Розділ 4.2

Несподіваний стук у двері спонукав його квапливо заховати теку до ящика столу, тоді як згори залишився лежати текст його ролі.

Та не на марне: це був Чан. Миттєвий погляд, кинутий ним поверх столу, переконав його у тім, що молодий пан часу не гайнує. Насправді ж так воно й було.

– Сер, – нагадав він, – даруйте, що надокучаю, та у цьому будинку вечерю зазвичай подають саме о сьомій. На годиннику вже чверть по сьомій, а ви дотепер...

– Дякую, Чане, та сьогодні я не вечерятиму. Нехіть маю до їжі.

– Перепрошую, сер, – Чан посуворішав, – але я не прийму відмови. Ви маєте чудово виглядати. Містер Пул не дозволив би вам цього. Я ж обіцяв йому доглянути за вами.

Максимові довелося підкоритися.

– Гаразд! Я надійду за хвилину.

Втім, придивися Чан трохи уважніше, то, ймовірно, помітив би, що ім'я «Петро» у тексті Максим своєю рукою викреслив та надписав зверху: «дядечко», що було набагато ближче правди.

Аша досі була на нього скривджена за те, що він не дослухався її думки, й не надто прагнула розмовляти. А йому так і кортіло про дещо її запитати. Він навіть схопив її за руку, та вона увільнилася. То й нехай, вирішив він. Невдовзі він і так знатиме усе. Щонайменше до ранку дядечко залишиться у своїй спальні. Максим ще мав час, аби прочитати щоденники й покласти їх на місце, перш ніж той спохопиться. Схоже, на нього чекає добра нічниця.

Чи то їжа цього разу була без смаку, чи то він дійсно геть втратив апетит. Врешті він поклав серветку на стіл та подався до дядечка.

На завойовника Нангапарбату лячно було дивитися. У ньому заледве жевріло життя. Блідий, змарнілий, він нарешті заснув по виснажливій боротьбі з смертю, яку щойно витримав. Максим закляк біля його ліжка, вдивляючись у це вкрай знекровлене обличчя, колись спроможне збуджувати заздрість. Віри не йнялося, що цей хворий, залежний від оточуючих старий і є той самий парубок з Джамму. Він здригнувся від гадки про те, що й сам колись отак безпорадно лежатиме на пухових подушках, а наступне покоління при його узголів'ї – дивуватиметься з приводу почутих зізнань.

Він пробув там не більше за хвилину, а йому видалося, ніби усі сорок років, що віддаляли того дядечка від нинішнього. Сплячий враз припинив сопти й поворушився. Максимові не хотілося, аби той побачив його коло свого ліжка, тож, намагаючись не рипіти мостинами, він крадькома вислизнув та обережно причинив за собою двері.

*****

Ані про Ашу з Джамму, ані про Амріту дядечко так жодного разу відтоді й не згадав. Окремі миті, швидкоплинні зустрічі.

Лише одне Максимові не вдавалося ніяк збагнути: де ж Петро Шемейко, чий акордеон підійняв він із дна моря? Вже добігав краю щоденник, а улюблений небіж досі не з'явився.

Це ім'я він спіткав майже наприкінці, та навіть зрадів. Ще трохи, і все стане на свої місця. Має ж бути цьому якесь пояснення. До того ж просте: на сьогоднішній день йому не бракувало несподіванок. Аби ж-то!

Петро Шемейко приїхав відвідати дядечка приблизно рік тому, і той відразу ж прийняв його з розкритими обіймами. Зустріч відбулася за незвично зворушливих умов. Та, судячи з захоплених відгуків, відтоді дядечко душі не чув за ним, раптово перейнявшись до знайденого небіжа палкою прихильністю. Ще нікого зроду-віку він так не любив. Поміж цих рядків прозирали скупі сльози, що поволі скочувалися запалими щоками.

Допоки вони жили удвох, Чан беззастережно давав собі ради сам з усіма обов'язками щодо господарки. Та з приїздом небіжа дядечко вирішив узяти ще й служницю, саме тоді в будинку з'явилася Доллі, добре вихована біла дівчина з порядної родини, що потрапила у скрутне становище.

Максим з бідою розрізняв текст. До кімнати непомітно закрався присмерк. Лише зараз він зауважив, наскільки звечоріло, й увімкнув настільну лампу.

Доллі, міркував він. Дивно! Ще один збіг?

Здається, Петро почувався щасливим. Своєю чергою, дядечко теж був не проти їхнього спілкування. Він знав про це його захоплення та крізь пальці дивився на те, що вона лише покоївка. З огляду на таку терпимість його небіжові було варто позаздрити.

У Доллі виявився приємний голос. До дня народження дядечко подарував йому акордеон, аби він міг їй акомпанувати. Спільно вийшов у них злагоджений дует. Дядечко навіть запросив гостей та запропонував їм виступити перед ними з власною програмою, та, судячи з його слів, тут вони мали неабиякий успіх. Сам дядечко був попросту у захваті. Як автор та режисер цієї програми, він вважав, що вони чудово з нею впоралися.

Та згодом трапилося щось непередбачене. Гості, які затрималися на ніч, вранці роз'їхалися, а от Петро…

Цього дня дядечко присвятив йому лише один рядок. Ймовірно, він не знайшов би способу краще відобразити власне розчарування. Максим уп'явся в нього очима. Дивна річ.

«Я наказав Чанові відпровадити його до тераріума. Шкода! Втім, ми з ним такі несхожі...».

Й далі ані слова щодо небіжа. З якоюсь презирливою байдужістю дядечко замовчав обставини його несподіваного від'їзду. Чи то радше, зникнення. Максим вдруге повернувся до останніх слів, де йшлося про Петра. Неначе наступну сторінку попросту видерли. Він навіть звірив дати. Ні, усе правдиво. Запис зроблений по виставі, саме наступного дня.

Та й годі. Жодних пояснень поза цією фразою.

Максим таки мав рацію: щось сталося поміж ним та дядечком, внаслідок чого акордеон опинився на морському дні, а Петро подався геть, не сказавши навіть «прощавай».

Поїхав, пішов, утік? Про це анічичирк. Анічичирк?!.. Брехня! А цей рядок? Його пойняло вогнем.

Він здригнувся. «Я наказав відпровадити його до тераріума».

Спиною у нього пробігли мурашки. Та ж це означало... Ні, він не йняв цьому віри! Невже дядечко зважився б на таке?

Максимові здалося, що якщо він цієї ж миті не спростує або не підтвердить власні підозри, то до ранку не доживе.

За вікном геть споночіло. Він схопив ліхтар, аби не запалювати у тераріумі світло, яке крізь прозору стелю могли побачити з вікон котеджу, та вибіг на ганок. Тут його знов обсипало холодом. Дивно, як з усім тим він ще зберіг здатність мислити тверезо.

Клацаючи зубами з переляку, він попри тому змусив себе увійти до тераріуму. У кожному згустку темряви чигала на нього невидима небезпека. Гострий промінь ліхтаря виселяв її з одного місця та заганяв до іншого, такого ж самого. Здавалося, крок убік – і він конче мав на щось натрапити. Іноді й справді, пронизуючи скляну перегородку, промінь вихоплював з пітьми гладенькі кільця з матовим відблиском. Потурбовані під час відпочинку, вони починали ворушитися.

Промінь ліхтаря ковзав табличками, прибитими до загорожі. Коло відсіку з написом «Немезіда» він зупинився. Затамувавши подих, дістав журнал та розгорнув його, передусім на останній заповненій сторінці, там, де була закладка. Потрапивши під промінь, білий папір на мить засліпив очі. По чому вказівний палець побіг рядками, допоки не знайшов запис від того дня, коли зник Президент. Навпроти дати, у графі виконання стояв прочерк! Справді, усе було саме так, як він і припускав. Та якщо досі у глибині його серця ще жевріла надія, то від цієї миті від неї не залишилося й сліду.

Стримуючи хвилювання, Максим перегорнув журнал у зворотний бік. Ось день, коли зник Петро Шемейко. Жодних сумнівів! У Немезіди й цього разу також не взяли отруту.

Руки у нього затремтіли, й він мало не впустив зошита. То от що мав на оці дядечко, згадуючи про тераріум! Подумки він процитував вислів з щоденника. Боже, спало на гадку Максимові, та це ж поза сумнівом! І як можна було пройти повз? Ще пробачно для когось, хто не знав дядечка. Ні, попросту раніше він не наважувався у це повірити. Власний небіж! Мороз поза плечима йшов через усі ці відкриття, одне від одного краще. Він уявив, як, попри відчайдушний опір, із спотвореним від жаху обличчям того підсаджували до вольєру з коброю. І нікому було стати у допомозі. А втім, ні. На боці жертви – молодощі та сила. Не так вже й легко було б Чану її здолати. Яким же чином йому це зрештою вдалося? Чи довідається він колись? Як і про те, що саме спонукало дядечка так вчинити.

Приваблена світлом, змія звела голову та вивчала Максима своїм тьмяним, немиготливим поглядом. Вона була свідком та учасником тієї потворної сцени. Вдивляючись у її безпристрасні очі, він немов сподівався прочитати у них відповідь, що ж тут насправді сталося.

*****

Відтепер рукопис викликав у Максима лише огиду. Йому довелося докласти чималих зусиль, примушуючи себе відкрити наступну сторінку.

Близько півроку минуло відтоді, як зник Петро. Дядечка не турбували ані сумніви, ані докори сумління. Він вважав за краще попросту не згадувати про свого небіжа, так, немов його зроду й не існувало. Проте наступні рядки стали наче грім з ясного неба.

Враз ожилий Петро Шемейко вдруге прибув на Цейлон! Просто з Вінниці, літаком через Київ та Делі. Живий та неушкоджений Петро Шемейко. Ніби нічого й не трапилося. Максим не йняв віри власним очам. Отже, він помилився, нічого такого дядечкові й на гадку не спадало, а півроку тому Петро таки дійсно поїхав, нехай і невідомо з якої рації. Гаразд, мабуть, примирення відбулося, й далі усе мало б піти на лад. Натомість Максим відчув полегшення та, звісно, певну незручність через те, що приписував дядечкові вбивство власного небіжа. Хтозна, можливо, чимало темних справ залишалося на сумлінні людини, пов'язаної з наркобізнесом, та тільки не це. А що ж тоді тераріум? Певне, тут слід шукати інше пояснення.

Зустріч обійшлася без ексцесів. Про минуле не згадувалося. Дядечко звелів дістати з льоху пляшку витриманого вина, тож вони любо відсвяткували його повернення.

Як і півроку тому, дядечко у захваті змальовував черговий приїзд небіжа. На той час у будинку з'явилася нова служниця. Цього разу нею була Амріта.

Максим протер очі, запалені через нічницю, та вдруге перечитав це місце.

Знову вони були удвох, лише тепер Петро й Амріта. Як і у випадку з Доллі, дядечко не заперечував проти цієї дружби. Хоч вона й була старша за нього щонайменше років на десять, та її приваблива зовнішність і товариська вдача стирали різницю у віці. Загалом усе котилося, як помащене. Дядечко вдруге наполіг на тому, аби поставити невеличку виставу, та аби вони обоє взяли у ній участь. З запалом сам він узявся за її постановку. Петрові й Амріті належали головні ролі. На вечір були запрошені гості. Налічувалося їх небагато, а проте дядечко поставився до цього з усією поважністю. Тож, як наслідок, вистава минула під вибух аплодисментів. Гості гаряче поздоровляли дебютантів, а дядечко, за його власним визнанням, давно не відчував такого натхнення.

Вранці гості роз'їхалися. А відразу ж по тому зник і Петро – так само неочікувано, й словом ні з ким не перемовившись. І знов – мовчання, котрим дядечко оповив обставини, пов'язані з його раптовим зникненням. Анічичирк стосовно того, що стало приводом для розмиру. Анічичирк – про від'їзд. Лише скупа, але така, що змушує кров захолонути в жилах, згадка про тераріум.

Рукавом сорочки Максим витер спітніле чоло. Він наче з уламків викладав мозаїку, був дуже близький рішення, а проте не знаходив цілісного візерунку. Двічі Петро зривався й виїжджав, та в обох випадках одразу ж по виставі. У цьому було щось фатальне, а радше кажучи, існувала певна закономірність. Згодом йому спало на думку, що, схоже, цим закономірність не обмежувалася.

Очікування виявити щось більше спонукало його взяти до рук ліхтар та вдруге податися до тераріуму. Промінь зрадливо тремтів попереду нього, допоки він обережно посувався вузьким проходом. На той час надщерблений місяць вже виплив на середину неба. Місячне світло, що пронизувало скляний дах, бліднуло й тануло за його наближення.

Вдруге він постав біля відсіку Немезіди. Змія відпочивала, згорнувшись у кільце. Максим нетерпляче поткнувся до журналу. Перегорнув декілька сторінок у пошуках графіка за жовтень минулого року. Ось і він. Його очі з пожадливістю нишпорили догори-донизу, видивляючись потрібне число. Та ще до того, як знайти, Максим встиг зауважити, що на цілу сторінку не було жодної прогалини.

Його передчасно охопив сумнів. Невже передчуття навіяло йому помилку? Та він знав, що не зупиниться, аж поки не отримає вичерпні докази того чи іншого.

Максим перейшов до наступного відсіку й узяв до рук журнал, підписаний: «Фараон». Підсвічуючи ліхтарем, став гортати сторінки. Жовтень минулого року. Тремтячий промінь уп'явся в розгорнений зошит, а йому ввижалося, ніби цифри стрибають у нього перед очима. Втім, побіжного погляду виявилося більш ніж достатньо. Ось він, знайомий прочерк, залишений рукою Чана! Саме навпроти дати, що співпала з останнім від'їздом Петра.

*****

Зірки мерехтливим розсипом повисли над головою. Клалося на годину. А тим часом поглинений темрявою океан зливався на обрії з небом. Гребінці хвиль ледь помітно іскрилися у сріблястому світлі місяця. Максим потинявся трохи понад берегом, сподіваючись почути дихання моря. Майже непомітне, воно було тут-таки, біля самісіньких його ніг. Біляста піна, чий відблиск ще добувався крізь темряву ночі, вкривала невидимі хвилі. Через необережність він занадто наблизився, й одна з-поміж них встигла лизнути його ступні.

Хоча Максим одразу ж про це забув. Всмоктуючий шелест хвилі під час відкоту пролунав геть як загрозливе сичання змії. Він інстинктивно відскочив, ніби почув його насправді, та за мить примусив себе про це забути, роздягнувся й зробив крок уперед.

Він плив, вганяючись у море з незбагненою пожадливістю. Теплий потік непомітно біг тілом, немовби уві сні. Він занурився з головою, прагнучи відчути його кожною клітинкою. Океан нагадував про себе лише дотиком. Але попри усе Максим почувався його частиною.

Озирнувшись, несподівано для себе він не побачив берега. Лише обриси пальм та стрімкий дах дядечкового котеджу. Максима вперше огорнуло нездоланне відчуття самотності й відірваності від землі. Зненависний дах враз перетворився на бажаний орієнтир, і тієї ж миті Максим усвідомив, що він його єдиний вихід.

Хоч-не-хоч, а йому доведеться через це перейти, через минуле, яке він встиг зненавидіти, – до краю.

*****

Вже звернуло з півночі, коли у зошиті перед Максимом залишався тонкий шар непрочитаних сторінок. Нашорошено наближався він миті, коли на сцену мав вийти він сам. Підстав непокоїтися назбиралося аж занадто. Зрештою він мав рацію.

16 лютого, того самого дня, коли Максим зійшов трапом літака на землю летовища Катунаяке, у своєму щоденнику дядечко залишив наступний запис:

«Сьогодні й справді щасливий день. Я вже мав сумнів у тому, що колись він настане. Та зараз почуваюся так само легко, як і у давнину. Втім, я встиг забути, коли це було... Ці рядки я пишу схвильованою рукою, бо сьогодні у моє життя повернувся Петро. Та сподіваюся, цього разу вже назавжди…».