Розділ 1.1

– Який бовдур зібгав на цьому всі кути? – невдоволено бурчав механік, силкуючись відкрутити гайки, що утримували товсте «камазівське» колесо.

Широко розставивши ноги, він сидів на новому колесі, налаштованому для установлення. Над ним, спираючись випростаною рукою об борт вантажівки, стояв молодий водій в очікуванні, коли буде завершена ця частина роботи. Як і на механікові, на ньому був засмальцьований комбінезон, а зворотним боком долоні, не забрудненим у мазуті, він раз у раз завертав пасмо довгого волосся, що настирливо лізло йому в очі. Механік був старший його за віком, проте не настільки, аби той звертався до нього на «ви».

«КамАЗ» з довгим палубчастим кузовом та ще декілька вантажних авто залишалося у просторому та напівпорожньому гаражі. Вікон було замало, аби освітлити величезне приміщення. Тож вони тримали відчиненими ворота, впускаючи не лише світло, але також і морозне повітря, що намагалося навально увірватися ззовні.

Добірна лайка механіка, якою той проклинав застрягле кріплення, сягала найдальших кутків гаража.

З дальньої комірчини вийшов та попрямував до них літній слюсар із зморщеним обличчям, у береті та пошарпаній спецівці, з якою він, ймовірно, розлучиться лише, коли вона остаточно подереться на клапті.

– Хтось позичив у мене розвідний ключ, – поскаржився він, наблизившись та з мосту підозріливо оглядаючи розкиданий інструмент.

– Діду, не брав я твого ключа, – не припиняючи роботи, відповів механік. – На якого він мені потрібен! Я свій маю. Ти, мабуть, сам його десь посіяв. Усім відомо, що у тебе склероз. Вік, діду! – він змовницьки підморгнув водієві. Механікові поліпшав гумор: гайка, що тривалий час не піддавалася, нарешті зрушила з місця.

– Ох, шибенику! – незлобливо дорікнув слюсар.

Але той не вгамовувався.

– На котрий пішло вже твоїй онуці?

– А тобі що до того? – проскрипів старий.

– Та не мені – ось йому, – вказав він на водія. – Поглянь-но, який хлопець! Саме на порі. Бери його собі в зяті!

Старий, врешті задоволений, гмикнув. Водій збентежено заусміхався, щоки його порожевіли.

– А що, Максиме? Як ти на це дивишся?.. А як ні, то обирай собі будь-кого з контори. Там такі дівчатка… – механік прицмокнув язиком. – Ех, я б тобою бувши… От хоч би та руда, пригадуєш? Як вона тобі?

– Та наче нічого, – дивлячись здебільшого собі під ноги, той невиразно хитнув головою.

– Гаразд, як не до смаку – хапай іншу, яка до смаку. Очі ж-бо є. На що чекаєш? Годі вже тобі гав ловити! Під лежачий камінь і вода не біжить. Тягни за собою в рейс – а там вона і не встоїть. Ну ж-бо, хлопче, не марнуй часу! Бо незчуєшся, як усіх розхапають!.. Правду я кажу, діду?

Колесо зіскочило на підлогу. Удвох вони заходилися встановлювати нове. Старий стояв збоку та спостерігав за працею. Зрушивши берет набакир, він незграбно почухав себе за вухом. По цьому з гіркотою зітхнув.

– Ото вже це нинішнє покоління! За мого часу хто б назвав тебе старим у двадцать літ віку? Ми одружувалися, щойно коли нам вийшло по тридцять, а сімнадцятирічними бігали у коротеньких штанцях та стріляли з рогаток по горобцях.

Механік відчайдушно заіржав.

– А я гадав, що за молодих років ти був ченцем.

Старий спересердя лише махнув рукою: «та про що з тобою балакати?» – й подався геть.

Водій сів за кермо, змусив завестися двигун, заглушив та вдруге завів. За чергою увімкнув та вимкнув передні й задні вогні, ближнє й дальнє світло, габаритні та вогні повороту. Перевірив «двірники». Правий западав. Механік одразу ж підкрутив щось, і «двірник» запрацював.

– Усе гаразд, – ствердив він, дослухавшись востаннє до рівномірного стукотіння двигуна.

Максим легко натиснув на педаль, з вихлопної труби вихопився кужель сірого диму, й він поволі виїхав за ворота.

Гараж затуляла приземиста будівля, оминувши яку, можна виїхати на широку алею, що провадила до основних складів. За поворотом водій пригальмував: його чільник у розстебнутому пальті і з текою під пахвою посеред дороги пояснював щось на підвищених тонах двом управлінцям, чоловікові й жінці. Вже по ньому було знати, що йому терпець уривався якнайшвидше їх спекатися.

Максим висунувся з кабіни, не ставши сигналити, позаяк той його вже побачив. Його напарника учора ввечері перестріли у темному провулку й побили так, що той потрапив до шпиталю з двома зламаними ребрами та роздробленою кистю руки. Він сам зателефонував вранці звідти й попередив, що неспроможний стати до роботи. Чільник гаража обіцяв докласти зусиль, аби підшукати йому заміну. Та, угледівши Максима, не дав і пари з уст пустити – ще здаля розвів руками:

– Вибач! Не маю я зараз нікого. Доведеться тобі самому їхати. Нічого не вдієш. Проте обіцяю: на наступний рейс обов'язково щось та зметикуємо.

– Так, але…

– Годі, Максиме! Питання вирішене. Ти й сам чудово упораєшся!

– А як же…

– Не хвилюйся, – вдруге перебив він водія, гадаючи, що знає причину його неспокою, – усі витрати фірма бере на себе. У конторі на тебе чекають документи та відрядні. Отримуй та їдь. І пам'ятай: я на тебе розраховую! – додав він вже на ходу, кваплячись відкараскатися від водія, перш ніж той встигне поставити бодай одне запитання.

Максим безнадійно похитав головою, дав двійко попереджувальних сигналів безтурботним робітникам, та задки обережно підігнав вантажівку впритул до довгої рампи. Високі складські ворота були відчинені навстіж, сюди-туди крізь них снував навантажувач, викладаючи на край рампи десятилітрові бутлі з етиловим спиртом, упаковані у дощаті ящики з тирсою, що визирала крізь шпари. Не встиг він вимкнути двигуна, вантажники жваво заходилися затягувати до кузова оті самі ящики, ставлячи один на одний та зсуваючи поміж собою впритул. Посипав сніжок, вітровіння занесло його попід сам піддашок, але там він довго не залежувався, танучи під підошвами вантажників.

Комірниця у нап'ятій на плечі стьобаній камізельці визирнула з-поза кузова.

– Максим! Чернецький! Зайди до торгового відділу!

Максим позбирав інструмент, у поспіху залишений на підлозі кабіни, та заховав під сидіння. З ящика під пожежним щитом біля входу на склад зачерпнув жменю піску. Пісок видаляв грудки мазуту, що забилися під нігті. Згодом витер руки брудною ганчіркою, вихопленою з-під ніг. Переконавшись, що внаслідок цієї нескладної процедури вони стали дещо чистішими, він тут таки, на дорозі, стягнув із себе спецівку та шпурнув її до інструменту. Наяв вийшли цілком пристойні штани, у котрих не соромно поткнутися хоч би й на зальоти; та біла смужка шкарпеток ошатно виблиснула між ними й чорними, до лиску виглянсуваними мештами.

Максим оминув довгий ряд складських приміщень та зійшов на другий поверх адміністративного корпусу. На перших же дверях, розташованих навпроти сходової клітки, висіла табличка з написом: «Торговий відділ». Він штовхнув їх та переступив поріг чималої кімнати – чималої, та ще не просторої, бо ж ліку не було письмовим столам.

За одним з них сиділа та сама білявка, про яку нібито ненавмисне згадав механік. Волосся вона й справді мала напрочуд розкішне, хвилями спадаюче на плечі. Певне, вона могла його відростити й довшим, і тоді нагадувала б русалку – цим, а також своїми мрійними очима. Та справжня причина, що спонукала механіка вказати саме на неї, полягала в іншому, і Максимові вона була достеменно відома. Мабуть, про це знали всі. Достатньо було почути її ім'я, як кожен вважав за свій обов'язок відразу ж перевірити реакцію Максима, жіноча половина цієї миті загадково посміхалася, а чоловіча жартувала. Оцими мрійливими очима вона, не вміючи приховати своїх почуттів, кидала тремтливі погляди у його бік, а самого Максима від них кидало в пал, нехай він і удавав старанно, ніби не збагне, чого усі від нього хочуть.

Він не мав жодного сумніву, що йому призначене чергове випробування, і не помилився. Її вії у паніці здригнулися, щойно він навернувся їй на очі. Усі гуртом звели голови, тоді, ясна річ, повитріщалися на неї, врешті повернулися назад до роботи, та він і надалі почувався наче актор, котрий не бачить глядачів з тієї лише причини, що глядацька зала занурена у пітьму.

Він знав як ніхто інший, що фактуру на експорт виписує саме вона, та, склеївши дурня, звернувся по допомогу до першої-ліпшої працівниці. Вислухавши його, та сама гукнула білявку.

– Наталко, це до тебе. Прислужися-но парубкові.

Протиснувшись до неї поміж столами, він мов нічого й не було поклав перед нею закордонний паспорт, хоча кому-кому, а йому вона вже напевне повірила б на слово. Серед грубого стосу паперів білявка знайшла заздалегідь підготовлені документи та вказала місце, де йому слід було залишити підпис.

– Сам їдеш? – поцікавилася чільниця, квітуча жінка з наполеонівськими замашками.

Скільки очей враз уп'ялося в нього! Немов лише й чекали нагоди. А ще мить тому з такою нечуваною старанністю працювали над столами.

– Сам, – підтвердив він. – Напарник у шпиталю.

У тої відразу ж пролягла зморшка через увесь лоб.

– А що сталося?

Максим не знав усіх подробиць. Лише те, що повідомила диспетчер, до якої його напарник зателефонував сьогодні з лікарні. Якісь розбишаки оточили його, збили з ніг, тривалий час гамселили ногами, а тоді відібрали гаманця, залишили на землі й подалися геть. Та й край. І поліція тут не допоможе. Була суцільна темрява, постраждалий не впізнає жодного з нападників. Чільниця співчутливо прицмокувала губами та похитувала головою.

– Дай Боже, усе минеться, – підбадьорила вона.

Максим погодився. Вона вдруге змінила тон.

– А ти, що ж, так і поїдеш сам? Не нудьгуватимеш? Узяв би кого з собою, як-не-як, а удвох зрештою веселіше в дорозі. Та й тепліше було б.

Він розчув придушений сміх.

– Бо тут вже сумують за тобою.

А оце вже супроти правил. Білявка поквапно впустила очі. Її цей вислів теж, поза сумнівом, шокував.

Хоча, загалом, непогано, що шокував. Зрештою, вона скромна дівчина. І, що не менш важливо, зовсім не потвора. За інших обставин можна було б запросити її абикуди. Та коли за кожним твоїм словом, зверненим до неї, за кожним порухом стежать, коли ти впевнений, що варто вам навіть випадково опинитися поруч у їдальні чи пройтися поряд тереном, як негайно цей факт буде відзначений та відповідним чином інтерпретований! Ні, їм замало власного життя, їм подавай театр, справжній живий театр із справжнім життям, яке розгорталося б просто у них при очах. Максим був аж ніяк не налаштований на головну роль у такій виставі.

Чільниця хитрувато примружила очі.

*****

Провадячи «КамАЗ» вузьким шосе, що сполучало Вінницю та Хмельницький, він продовжував розмірковувати, чи слушно вчинив, не подарувавши дівчині принаймні промінець надії.

А втім, не одна вона така на білому світі. Нехай собі трішки позітхає. Він не повинен мати проблем з підкоренням жіночих сердець. У люстерку заднього огляду тремтіло його власне віддзеркалення. Типово слов'янські риси обличчя у їх найвитонченішому виразі, з тією незначною часткою відхилення, котра не псує, а лише робить гармонію своєрідною. А й справді, він не мав на що скаржитися. Таке натхнення на Господа Бога находить не щодня. Переконавшись, що так воно і є, Максим з посмішкою продовжував стежити за дорогою. Хто казав, що кокетують лише жінки? Він неодноразово спотикав їх жадібні погляди, і йому, щиро кажучи, це давало неабияку втіху.

«Двірники» ще ганяли склом талий сніг, а занадто боязке лютневе сонце, прориваючись крізь димчасту заволоку, вже посилало йому своє розсіяне сяйво. З-за дерев обабіч дороги виглядав сніжний краєвид, що стелився ген аж до самого обрію. Сніг поглинув геть усе: поля, віддалені ліси та гори, перетворивши усе це на суцільний білий моноліт.

Потроху всілякі там білявки, чорнявки відійшли на задній план. Він досі занепокоєно поглядав на стрілку спідометра. Митниця коштувала йому забагато часу. Необхідно збільшити швидкість ще принаймні на декілька кілометрів, якщо він має намір завидна потрапити до Львова. Та саме розгодинилося, сніжило, тож йому ніяк не вдавалося вичавити з авто максимум того, що воно могло б дати. На разі жодна вантажівка не ризикнула обігнати його на трасі. Чи означало це, що він не мав у чому собі дорікнути?

Кілька разів поглянувши у люстерко, він, на власний подив, виявив, що у нього на «хвості» висить біле «БМВ». Нівроку! «БМВ» – у нього на «хвості»? «БМВ», що без зайвого напруження розвиває до двохсотп'ятдесяти кілометрів на годину! Дистанція між ними складала близько ста метрів та невпинно трималася на цій позначці. Схоже, що тим, позаду, нікуди поспішати.

«КамАЗ» не завдавав жодних неприємностей. Дотепер він на ньому не їздив, тож остерігався якогось підступу. Але той бездоганно слухався керма, і двигун працював справно. Лише правий «двірник», удруге взявшись западати, незабаром остаточно позбувся ознак життя. Та й дідько з ним, занехаяв його Максим. Не час марудитися з «двірником», а що з правим, то й поготів.

Він втратив «БМВ» перед в'їздом у Летічев, проте за Летічевим воно вдруге з'явилося у нього на «хвості».

Чому вони їдуть так поволі? Легковики оминали їх зграями. Він упіймав себе на слові «вони». Власне, через що йому спало на гадку: «вони»? Салон «БМВ» не прозирався наскрізь. Звідки йому знати, усередині лише водій, чи там до краю пасажирів? Він мав тоновані скла. У Максима вони викликали печію. Він міг нічого не мати проти БМВ, але темного скла на дух не зносив. Зустріти на дорозі таке авто – однаково, що розмовляти з кимось, у кого на носі непроникні сонцезахисні окуляри. Йому завжди видавалося, ніби крізь скла з нього кепкують.

Втім, після Меджибожа «БМВ», немов розмисливши, раптово додало обороти й на швидкості усіх своїх двохсотп'ятдесяти кілометрів з презирством обігнало неповороткий «КамАЗ». За невеликим пагорбом воно одразу ж зникло з-перед очей. Усе це забрало лічені хвилини. Згодом ще декілька разів воно швидко виринуло на злеті шосе, щоразу помітно зменшуючись у розмірах, допоки сірий серпанок на обрії врешті не поглинув його.

Максим зітхнув полегшено. Цей ескорт чомусь грав йому на нервах.

Він так само поспішав, поставивши собі за мету приїхати до Львова проти ночі, там переночувати, а звідти – дві години до кордону, аби удосвіта вже бути в Шегинях.

Тим часом, хоч він і додав у швидкості, здавалося, ніби вантажівка насилу повзе. Зараз його з обох боків оточував відкритий простір. Ліворуч, ледь пришерхнутий, протікав Південний Буг; неподалік щойно брав він свій витік. Влітку береги потопали в очеретових заростях. З висоти шосе на очі наверталися качки, що ховалися в них. Зимової пори береги були ледь помітні. Сніг товстим шаром лежав на скаті насипу й далі накатом, що поступово тоншав, – на крижаній кірці.

Нарешті справа постала гранітна плита, свідчення того, що дорога перетинає межу Хмельницького. Не заглиблюючись у середмістя, він одразу ж поїхав за стрілками, що вказували на Тернопіль.

Хмельницький залишився позаду. На годиннику була чверть по п'ятій. Починало сутеніти. Сонце позолотило пошарпані краї хмар, золотаві прожилки розрізали небо. Попереду яскраво-червоний ореол оточував лісисті верхівки пагорбів. Дорога провадила просто до нього та розчинялася у цій заграві. Він по саме нікуди тиснув на педаль, неначебто сподівався наздогнати призахідне сонце, та воно скочувалося дедалі нижче, аж нарешті прожилки з золотавих стали знову блакитними, а хмари темніші за шматочки неба поміж ними. Сутінки густішали при очах, поступово крадучи обриси довколишньої місцевості. Відтепер вона більше позначалася нерівним ланцюгом точкових вогнів. Небо продовжувало нестримно темніти, при цьому намагаючись ще бодай якось зберегти обриси хмар.

Дорога стала видимою не далі п'ятдесяти метрів. Раптом йому довелося до краю натиснути на гальмівну педаль. Заскреготавши гальмами, «КамАЗ» проповз уздовж слизького шосе ще метрів двадцять та врешті завмер. У світлі фар, затуляючись долонею, стояв якийсь молодик. Рука його стискала досі ще сяючий кишеньковий ліхтарик, котрим він щойно посеред дороги вимахував над головою з вимогою зупинитися. На узбіччі Максим побачив біле «БМВ» з відкритим капотом та ногами водія, що стирчали звідти. Затемнені скла видавалися чорними й загрозливо поблискували.

Молодик ускочив на підніжку кабіни та відчинив дверцята.

– Друже, рятуй! Підкинь до Тернополя! Надзвичайно поспішаю. Холера з цим мотором, трясця б його!..

Довелося погодитися, попри те, що юнак не викликав у нього ані крихти співчуття. Самовпевнений, спортивна зачіска, шкіряна куртка, та ще й кейс на додаток. Великий чорний кейс з кодовим замком. Мабуть, напханий грошима. Хлопець мав вигляд рекетира. А хто ж іще міг вийти з «БМВ» з тонованими вікнами?

Щойно пасажир вмостився поряд, «КамАЗ», сіпнувшись, рушив з місця. До нього швидко повернувся добрий гумор, на що аж ніяк не можна було сподіватися, допоки він стояв посеред дороги.

– Я – до Польщі, - повідомив він. – А ти?

Одразу – на «ти». Такий не розгубиться.

– Я теж, – неохоче зізнався Максим.

– О! Тоді нам у шляху! – зрадів молодик, а Максим ще більше зажурився, відчуваючи, що тепер той вже напевне не відчепиться.

Він вгадав, пасажир доброзичливо простягнув йому долоню.

– У такому разі, не завадить познайомитися. Віктор!

Компанійський хлопець, з прикрістю зауважив Максим та у відповідь процідив крізь зуби власне ім'я. Той нічого не зауважив.

– Що везеш?

– Спирт, – пробурчав він, не дивлячись у його бік, та краєм ока все ж помітив, як Віктор багатозначно хитнув головою.

– Тямущо! А я оце, у справах фірми. (Поважний молодик, це Максим одразу ж збагнув, з кейсу та з «БМВ»). Торгові операції. Імпорт – експорт.

– Бажаю успіху!

Пасажира вдруге не збентежив насмішкуватий тон. Здавалося, що його взагалі неможливо було нічим збентежити. Він награвав кісточками пальців по кришці свого кейса й намагався насвистувати якусь мелодію. На збитки йому Максим спробував увімкнути приймач. Відшукав в ефірі запальну мелодію та зробив звук якомога голосніше. Може, принаймні це врешті-решт змусить Віктора замовкнути.

На його подив, музика припала Вікторові до душі. Пустивши очі під лоба, він заходився трусити головою та вистукувати пальцями вже у такт з її ритмом. Несподівано він нахилився до Максима й звірився, дихнувши запахом м'яти:

– Минулого року у Львові мав я одну кралю. Відвідував подеколи мимоїздом. Розумієш, той самий готель, лише з повним обслуговуванням, – він змовницьки підморгнув. – Отож вона це робила завжди під музику. Який це був слух, яке відчуття ритму! – він розтягнув губи у самовдоволеній посмішці, оголивши застряглу в зубах жувальну гумку. – Власне, вона й мала цей запис, – тицьнув він пальцем у приймач та вкотре посилено забубонів по кейсу, відроджуючи у пам'яті хвилюючі епізоди.

Максим проїжджав Львів, відсипляючись на лежаку позаду водійського крісла у кабіні «КамАЗу». Вкрившись власною курткою та заколисаний монотонним похитуванням. Це єдине, що він міг протиставити екзотиці Віктора.

– Та найліпші дівчата, це – польки. Ті ж самі ціни – а проте справжній сервіс, – додав той із знанням справи.

Максим рвучко вивернув кермо, висвітивши поперед себе селянський віз. Цей Віктор дратував його дедалі більше. Та найнеприємніше те, що, судячи з усього, він розмислив виходити у Тернополі.