Розділ 4.1

У подальші декілька днів землю від душі поливали рясні дощі. За щільною напівпрозорою завісою ледве туманів розмитий обрій. З карнизів дзюрчало безперестанку. Дощова вода широкими потічками стікала до моря.

З боку суші їх відрізало остаточно, а власного катера ба навіть човна дядечко не мав. Та, вочевидь, його анітрохи не бентежила відсутність стосунків з зовнішнім світом. А відтак, якби Максим нарешті вирішив забратися звідси геть, принаймні найближчого тижня це було б йому не до снаги.

Йому довелося докласти зусиль, аби дядечко не зауважив у ньому жодної зміни. Якщо той хотів, аби він став актором, то він вже став ним аж двічі: по-перше, коли назвався Петром Шемейко, та по-друге, коли усвідомив, що за такого тут його не вважають. Втім, зустрічалися вони головним чином за столом. Там була можливість уп'ястися очима в тарілку з найповажнішим виглядом. Лише увага Чана подеколи його непокоїла. За Чановою незворушністю нема-нема, та й промайне підозріливий вогник, отож Максимові й збігало на думку, чи не зрадив він чимось себе.

В котрийсь із цих дощових днів по сніданку дядечко несподівано запросив його податися удвох з ним до бібліотеки. Гублячись у здогадках, Максим перетнув поріг кімнати, найнедоступнішої з усіх, бо ж дядечко її майже не полишав.

Його урочистий вигляд спантеличив Максима ще більше та водночас заспокоїв щодо неприємностей.

– Петре, – запевнив той, – якщо ти гадав, ніби я забуду про твій день народження, то ти помиляєшся. Прийми мої вітання вкупі з якнайкращими побажаннями.

Тоді він його обійняв, а Максима трохи не побив грець. День народження! Та чий – Петра Шемейко! Коли б не акордеон, хтозна, усе ще, може, і зійшло б за щире золото.

– А на доказ, оце тобі мій подарунок.

Дядечко узяв із столу трубку довжиною сантиметрів з тридцять. Та щойно отримавши її з дядечкових рук, Максим зрозумів, що це була сопілка. Той сам прокрутив її у максимових долонях так, аби показати дарчий напис.

«Любому Петрові у дарунок від дядечка».

Слово до слова! Цього разу Максимові дійсно знадобилося геть усе його самовладання. Він не наважувався спасти очима на дядечків погляд, а той дійшов висновку, мабуть, що він розчулився.

– Петре! – дядечко вдруге пригорнув його до себе, обійняв, та ще й поплескав по спині. Усе по-справжньому. Встромившись носом у його плече, Максим упіймав знайомі пахощі одеколону. – Я такий втішений!

Нарешті він випустив його з обіймів. Максим удав, ніби зацікавився подарунком.

– Отож, що ти на це? – сам дядечко мав напрочуд задоволений вигляд.

Надалі уникаючи його погляду, Максим із сумнівом знизав плечима.

– Не знаю, дядечку, що й казати. Я зроду не грав у сопілку.

– Пусте! Я сам тебе навчу. До речі, щойно мені спало на гадку використати це у твоїй виставі.

З Чаном вони зустрілися на сходах. Той підіймався до дядечка та, зауваживши у його руці сопілку, про все здогадався.

– Сер, прийміть також і від мене найщиріші привітання. Ми всі дуже раді. Сьогоднішній день особливий. Це свято для усіх нас.

Дивовижні слова вимовляв Чан, останнім часом споглядавший на нього з недовірою. Він навіть вишкірив увесь ряд зіпсованих зубів, що траплялося лише уряди-годи.

– А я вдячний вам за турботу. Дякую, Чане, – Максим вже й не пам'ятав, чи казав він це коли щиро.

– Але ж це мій обов'язок… Сподіваюся, на разі ви не маєте наміру від нас виїжджати?

Максим всміхнувся. Принаймні, допоки дорога розмита, годі про це й мріяти.

*****

Дядечко ще бадьорився, допізна засиджуючись у бібліотеці, куди Чан за годинником носив йому на блюдечку пілюлі. Та не минуло й тижня після візиту лікаря Мак-Раста, як напад стався вдруге.

Максим почув згори якусь незвичну метушню й вирішив перевірити, чи не трапилося бува чого. Зазирнувши до дядечкової спальні, він побачив його самого, коли той лежав на ліжку з очима, уп'ятими в стелю, та Чана, котрий стояв біля підведеного догори узголів'я, притримуючи кисневу маску. Зачувши кроки, дядечко звернув до Максима цілком свідомий погляд, нетерплячим рухом зажадав прибрати маску, та, заледве Чан відірвав її на мить, щось нерозбірливо прошепелявив. Згодом почав задихатися, тож Чан вдруге приклав маску. За певний час він сам відхилив її убік, обережно запитавши:

– Як, почуваєтеся краще, сер?

Дядечко міг дихати, проте волів розмовляти стиха, аби не чути було, як він шепелявить. Здалеку Максимові не вдалося почути жодного слова. Лише Чан вгадав його бажання.

– Даруйте, сер, – звернувся він до Максима, – але я змушений вас потурбувати. Там, у бібліотеці, залишилася вставна щелепа вашого дядечка. Вона лежить просто на столі. Чи не зробите ласку принести її сюди?

Увійшовши до бібліотеки, Максим одразу ж зауважив, що стілець відсунутий неприродно далеко від столу, що склянка, дивним чином не розбившись, валяється на підлозі, а навколо розлита вода, та що зубний протез дійсно лежить на столі, поверх декількох списаних аркушів паперу. Мабуть, Чанові довелося витягти його, щойно дядечко дістав нападу, аби той не потрапив йому до горлянки. Загорнувши його в чистий аркуш, він вже мав намір повернутися назад, аж раптом зауважив низку ключів, устромлену в ящик письмового стола.

Попри те, що за стіною задихався дядечко, серце його радісно й сполохано закалатало. Сполохано знову ж-таки не через дядечка, а тому, що Максим почувся наче на порозі визначного відкриття. Занадто довго чекав він на слушну мить, аби врешті нею знехтувати.

Минулого разу йому не пощастило визначити, котрий з них – тож зараз він відімкнув ключем один, другий, третій ящик поспіль, допоки не навернулася йому на очі товста тека у коленкоровій обкладинці. Її ж-бо він встиг розгледіти у дядечкових руках та знав, що це саме те, що треба. Залишивши ящик незамкненим, Максим витяг ключі, прихопив протез та поквапно вийшов з кімнати.

Здається, він був відсутній протягом тривалого часу, та, здається, Чан звернув на це увагу.

– Були якісь труднощі?

– Там розлита вода, – здобувся на відповідь Максим. – Я посковзнувся; втім, усе перемеженилося… Будь ласка, – він простягнув загорнуту щелепу.

Він сподівався, що таке пояснення влаштує Чана. У кожному разі, той більше не ставив запитань.

Чан вставив щелепу на місце. Це заспокоїло дядечка. Вони почули його голос, він звучав упевнено та навіть дещо жорсткувато.

– Чуєте, я вимагаю, аби в будинку все йшло своєю чергою. Мені не настільки зле, аби приставляти до мене доглядальницю. У вас і без мене достатньо клопоту. Ти, Петре, продовжуй репетиції. Прийом не скасовується. Усе залишається, як ми домовилися. А тебе, Чане, я прошу перебрати на себе питання організації. Ти маєш прослідкувати, аби... – дядечко судомисто ковтнув ротом повітря й нетерпляче простягнув руку за маскою.

Чан відразу ж насунув її дядечкові на обличчя.

Дядечків робочий піджак висів перекинутим через бильце стільця. Максим дбайливо прибрав його звідти й повісив на вішак. Збоку воно виглядало дуже навіть зворушливо. Щоправда, поміж цим і тим він встиг непомітно покласти до бічної кишені низку ключів, захоплену з бібліотеки.

Дещо постовбичивши для годиться біля ліжка, він зронив:

– Либонь, краще я піду до себе. Якщо дядечкові закортить мене знову побачити…

– Не хвилюйтеся, я вас неодмінно покличу.

Максим з полегкістю вийшов за поріг. Він дійшов до наступних дверей, під порогом зупинився й дослухався, а тоді обережно натиснув на дверну ручку. Втім, дощ так бубонів у вікна, що притлумляв решту звуків.

Бібліотека присмерком чекала на його повернення. Максим рішуче наблизився до столу. Третій ящик зверху. Тека у коленкоровій палітурці. Він схопив її під пахву й відразу рушив назад. Край порогу вкотре дослухався. За дверима панувала мертва тиша.

*****

Зачинившись на ключ у себе в кімнаті, він нетерпляче розкрив теку. Усередині виявилося декілька товстих зошитів, позначених різними періодами, починаючи з 1948 року, тобто часу, коли дядечко вперше приїхав на Цейлон, якщо йняти віри тому, що він сам про себе розповідав.

Не сподіваючись отримати відповідь на свої запитання у тому, ранньому періоді, Максим лише побіжно заходився проглядати перший, найстаріший зошит, списаний нерівним почерком, щоразу різним чорнилом, а траплялося, й олівцем, проте самовпевнено та з претензією на вишуканий стиль. Втім, згодом він заглибився у читання, розповідь непомітно збудила в ньому цікавість. Пожовклі сторінки розгортали перед ним історію людини, самим життям неправдиво викинутої за борт та змушеної боротися за власне місце у ньому, починаючи з нуля. Напівстертий слід олівця, котрим він уперто продовжував писати на колінах у якомусь брудному сараї за непевного світла недогарку, міг залишити тільки цей божевільний, маючи на меті підкорити світ.

*****

Дядечко зійшов на цейлонський берег матросом французького торгового судна або, радше кажучи, колишнім матросом, позаяк при цьому зажадав повний розрахунок, сподіваючись спробувати щастя на сапфірових копальнях. Втім, отриманої платні з бідою вистачило йому на перший час, аби дістатися місця та абияк влаштуватися. Щокожен втрачений день коштував недешево, треба було щось їсти та десь ночувати. Він так і поткнувся до Пула найматися на роботу в матроській куртці, що висіла на ньому ніби на вішаку. Проте Пул з мосту спостеріг кмітливий розум у вісімнадцятирічному хлопцеві та взяв його до уваги. Дядечка поставили працювати удвох з Чаном, котрий завербувався за півроку до нього. Чан багато чому його навчив, а згодом сам учень випередив власного вчителя.

Максим оминав технічні деталі, до змалювання яких повсякчас удавався дядечко. Щоправда, деякі його зауваження вартували того, аби принаймні познайомитися з їхнім змістом; водночас хто б угледів за ними такого собі простака, привезеного у товарному вагоні із сталінської України.

Пул став для нього за незаперечний авторитет. Серед маси неосвічених темношкірих робітників він залишався єдиним справжнім вихідцем з метрополії. До того ж, за його власним свідченням, диплом він отримав у Кембріджі, а це за будь-яких часів важило чимало. Отож, дядечко поза сумнівом заразився вірусом снобізму. Хоча для Максима це давно вже перестало бути таємницею.

Пул жив з донькою на ім'я Доллі, вона була на два з половиною роки старша за дядечка та на п'ятнадцять сантиметрів вища його на зріст. Дядечка не назвеш дрібним на зріст, прикинув Максим, тоді якою ж вона мала бути каланчею! Здається, Доллі не настільки вдалася на красу, наскільки вимагала його пиха, та була досить розумна й привітна, аби вони стали добрими друзями. В основу спільних інтересів лягли музика й література. У будинку інженера була власна бібліотека й піаніно, роздобуте ним у Коломбо саме для доньки. Дядечко змальовував Доллі як серйозну, виховану дівчину, яка обожнювала свого батька та свої захоплення. Батько своєю чергою обожнював її та, відзначаючи порядність молодого слов'янина, заохочував їхню дружбу. Дядечко прозоро натякав, що й на меті не мав упадати коло Доллі, яка з цього погляду цікавила його якнайменше, й Доллі, вочевидь, відповідала йому тим самим, ставлячись до нього наче до брата. Дядечко настільки міцно обійняв своє становище у цій родині, що Пул у день його народження подарував йому акордеон, тож він одразу, удвох з Доллі, виконав на ньому двійко-трійко українських пісень, чим кинув гостей у повний захват.

Проте це не завадило йому без жалю розлучитися з обома, щойно трапилася нагода виїхати до Кашміру, аби змінити працю старателя на щось вигідніше. Одного красного ранку удвох з Чаном він сів у поїзд, що вирушав до Делі, та повернувся лише за сім років на яхті Генрі Хептона. Стосовно Пула він чув, вже перебуваючи в Індії, що, коли копальнями прокотилася хвиля безладів, його тіло знайшли у якійсь ямі з розкраяним черепом. Що сталося з Доллі, він не те що гадки не мав – навіть не силкувався довідатися.

*****

Залишивши Цейлон, дядечко надовго оселився в Джамму, другому за значенням місті провінції. З властивою йому діловою хваткою він легко втягнувся у життя місцевої шушвалі. Коли на змій падав попит, займався дрібною контрабандою на індо-пакистанському кордоні та навпаки, щойно влада розпочинала наступ на п'яти контрабандистам, повертався до змій. Як перше, так і друге потребувало вправності й навиків ходіння гірськими стежками. Звідси й цікавість до альпінізму від самого початку зародилася у ньому як життєва потреба.

Якось їм випало заночувати у будинку скупника на пакистанському боці. Скупник ще не повернувся з Равалпінді, куди повіз товар, доставлений йому напередодні, а відтак тон задавала його тридцятирічна дружина, жвава Амріта, з випинаючими грудьми та круглястими стегнами. Вперши руки в боки, вона хвацько давала собі ради з п'ятьма чоловіками за допомогою самого лише меткого язика.

«А нумо ви, учотирьох, підіймайтеся нагору хутко. Зараз я вас усіх прилаштую, кого на розкладачці, кого на стільцях, а кого й на комоді. Жорсткувато, але пусте, якось перебудете, – опісля враз потеплілим поглядом вона приголубила дядечка. – А ти, красуньчику, посидь на разі тут. Цим неотесаним селюкам байдуже, де спати, їм що на канапі, що під нею – жодної різниці. Для тебе ж знайдеться краще місце: на моєму ліжку».

Зі сходів долинуло одностайне улюлюкання.

«Агов, ви там, стуліть пельки! Я чекаю ще на гості, поза вами, тож і не лягаю спати. Мій чоловік поїхав на ніч до Равалпінді, та звідси ще не випливає, що я відразу ж піду до ліжка з першим-ліпшим, хто нагодиться під руку!»

Особливо заповзявся один, з обличчям, поїденим віспою.

«Ні, Амріто, з першим-ліпшим ти, ясна річ, не підеш. Цей, – злостиво вказав він у бік дядечка, – для тебе, вочевидь, не перший-ліпший. «Красуньчик»! – передражнив він.

«Мовчи краще! Збентежиш парубка!»

«А тебе – ні?»

«Знаєш, Кумаре, я давно звикла до твоїх корчемних жартів. Тобі попросту заздрість дошкулила, що на тебе ніхто не дивиться, а відтак ти кожному ладен за це горло перегризти. Авжеж, Кумаре?»

Спотворене обличчя Кумара набігло кров'ю. Очі запалилися мстивим блиском.

«Гей, красуньчику! Не клич на допомогу. Я таку, як твоя, роздягатиму не менш ніж за тисячу рупій. Індійських!», – наостанку додав він, бо індійські рупії принаймні на той час були дорожчі за пакистанські.

Допоки вона спроваджувала усю цю братію нагору, до кімнатки на піддашу, дядечко, схиливши голову на лікті, від втоми непомітно заснув просто за столом. Прокинувся він через те, що Амріта обережно торсала його за плече.

«Ходімо, ти заслуговуєш на більше. Ти не такий, як вони».

На цьому запис уривається.

*****

А ще, відсиджуючись у Джамму, гуляв він якось з приятелями в шинку. Була це така собі кнайпа з низькою стелею та лампою у простому абажурі, довкола якої безперервно звивалися цівки сигаретного диму. Над вечір тут збирався натовп охочих напитися. У самий розпал гульні на сцену вийшла смуглява танцівниця й заходилася виконувати «танець змії». Виглядала вона напрочуд граціозно у своєму костюмі, котрий щільно облягав її статуру та лише підкреслював плавкість рухів. Приятелі оцінююче вивчали її тіло, а дехто й відверто умлівав перед нею.

«Мені б її хоч на годинку».

«І на годинку задорого стане. Лише для обраних клієнтів. Кинь навіть мріяти. Ця пташка не з нашою кишенею».

«А як щодо он тої?»

Від сусіднього столика саме відокремилася скромна на вигляд, а проте доволі гарна дівчина з дещо світлішим відтінком шкіри та гривою темно-брунатного волосся, заплетеною у дві кіски на потилиці, у фартусі й чепчику офіціантки. З-під фартуха визирала легенька суконка, що коливалася за щонайменшого руху, а з-під неї – стрункі ноги. Проте напівкровка сама щойно у захваті дивилася на сцену.

Хтось навіть присвиснув. Як вона сюди потрапила?

«А нічогеньке курчатко! Раніше її тут не було».

«Мабуть, приїхала звідкілясь з провінції. У Сіалкоті знав я одну таку. Диви, як очі ховає. З лиця знати, недоторка! Бігме, ладен віри пойняти, що вона й досі незаймана».

«Незаймана? А що, це може бути цікаво. Ставлю два проти одного, що вона вже вийшла з цього віку. Хто бажає закластися?»

«Два проти одного? Чудово, згоден. А хто це перевірить?»

«Звісно, я».

«Отакої! Ні, так не піде. Ніхто не в стані сам нічого довести».

«Тоді кажи, що ти пропонуєш».

«Нехай це зробить незацікавлена особа. Кинемо жереб. Природно, сперечальники участі не братимуть. Програвший до того ж сплатить витрати. Тож як, згода?»

«Гаразд! Ось моя рука!»

Жереб припав дядечкові. Хтось дружньо поплескав його по плечу.

«Щастить тобі, хлопче! Решті пропоную робити ставки!»

Дядечко учепився випроводжати її додому. Спершу вона відмовлялася. Та за плечима у нього стовбичили друзі, котрим було до смерті цікаво побачити, як він зараз її клеїтиме. Тож знадобилася наполегливість.

Мимохідь вони розгомонілися. Вона й справді виявилася напівкровка, білий був її батько, якого, втім, вона зроду не знала. Стара історія. Дівчина мала на ім'я Аша. Вони пленталися вулицями, пізнаючи одне одного чимраз ближче. Вона була здивована, не зустрівши з його боку спроби облапати її руками. Це вплинуло. Вона зізналася йому, що приїхала до міста з мрією виступати на сцені. Вона до нестями закохана в акторське життя. Вона вміє співати й танцювати. Щоправда, на разі ніхто й чути не хоче про те, аби взяти її на сцену. Та вона не втрачає надії. Аша устрибнула на парапет, що оточував фонтан, та геть чисто повторила «танець змії», котрий вони бачили в шинку. Дядечко дістав з кишені сопілку, подаровану йому до дня народження, та приграв у неї. Вони зібрали цілий натовп глядачів.

Наступного дня він повідомив приятелям, що вона виявилася незаймана. Лише не уточнювалося, яким чином дядечко про це дізнався.

Максим неспроможний був відволіктися ані на мить. З наближенням до краю згаданого епізоду йому стало гаряче. Дочитавши до крапки, він нарешті витер спітніле чоло. Неймовірно, та сцена, яку він мав грати удвох з Ашою, до щонайменших подробиць відтворювала епізод, змальований у власному щоденнику його дядечка!