Розділ 3.5

Задерши носа догори та залишаючи позаду себе широку піняву смугу, катер впевнено увігнався у морську гладінь. Бризки, що проривалися поза лобове скло, всіювали обличчя й руки, незахищені аж до ліктів. Зустрічний вітер миттєво забивався в рот, щойно котрийсь з-поміж них силкувався вимовити бодай слово. Тож вони перемовлялися за допомогою жестів. Однією рукою Максим обіймав Ашу, а іншою у захваті показував їй то те, то се, виявлене на березі. Здалеку той виглядав як іграшковий. Хоча за кормою люто вирувала морська вода, і кільватерні хвилі, помічені піною, тікали назад за лічені миті, непорушний берег справляв враження, ніби вони прикуті до одного й того ж місця. Рибальські села зачаїлися серед гущавини дерев. Якби катамарани, витягнуті на пісок, не виказували їхню наявність, берег видався б цілком безлюдним. Далі й справді неприступний мангровий ліс заполонив узбережжя. Стовбури дерев стирчали просто з води, вводячи в оману удаваною близькістю суші.

Дядечкова вілла постала неочікувано там, де спершу начебто нічого й не було. Катер змінив курс на декілька румбів та скинув швидкість. Мотор ледь чутно торохтів, поки Готабайя, петляючи поміж прихованими рифами, скеровував катер до берега. Передусім виблиснув у призахідних променях череп'яний дах котеджу. Згодом вони угледіли пірс та постать, що рухалася у його напрямку. Дядечко не розлучався з тростиною, отже, це міг бути лише Чан.

Катер тернув бортом об дерев'яний стовп. Чан закріпив кинутий йому край канату й допоміг обом за чергою зійти на пірс. Незважаючи на похилий вік, сили йому не бракувало.

Вони зійшли з пірсу. Прибережний пісок розмокнув опісля дощу та перетворився на глину. Тітонька мала рацію, вони ризикували застрягти на півдорозі.

Чан не зронив ані пари з уст, не прохопився й словом навіть з приводу їх запізнення, та повів перед. Максим звернув увагу на вікна котеджу: день звечорів, а проте світла ніде не було. Ані у бібліотеці, ані у дядечковій спальні. Це його здивувало.

Він миттю злетів сходами на другий поверх. Спальня була порожня. Тоді він перетнув поріг бібліотеки. Дядечко був тут, у сутінках. Він напівлежав у кріслі, безпорадна рука впустила на підлогу товстий зошит, голова закинена, рот прочинений. Затамувавши подих, Максим тремтячою рукою відшукав вимикач. Яскраве світло осяяло найдальші куточки кімнати.

Враз дядечкова рука сіпнулася, й він розплющив очі, аби зараз же примружитися від світла люстри, що його засліпило.

– А, то це ти, Петре. Здається, я трохи подрімав. Ходи-но сюди.

Максим волів, аби дядечко не здогадався, що спало йому на гадку за мить перед цим.

– Я тут, дядечку, – відповів він якомога рівнішим голосом.

Той встиг звикнути до світла та вхопився за тростину. Максим допоміг йому звестися на ноги.

– То що, як там твоя поїздка, ти втішений?

– Авжеж, дядечку.

– А як почувається тітонька Патриція?

– Виглядає напрочуд бадьоро. Просила переказати, аби ви швидше одужували.

– Зі мною усе гаразд, – розгнівано відмахнувся дядечко. – Вона помиляється, коли має сподівання побачити мене у лікарняному ліжку. Якщо мені й призначено померти, то вже краще я це зроблю навстоячки.

Максим нахилився, аби підібрати з підлоги впущений ним зошит. Перш ніж повернути його дядечкові, він встиг зиркнути на обкладинку. Зошит був підписаний лише двома датами, що позначали період. Здається, 1962 – 66 р.р.

– Дякую, Петре, – дядечко заховав рукопис у товстенну теку з коленкоровою обкладинкою, теку, своєю чергою, поклав до ящика письмового столу, на два оберти провернув ключ та запхав його собі до кишені.

*****

Ранок знову був сонячним. Прокинувшись від його рожевого сяйва, Максим схопився з ліжка, пам'ятаючи лише те, що вже за декілька хвилин на нього чекатиме морське купання удвох з Ашою. Втім, сонце вже геть підбилося, вона давно могла бути там. Він переплигнув через підвіконня та рушив, притискаючись до стіни, якнайдалі від колючок, що намагалися вчепитися у його сорочку.

Аша стояла на тому ж місці, що й завжди, ладна зістрибнути у воду. Побачивши його на пірсі, вона відступила від краю та завмерла в очікуванні. Він підійшов з наміром її поцілувати, але вона боязко зиркнула на вікна котеджу й ухилилася від поцілунку. Максим зробив квасну міну.

– То й що, хай би побачили, це ж лише репетиція. Хіба герої дядечкової п'єски жодного разу не цілуються?

– Як на мене, то ні.

– Невже? Тоді це неприпустимий недогляд.

– От і натякни щодо цього своєму дядечкові. Гадаю, у тебе вийде, до того ж і без репетицій.

– Чому ти так вважаєш?

– Бо у тебе чималий досвід. Хіба ні? – вона з хитринкою поглянула на нього з-під приставленої долоні, затуляючись нею від сонця.

Та Максим анітрохи не повеселішав, всупереч власним очікуванням. З похмурим виглядом він сів на дощатий настил.

– Що трапилося? – Аша спантеличено нахилилася над ним.

Лише тоді він зізнався.

– Я радше повішуся, аніж гратиму у цій безглуздій виставі!

– Яка дурня! – пирхнула вона. – Все у твоїх руках. Навіть у найгіршій п'єсі актор завжди актор! Щиро кажучи, я давно мріяла спробувати себе на сцені. Це так цікаво!

– Так? Отож і розважала б собі публіку, а я тут до чого?

– Ти не розумієш, удвох ми чудово виглядатимемо… Зрештою, невже це так важко, вийти на сцену та виголосити якихось два слова?

Максим заперечливо похитав головою.

– Річ не в цьому. Скажи: кого я маю грати? Я зовсім не знаю свого героя, хто він, що він за один. Ним може виявитися шалапутний студент, якому грошовитий татусь час від часу висилає кругленьку суму на кишенькові витрати, а він марнотратить усе до решти в шинку, та ще й залишається винен. Це може бути хтось, кому пощастило менше, хто заробляє на прожиток миттям начиння після таких ото розпещених синків, але він твердо знає, до чого прагне, і знає, що досягне. А раптом це сором'язливий парубок, скромний, непомітний, коротше кажучи, тишко, якого щойно післали по хліб до сусідної крамнички з монетою, затиснутою в кулаці?.. Що у нього на думці, коли він бачить цю дівчину? Варіант перший: «Оце невдача! Узявся випроводжати собі на лихо, тепер від неї не відчепишся!». Варіант другий: «Вона мені поза сумнівом до серця, та як їй зізнатися у цьому?». Або, наприклад, так: «Чи стане мені грошей, аби зняти номер у якомусь дешевому готелі на двійко годин?».

Аша терпляче вислухала його, та знизала плечима: особисто вона не бачила у цьому жодних проблем.

– А ти лише уяви, що ти, це – ти, а я, це – я. Спробуй бути самим собою. Річ вельми проста.

– Якби я був самим собою, – враз нагадав він їй, – то не скнів би зараз у цій глушині із схибленим дядечком та...

– Та ще ким?.. – обурилася вона. – Скажіть будь ласка! Моє товариство йому не пасує! Гаразд, отож і залишайся сам!

Вона змахнула руками та, відштовхнувшись від пірсу, впала у воду просто у нього під носом. Бризки полетіли навсібіч. Та вона зумисне шубовснула так, аби вони його неодмінно зачепили.

– Отримаєш ти зараз у мене! – відгукнувся він. – Стривай-но! Ось я тобі всиплю перцю!

Максим схопився на ноги та миттю поскидав з себе вбрання. Аша встигла відплисти далеченько й зухвало дражнила його з води. Націлюючись на стрибок, він тупцював край пірсу. У нього були сміховинні плавки з цупкої тканини та з шнурівками, що зав'язувалися на стегні. Сучасники дядечка Джонатана вдягали їх просто на пляжі. Можливо, за інших обставин він і почувався б не надто затишно, та зараз Аша була у старомодному пуританському купальнику, що приховував талію, і це вирівнювало рахунок.

Він стрибнув з розбігу, силкуючись шубовснути якомога незграбніше поряд з нею. Вода була чиста, прозора й немов сама напрошувалася, аби її закаламутили. Аша з виском затулилася долонями від шквалу бризок.

– Геть від мене! Дай мені спокій!

Насолодившись помстою, Максим для перестраху ще деякий час хижо покружляв довкола та повернувся на пірс. Присівши, він заходився стежити за нею, наче яструб за здобиччю. Аша втомлено підпливла до пірсу та в знемозі обхопила опорний стовп. Нарешті серце яструба здригнулося. Він простягнув руку та вмить витягнув її нагору.

Вони сиділи на самому краєчку, обличчям до океану. Сонце сліпило очі, але ще не так різко. На разі його промені лише пестили. Щодо вітру, він сьогодні був надто слабким, аби змагатися з ними.

– Пірнати вмієш? Там, на дні, щось лежить, – раптом згадала Аша.

Максим нахилився вперед та визирнув за край. На глибині відсвічував жовто-зелений пісок. Палі, на яких тримався поміст, скривлювалися крізь призму води. Він підозріливо поглянув на неї.

– Авжеж, я розкусив тебе. Чекаєш на мить, коли я гав ловитиму, аби зіштовхнути мене туди, – він тицьнув пальцем донизу.

Та вона запально запротестувала.

– Я тебе не піддурюю. Справді, там щось лежить. Я давно зауважила, ще як тебе тут не було.

– Але там нічого немає.

– А я кажу, є, – наполягала вона. – Тільки мені несила так глибоко пірнути. Мене одразу ж виштовхує на поверхню. А ти спроможний дістати дна?

Він презирливо випнув губи.

– Хіба ти не помітила, що я добре плаваю?

Аша змовчала. Тоді Максим звівся на ноги.

– Ну гаразд, лише аби довести тобі…

Він націлився та стрілою плигнув у море. Хвилі пішли колом від того місця, де він зник.

Він занурювався, відчуваючи над собою товщу води. Дно, здавалося, було вже зовсім поряд, вартувало лише простягнути руку. Та це була омана зору. Він опускався дедалі нижче, а воно ніяк не наближалося. Внизу його зустріла зимна течія. Глибина тиснула на барабанні перетинки, стало важче рухатися, та й повітря в легенях ось-ось мало забракнути, проте нагорі чекала Аша. Враз Максим помітив, що горб на дні, котрий спочатку видався йому за звичайний собі камінь, порослий водоростями, має правильні обриси. Кілька ривків, і він би дотягся до загадкового предмету, та цього разу легені стиснув непереборний спазм, і тоді він, вже втрачаючи повітря, мерщій подався на поверхню.

Зо хвилю він відпочивав, повиснувши на поперечній щаблині пірсу. Аша, яка досі навколішках виглядала його, підповзла якнайближче з виразом співчуття.

– Бідолашний! Я зовсім не бажаю, аби ти потонув. Киньмо цю витівку. До того ж, у нас обмаль часу. Я ще маю встигнути приготувати сніданок. Твій дядечко не пробачає запізнень.

Максим зміряв її нищівним поглядом.

– Гадаєш, не дістану? Зараз побачиш.

Він вдихнув на повні груди та вдруге щез під водою. Незабаром він випірнув, жадібно ковтаючи ротом повітря. Його руки утримували щось важке. Він став ногами на балку, і тоді Аша побачила, що це було: старий, почорнілий від вологи акордеон, із слідами налиплої твані та обривками водоростей. Вона допомогла витягнути його нагору. З дірявих міхів щосили ринула вода.

Без води акордеон полегшав, у два стрибки Максим видостався на пірс, і удвох вони заходилися вивчати знахідку. Цікаво, відколи він тут пролежав. Модель наче й не нова. А з іншого боку, якщо зчистити… – він дряпнув нігтем мідну облямівку, – мідь не встигла глибоко окислитися.

– Як він тут опинився?

– Його викинули просто з пірсу. Певна річ!

– Навіщо? – у Аши рот не стулявся від подиву.

– Мені й самому кортіло б це знати, – пробурмотів Максим, повертаючи його і сяк і так.

На торці, як йому здалося, була якась шорсткість, яку він намацував пальцями та яка, найімовірніше, не з'явилася тут випадково. Вона нагадувала… Він схопив сандалю від дядечка Джонатана й заходився старанно шарувати підошвою об мідний кант акордеона, видаляючи бляклий наліт. Врешті під ним виблиснула вогняно-червонява мідь. Максим відкинув сандалю та з жадібним нетерпінням розвернув інструмент до сонячного світла. Він мав рацію, це було гравіювання, напис, зроблений в один довгий рядок. У поглиблення, залишені буквами, уївся бруд. Та завдяки цьому він яснів ще ліпше, чорний напис на вогняному тлі:

«Любому Петрові у дарунок від дядечка»

– Нівроку! Отже, він тут був?!

– Хто? Кого ти маєш на оці? – налякана його вигуком, перепитала Аша та зазирнула йому через плече, й собі поспішаючи довідатися, що там написано.

– Справжнього Петра Шемейко! – Максим схопився за голову й напівбожевільними очима подивився у бік котеджу.

Зосереджено зсунувши брови докупи, Аша прочитала дарчий напис.

Максим розгойдувався вперед-назад, стоячи навколішках. Мабуть, тоді, на шосе поміж Медикою та Пшемислем, перед штабелями кабельних бухт, вперше побачених, це було те саме.

– Петро Шемейко! Одного разу він тут вже побував. Саме тут, на Цейлоні, на цій віллі. Ох, дядечку! Як це слід розуміти? Навіщо ж вам було удавати?

– Петре, послухай…

– Петре?! Ні, досить, припини врешті називати мене так! Геть усі знають, що я самозванець, і усі старанно грають вар'ята один перед одним, буцімто їм нічогісінько не відомо! Ще мить – і я збожеволію остаточно!

– Гаразд! Мені байдуже, як тебе на ім'я. Та от що далі?

– Ох, Ашо! Якби я знав!

– А для тебе щось важить моя думка?

– Твоя?.. Гаразд, я тебе слухаю.

Щоправда, він це вимовив якось неуважно. Та Аша нічого не помітила й тим надихнулася.

– Від першої миті, коли я побачила вас удвох, то усвідомила, що твій дядечко по-справжньому щасливий. Я впевнена, це був щирий, непідроблений прояв почуттів. Гадаю, що й ти зі мною погодишся. Розумієш, він бачив, що ти не Петро – та це нічого не змінило. Він любить тебе так, якби ти й справді був його небіжом. Тож, як на мене, усе навпаки, складається напрочуд вдало. Тобі більше не слід остерігатися викриття, коли вже дядечко й без того все знає. Тобою бувши я б... – Аша поглянула на нього й раптом збагнула, що думкою він далеченько від неї; його відсутній погляд надалі блукав десь довкола будинку. – Ти мене не слухаєш? – вона зашарілася, бо мала рацію.

Тим часом Максим у запалі схопив її за руку.

– Знаєш, як на мене, я добрав таки способу доскіпатися істини! (Аша не приховувала того, що вона розчарована, так само як не приховував і він, що йому байдуже, згодна вона з ним чи ні). Дядечкові щоденники! Нам доведеться зазирнути до них, аби з'ясувати, що ж насправді сталося. На жаль, неможливо навіть приблизно визначити, скільки часу акордеон пролежав на дні, а в якому році був дарований, і поготів: дата, як бачиш, відсутня. Це доволі ускладнює завдання. Та я не бачу іншого шляху. Зазирнути у минуле… – замислено промовив він. – Мені здавалося, я ніколи цього не зроблю.

Аша обурено увільнилася з його рук та випросталася на повний зріст.

– Отакої! І я маю допомагати тобі порпатися у його щоденниках? Та нізащо у світі! Не розраховуй на мене! – вона зробила крок до виходу, але згодом спересердя додала. – Та й взагалі, спадає мені на гадку, що дарма ми підійняли з дна цей клятий акордеон. Без нього життя було значно спокійніше.

Підхопивши мимохідь вбрання, вона швидко попрямувала до котеджу в самому купальнику. Дивлячись їй услід, Максим немов щойно прокинувся.

– Ашо, куди ти?.. Стривай! Повернися, Ашо!