадав він.

– Нас можуть побачити, – нагадав Сашко.

Певна річ, він мав рацію, світло на даху видно здалеку, але Тараса це непокоїло куди менше за морок мансарди, що зачаївся довкола нього.

– Радше я тут зламаю собі ноги!

Сашко розплатався на краю, звісив руку в отвір та запалив ліхтарика. Вузький сніп світла вихопив з темряви обличчя жінки з копицею скуйовдженого волосся та пронизливим поглядом, спрямованим на Тараса. Той позадкував, нажаханий. Будь ліхтарик у нього, він би його, поза сумнівом, впустив з рук.

– Ти чого? Це ж картина! – навів його на розум Сашко.

Промінь ковзнув дерев'яною рамою, пофарбованою у спижевий колір.

– Переконався? Отакої! Теж мені, хатній злодій!

– Поживи серед них, і я подивлюся, якої ти тоді заспіваєш, – пробурчав на власне виправдання Тарас.

– Аякже, знайшов, чим налякати! – пирхнув Сашко. – Відступися! Я плигаю, – попередив він.

Отепер і він вилаявся, перечепившись об ту ж саму, можливо, напівпорожню коробку.

– Трясця його матері! Що це ще за непотріб?

Він вдруге освітив картину. Тепер очі дивної жінки перемістилися на Сашка, невпинно стежачи за всіма його переміщеннями.

– А вона нічогенька. Коли побачиш який дух – свисни. Я б не проти з ним завести шури-мури.

Прілий запах старих речей насичував повітря. Мансарду захаращували темні звалища чогось там.

Обережно оминаючи завали, Тарас наблизився до дверей. Оглянув одвірок. Сашко світив ліхтариком. Світло з глибини покою розсівалося, не досягнувши вікна.

Тарас знайшов кінці замкової скоби, що витикалися з їхнього боку, та добрав гайковий ключ.

Серед гнітючої тиші будь-який шерех тиснув на психіку. Сашкові уривався терпець.

– Агов, чого ти там длубаєшся? Довго ще?

– Сам спробуй! Тут геть усе проржавіло, – огризнувся Тарас.

Мама осудливо спостерігала за ними ззаду.

*****

Стугоніння зі стелі й кроки, що вже стали звичними, збудили Яну пізньої ночі. Ще крізь сон вона розпізнала цей звук та прокинулася тієї ж миті, наче її вдарило струмом.

Лежачи в ліжку, вона дослухалася. Кроки то даленіли, то з'являлися знов. Це було вкрай нестерпно.

Яна потяглася рукою до вимикача, аби запалити світильник при узголів'ї, та він не запалився. Тоді вона підвелася з ліжка й спробувала увімкнути верхнє світло. Теж марно.

Вона почулася незатишно: у темряві, з більш ніж дивним сусідством нагорі. А проте нап'яла халат та відчинила двері. Сірий прямокутник вікна, затінений високим деревом, смутно вирізнявся на кінець коридору. Витягнувши руку, Яна напомацки просувалася уздовж стіни.

За поворотом серце прискорено забилося.

Край сходів вона заклякла, здобуваючись на відвагу. Вона вже занесла ногу на першу сходинку, як раптом почула метушню під самісінькими дверима. Хтось з протилежного боку силкувався відчинити двері!

Душа їй втекла у п'яти. Яна побігла назад. Натрапляючи на невидимі перешкоди, якось навіть перечепившись, вона абияк дісталася кімнати Павла. Увірвалася до нього не стукаючи.

Місячне світло залишило мереживо тюлевих фіранок на білій підковдрі.

Вона була впевнена, що збудила Павла, коли грюкнула дверима, та помилилася. Він спав сном немовляти, обличчям у подушку та натягнувши ковдру майже до маківки. Яна спробувала його розбуркати – згубна справа! Він лежав нерухомо. Хоч гармати коти!

Отоді власне й згадала вона про рушницю. Прожогом метнулася до кабінету. Мисливська рушниця висіла на своєму місці, у шафці за скляними дверцятами. Дверцята замкнені на ключ. Ані миті не вагаючись, Яна схопила стільця та розбила скло вщент. Скалки з лютим дзвоном посипалися на підлогу.

Набої зберігалися у нижньому ящичку стола, вона це знала. А також про те, що ящик не зачинявся. Втім, це її напевно не зупинило б. Лють витіснила страх.

Вона зарядила рушницю та повернулася до краю сходів, знову поволі прокрадаючись напомацки, хоч їй аж свербіло, так кортіло всадити комусь кулю в самісіньке серце.

Зненацька промінь ліхтаря поцілив їй просто в очі, засліпивши її та вмить обезвладнивши. Вона тільки й спромоглася, що затулитися долонею, та й то завдяки інстинкту.

З-поза ліхтаря негайно зчинився гвалт, істеричний лемент, ліхтар затремтів, а там і зовсім згас.

– Вона! Швидше, назад! – пролунав сполошений голос, та відразу ж один хтось затупав східцями нагору, до мансарди, а другий помчав коридором.

Ролі помінялися місцями: тепер вони самі були перелякані на смерть.

Яна не добирала розуму. Хто це, мама чи злодії, що залізли в будинок?

Оговтавшись, вона подалася навздогін за тим з них, що обрав коридор. Та у пітьмі це заняття невдячне. Після ліхтаря «чортики» ще стрибали в очах. Яні, щоправда, збігло на думку залишати відчиненими двері усіх покоїв, до яких вона потикалася мимохідь. Їх вікна посилали місячне світло, що розсіювало морок.

Злодія, котрого вона переслідувала, Яна врешті безповоротно загубила з ока. Натомість відчинивши останні двері... Вона вже мала рушити далі, як щось її зупинило. Вона вдруге подивилася туди.

Покій вікном до саду, саме над верандою, а за вікном... За вікном вона побачила драбину.

Яна смикнула за ручку віконної рами. Втім, вікно, що давно не відчинялося, ставило опір, а тим часом злодій спустив драбину на другий проліт та ось-ось міг зійти долі.

Тож Яна поквапилася на перший поверх, пролетіла повз кухню, електрощиток та врешті-решт вибігла на веранду. Драбина стояла просто перед нею, і хтось вже спускався донизу, щаблина за щаблиною. Щойно вони зрівнялися, Яна шарпанула на себе стулку вікна й навела на злодія рушницю.

Той від несподіванки сіпнувся, драбина теж, та злодій не впав, а драбина встояла. За мить Яна побачила його обличчя, освітлене місяцем, і руки самі опустили рушницю з зведеним курком. Вона упізнала Тараса.

Шок був не менший, аніж біля входу в мансарду. На щастя для неї, на роздуми бракувало часу.

Рушниця торкнулася підвіконня, там вона її і залишила. Сама щодуху побігла околяса на подвір'я, попри ризик перечепитися у темряві та впасти. Те, що вже трапилося, було набагато гірше.

*****

Допоки Яна оминала будинок, сподіваючись перехопити Тараса, він вже тікав через сад у напрямку до огорожі. Куди подівся Сашко, Тарас не знав. Він гадав, що той втік через парадні двері.

З тильного боку обійстя відгорожував цегляний паркан. Тарас вскочив на нього з розгону, не зупиняючись. Та щойно він налаштувався зістрибнути по інший бік, з даху будинку його раптом гукнули: це був Сашко.

Тарас розгублено озирнувся. Він вже майже вислизнув. Він встиг вивчити ці двори та знав, як пройти крізь них. За ними був тісний закуток, з якого він потрапляв на вулицю, де стояв «Опель». Щоправда, «Опеля» могло вже й не бути. Якщо Сашко зрештою втік через парадне, як гадав Тарас, то він міг давно поїхати геть, не дочекавшись Тараса.

Зістрибни Тарас за мить до цього, він не почув би голос приятеля, і сумління його було б чистим. Проте доля розсудила інакше, і він зрозумів, що йому доведеться повернутися.

Тарас зістрибнув у сад та побіг назад до веранди. Драбина була на місці. Він встиг подолати декілька щаблин та знову опинився врівні з вікном веранди. На підвіконні досі лежала рушниця, залишена Яною. Її дуло вдруге впиралося Тарасові в живіт.

Яна покликала Тараса. Вона саме з'явилася на цю мить. Сашко теж наполегливо кликав спільника. Він не уявляв, куди той зник, та завдавав собі думки, чи не втік Тарас без нього. Почувши голос згори, Яна відступила від стіни, аби побачити того, кому він належав. Сашко не розгледів Яну у затінку садового дерева, зате Яна виразно побачила постать Сашка на даху будинку саме тоді, коли він, стоячи навпочіпки, намагався визирнути з-поза карнізу.

Мабуть, її поклик виявився для Тараса фатальним. Він забарився, і тієї ж миті пролунав постріл. Тарас повиснув на щаблю драбини, а тоді скотився на клумбу.

Яна не йняла віри власним очам.

З гуком пострілу Сашко на даху впав ниць та взагалі певний час не давався на очі.

Яна підбігла до Тараса. Він був ще живий, та крізь светр плямою, що невпинно поширювалась, точилася кров. Руки розпростерлися врізнобіч, притиснувши яскраві жовті й червоні пуп'янки тюльпанів. Мабуть, його страждання були нестерпні. Але з появою Яни він спробував винувато посміхнутися.

– Так вже судилося. Пробачте мені!

Допоки він ще дихав, несила було стерпіти його погляд. Та коли він помер, вона, ніби надолужуючи згаяне, довго і з наміром збагнути вдивлялася в його нерухоме обличчя.