Розділ 1.3

– Яно, ви вечерятимете вкупі з нами, – оголосив Павло, налічивши лише три столових прибори. – Відтепер ви член нашої сім'ї, тож я не терпітиму, аби ви їли на кухні. Поставте, будь ласка, ще один прибор.

Вони розташувалися довкола столу. Павло скуштував картопляні деруни, приготовані Яною, та похвалив з висоти батька родини:

– Смачні деруни! Діти, смачні, еге ж?

Діти слухняно підтвердили.

Почувши запах смаженого, до їдальні прибігла кицька й заплигнула на коліна до Дарка. Яна простежила за мімікою дітей та збагнула: вони робитимуть усе, аби лиш не дізнався батько. Та кицька не всиділа на одному місці й вирішила спробувати на колінах у Іринки. Було тепло, вдома дівчинці дозволяли не носити колготки. З її виразу Дарко здогадався, що сталося, й приклав пальця до губ. Та й це не допомогло, заледве кігті удруге встромилися в голі ноги, Іринка тихенько скрикнула.

Павло суворо поглянув через стіл.

– Люба, я тобі що казав? Кішці у їдальні не місце.

– Але ж вона сама прийшла.

– То нажени її.

Іринка зазирнула під скатертину. Кицька незворушно стежила за нею з-під столу.

– Негайно прожени її геть, – вдруге наказав батько.

Дарко став на допомогу сестричці, голосно ляснувши в долоні під столом. Кицька злякалася й удалася навтікача.

– Слід тримати двері зачиненими, – повчально додав Павло. – Я, здається, не вперше про це нагадую.

– Даруйте, – втрутилася Яна. – Та це я залишила прочиненими двері. Я не знала.

Павло злагіднів.

– Ну, вам, то вже немає потреби вибачатися.

Яна розлила чай у склянки, собі ж дістала молоко. Дарко навіть не намагався приховати огиду.

– Ви п'єте молоко?!

– На селі молоко, що хліб, – посміхнулася вона. – Хліб та молоко, до якої хатини не зайди, завше на столі.

– А що в цьому дивного? – втрутився батько. – Пити молоко дуже корисно, а надто дітям.

Дарко прип'яв язика та неприязно зиркнув на Яну: через неї тепер його теж примушуватимуть пити молоко.

Лише аби змінити тему, Яна звернулася до Павла:

– Перепрошую, пане Павле, мені б слід було раніше згадати. У кухні зламаний вимикач, я вимушена раз у раз звертатися до Дарка, аби викрутити або вкрутити лампочку, якщо потрібно знову увімкнути світло.

Вона очікувала на відповідь: пусте, я пришлю когось. Та реакція виявилася несподіваною.

– Нівроку собі! – Павло припинив жувати, відкинувся на бильце стільця й театрально змахнув руками. – Погляньте лише: мій син вкручує лампочку, бо нездатний полагодити звичайного вимикача! – розлютившись, він шпурнув виделку на стіл. Іринка вдруге перелякано кліпнула очима. – Кого я виховую? На кого я витрачаю своє життя? Озирнися! – він обвів довкола себе рукою. – Ти бачиш результат моєї праці. А сам? Нездара! Вимикач неспроможний зремонтувати! А до чого ти взагалі надаєшся? Тобі цвях у руки даси, то ти навіть жалюгідного цвяха сам забити не в стані!

Дарко спробував схопитися з-за столу.

– Куди?! – гримнув батько. – Це що таке? Вечеря не завершена. Я нікому не дозволяв вставати.

Дарко з тремтячими губами впав назад на стілець.

– Їж! – наказав батько. – Їж, кажу! Яна для тебе готувала. Раз ти вже у чотирнадцять років ні на що інше не годен, то принаймні шануй людей, які для тебе старалися.

Іринка, принишкнувши, геть прикипіла до своєї тарілки.

*****

Де тільки Яна та не шукала Дарка, проте не знаходила ані його, ані Іринки. Вона занепокоїлася: пізня година, дітям час лягати спати. Про всяк випадок вона подалася перевірити вхідні двері – можливо, хтось з-поміж них на подвір'ї. Та двері були замкнені зсередини.

Враз вона почула:

– Киць, киць, киць! – а згодом удруге. – Киць, киць, киць! Мурцю, поглянь-но, що я для тебе маю!

Голос долинав з-поза акваріумної гірки. Яна злякалася: чи бува не рибок згодовує Іринка власній улюбленці? Обережно зазирнувши за акваріум, вона цілком заспокоїлася принаймні щодо рибок. Іринка розгортала серветку, у якій було її сьогоднішнє тістечко з кремом. За вечерею Яна бачила, як вона його ховала до кишені, та їй і на гадку не спадало, що це для кішки.

Яна постояла, з жахом спостерігаючи, як кицька вилизує крем. Вона вже мала намір тихенько розвернутися й піти, аж раптом побачила: Іринка розгортає другу серветку. Яна пам'ятала добре, скільки тістечок вона приготувала, та скільки залишилося у вазі. Кожен узяв по одному. Вона вдруге пішла на кухню, перевірити. Ні, решта тістечок була на місці. Тоді чому у Іринки їх два? Отже, Дарко також…

Повертаючись з кухні, Яна пройшла тим самим шляхом. Сховавшись за акваріумом, Іринка примовляла:

– Їж, Мурцю, їж! Завтра я тобі ще принесу.

Відтак, Іринка знайшлася, а де ж Дарко? Яна продовжувала блукати будинком. Вона обійшла увесь нижній поверх, а слідом і другий, та досі на марне. Пригадала собі, що оминула те відгалуження коридору, яке провадило на горище. Щоправда, там були одні єдині двері, та й ті зачинені на проіржавілий замок. А проте Яна вирішила перевірити.

Вона ще не завернула за ріг, як вже дочула безперервні схлипування, крізь які добувалося закличне мимрення:

– Мамо! Мамо!

Дарко сидів на верхньому майданчику сходів, притулившись спиною до тих самих дверей, та несамовито молотив кулаком по настилу. Зауваживши Яну, він схопився на ноги, витер сльози рукавом і запитав вороже – таким вона його ще не бачила:

– Що ви тут забули?

Яна збагнула, що припустилася помилки, здавшись йому на очі, й нерішуче зупинилася на нижніх східцях.

– Я лише мала сказати…

– Знаю наперед, що ви казатимете! – перепинив Дарко. – Йдіть собі геть! Дайте мені спокій!

– Даремно ти маєш храп на мене. Певна річ, усе це надто неприємно...

– Не потрібне мені ваше співчуття, – злісно кинув він. – Прибережіть для мого батька! А нас з Іринкою мама захистить!

Яна не встигла й рота розтулити: Дарко промчав повз неї.

*****

Цієї ночі Яна марно намагалася заснути, лежачи на широкому ліжку з різьбленими бильцями. Заплющивши очі, вона перебрала усі можливі способи, та останні враження переважили. У кожному шереху їй чулося схлипування Дарка. А може, цей звук йшов зі стелі? Саме над нею мало бути те саме горищне приміщення, вхід до якого так старанно оберігався, і де вона востаннє бачила хлопчика. Яна встала з ліжка, пройшлася з кутка в куток, дослухаючись. Ні, ані подобини. Згори не долинало ані шереху. Де, де, а на горищі, так вже насправді панувала мертва тиша.

Наступного ранку вона підійшла до Павла та звернулася з проханням відпустити дітей на прогулянку.

– Дітям потрібне свіже повітря. Погляньте на Іринку, яка вона бліда. Дарко переобтяжений домашніми завданнями, вранці не добудишся.

– Гаразд. З'їздіть з ними абикуди на природу. Я попереджу Богдана... От тільки ще одна річ, Яно, – додав він, бридливо озираючи її від голови до п'ят. – У своєму одязі ви виглядаєте, як доярка на фермі, вибачайте за відвертість. Я б волів, аби жінка, що наглядає за моїми дітьми, одягалася дещо, скажімо, елегантніше. Ви мене розумієте? Внизу, у пральні, мало би залишитися сяке-таке вбрання від колишніх… – він замулився, – домогосподарок. Виберіть собі щось на перший час.

Яна дослухалася ради й підшукала собі якісь штани, вважаючи, що для подорожі за місто вони пасуватимуть більше за спідницю, та добрала до них блузку з квітами, а зверху нап'яла плащ – могло бути вітряно. У авто вона скинула плащ та спіткала на собі уважний, нашорошений погляд Дарка.

– Де ви знайшли цю блузку? – не на добре запитав Богдан по тому, як вони приїхали на місце, й діти розбрелися лужком.

– У пральні, – Яна стурбовано торкнулася блузи: що вона у ній недогледіла?

Богдан несхвально похитав головою.

– Вам ліпше її зняти. Помітили, як скоса Дарко дивився на вас? Ця блузка належала його матері. Ще дякувати Богові, що господар вас у ній не бачив. Вона для нього, що червона ганчірка для бика. Не уявляю, як вона там опинилася. Хіба може, господиня віддавала до прання. Господар геть усі речі своєї дружини замкнув у мансарді, а де ключ, знає він один. Якщо, звісно, він його одразу ж не викинув.

Богдан мимоволі сам напрохався на питання, котре вона не наважувалася задати від самого початку.

– А… де зараз його дружина? – запитала вона врешті.

– Померла, – просто відповів він, обійшовши мурашник та вдруге наблизившись до Яни.

Вони проходжалися уздовж узлісся, дослухаючись до голосів дітей та насолоджуючись весною. Час пролісків давно минув, але дерева тішили свіжою зеленню, та молода трава оксамитом слалася під ногами.

Зі словом «померла» Яна навіть заклякла на якусь мить.

– Померла?! Я чомусь гадала...

– Діти досі неспроможні її забути.

– Он воно що… Як же це трапилося?

– Після того, як господар вигнав з дому, її знайшли у якомусь кублі непритомною.

– Вигнав? За віщо?

– Вона не давала собі ради без наркотиків. Свого часу лікувалася, згодом повернулася додому, та якось господар витягнув скриньку з її комоду...

– Наркоманка! Отож, вона була зовсім не святою.

– Її привезли до лікарні, та врятувати вже не встигли.

Вони помовчали. Яна щось пригадала.

– А що знаходиться на горищі?

Цього разу Богдан спантеличено почухав себе у потилиці.

– Що ви маєте на оці?

– Двері на горище, вони завжди замкнені. Там висить величезний замок. Мене туди не впустили, пояснивши, що мені там нічого робити. Геть усі щось приховують.

– Даруйте, Яно, та ви помилилися. На горищних дверях ніколи не було висячого замка. Хоча, здається, я вже знаю, про що мова. Сходи, двері, та на клямці – висячий замок? Саме над вашим покоєм?.. То ці сходи, любонько моя, провадять не на горище. Вони провадять до мансарди. Так, саме до тієї мансарди, до якої господар і близько нікого не підпускає. Її влаштували навмисне для господині. Бачте, вона захоплювалася живописом. Не знаю, що вона там таке малювала, та господар задля неї влаштував мансарду з окремим входом з другого поверху, аби їй зручніше було туди сходити. А зараз туди знесені усі її речі, та на дверях висить замок.

Користаючись з нагоди, Яна вирішила з'ясувати усе до решти.

– А Лариса?

– А що Лариса? Їй довелося взяти ноги на плечі. Діти її не злюбили, обслуга теж, поза господарем, нікому за нею побиватися.

Втім, Яна сподівалася пов'язати з Ларисою застереження ворожки, та прагнула знати подробиці. Як приємно, що Богдан такий балакучий!

– Ну, ця пані надавалася хіба що для параду. Виставки, концерти. Прийоми у високоповажних персон. Там вона ще могла себе показати. Але в житті... Їй не вдавалося ладнати з людьми. Ось ви, наприклад: така лагідна, привітна, що вам не кажи, ви на все відповідаєте посмішкою. А ця… Навіжена, та й край! На оточуючих споглядала з недовірою, у всьому звинувачувала дітей. Господаря, так взагалі допекла своїми скаргами. Той до неї дослухався та шпетив дітей за найдрібнішу провину. Вона забагато від нього вимагала, занадто багато. Це саме через неї усі стали одне одного ненавидіти.

– Як же зрештою так трапилося, що вона пішла геть?

– О, врешті-решт вона перетворилася на цілковиту істеричку. Запевняла, ніби її намагаються вижити з цього будинку. Скаржилася на нічні страхіття, часом посеред ночі чула згори чиїсь кроки.

– Вона спала в тому ж покою, що і я? – миттю перепитала Яна.

– Власне, у тому ж самому! Розумієте, про що я?

Яна замислилася над тим, що вона дізналася про мансарду.

– Ні, ні! – зиркнувши на неї, запевнив з посмішкою Богдан. – Навіть і в голову цього не кладіть! Відтоді, як мансарду зачинили, ніхто до неї жодного разу не заходив! Бачили той замок? Він так проіржавів, що скобою прикипів до клямки. Принаймні рік його не чіпали, це вже напевно. Та й ви на разі не чули жодних кроків, я вгадав?

– Авжеж, – зніяковівши, підтвердила вона.

– Так от. Лариса зажадала, аби її переселили до іншої кімнати, на тому і погодилися. То що ж ви гадаєте: кроки згори припинилися, натомість хтось занадився щоночі над північ шкребтися до її дверей. Нашу кішку і серед білого дня не почуєш, а тут – в один і той-таки час, завжди лише у її двері. З чого б це раптом?

Вже і Яна багатозначно похитала головою.

– Ну, а далі лікар прописав їй снодійне, і все б нічого, та одного разу снодійне так швидко подіяло, що вона заснула, не вимкнувши світильника. Господар, який виходив вночі зі свого покою, крізь шпаринку зауважив світло, та, гадаючи, що вона не спить, постукав у двері. Та позаяк Лариса не відповіла, він так і вирішив, що, вона, мабуть, попросту забула загасити світло. Він відчинив двері власним ключем – адже вона так усього страхалася, що зачинялася на ніч. Отож, він відчинив двері власним ключем, та щойно увійшов, як одразу ж запідозрив лихе й викликав «швидку», це її лише і врятувало. Можете собі уявити: вона прийняла щонайменше десятикратну дозу.

– Нівроку! – не втрималася Яна.

– Та й це ще не край. Коли її повернули до життя, дамочка слізно запевняла, ніби прийняла не більше за одну пігулку!

*****

Час був їхати назад, проте Яна зволікала. Вона здалеку поглядала на дітей та не впізнавала. Ніщо їх не сковувало: удома Дарко, той би і пальцем не торкнувся Іринки, а зараз він тягав її за всі частини тіла, немов ляльку, у якої силкуються перевірити, як вона влаштована.

– Даєте собі ради з дітьми? – запитав Богдан.

– Щиро кажучи, на разі не дуже. Як на мене, вони взагалі зносять мою присутність лише з остраху перед батьком.

– Е, тут ви перебільшуєте.

– Анітрохи. Віддати кішці мої тістечка з кремом? Нечувана річ! Звісно, вони це вчинили з ненависті до мене.

– Та годі вам! Це вже занадто! Ні, тут ви вочевидь помиляєтеся. Ці діти, хай там як, не здатні на крайнощі. Можливо, вони не зуміють полюбити вас так, як ви на те заслуговуєте, але й ненавидіти по-справжньому теж не в змозі. Залишмо Ларису у спокої. Ви, інша річ!

Добравши слушної миті, Яна звернулася до Дарка.

– Знаєш, я з приводу цієї блузки. Адже я і не здогадувалася, що вона належала твоїй мамі. Вибач! Негарно вийшло, але ж ти на мене не ображатимешся?

Хлопчик знизав плечима.

– А ви надаремно переймаєтеся. Мене не хвилює ваше вбрання. Хіба це блузка моєї мами? Гаразд, тоді це лише блузка. У крамниці таких повнісінько. Вона вам до смаку? То й носіть собі на здоров'я. Мені ж-бо що за клопіт?

Такого Яна не очікувала: навпроти неї стояв колишній врівноважений Дарко. Вона поділилася цією новиною з Богданом.

– Так а я ж вам що казав! Не турбуйтеся! Дайте їм час, і тоді переконаєтеся самі.

Примовляючи, він фамільярно обійняв Яну за талію:

– Яно, Яно! Ви така вродлива жінка, а у цій блузці, так навіть чарівні! Може, мені розлучитися?

Вона спробувала гречно відсторонитися.

– Обережніше, будь ласка, на нас з вами діти дивляться!

– Гаразд, то може врешті виберемося десь удвох. Ви не проти?

Того вечора серед тиші свого покою Яна намагалася уявити, наскільки Ларисі імпонувала б роль знехтуваної жінки. Схильна до параної істеричка доведена сама й доводить оточуючих до крайнього ступеня терпимості. Розпещена власними примхами. Нездатність налагодити взаємини ставить за провину комусь іншому. Та, безумовно, вродлива, а врода спонукає до очікування дивідендів від самої лише зовнішності. І як вчинить вона у випадку, якщо результат виявиться прямою протилежністю сподіванням?

Таємнича знехтувана жінка.

Яна роздяглася, нап'яла нічну сорочку, погасила світло й лягла під ковдру. Сумніви розвіялися, а отже, й сон буде міцним.

Тієї останньої миті, коли вона вже заплющила очі й почала засипати, раптом їй видалося, ніби десь нагорі рипнула мостина.

*****

З проблиском дня Яна вже переймалася тільки Ларисою. Але підійти до Павла – вона і гадки не мала про це. Звернутися до Богдана? Після вчорашнього залицяння він сприйме будь-яке її прохання як крок на зближення, а на це вона не важила.

Під час приготування сніданку у вітальні задзвонив телефон. На ходу витираючи руки об рушник, перекинутий через плече, Яна підійшла до апарату. Телефонувавший відрекомендувався як Сергій Екман, слідчий прокуратури. Яна вперше чула це ім'я, проте у будь-якому випадку час для дзвінків ще не настав.

– Даруйте, але я гадаю, що пан Костирко на разі ще спить. Вам не складно перетелефонувати дещо пізніше?

Той вимовив щось на взір «о-ох!».

– Як на мене, це мені слід вас перепросити. Та якщо вам не тяжко, перекажіть, що я чекатиму на його дзвінок. А номер телефону я вам продиктую.

– Хвилиночку! – зронила Яна, дістаючи фломастер, котрим нашвидкуруч зазвичай занотовувала кулінарні рецепти. – Будь ласка, диктуйте.

Вона видерла з того ж таки кулінарного нотатника аркуш з номером та увійшла до кабінету Павла, аби покласти йому на стіл.

Стіл у нього вражав пишністю, що й казати. Саме враз якомусь міністрові, і аж ніяк не нижче. Безліч висувних шуфлядок з замками, різьблені ніжки, витончена інкрустація, хоча при всім тім відчувався сучасний стиль. Аксесуари його копіювали. Навіть телефонний апарат неначе навмисно робили в комплект. Яна поклала видертий аркуш та не утрималася від спокуси торкнутися клавіатури: хтозна, може, він не справжній? Такого вона ще не бачила навіть, нехай у колгоспному правлінні і стояв один з пам'яттю.

Вмить дещо навинулося їй на думку. Гаразд, допоки усі сплять, можна спробувати.

З клавіатури вона набрала на табло ім'я: Лариса. Є! Номер під цим ім'ям був у пам'яті. Яна з нетерпінням дослухалася делікатного звуку набору. Нарешті пішов гудок виклику. У неї завмерло серце.

Відповів якийсь голос – втім, він не міг належати Ларисі – відповіла поза сумнівом старша жінка. Яна запитала Ларису.

Мабуть, питання виявилося заскладним для старенької, вона довго розмірковувала, перш ніж відповісти.

– А хто її питає?

Тут серце у Яни навпаки, мало не вистрибнуло: отак, відразу, знайти Ларису вона і не сподівалася.

– Ми радше незнайомі. Боюся, що моє ім'я для неї нічого не важитиме.

– Даруйте, але на разі вона неспроможна підійти до телефону. Переказати їй щось?

– Так, авжеж! – вхопилася Яна. – Попросіть її передзвонити. Нехай запитає Яну, мій номер телефону… – вона раптом замовкла. А й справді, що, як візьме слухавку будь-хто поза нею? Ні, у жодному разі, ніхто не має здогадуватися, що вона телефонувала Ларисі.

– Слухаю вас, пані Яно.

– Ні, не варто. Краще я зателефоную сама.

– Так, будь ласка. Дещо згодом.

Яна поклала слухавку. Серце ще калатало в грудях.

Вона вийшла за поріг та нагло спала очима на погляд Дарка. Той стояв у піжамі й чекав – чекав, коли вона вийде. Яна безпорадно озирнулася на двері.

– Телефонували твоєму батькові. На столі я залишила номер телефону, – пояснила вона й зашарілася через те, що була змушена виправдовуватися перед вихованцем.

Дарко підійнявся до себе, та за мить визирнув вдруге. У коридорі нікого не було. Він дослухався. Батько дотепер приймав душ, Яна на кухні гримала начинням. Він спустився вниз та увійшов до кабінету.

Посередині столу лежав аркуш, залишений Яною. Він його не цікавив. Дарко натиснув на кнопку телефонного апарату й відтворив набір останнього номера. Прочитавши номер на табло, всміхнувся. Дістав телефонний довідник, попорпався у ньому. Тоді набрав ім'я «Лариса» у телефонному апараті та увімкнув режим перезапису. Тепер нехай дзвонить, скільки завгодно. Його обличчя спотворила, цього разу вже зловтішна, посмішка.

Стерши старий номер, натомість він записав новий, котрий щойно знайшов у довіднику.