Розділ 3.3

– Зараз ти нагадуєш Грету Гарбо за молодого віку, – запевнив Максим, відволікшись від керма, аби висловити Аші цей комплімент.

Дорога бігла на віддалі двохсот метрів від узбережжя й десяти понад рівнем моря. Іноді між ними та океаном не залишалося жодної рослинності, лише жовтуватий пісок, поборознений пересічними смугами чиїхсь слідів. Іноді пальми одна по одній затуляли сонце, й воно починало миготіти, наче крізь решето. Вітер відчайдушно свистів у вухах, притлумлюючи й без того неголосний шурхіт прибою, й лише на очі давалися хвилі, коли ті накочували на берег. У авті з відкритим верхом вони й гадки не мали про наближення спеки.

Аша не мала наміру залишатися у боргу.

– А ти – Елвіса Преслі. Маєш такий же чубок, що й він, – вона схилилася над самісіньким його плечем, намагаючись ошукати вітер.

– Ні! Я Джонатан Пул, – виголосив він патетично, немовби вже готуючись до виступу на сцені. – За поворотом на нас нападуть гангстери, та я відірвуся від них або скину в море, це як вийде вже, даруйте, стрию. Шкода, що поблизу немає, хоч би й крихітної, гори Нангапарбат. На її шпилі я міг би стояти, схрестивши руки, та з презирством переможця слухати, як принижений ворог край прірви благає про пощаду.

Аша з докором похитала головою. Він розгадав цей рух. Пустотливі вогники в його очах заступило каяття.

– Маєш рацію. Не варто було так жартувати, – визнав він крізь сміх, що однаково продирався всупереч його волі.

– Дядечко старий та хворий, а ми збиткуємося з його чудасій.

– Тож я і кажу, що шкодую про це. Яка ж ти прискіплива!

– Послухай, Петре, – так само поважно провадила вона далі. – Я чула, що казав Мак-Раст. Твій дядечко не протримається довго. А з іншого ж боку, у нього не залишилося родичів поза тобою. Настане час, коли до тебе перейде цей будинок та все, чим він володіє. Принаймні від цього не відмовляйся!

– Ашо, до чого ти хилиш? Сподіваєшся спокусити мене дядечковим спадком? Марні спроби. Що мені до того, яким чином дядечко надбав статку: гаруючи до сьомого поту на сапфірових копальнях, чи зробивши бізнес на торгівлі наркотиками. У кожному разі я не маю до його грошей жодного стосунку. Хто я такий, самозванець, що з'явився нізвідки? До речі, ти спустила з уваги невеличку обставину: я не Петро. Мені тут нічого не належить. Навіть ім'я.

– Начебто справжнє тобі належить!

– Авжеж, загнали мене у глухий кут. Та зрештою якось виплутаюся, будь цього певна.

– Отже, таки поїдеш?

– А що ти мені пропонуєш навзамін? Гроші, які не повернуть дядечкові кращі роки. Віллу, котра навіває лише нудьгу. Вже третій тиждень поспіль я заграю з пришелепкуватим старим, силкуюся догодити усім його примхам, та знаєш, що мене понад усе непокоїть: що настане мить, коли я сам перетворюся на власну мумію і захоплено поринатиму у ностальгічні спогади про тебе, про Цейлон та про ці справді жахливі часи.

– Не знаю, можливо, дядечко для тебе й ніхто, але ж він сам душі не чує за тобою.

– Ашо! – Максим насупив брови. – Скажи, чому, власне, ти повсякчас умовляєш мене залишитися? Що тобі до цього?

Аша впустила очі додолу.

– Твій дядечко…

– Ні! Тільки не переконуй мене знову в тому, що це через нього. Я тобі однаково не повірю. Чуєш, не повірю!

*****

Площу уквітчав фонтан, з дна якого підіймалися лотоси. Їх великі лагідно-рожеві пелюстки заклякли на зеленуватій гладіні. Фонтан приваблював смуглявих дітлахів у європейських чи то пак, американських бейсболках, що уподобали собі ганяти дрібні хвилі від краю до краю.

Кирінда, це було невелике провінційне містечко з одноповерховими будиночками та скривленими вулицями. Свою назву, найпевніше, воно отримало від річки, у дельті якої розташувалося, Кирінді-оя. Принаймні половина його мешканців зналася поміж собою; одне одного вони зустрічали незмінним вітанням «аюбован», склавши долоні на грудях, – надто далекі від виконання таких ритуалів, як, до прикладу, зняття капелюха з легким укліном. Втім, селяни, ті взагалі не визнавали головні убори. Від рання тут паркувалися фургончики з навколишніх сіл, у котрих вони привозили на продаж власний врожай. Ринок розташувався поруч, одразу ж за фонтаном.

Максим припаркував джип. Тієї ж миті брудний хлопчисько зіскочив з гілки кривого дерева, що по-чудернацькому розчепірилося над парковкою, та прилипнув до авта з простягнутою рукою. Спершу йому збігло на думку, що той жебракує, та коли хлопчисько зайшов з ближнього боку, у його долоні, білій на тлі засмаги, виявилася морська мушля.

– Сер, купіть мушлю, спробуйте свого щастя! – озвався він раптом англійською, нехай і з акцентом; зауваживши вагання в очах Максима, розкрив торбинку з мушлями. – Вибирайте будь-яку, на свій смак! Будь ласка, сер!

Максим тицьнув йому в руку монету та, перш ніж відкрити мушлю, попередив Ашу:

– Випробуймо долю. Вийде на твоє, якщо там виявиться перлина. Та на моє, якщо її там немає.

– Де справедливість? – обурилася вона. – Я погоджуся, якщо зробити навпаки.

– Про мене, як собі знаєш. Моя річ запропонувати, а твоя – відмовитися. Тоді викинемо її до моря.

Аша незадоволено шморгнула плечима.

– Гаразд. Я згодна.

Він розкрив мушлю лезом ножа та показав їй: вона була порожня.

– Вийде на моє, – підсумував Максим.

Аша насупилася.

– Але я ще трохи затримаюся, – додав він обнадійливо.

Нескінченні низки лотків заполонили краби, омари, креветки; риба, звикнувши до галасу, байдуже плавала у бочці з водою; далі йшли гори добірних плодів манго, бананів та ананасів, зеленуваті картоплини – джекфрут та цейлонська диня – папайя. Та знову: «Пане, чи не бажаєте купити мушлю? Вам неодмінно поталанить!». Поряд була змога випити сік кокосового горіха. Гострим ножем, схожим на ятаган, продавець вправно зрізав верхівку та простягував покупцеві решту, наповнену прохолодним мутнуватим напоєм, що добре тамував спрагу. Просіяні крізь ткані дахи наметів сонячні промені сповнювали прилавки рожевим світлом. Крамарів їх чудернацький вигляд збивав з пантелику, та навіть це не заважало їм наввипередки пропонувати власний товар.

– Ми привертаємо увагу, – стурбовано зауважила Аша.

– Атож! Їм начхати, як ми виглядаємо, вони лише прагнуть накинути нам те, що нам зовсім не потрібне, проте вони упевнені, що нам воно як повітря необхідне, тільки ми про це ще не здогадуємося. Поглянь, – йому коштувало зусиль відірватися від прилавка й потягнути її за собою, – бачиш, як вони наполегливо тицяють нам свої манго. Поясни їм, що у дядечка вони самі падають з дерев, немає кому збирати.

Далі пішли ряди ремісників, тож їм заходилися ще настирливіше тицяти у вічі плетеними рогожами, торбинками з крокодилової шкіри, капелюшками, мотузками, килимками. Оглухти можна було від їхніх вигуків. Гандляр сувенірами, старий у білому саронгу та, попри спеку, наглухо застебненій куртці з стоячим комірцем, схожий на скелет, повабив їх до себе. Цього разу Максим наблизився, маючи на меті зробити Аші подарунок. Прилавок заповнили вироби з дерева, рогу, слонової кістки, черепахової пластини, маски для колама, ланцюжки з зубом акули. Крамар швидко заторохтів на сингальскій, невтомно пхаючи йому до рук люльку незвичної форми, на взір роззявленої пащі цейлонського ведмедя.

– Про що він там лопоче? – поцікавився Максим у Аши.

– Пропонує нам купити у нього цю люльку. Він запевняє, ніби вона зроблена з чорного дерева та що це точнісінька копія тієї, котру свого часу підніс Йосипу Сталіну англійський губернатор Цейлону.

– То відкажи, що я не є шанувальником Йосипа Сталіна. Отож мені не потрібна його люлька, навіть якщо вона зроблена з чорного дерева.

Аша переклала відповідь, та старий не вгамовувався.

– Ходімо, – він торкнувся її ліктя. – Інакше ми від нього не відчепимося.

Але останньої миті крамар устромив її до рук Максимові, і перш ніж той встиг запротестувати, замахав на нього кістлявими руками.

– Що він каже?

– Що віддає її задарма, – переклала вона. – Він вирішив її подарувати.

Посміхаючись, той ствердно захитав головою.

– Запитай у нього, навіщо він так вчинив.

Аша поставила запитання й переклала відповідь.

– Він каже, що ми припали йому до серця. Завдяки нам він повернувся у часи молодощів.

– Гаразд, – зітхнув Максим, – таки його зверху, що й казати.

Витягши гаманця, він розрахувався з крамарем; той своєю чергою склав долоні та уклонився з просяявшим виглядом, та не припиняв вклонятися, скільки б вони не оберталися.

– Здається, ти справила на нього враження, – зауважив Максим, багатозначно розглядаючи її комірець.

– Ні! Це ти вбив його на смерть. Він не зводив ока з твоїх бретелек.

– Добре, не сперечаймося. Ми обоє виглядаємо так, ніби зійшли зі сторінок підручника з історії. Та зрештою це не привід, аби відмовити собі у задоволенні використати цей день, як нам заманеться.

Тримаючись одне одного, вони протовпилися за межу штовханини, що починала грати їм на нервах.

– І що я маю з цим робити? – Максим недовірливо покрутив у руках люльку, виготовлену, за словами старого, з чорного дерева. – Втім, як на мене, вона лиш пофарбована.

– Я втомилася, – оголосила Аша й потягла його до фонтану.

Вони сіли край парапету у місці, вільному від хлоп'ят. Старші споглядали на них роззявивши роти.

– Яка втіха! Лише уявити, сьогодні у мене вільний день! Я у змозі робити все що заманеться. Ба навіть не робити нічого.

– Цікаво, що це на дядечка напало, що він відпустив нас на увесь день. Я вже гадав, такого з ним ніколи не трапиться. І це по тому, як я трохи не втік. А може, саме через те, що ми повернулися?

– О, Петре! – благально застогнала Аша. – Ти сам щойно казав. Не згадуймо про це, принаймні зараз. Бо якщо ми почнемо все спочатку, то неодмінно зіпсуємо собі настрій.

– Гаразд, забули, – охоче погодився він.

Схилившись над поверхнею води, він простяг руку за квіткою лотоса, що плавала за його плечима. Аша це помітила й вчасно стала йому на заваді.

– Що ти робиш?!

Він не розуміючи витріщив очі.

– Це ж-бо священна рослина! Подякуй, що я встигла тебе зупинити!

Неквапливою ходою їх проминув поліціянт, награваючи кийком та придивляючись до них з підозрою.

– Теж мені звичаї! Навіть квітку зірвати, й то зась! – обурився Максим, не приховуючи ворожого ставлення до поліціянта, що нагло заволоділо ним. – Ходімо краще звідси! Тут нам не дадуть спокою!

– Ходімо! А куди?

– Зголодніла?

*****

Метрдотель у морській формі з подивом спостерігав, як двоє, юнак та дівчина, що нагадали йому дідуся й бабусю з першого молоду, підкотивши на джипі аж до пірсу, вийшли з нього та, узявшись за руки, спокійнісінько попрямували бетонованим настилом. По чому невимушено зійшли трапом на борт старої яхти, переобладнаної під плавучу кнайпу.

Хвилі злегка похитували палубою, офіціанти, вбрані матросами, вправно шастали поміж столиками, неголосно лунала музика, відтворена з платівки.

– Сюди, будь ласка, – офіціант привів їх на бік, звернений до пірсу, і де власне через це було видно, як борт то здіймається, то знов падає донизу, і чути, як він із скреготом треться об палі. – Що замовлятимете?

Максим запитливо поглянув на Ашу, допоки та розмірковувала, навмання тицьнув пальцем у меню, аби тільки офіціант чимскоріш залишив їх наодинці. Перехилившись через столик, він звірився:

– Жодних застережень! Знаю, що будь-якої миті у змозі поїхати, і через це почуваюся вільною людиною.

На її губах заграла недовірлива посмішка.

– А знаєш, що мені спадає на думку? На разі твою незалежність забезпечує тобі грубий дядечків гаманець. Саме завдяки йому ти спроможний з пихою зійти цим трапом та, недбало клацнувши пальцями, гукнути офіціанта. Цікаво, якої ти заспіваєш, коли він у тебе дещо схудне?

Дядечко! Вкотре дядечко! – гніваючись радше на самого себе, викривив міну Максим. Дядечко відпустив, дядечко дав грошей! Ані кроку – без дядечка!

– Ти що, вкотре мене умовляєш?

Та зрештою, вона девчому мала рацію, тож він волів не сперечатися.

Тут їх оточувало докорінно інше товариство, аніж те, що його вони спіткали на ринку. Урівноважене та неметушливе. Певні себе джентльмени й леді, що знають собі вагу. Аша занепокоїлася.

– Вони на нас дивляться.

– Знову? Тобі повсякчас щось увижається.

– А я кажу, дивляться. Цього разу напевне.

– Гаразд, тоді покажи їм ріжки, й вони відчепляться. Перевірений засіб. Ось так, – він приставив до скронь два зігнуті пальці та сгримасував, повернувшись у бік двох манірних пані, у котрих по тому одразу ж відвиснули щелепи, й вони обурено відвернулися.

Обидвоє заходилися нестримним сміхом. Аша на додаток захлинулася ковтком вина, тож їй довелося ще довше відкашлюватися.

Тент, що нависав згори, захищав їх від нестерпних променів екваторіального сонця. Вітер вкривав обличчя розпорошеними солоними бризками, що сохнули просто на губах. Приємно було так сидіти, базікати про абищо, попиваючи аперитив.

Платівка добігла краю. За склом рубки «матроси» радилися поміж собою, добираючи наступний диск. У цій паузі став чутним відгомін з боку сусідніх столиків, досі притлумлений музикою. Врешті з динаміків долинуло неголосне потріскування.

Максим не йняв віри власним вухам. Босанова! Забута мелодія п'ятдесятих років розлягалася над поверхнею моря.

– Гадаю, це призначено нам, – збагнув він, з усім тим ще не вирішивши, як потрактувати власну раптову популярність.

Аша злякалася.

– Удамо, ніби нічого не трапилося, – проскиглила вона благально.

– Боюся, що нам це не вдасться.

Тепер вони опинилися в центрі уваги всіх, хто перебував на палубі. Несподівано для самого себе Максим зірвався з місця та схопив її за руку.

– Куди ти мене тягнеш? – настрашено запитала Аша.

– Покладися на мене, – прошепотів він їй на вухо.

Вони вийшли на середину майданчика. Максим поклав обидві її руки собі на плечі, сам обійняв її за талію та попровадив за собою у повільному танці хиткою палубою, підкоряючись плавкому ритму старої, але дотепер привабливої мелодії. Затамувавши подих, схвильована публіка стежила за ними звідусіль, хоч і марно сподівалася бодай щось втямити. Деякі старші пані, розчулившись, крадькома прикладали носовички до куточків очей.

– Уяви, що за тих часів ця посудина ще успішно борознила океан, тож ми могли на ній плисти, скажімо, до Європи, ну або, принаймні, до Індії.

– Я вже уявила, – мрійно відповіла Аша й торкнулася підборіддям його плеча.