Розділ 4.4

Катер ледь погойдувався на хвилях, із скреготом витираючи борт об дерев'яні палі пірсу. Охороняти його було нікому, всі перебували нагорі, біля дядечкового ліжка.

Максим швидко спустився від альтанки до моря та ще й додав ходу, аби перетнути довгий пірс, хоча однаково ніхто б його вже не наздогнав. Звільнивши кінець каната, зістрибнув у катер. Той хитнувся, між ним та пірсом утворилася широка пройма.

Цього разу йому довелося промарудитися з запаленням довше, аніж тоді, коли він збирався тікати на джипі. Поміж тим корму розвернуло хвилею, та катер почало відносити до берега. У нього на серці похолонуло: якщо цієї ж миті мотор не заведеться... Він уявив зміїну посмішку Чана. Насилу вдалося, опанувавши себе, вдруге зосередитися над запалюванням.

Запрацював! Максим витер рукавом спітніле чоло та спрямував катер у відкрите море. Тепер аби лиш не напоротися на рифи, що підступно ховалися під водою. Після всього, що він зазнав, це було б занадто. На щастя, він добре запам'ятав шлях, котрим вони поверталися від місіс Хептон. Він пильно стежив за орієнтирами та за гладесенькою поверхнею води, під якою могли будь-якої миті постати невиразні обриси коралових рифів. Навіть назад не озирнувся жодного разу, хоча йому неабияк кортіло дізнатися, чи помітили його втечу. Щонайпевніше, так, але тепер їм залишалося тільки безсило кусати лікті.

Невдовзі берег перетворився на суцільну зелену смугу. Максим повернув кермо й пустив катер паралельно до неї. Вітер люто свистів у вухах, заганявся у ніздрі й рот. Сонце сліпило очі. Нічого цього він не помічав. Ба навіть не відчував млявості по нічниці, перебутої за читанням дядечкових щоденників.

За браком часу він не замислювався над тим, що робитиме, коли усе дійде краю. Проте у двох речах був зрештою переконаний: довіку більше не повернеться на цю землю та нізащо не увійде до жодного тераріуму.

Кирінда виказала себе біліючою набережною у розпливчатому затінку високих пальм. На початках берег видався йому незнайомим. Та згодом він угледів яхту, на котрій вони танцювали під стару мелодію босанови, й решта одразу ж набула впізнанного вигляду.

Несподівано з-за мису вилетів катер берегової охорони та подався йому напереріз. Над водою загрозливо завищала пронизлива сирена. Катер поза сумнівом націлився у його бік. Відстань скорочувалася при очах. Втім, Максим не мав на меті втікати. Голос, що пролунав з рупора, наказав зупинитися. Поблизу берега Максим і без того йшов на малих обертах. Проте на вимогу поліції заглушив двигун.

Перекинутим містком на його катер зійшли поліціянти. На Максима наділи кайданки.

Обидва катери наблизилися до берега, де на них чекав поліційний джип.

Борт ударився об палі пірсу, катер гойднуло. Максим у кайданках втратив рівновагу та не втримався б, коли б не поліціянти. Ті ж самі руки підштовхнули його ззаду. Опинившись на березі, він зажадав зустрічі з інспектором Премадасою. На що поліціянт, недбало знизавши плечима, пообіцяв, що незабаром така нагода йому трапиться.

Присутність поліції зібрала на набережній натовп, що з дозвільною цікавістю спостерігав за тим, як Максима провели пірсом та заштовхнули у джип, а обабіч сіли поліціянти. Їхня мова була йому невтямки. Як і те, чому він у джипі поміж двома поліціянтами та в кайданках.

Виявляється, поліційне управління розташувалося неподалік ринкової площі. Він упізнав фонтан, прикрашений лотосами. Вони зробили довкола нього півоберт, огорнувши кужелями сірого диму. Потім завернули в одну з тісних вуличок, які відходили від площі. Він встиг зауважити прапори та поліціянта біля входу, перш ніж авто вскочило у ворота, що завбачливо відчинилися перед ним.

Зусібіч їх оточували високі похмурі стіни. Максим видостався з джипа, і з нього врешті зняли кайданки. Поліціянти під руки завели його до будівлі. Тут їх зустрів наступний поліціянт, якому супроводжуючий передав Максима з словами:

– Цього – до Премадаси.

Максима повели напівтемним коридором. Враз важка рука лягла йому на плече. Друга поміж тим прочинила двері. Максим відчув легкий поштовх.

Зробивши крок уперед, він опинився на порозі тісного кабінету, усі меблі якого складали письмовий стіл та ще ряд стільців попід стіною, що сягав самісінького порогу. Втім, від краю до краю власне і вміщувалося не більше п'яти стільців. Вікно забране гратами й, мабуть, ніколи не відчинялося: цю тисняву сповнювало їдке, задимлене повітря, котре наче напахало усе довкола. Огрядний чоловік у цивільному одязі (понад столом випиналися тільки світла теніска та оголені волохаті груди), пускаючи до стелі кільця диму, зиркнув у його бік та знову встромив носа в папери. По тому щось промовив сингальскою, не зводячи голови. Попільничка стояла у нього при руці, затуляючи частину тексту, що його він так захоплено читав.

– Даруйте, сер, ви, наскільки я розумію, інспектор Премадаса? – поцікавився Максим.

Той вдруге, спохмурнівши, зміряв його очима від низу до верху.

– Відколи це заарештовані дозволяють собі задавати питання? – цього разу він заговорив англійською, хоча і з помітним акцентом.

Максим поквапився дещо з'ясувати.

– Якщо я заарештований, то, радше, внаслідок якогось непорозуміння. Я Петро Шемейко, небіж містера Пула.

– Бачу, – ствердно хитнув головою Премадаса, дістаючи з купи швидкозшивачів, що були у нього напохваті, нову теку.

– Отож... – Максима здивувало, що йому не вдалося справити враження.

Премадаса знизав плечима.

– А хіба з цього будь-що випливає? Особисто я не знаю жодної причини, з якої небіж містера Пула не може бути заарештований у випадку, якщо він порушив закон.

– Про що йдеться? – Максим закліпав віями, остаточно збитий з пантелику. – Повторюю, я Петро Шемейко…

– Це я вже чув, – не надто гречно зупинив його інспектор. – І помилки в тім немає жодної. Ви викрали катер лікаря Мак-Раста. Гадки не маю, як там у вас на вашій батьківщині, а тут посягання на приватну власність вважається за злочин. За що ви й нестимете відповідальність перед законом.

– Жартуєте?! Моє життя наражалося на небезпеку, мене мали ось-ось убити, а ви мені – про катер?

Цього разу здивувався чомусь Премадаса.

– То вам погрожували? Цікаво знати, хто?

Максим мало не задихнувся від обурення.

– Ви що, досі не збагнули? Чуєте, це я вам телефонував сьогодні вранці, це зі мною ви розмовляли телефоном лише кілька годин тому! Не чекали на мене? Авжеж, справді, я казав, що неспроможний видостатися без вашої допомоги, та мені випадково пощастило, тож, як бачите, я тут. То чого ж вам ще треба? Вирядіть когось на віллу, заарештуйте її господаря, та й край.

Перенісши центр тяжіння назад, Премадаса з цигаркою в зубах самозабутньо пожирав очима вбрання для вистави дядечка Джонатана.

– А відтак, ви телефонували мені сьогодні зранку? – перепитав він у перерві поміж двома затяжками.

Максим ствердно хитнув головою, хоча цей тон нашорошив би кого завгодно.

– І… наполягатимете, що розмовляли саме зі мною?

Максим отетерів.

– Що за дурня, ви ж самі назвалися! – проте мурашки у нього поповзли спиною.

Премадаса згримасував так, наче мав сумнів у здатності Максима відповідати за свої слова.

– Гаразд, припустімо, – зненацька він змінив тактику й обвів рукою стіл, захаращений теками та стосами паперів. – Самі бачите, скільки роботи, зрештою щось я міг залишити й поза увагою, адже так? То може, ви мені нагадаєте у двох словах, про що ми з вами розмовляли телефоном.

Премадаса поводився так, немовби не було і в заводі жодної телефонної розмови. Максим це бачив, та всупереч будь-якому здоровому глузду наче запрограмований надалі невтомно правив своєї, – хтозна, чи не єдина це була можливість панувати над собою. Таке собі відчуття їзди без гальм. Поліціянт поміж тим димів у стелю та кидав у його бік загадкові погляди.

– Цікаво, – зауважив він, щойно Максим зупинився. – Де ж трупи тих, кого ваш дядечко встиг спровадити на той світ? Чи залишилися бодай якісь сліди?.. Бачте, якщо мені пам'ять не зраджує, у наших досьє не зареєстроване жодне, принаймні, нерозкрите вбивство, не було й зниклих під той час.

– Щодо цього вже йшла мова телефоном, – нагадав Максим.

– Невже? Ось бачите.

Максим не став питати, чому у нього така чіпка пам'ять на злочини, скоєні рік тому, і така нікчемна – на телефонну розмову, що минула не далі як сьогодні вранці.

– А ще ви казали, – продовжував він в упертому відчаї, – що у вас на нього започаткована справа, та що вам лише бракує доказів. До речі, ви пообіцяли витягти мене звідти, принаймні за це ви, сподіваюся, не забули? Ви порадили мені сидіти й чекати на вашу появу, чи таки зрештою забули?

– Знаєте, схоже, я мав слушність, радячи вам залишатися на місці. Дарма ви мене не послухалися, тоді й не наробили б дурниць.

– На що ви натякаєте? Прокиньтеся, мій так званий дядечко – маніяк-убивця, чи ви досі цього не второпали?!

– Він – маніяк, – незворушно озвався Премадаса. – А ви?

– Що – я?

– Ви хіба не маніяк?

– Ви не ймете мені віри!

Максимові раптом нестерпно закортіло його задушити. Він і справді схопився та загрозливо нависнув над Премадасою, підім'явши його документи.

– Принаймні поясніть, навіщо шили мене в дурні, коли я вам телефонував? Що то за жарти? Чи такий у вас звичай?

Той квапливо поліз рукою під стіл. З-за порогу увірвався поліціянт та силоміць усадовив Максима на місце.

Вирівнявши зіжмакані папери, Премадаса вже заспокоєно зауважив:

– Певне, ви забули, де перебуваєте. Тут на разі поліційне управління, а не божевільня!

– Вражаюче! Річ найпростіша переконатися в тому, що це не байки! – простогнав Максим у відчаї.

– Е, – Премадаса недбало відмахнувся. – А втім… Дайте відповідь принаймні ще на одне запитання. Якщо ви не Петро Шемейко, небіж містера Пула, як ви стверджуєте, то, у такому разі, хто ж ви насправді? Назвіть ваше справжнє ім'я.

Максим геть збуряковів. На такий поворот він не чекав. Якусь мить вони мовчки сиділи один проти одного. Премадаса насолоджувався його повною розгубленістю. Враз відчувши себе остаточно загнаним в кут, Максим спустив очі додолу. Той багатозначно ззирнувся з поліціянтом та переможно усміхнувся.

Премадаса простяг руку до телефонного апарату.

– Це ти, Рохане? Пошукай мені номер вілли Пула... Авжеж, диктуй!

Максимові затьмарило в очах. Премадаса повторив уголос той самісінький номер, за яким він, Максим телефонував до поліції декілька годин тому!

Поліціянт перенабрав номер.

– Хто біля телефону? – немов крізь туман бачив він одутле обличчя Премадаси, повернене до нього у профіль. – Чане, це Премадаса. Не хвилюйтеся! Перекажіть вашому господареві, що його небіж у нас. Втім, щодо решти ви мали рацію. Цей юнак цілком під впливом якихось безладних уявлень… Так, на жаль. Типова параноя. Знаєте, краще б ним заопікувалися лікарі. Я б таки відіслав його до клініки для... таких хворих, ну, ви мене розумієте, – він спохопився, пригадавши, що Максим досі ще поруч та зробив знак поліціянтові випровадити його за двері. Затуливши слухавку долонею, додав. – Пильнуйте його як слід!

Максима вивели до коридора та всадовили на лаву. Він припинив обурюватися й принишк. Безглуздо сперечатися! Він сам доклав зусиль, аби переконати поліцію, ніби він психічнохворий. Його маскарад плюс цей трюк з телефонним номером, а на додаток ще й звинувачення, яке дотепер так недоречно висіло над ним у Польщі. Поліція, це була пастка. Не ворухнувши й пальцем, дядечко вкотре уклав його на обидві лопатки.

Премадаса, навстіж відчинивши двері, зупинився на порозі свого кабінету.

– Маю визнати, вам ще поталанило, містере Шемейко. Ваш дядечко проти того, аби вас доправили до шпиталю. Він обіцяв мені наглядати за вами. І хоча це проти правил, проте зваживши, з ким маєш справу, я погодився повернути вас на його віллу, за умови, що ви й носа звідти не виткнете. Усвідомили? – переконавшись, що Максим скорився та не має наміру протестувати, він задоволено хитнув головою. – Бачу, ви потроху повертаєтеся до тями. Гаразд, це подає надію. Спробуйте чимшвидше викинути з думки усю цю чортовину та більше не засмучуйте вашого дядечка.

Подальші слова сингальською призначалися поліціянтові.

*****

Втім, у зворотний бік його знову ж таки везли у кайданках, вочевидь, за вказівкою Премадаси. З похмурим спокоєм спостерігав він, як наближалися берег, череп'яний дах дядечкового котеджу та дерев'яний пірс, на краю якого стояв Чан, лаштуючись закріпити канат.

Поліціянти підтримали його знизу, а Чан підстрахував згори, допоки він підіймався трапом. За малу годину Максим холоднокровно сприймав поразку, прагнучи лише, аби мимохідь не поткнутися на очі Аші, аби не побачила вона його у супроводі поліціянтів.

Ті відпровадили його до кімнати Чана на першому поверсі, й тоді щойно звільнили від кайданків. Чан зажадав, аби їх залишили наодинці. Поліціянти вийшли; він щільно причинив двері.

– Отже, ви мене не послухалися.

– Мені вам немає чого сказати, – з неприхованою відразою відповів Максим.

– Зате я до вас маю претензії.

– А мені на них начхати. Нехай зараз ваша й зверху, та не сподівайтеся наступного разу схопити мене голіруч.

– А це ми ще побачимо, – багатообіцяюче натякнув Чан.

Максим відвернувся, кривозубий рот старого викликав у нього таку ж огиду, як і його змії.

– Я мав рацію, не довіряючи вам. На щастя, мені вдалося переконати містера Пула скористатися запобіжними засобами. Він вписав у нотатник другий належний йому телефонний номер, як номер поліції, та тримав його на видноті, аби ви мали повну змогу з нього скористатися. Ви гадали, що пошили нас у дурні. Яка самовпевненість! Вам і на думку не спало, що на віллі може бути дві лінії. Обидві одночасно вмикаються нагорі. Увімкнувши одну лінію, ви таким чином вмикаєте й другу. Але якщо ані я, ані ваш дядечко цього не робили, то це могли зробити лише ви. Щойно задзвонив телефон, як я вже знав, хто телефонує та з якою метою. Ви поміж тим були впевнені, що розмовляєте з поліцією. Як вам мій сингальский акцент? Цілком змінює голос, еге ж?

– Коли я це збагнув, було вже надто пізно.

– Ви вчинили нерозважно. Тепер я змушений удатися до крайнього засобу, – сповістив Чан, відкриваючи аптечку й дістаючи звідти посудину для кип'ятіння шприців.

При очах у Максима він насадив голку, різким рухом надломив шийку ампули та встромив у неї шприц. Максим із зростаючим занепокоєнням стежив за його діями.

– Будьте ласкаві загорнути рукав.

– Що?!

– Прошу, загорніть рукав, – повторив Чан терпляче.

– А ви вважаєте, можна отак узяти та ввести людині бозна-що, не запитавши навіть, якої вона про це гадки?

– Маєте рацію, – Чан і оком не змигнув. – Я дійсно про це не запитую, бо однаково переконаний, що ви погодитеся.

– Нахабства у вас аж надто!

– Вами бувши я б не поспішав з висновками.

– Доправди? Цікаво, що ж у тому шприці?

– У кожному разі, не те, що вам збігає на думку. (Ще й дозволив собі стверджувати, ніби читає його думки!). Це лише заспокоїть вас на деякий час. Ви готові? – Чан стискав двома пальцями звернений догори шприц.

– Ви серйозно?

– А хіба це схоже на жарт? Дозвольте нагадати, що там, за дверима, зосталися поліціянти. Для них ви не більш, як божевільний. Варто їм зауважити у вашій поведінці щонайменший натяк на агресивність, як вас негайно запроторять до божевільні, з якої ви навряд чи колись вийдете. Волієте, аби я їх покликав? Досить одного мого слова… То що ви вирішили обрати?

Максим ненавидів Чана тим дужче, чим безсилішим почувався супроти його аргументів. Це відчуття не залишало його до останньої миті, коли він почув, як голка проколола його шкіру. Він, сповнений життя, зовсім не кволий молодик цілком залежав від безпорадного дядечка та підстаркуватого Чана.

*****

Прокинувшись, він одразу ж здогадався, що лежить на землі. Під ним був м'який мох, від землі здіймалася тепла пара. Продерши очі, Максим звівся на ліктях та розгледівся довкруги, але нічого не побачив поза темрявою. Пітьма, хоч в око стрель. Над головою, щоправда, нависали чорні крони дерев, а крізь їхні просвіти зазирали випадкові зірки. Місяць ховався за хмарами. Коли той визирне, він матиме змогу побачити більше. Можливо, це наштовхне його на кращий здогад та дозволить принаймні частково заповнити прогалину у власній пам'яті. На разі ж він і гадки не мав щодо того, як тут опинився. Пам'ятав лише, як дозволив зробити собі укол, і як по тому казна-де подівся. Довго ж він спав. Зайшла ніч, а відтак, минуло не менше п'яти... чи навіть шести годин. За цей час без зайвого клопоту Чан міг відвезти його куди завгодно. Та як сталося, що він кинув його самого посеред джунглів? Максим марно силкувався пригадати бодай щось. У пам'яті досі чорніла непоправна діра.

Незвичну атмосферу створювала цілковита відсутність вітру, анінайменшого повіву. А втім, звідки посеред джунглів узятися вітру? До того ж навколо панувала неймовірна тиша, начебто він перебував у звукоізоляційній камері. Це споводувало нез'ясовний страх. Але ж це джунглі, спробував він себе заспокоїти, тут завжди так.

Місяць оточив сяючим ореолом край хмари. За мить він виплиє на чисте небо; тоді принаймні вже не буде цього лячного мороку. Максим спробував звестися на ноги, аби зустріти його навстоячки. Та пружинистий мох захитався під ногами, він втратив рівновагу й мало не впав. Не впав з однієї єдиної причини: його простягнуті руки неочікувано натрапили на якусь гладку й тверду поверхню, що невідомо як постала на його шляху. Він спробував оминути перешкоду, але марно. Попереду була стіна! На дотик вона видалася йому надто знайомою. Його мозок ще відмовлявся будь-що розуміти, а він вже знав, що впирався у скло. Скло у джунглях?! Чи ж би не так!

Саме цієї миті місячне світло просоталося крізь листя. Максима ніби струмом вдарило. Це були не джунглі. Він перебував у тераріумі, у вільній вольєрі поміж відсіками Немезіди й Фараона. Двері у сітчастій загороді замкнули на замок.