Розділ 1.4

Вийшовши з бару, він сміливо подався зворотним шляхом до автостради. «КамАЗ» самотньо стояв на узбіччі. Зате «БМВ» й слід загув.

Незабаром йому вдалося зупинити якийсь «МАЗ», що прямував у бік кордону.

– Що скоїлося, земляче? – запитав хлопець українською, висунувшись з кабіни.

Максим пояснив, що спорожнів бак.

– Гаразд, анумо тягни цеберко, – охоче відгукнувся водій та, щойно Максим наблизився з цеберком, узяв до рота край шлангу, а згодом рвучко відпустив.

На дні відра завирувала масляниста рідина. Відвернувшись, хлопець з огидою виплюнув солярку, що потрапила йому до рота.

Йому надто кортіло підтримати розмову, попри те, що Максим відповідав доволі неохоче. Та вже на третій хвилині він неочікувано запитав:

– Слухай-но, а ти у контрабанду часом не бавишся?

Від цих слів Максимові заціпило. Добре ще, той невідривно стежив за струменем та не бачив його обличчя. Водій потрактував мовчання на свій лад.

– Відтак тобі простіше. А я оце, навантажився, – не дочекавшись відповіді, звірився він. – Масло, кетчупи, м'ясні консерви. Усього потроху. За рейс на цьому можна заробити близько сотні «баксів». Ясна річ, косметику та жуйку возити вигідніше, та зате важче продати, а от продукти харчування купують гуртом… Щось чути, як там зараз на кордоні? Трясуть добряче? Бо я вже тиждень, як звідти. Стояв під вантаженням.

Максим здогадався знизати плечима.

– Гадки не маю… Втім, боюся, що трясуть.

– Гаразд, якось-то воно буде, – дещо стурбований, хлопець зітхнув та заходився згортати шланг. – Адже ти також туди? – він вказав очима у бік «КамАЗу», розверненого на схід.

– Я – до Варшави, – сам не знаючи як, несподівано для себе відповів Максим, та лише зараз усвідомив, що для нього це питання вже давно вирішене. Ще там, у барі, ще до того, як «баритон» поклав слухавку. Ненадовго ж його вистачило! А втім, що тут можна вдіяти?

– А… Он як, тоді нам урізнобіч! – ствердив той та насамкінець додав. – Щастить же тобі! А я оце, далі за Жешув жодного разу ще не був… Гаразд, приятелю, бувай! Мені час їхати.

Максим заліз до кабіни та, пустивши його поперед себе, в декілька прийомів розвернув неповороткий «КамАЗ». На місці він сподівався бути завтра над полудень. Хоча йому ставало моторошно від самої лише думки про ту гру, у яку його втягнули, не запитавши згоди. До того ж на нерівних умовах, не залишивши щонайменшої можливості вхопитися за кий. Більярдна куля, котру заганяли до лунки. І цією лункою, зважаючи на все, була Варшава.

*****

Готель «Маріотті», півторастаметрова скляна башта, підпирала небо у самому центрі Варшави, навпроти сховався під землю залізничний вокзал, і лише трохи правіше, ніби у невпинному суперництві з творінням нової епохи, ще п'явся догори гострий шпиль будівлі, колись подарованої Іосифом Віссаріоновичем завойованому місту.

Поза сумнівом, номер у такому готелі коштував недешево. Максим почувся дещо скуто. Звідти назустріч йому виходили респектабельні західноєвропейці.

Штовхнувши скляні двері, він опинився у просторому холі, відзначеному сміливими чудасіями сучасного дизайну. Портьє у чорно-білій уніформі зустрів його запитливим поглядом.

– Слухаю пана, – промовив він з професійною ввічливістю.

– Я… Здається, для мене має бути зарезервований номер, – озвався Максим, але портьє навіть не ворухнувся, а вигляд мав людини, котрій взагалі невтямки, про що йдеться. Максим ляснув себе долонею по чолу. – Авжеж, даруйте, – та назвався. – Петро Шемейко.

Портьє відразу пожвавився, зникла попередня напруженість.

– Пане Шемейко?! – перепитав він та заметушився, спонукавши Максима дійти висновку, що його нове ім'я, мабуть, річ не настільки обтяжлива, як йому видалося на початку. – Так, номер... Прошу сюди, – він підвів його до стойки, з-поза якої визирала ретельно укладена жіноча зачіска та чорний жакет, що, певне, також складав частину уніформи.

Через верх стойки Максим простягнув паспорт та простежив за тим, як на екрані монітора з'явилося ім'я Петра Шемейко.

– Здіславе! – наступної миті портьє клацнув пальцями, підкликаючи службовця та віддаючи йому ключа. – Проведи пана до номеру 4219. З виглядом на Варшаву, – додав він вельми келійно, звертаючись до гостя. – А речі пана... – зиркнув навсібіч та розгублено змовк.

– Пусте, – заспокоїв його Максим, вважаючи, що не варто демонструвати свій надто скромний багаж. – Вони залишились у кабіні. Згодом я перенесу їх сам.

– Навіщо ж додавати собі клопоту?.. А втім, як панові буде завгодно. Здіславе! – вдруге звелів портьє, вказуючи очима на ліфт. – Проведи пана!

Високий молодик з такими лаписьками, що на нього можна без вагань вішати будь-який багаж, крокував попереду, й паркет гучно рипів під його підошвами. Він натиснув на кнопку виклику ліфта, і, коли двері відчинилися, пустив гостя поперед себе. Швидкісний ліфт миттю виніс їх на сорок другий поверх, хоча з незвички могло видатися й так, нібито вони вийшли десь на четвертому.

Службовець відчинив двері номера. Номер складали дві житлові кімнати – спальня та вітальня, – обидві потопали у зелені квітів; він розсунув мереживні портьєри, і яскраве світло неба крізь стіну – скло від стелі до підлоги – приснуло просто у вічі. Портьє не збрехав. Звикнувши до світла, Максим побачив зменшене до макетних розмірів місто, що розпростерлося десь внизу, тож йому видалося, буцімто підлога усувається у нього з-під ніг. Він поквапно відвернувся від вікна, й запаморочення минуло. Здіслав стояв біля самісінького краю, цілковито байдужий до зяючої прірви, наче й не мав анінайменшого уявлення про страх висоти, та, здається, переймався лише власними чайовими. У Максима щось трохи ще брязкало в кишені, і хоча він сам залюбки витратив би на себе залишки коштів, отриманих від фірми, ймовірно, тому, хто зупинився у розкішному номері готелю «Маріотті», не личить випроваджувати обслуговуючий персонал у простонародний спосіб. Затиснувши в руці купюру, Здіслав врешті залишив його самого.

Максим потинявся кімнатами, вивчаючи оточення, сів на м'який пуф – той провалився під ним. Розкішні апартаменти. Що ж його замислив отой схиблений з «БМВ»?

Вкотре ці запитання. Вони кого хочеш заженуть у кут. Краще й гадки про це не мати. Тоді він вирішив, що непогано б компенсувати втрату на чайових, підійшов до телефону, зазирнув у довідник та набрав номер ресторану. Йому відповів ввічливий жіночий голос. Усі вони тут були аж надто ввічливі.

– Чи можу я замовити щось у номер?

– До ваших послуг. Що бажаєте?

Максим замислився.

– Можливо, що-небудь з м'ясних страв.

– Тоді курча у соусі з грибами та смаженою картоплею? Фірмова страва.

– Гаразд!

– Овочеві наїдки?

– На ваш смак.

– Напої?

– Віддаю перевагу безалкогольним, – йому раптом збігло на думку, що слід мати зимну голову.

– Будьте люб'язні зачекати. Вам незабаром принесуть.

«Будьте люб'язні»! – подумки передражнив її Максим. Навколо нього відбувалося стільки дивовижного. І попри його зусилля не брати нічого до голови ця невідомість збурювала чи не найбільше.

Він увімкнув телевізор. Можливо, на цей час вже з'явилися свіжі новини. Проте майже увесь ефірний час новин був присвячений страйку шахтарів. Про подію на кордоні ані згадки. Побіжно переглянувши канали, він зупинився на якійсь телегрі, у якій слід було за окремими натяками вгадувати назви предметів, та з ногами забрався на канапу, прагнучи узяти в ній участь. Це допоможе йому відволіктися.

У двері постукали. Він негайно злетів з канапи, вважаючи, що обслуга не повинна бачити його у такій нескромній поставі. Мабуть, це з ресторану. Та на порозі вдруге з'явився Здіслав, тримаючи в руці якийсь конверт.

– Даруйте, – повідомив він, – вам забули вручити. Це телеграма панові. Вона надійшла ще вранці, до вашого приїзду. Прошу вибачення, – повторив він, поклав телеграму на стіл та зник з очей.

Максим обережно взяв конверт зі столу. На конверті був вказаний адресат – тобто його нове прізвище й назва готелю. Йому стало моторошно. Зусиллям волі він примусив себе відкрити конверт, так, немов усередині міг бути його вирок. Та ані подобини там не було. Це навіть близько не нагадувало те, що підказувало йому буяння фантазії.

«Любий небіжу, щиро вітатиму твій приїзд. Нетерпляче очікую на мить, коли зможу тебе обійняти. Твій люблячий дядечко».

Він поглянув на зворотну адресу. Боже, Коломбо! Це ж край світу! Приголомшений, Максим бгав у руках телеграму. Навіть не відразу зауважив, що текст був українською мовою, хоча й набраний латинським шрифтом. Він попросту прочитав його та усвідомив зміст. Що година, то й новий клопіт!

Втретє пролунав стук у двері, цього разу до номера вкотили столик, заставлений наїдками з ресторану.

Він мляво пережовував їжу та раз у раз поглядав скоса на білий конверт, що лежав збоку. Ця злощасна телеграма, до того ж, споводувала нехіть до їжі. Він почувався так, немов поїдав чужий обід. Наприклад, справжнього Шемейко. Згадавши про нього вкотре, він з зненавистю шпурнув на стіл ножа й виделку. Ні, не до снаги йому безтурботно сидіти й обідати у цьому номері! В очікуванні, що от-от з'явиться справжній господар.

Він схопився та вибіг за поріг, мимохідь прихопивши куртку, що висіла біля дверей. Швидше донизу! Йому наче бракувало повітря у цьому готелі. Ліфт затримувався. Цифри на табло підказували, на якому поверсі саме застряг ліфт, і як на страждання, що розпирало Максима, рухався він занадто вже повільно. Здається, Максимові ніколи його не дочекатися. За мить йому увірвався терпець, він махнув на ліфт та подався до сходів. Аби не чекати.

Сходинок сорока двох поверхів цілком вистачило йому для того, щоб охолонути. Але він все одно вийшов на вулицю: подихати свіжим повітрям та, мабуть, остаточно прийти до тями.

Прогулянка й справді пішла йому на користь. Натовп заклопотаних людей анітрохи йому не дошкуляв. Він неквапливо минав вітрини, ігноруючи рекламу. Потік пішоходів переносив його на протилежні боки вулиць, дозволяючи на певний час забути про світлофори. Та одна вітрина зрештою привернула його увагу, спонукавши увійти до крамниці: тієї, у котрій виставлялися на продаж телевізори. Вони розташувалися на полицях, затуливши усі без винятку стіни.

Декотрі з них працювали. Одним з каналів саме йшов випуск новин. Промайнули знайомі кадри, і він одразу ж збагнув, що це продовження ранкової передачі. Щоправда, на чутність впливали інші канали. Побіч купували телевізор, тож увімкнули ледь не на повну потужність, слова притлумлювала естрадна музика. Те, що йому вдалося почути – радше уривки фраз, які дозволяли здогадуватися про зміст у цілому. Проте він виразно розчув власне ім'я. «…Ним виявився громадянин України, двадцятирічний Максим Чернецький, котрий, якщо вірити українській поліції, досі ще жодного разу не потрапляв у її поле зору. Подальше розслідування, певна річ, заходить у безвихідь, позаяк передбачається, що злочинець загинув у автокатастрофі за годину після... Такий збіг обставин викликає цілком обгрунтовану підозру, що й цього разу не минулося без втручання мафії, аби замести сліди. Чи слід на цьому вважати справу закритою?».

Максим пригнічено відступився від телевізора. Час повертатися до готелю.

*****

О шостій над вечір у його номері неголосно задзвонив телефон. Хоча він і чекав на цей дзвінок, у нього засмоктало під грудьми, коли він знімав слухавку.

– Вами бувши я б тримався берега, пане Шемейко.

– Що ви маєте на увазі? – Максим здригнувся, враз запідозривши, що за ним стежили від тієї миті, як він полишив готель.

– Вам не слід виходити з номера. Це було необачно з вашого боку.

Втім, хтозна, можливо, спостерігати за ним і не спостерігали, а лише намагалися йому телефонувати.

– Ви, мабуть, знаєте, де я був, – навмання відказав Максим.

«Баритон» нажив проігнорував.

– Можливо. Та з усім тим наполегливо раджу не залишати номер. Ви можете мені знадобитися.

Отож він для нього річ, яка має повсякчас бути напохваті!

Максим мало не забув запитати про телеграму.

– Стривайте! Що це за дядечко з Цейлону, котрий розшукує свого улюбленого небіжа? Незабаром він дізнається, що в готелі під цим ім'ям хтось живе, та й вирішить, що тут справді його небіж. А коли, чого доброго, йому на гадку спаде зателефонувати? Що, у такому разі, я йому відповім?

– Нехай це вас не турбує. Той, про кого йдеться, віддавна не користується телефоном. Та й взагалі, немає жодних підстав для хвилювання. Якщо ви дотримуватиметеся усіх моїх вказівок, з вами нічого не трапиться.

– Хто ця людина? – не вгамовувався Максим. – Що ви від мене приховуєте?

– Ви ставите забагато запитань, – невдоволено відрубав той.

– Я маю право!

– Ваші права зачитає вам поліція, коли так хочете, – нагадав «баритон». Максим прикусив язика. – Отож, або ви слухаєтеся мене, або виплутуйтеся самі, але тоді я не поставлю на вас і ламаного шага. Затямили?

– Авжеж, – похмуро відповів Максим.

– От і домовилися. У такому разі, лягайте краще спати. Завтра я вам зателефоную.

Дзвінок пролунав наступного дня о тій самій порі.

– Пане Шемейко? Ви не забули про нашу угоду?.. Тоді саме о дев'ятнадцятій тридцять ви вийдете з готелю. На вас чекатиме авто.

Максим вийшов, як і наказано було, саме о пів на восьму. Під цей час на вулиці остаточно звечоріло. Ліхтарі тьмяно освітлювали широкі сходи, які спускалися на площу. Проте автівку, що її надіслав за ним «баритон», він упізнав би навіть з заплющеними очима. Вона стояла внизу, навпроти входу. Щойно він наблизився, задні дверцята штовхнули зсередини. Максим схилився навпіл, і його поглинула темрява, приховавши від сторонніх очей за чорними трапеціями вікон.

Авто рвучко рушило з місця. Придивившись, він збагнув, що у салоні, поза ним та водієм, немає нікого. Обличчя водія тільки зрідка й лише на коротку мить з'являлося у люстерку, освітлене фарами зустрічного руху. Здається, йому років до сорока добиралося, і ніс він мав м'ясистий, а, можливо, був молодого віку, і це лише темні западини довкола носа, різко окреслені променями, створювали таке враження. Голосу він і зовсім не чув, Максимові не вдалося видерти з нього живого слова, йому навіть збігло на думку, чи не був цей водій глухонімим.

З кілометр вони їхали прямим шосе, а далі звернули убік та заходилися кривуляти вулицями, ніби прагнучи загубитися поміж будинками. Врешті потрапили до якогось двору, в'їхали під склепіння арочного проїзду й зупинилися. Тієї ж миті від стін відокремилися ледь помітні постаті, обидвоє задніх дверцят разом відчинилися, та з обох боків на Максима, дихнувши нікотином, брутально навалилися два здоровезних паруб'яги. Від них тхнуло, ніби з урни, сповненої недопалків.

– Агов, тихіше! – заволав Максим з переляку, як би ці незграби та не розчавили його, не помітивши.

Він, щоправда, не бачив, з ким накладає, та, на відміну від водія, ці принаймні мали язика.

– Ну ж-бо, ти, рухайся, – зажадав один якось не надто ввічливо.

«БМВ» просіло, мабуть, на увесь пружинний запас.

– Гей, у чому річ? – удруге обурився Максим, відчувши на зап'ястках крижаний дотик кайданків.

– Стерпиться, нічого тобі не буде.

Ті ж руки спробували нап'ясти йому на очі тасьму, та цього разу він ухилився.

– А це навіщо? Ні, так не піде! Знаєте що, телефонуйте вашому босові. Перекажіть йому, що я нікуди не їду.

Либонь, якби цієї миті спалахнуло світло, упав би йому у вічі поблажливий вираз на їхніх обличчях.

– Взагалі-то нам простіше тебе оглушити, – пролунав незворушний голос. – Але на разі ми до цього не вдаємося.

Максим не йняв віри власним вухам: йому до того ж робили послугу!

– Ви надзвичайно люб'язні, – пробурчав він, визнаючи за ними рацію та дозволяючи зав'язати собі очі.

Авто дало задній хід. Вони знову повернулися на шосе. Максим чув, як один з громил повідомив радіотелефоном, поза сумнівом – своєму господареві:

– Усе гаразд. Ми їдемо.

Нехай очі йому й затуляла щільна тасьма, та як-не-як, а зрештою він професійний водій. Максим достеменно точно знав, коли автівка рухається серед потоку, а коли мчить сама вільною трасою. З того, як дедалі рідше їм доводилося зупинятися на світлофорах, він визначив, що вони прямують на околицю міста, а відсутність поворотів та висока швидкість підказали, що вони вже мчать заміським шосе. Закрут та кружляння услід за ним могли означати лише те, що мандрівка добігає краю.

Спершу його відкинуло ліворуч, тоді праворуч. Авто спинилося, а за мить вщух і мотор. Дверцята, відчинившись, впустили зимне повітря.

– Гаразд, підводься, – Максим відчув штурхіт у плече. – Приїхали!

Переймаючись лише одним: аби не вдаритися головою об верх салону, – він видостався з автівки. Сніг рипів у нього під ногами. Підтримуваний з обох боків, Максим зійшов сходами на ганок, переступив поріг назустріч теплу, і щойно всередині з його очей скинули тасьму.