Розділ 2.5
За півгодини опісля від'їзду місіс Хептон Максим знайшов дядечка у бібліотеці: зазвичай той перечитував якісь записи, підклеюючи світлини, вирізки з газет, роблячи позначки на полях, а цього разу проглядав фільм – як з'ясувалося, за власної участі. То ось чому дядечко терпів у себе відеомагнітофон! Максим сподівався удатися до нього щодо суботи, проте розмова не відбулася.
Грюкнули двері, коли він увійшов, та дядечко навіть не ворухнувся. Максим збагнув, що не слід його турбувати цієї миті, та влаштувався позаду, пересуваючись якомога тихіше.
Плівка була чорно-білою та надто потертою, а голоси незвично збуджені; мелодрамат п'ятдесятих. Молодого Пула він упізнав одразу ж. Вони й справді були схожі. На екрані дядечко виглядав років на двадцять п'ять, це трохи більше, аніж Максимові зараз, а проте ці п'ять років різниці не завадили йому зловити схожість. Сюрприз, що приготував йому «баритон»! Це пояснювало, звідки узялася така впевненість, що дядечко визнає у юнакові небіжа. Вибір у жодному разі не назвеш випадковим. Максим вкотре згадав про те, у що стала «баритонові» ця операція, яка спонукала його зійти на борт літака Варшава – Коломбо. Після цього хто б дозволив, аби діло не вгоріло тут, на узбережжі Індійського океану!
Вродливий юнак в екіпіровці альпініста, що висів над прірвою, викликав захоплення та заздрість. Невже це той самий дядечко, котрий з задишкою підіймався сходами на другий поверх власного будинку?
Поєднання рис героя з привабливою зовнішністю. Жінки з розбитими серцями, що не крок. Максим пригадав Нангапарбат, автографи та тітоньку Патрицію з її можливою закоханістю у нього, і тоді йому спало на гадку, що сам дядечко, ймовірно, міг би слугувати за непоганого прототипа власному героєві. Можливо, така думка і пристала б дядечкові до душі, та Максим не наважився висловити її вголос, несвідомий того, як той відреагує на вторгнення у його інтимне життя.
Кінець з хеппі ендом для головного героя, підсолоджений, як і слід, загибеллю другорядних осіб. Зображення зникло з екрану, і з двох дядечок у реальному світі залишився лише той, що сидів до нього плечима. Дядечків голос видався надто вже врівноваженим, – аж ніяк не до речі.
– Отож, тобі сподобалося?
– Чудова картина! – збрехав Максим і оком не зморгнувши. – Шкода, що раніше я її не бачив.
Дядечко не пустив ані пари з уст. Мовчання тривало декілька секунд, а може, й хвилин. Максим почувся ніяково: хтозна, можливо, він вкотре бовкнув щось невлад?
Спираючись на бильця, дядечко насилу підвівся з крісла. Максимові так і забракло сміливості запитати про будь-що, включно з тим, навіщо він завітав. Серед тиші виразно чулося розмірне цокання настінного годинника.
Посеред кімнати дядечко раптом зупинився, схрестивши обидві руки на держалнові тростини.
– Якось одного разу, це трапилося на завершальних зйомках, мотузок, на якому я висів, і справді мало не увірвався. Знаєш, що мені збігло на думку тієї миті: я переймався, чи встиг оператор відзняти дубль на плівку. Перед смертю мені кортіло мати впевненість, що фільм, у котрому я граю головну роль, зрештою з'явиться на екранах.
Він вийшов з бібліотеки, щільно причинивши за собою двері й цим неначе дозволивши Максимові залишатися у ній досхочу.
Максим безглуздо уп'яв очі в темний екран. Згодом, прокинувшись від навіяних уявлень, наблизився до відеомагнітофона й витяг касету. На вкладиші машинописним шрифтом був залишений напис: назва фільму та ім'я режисера, досі йому невідомі. Зате нижче, тільки вже на іншій машинці, було додруковано: «У головній ролі – Джонатан Пул».
*****
Максим прокинувся удосвіта й одразу ж попрямував до пірсу, сподіваючись випередити Ашу. І справді, на пірсі нікого не було. Пустельний берег ще темнів згустками тіней у рожевому ореолі. Хвилі з тихим шелестом оспало набігали на пригладжену піщану мілину. Він визувся та сів якнайближче до води, піна одразу ж лизнула його босі ноги. Мокрий пісок анітрохи не турбував його. До пірсу залишалося близько ста кроків. Аша неодмінно побачила б його з алеї, якби проходила повз.
Вона не змусила на себе довго чекати. Він почув, як застукали її підбори по втоптаній доріжці, але вирішив не озиратися. Нехай підійде сама.
Стукіт підборів нагло увірвався: відтак, вона його помітила й збочила з алеї, прямуючи до нього. За плечима зарипів пісок. Лише тоді він озирнувся.
Вони привіталися, Аша, повагавшись, наблизилася та сіла поряд скулиніж.
– Я й гадки не мала, що ти охочий до світанку, – зауважила вона з подивом, тож він здогадався, що заробив ще один бал на свою користь.
У променях вранішнього сонця її засмагла шкіра привабливо виблискувала з шоколадним відтінком. Зараз вона була ще гарнішою. Максимові кортіло до неї доторкнутися, та він утримався і від цієї спокуси.
– А ти? Охоча? – запитав він, нібито й не бачив, як щоранку вона йде уздовж пірсу.
Вона не відповіла. Тоді він удався до ще однієї спроби.
– Вночі хтось лазить дахом. Не схоже на Президента.
Аша посміхнулася.
– Це летючі лиси. Їх сила силенна довкруги. Немає потреби їх остерігатися, вони скидаються на ваших кажанів.
– А ти звідкіля знаєш?
– Твій дядечко так каже. Поблизу пролягає межа національного парку. Тож часом сюди потикаються дикі тварини.
– А як щодо морських хижаків, котрі, либонь, так і кружляють попід самісіньким берегом?
Аша відповіла йому у тім самім дусі.
– Згода, якщо наловиш крабів чи креветок, то я приготую на обід щось смачненьке.
Обоє змовкли, вдаючи, ніби милуються сходом сонця. Максим перший розв'язав язика:
– Скажи, ти оддавна працюєш на мого дядечка?
– Другий місяць, – відповіла вона не замислюючись.
– Он як! То він узяв тебе щойно.
– Авжеж, перед самісінькою твоєю появою. Здається, раніше на віллі не було ані покоївки, ані куховарки. Наскільки мені відомо, до мене їхні обов'язки виконував Чан. Та містер Пул попередив, що незабаром до нього приїде небіж, а відтак роботи додасться. Він прагнув влаштувати тебе якнайліпше.
– Він дивиться на мене з такою лагідністю! Часом мені навіть стає ніяково, – він міг би сказати й більше, що йому не просто ніяково, а подеколи навіть моторошно дурити немічного старого, але…
– А на що ти чекав? Він самотній. Ти йому найближча людина, та чи не єдина, до якої він був ладен поставитися з любов'ю.
– Так, але знаєш, я маю дивне відчуття. Нібито він любив мене задовго до того, як побачив. Любив завжди.
– Він лише переніс на тебе почуття, які звідував до власного брата.
– Можливо, – відповів Максим, водночас підраховуючи, скільки минуло років, перш ніж дядечко несподівано перейнявся братніми почуттями. – Та все одно він з чудасіями. Чи не навдивовижу те, як він оточив себе усім цим, я маю на увазі котедж, платівки, відеокасети, скажи, серед усіх цих музейних реліквій є бодай щось сучасніше за нього самого? Ані телевізора, ані телефону, ані газет, ані навіть сусідів, охочих поклепати язиком. Неначе життя зупинилося, щойно він зачинив за собою ворота вілли. Натомість годинами просиджує у бібліотеці, бозна-який йому з цього пожиток.
– Твій дядечко впорядковує щоденники на той випадок, коли хтось зважиться написати про нього книгу, як спогад про ті часи. Підкорення Нангапарбату тощо.
Максим пильно подивився їй у вічі.
– Ти знаєш про Нангапарбат?
Вона мовчки хитнула головою.
– Знаєш про другий поверх?
Вона ствердно хитнула вдруге.
– Що тобі ще відомо? Наприклад, звідки у нього кошти, аби дозволити собі усе це?
– Кажуть, ніби у нього чимало вкладень тут і за кордоном. Якось не змигнувши оком він виписав чек на п'ятдесят мільйонів рупій.
– Але ж це ж купа грошей! Боюся, що я не назву більше за одну-дві кінозірки, які б смітили грошима з такою легкістю! – вигукнув він та замислився.
Місіс Хептон щось натякала на контрабанду, до якої начебто удавався її чоловік. А «баритон» навпростець запевнив, що дядечко був його компаньйоном. Дядечко та мафія? Авжеж, цілком можливо. Поза сумнівом, гонору йому не займати. Від такої людини очікувати слід будь-чого.
– Здається, раніше він займався якимсь бізнесом на зміях… – її обличчя набуло невдоволеного виразу. – Даруй! Я ніколи цим не цікавилася. Та й взагалі, годі розпитувати мене про твого дядечка. Краще ходімо, зкупнемося, – вона схопилася на ноги, чекаючи лише на згоду Максима, аби стрибнути з пірсу у ранкове море.
– Н-ні, я...– замулився Максим.
– Нумо, підводься! – наполягала Аша.
– Мене щось не тягне, – збрехав він. – Та й вода сьогодні каламутна.
– Невже? Що ж, гаразд, тоді залишайся! – вона весело вибігла на пірс та помахала йому звідти рукою.
Він відповів млявою посмішкою.
Максим вкотре побачив, як вона стрибає у воду, і почув сплеск з протилежного боку. По цьому його обійняв раптовий смуток. Обхопивши коліна руками, він пригнічено впустив на них голову.
Коли він поглянув знову, Аша була вже далеченько. Зачерпнувши жменю піску, Максим з зненавистю шпурнув його у море, підхопив свої мешти й попрямував назад понад берегом, тьопаючи босоніж водою. Ноги загрузали у твані, але він уперто простував далі, ніби це був найзручніший зворотний шлях.
*****
За сніданком він твердо вирішив перемовитися з дядечком щодо майбутньої суботи. Зазвичай той починав розмову першим. Максим дочекався, коли дядечко спитає його, за звичкою: «Отож, Петре, як тобі ведеться?» – та, копирснувши виделкою у салаті, зачав якомога недбаліше.
– Коли ваша ласка, стрию, маю до вас прохання.
– Слухаю тебе, Петре.
– Дозвольте позичити у вас автівку. Аби з'їздити до міста.
– До міста? – чомусь здивувався той.
– Авжеж, до Кирінди. Саме так воно зветься, якщо не помиляюсь.
Дядечко спохмурнів.
– Насамперед поясни, навіщо тобі раптом знадобилося у Кирінду?
– Позаяк, дядечку, маю дещо придбати, – він ще мав сумнів, чи варто вдаватися до подробиць, та зрештою вирішив це зробити, аби розвіяти підозри. – До прикладу, плавки.
Дядечкові доведеться погодитися, що це украй необхідна річ. Поважний аргумент.
– Я б вирушив туди завтра ж, – продовжував Максим. – Післязавтра неділя, крамниці найпевніше будуть зачинені.
Й тоді він поїде удвох з Ашою, бо завтра, у суботу, вона вільна. Дядечко, мабуть, ще не встиг це зпівставити.
– Справді, маєш рацію, я геть спустив з ока, що тобі потрібний гардероб. Проте… не конче тобі самому їхати за цим до Кирінди, – він змовк, витираючи губи серветкою.
Максим занепав духом протягом миті. Він так усе ретельно обміркував, і от тобі маєш...
– Але ж чому, стрию?.. – та порухом руки той змусив його прип'яти язика.
– Не завдавай собі зайвого клопоту. Чан про все подбає. Даруй, що не потурбувався про це раніше.
Дядечків тон змусив Максима усвідомити: суперечитися немає рації. Та й зрештою, що тут заперечувати? Максим пригнічено впустив очі у тарілку, не наважуючись наполягати, принаймні, зараз.
– Тобі слід менше відволікатися на дрібниці, – провадив далі дядечко, – та більше працювати над собою. До речі, як там твоя роль?
Мався на увазі текст його ролі на двох аркушах, котрий дядечко йому напередодні вручив. Відтоді Максим жодного разу його навіть не торкнувся. Він кинув його на стіл не читаючи. Мав на меті зробити це перед сніданком, та під враженням зустрічі з Ашою геть чисто про нього забув. Дядечко захопив його зненацька. Максим удав, ніби у нього переповнений рот, та посилено зарухав щелепами. Це дало йому час обміркувати відповідь.
– Гадаю, що впораюсь, дядечку.
– Авжеж, це поза сумнівом! Та як вона тобі?
– Дійсно цікава!
Він ризикував: а коли той запитає щось по тексту?
– Я втішений, що вона припала тобі до душі. То ти вже знаєш, як гратимеш? Чи можливо, потребуєш поради?
– Ні, ні, будь ласка, дядечку. Зарано про це казати. Я щойно розмірковую над цим.
Дядечко розвів руками.
– Гаразд, річ твоя. Зрештою, я завжди до твоїх послуг. Сміливо звертайся, щойно з'являться питання... Та ще одне запам'ятай, Петре. Актор повинен любити свого героя. Любити, як самого себе. У цьому й криється увесь секрет.
*****
Минаючи вікно Аши, Максим за звичкою поглянув угору. Воно було темним. Дивна річ, куди вона могла подітися? Щовечора о цій порі Аша скніла над підручниками.
Сонце вже закотилося за верхівки пальм, позолотивши нечисленні хмаринки на цейлонському небі. Просто над головою досі нагадувала про день, що минув, густа блакить, а парк та котедж поміж тим стрімко огортали вечірні сутінки.
Йому не хотілося повертатися до своєї кімнати, але незабаром споночіє, тож однаково не вдасться прогулятися з Ашою. Опинившись у себе, він увімкнув світло, узяв до рук віддрукований на машинці текст ролі та, випроставшись на ліжку, спробував на ньому зосередитися. Давалося це нелегко. Роль насилала на нього нудьгу, та й взагалі, на його думку, геть нічого собою не становила. Усе це радше скидалося на декілька сторінок, навмання висмикнутих з якоїсь великої п'єси. Якої саме, він ще не знав, сцена була настільки невиразна, що з однаковим успіхом могла бути наявною у більшості напівзабутих ним п'єс, та сказати напевне він не міг. А надто що в іменах дядечко, либонь, не виявив особливої пошани до оригіналу, як, втім, і особливої винахідливості; імена героїв були: Петро та Аша.
А й справді, маячня якась! Максим з зненавистю відкинув це геть. Та одразу ж собі вичитав. Дядечко не терпітиме такого свавілля.
Він нахилився, аби підібрати з підлоги аркуші паперу, що розлетілися навсібіч, як пролунав нетерплячий стук у двері.
– Містере Шемейко! – це був голос Чана.
Максим відчинив двері. Чан мав стурбований вигляд, попри повсякчасну безвиразність його обличчя за ледь помітними ознаками він навчився розпізнавати, коли справді щось траплялося. Без жодних пояснень Чан перетнув кімнату, наблизився до прочиненого вікна та визирнув униз, так, немов шукав там щось або когось. Лише випроставшись та щільно зачинивши за собою обидві стулки, він попередив:
– Сер, раджу не залишати будинок. Це може бути небезпечно.
– Що трапилося?
– Хтось відчинив тераріум.
– Що?!
– Найнеприємніше те, що ми й гадки не маємо, скільки відтоді минуло часу, та як далеко змії могли відповзти, де їх шукати. До того ж, у темряві вони чудово орієнтуються, а ви – ні. Відтак послухайтеся моєї ради. Тут вам нічого не загрожує, тоді як парком краще не вештатися.
Максим пригадав, через що йому довелося пройти у тераріумі, і вкотре відчув знайоме тремтіння в колінах.
Чан квапився, тож відразу рушив далі. Його кроки швидко здаленіли у коридорі. Гепнувшись на стілець, Максим просидів нерухомо декілька хвилин. Враз на гадку спало темне вікно у кімнаті Аши, і його знову огорнув жах.
Він вибіг у коридор. Будинок виявився порожній, лише у вікнах витанцьовували вогники ліхтарів. Жодна шпаринка у дверях її кімнати не світилася. Максим схвильовано постукав та дослухався. Ніхто не відповів. Він постукав вдруге: марно. Тоді з жахом запитав себе, де вона може цієї миті перебувати, й чи здогадується про небезпеку, що над нею чигає.
Він нерішуче вийшов на ганок. Його тіпало від застереження Чана. Проте Аша…
Два ліхтарі то потикалися на очі, то упірнали кудись, а то лише напівпросвічували крізь кущі.
Долаючи ляк, Максим обережно рушив серединою алеї. Світло, яке струменіло з вікон першого поверху, ще захоплювало верхній шар листя, та нижче панував непроникний морок. Щокожен крок на початках коштував йому зусиль, проте згодом страх затамувався, до того ж очі поступово призвичаїлися до темряви. Він збочив на іншу, цього разу вкрай темну алею, прагнучи обійти вогні манівцями. Тераріум, хай йому грець, залишився позаду. Крони паркових дерев затуляли зірки, розсипані фіолетовим, швидко стемнілим небом. А під ними на повну владарювала глупа ніч.
Незабаром він збагнув, що зайшов надто далеко. Грунт раптом обм'якнув та хитнувся у нього під ногами, ніби він став на батут. Отож, алея лишилася позаду. Максим чиркнув сірником. Так і є: він стояв на грубому покривалі з моху. Максим палив сірник за сірником, та однаково не впізнавав це місце. У який же бік рухатися? Мабуть, алея десь поряд. Слід повернутися, та вже не залишати її за жодних обставин.
Зненацька неподалік хруснула суха гілка. Серце його сполохано забилося.
– Хто там? – голосно запитав він. – Ашо?
Йому не відповіли.
– Ашо? – покликав він вдруге.
Пальці відмовили у послуху, йому ніяк не вдавалося відкрити сірникову коробку. Полум'я, що спалахнуло нарешті, вихопило з пітьми стовбури довколишніх дерев, та постать Аши у знайомій світлій суконці. Вона прямувала сюди й була вже зовсім близько. Ще декілька кроків – і вона стояла поруч.
– Я непокоївся, – зізнався він. – Що ти тут забула? Та що це за гра у хованки?
– Мені довелося нагнати Президента. Я випровадила його за ворота й жбурнула у нього камінь, аби він не йшов за мною. А не відповідала, бо мені не хотілося, аби твій дядечко побачив мене з ним.
– Послухай-но, йому зараз не до Президента. Так само як, зрештою, і мені. За цей час дещо трапилося, – Максим узяв її за руку. – Нам краще повернутися до котеджу, там я тобі все поясню.
Аша не надто рвучко, але досить наполегливо вивільнила руку.
– Не треба нічого пояснювати. Я все знаю.
Її очі підтверджували це. Максим подивився на неї розлючено й похитав головою.
– Коли знаєш, тоді яка хвороба занесла тебе сюди?
– Річ у тім, що це не хто інший, як Ден відчинив тераріум та випустив змій.
– Президент?!
– Либонь, це була помста за те, що його замкнули у пивниці. Проте боюся, що цього разу все піде значно гірше. Пивницею не минеться.
– От лихо!
– Мені вдалося спровадити його за межі вілли. Сподіваюся, він не швидко повернеться.
Вмить Аша сама вчепилася у його руку вище ліктя. Услід за нею він теж затамував подих. Дивний звук долинав звідкись з гілок. Знайомий, але однаково незвичний у такому місці і в такій безпосередній близькості. Максима заздалегідь охопило неприємне відчуття небезпеки, що причаїлася за крок.
Він поволі звів догори палаючий сірник. Його рука так і завмерла на рівні очей. З гілки найближчого дерева, вигинаючи шию до горизонтального рівня, звисала плеската голова кобри. Немиготливими водянистими очима втупилася вона йому просто в обличчя з півметрової віддалі.
– Не ворушися, – звеліла Аша, майже не розтуляючи губ.
Але він і без того закляк з піднятою рукою, скутий цим гіпнотизуючим поглядом. Обоє намагалися не дихати. Збігав час, а кобра й досі розмірковувала, забиратися геть, чи нападати. Її роздвоєний язичок досліджував повітря. Сірник догоряв, полум'я підкрадалося до пальців Максима. Скільки він ще зможе його протримати – перш ніж їх огорне пітьма й невідомість?
Останньої миті змію щось відволікло. Вона повернула голову – та спізнилася. Раптовий удар палицею по краю гілки скинув її додолу.
Ззирнувшись, обидвоє голосно зітхнули.
– Я ж попереджав вас, сер, – нагадав Чан, – це могло мати погані наслідки.
– Дякую, Чане.
– Не варто мені дякувати. Ви забули, що я працюю на вашого дядечка.
– З усім тим, щиро вдячний.
Чан недбало вказав на кобру, що розплаталася на землі.
– Нумо, вкиньте її до мішка у відповідь за те, що так вас налякала.
Максим відсахнувся з виразом подиву й жаху. Натомість Чан запросто нахилився, голіруч підхопив безпорадну змію та вкинув у мішок, немов звичайнісінький шмат кодоли.
– Впавши з висоти, вона певний час залишається паралізованою та не здатна заподіяти шкоди, – пояснив він. – Тепер вона повернеться до тераріуму. Та хоч як, а вам слід дотримуватися обережності: можуть трапитися й інші змії, – Чан звів ліхтар високо над головою та уважно озирнув ділянку, що відокремлювала їх від алеї. – Ходіть за мною, я проведу вас.
Він закинув мішок за плечі й рушив попереду, освітлюючи шлях.
На алеї вони зіткнулися з дядечком, той пробував ворушити тростиною у високій траві під кущем. Дядечко анітрохи не здивувався, побачивши Максима й Ашу удвох. Він мав стурбований вигляд. Світло ліхтаря позначало різкими тінями глибокі зморшки на його чолі.
– Ще двох упіймав, – повідомив Чан. – Ось лише відведу цю пароньку, та одразу ж повернуся.
– Не варто, – безнадійно зітхнувши, заперечив дядечко. – Ми лише надаремно втрачаємо час, вони мабуть вже поховалися. Краще відновимо пошуки вдосвіта, – озирнувшись на верховіття дерев, неначе там хтось причаївся, він люто пригрозив тростиною. – Ох, тільки-но потрап мені до рук ця мерзенна мавпа!
*****
Президент зголосився на третю добу. Йому, вочевидь, набридли джунглі, й за давністю скоєного він сподівався на поблажливість.
Спершу він вліз на дерево й звідти допитливо спостерігав, вичікуючи на реакцію. Ймовірно, вона його дещо розчарувала. Усі проходили повз, але жоден так і не запропонував йому злізти. Дядечко, той взагалі його не помічав. Тоді, аби привернути увагу, він заповзявся гарцювати на гілках, супроводжуючи танок гучними горловими вигуками. Максим співчутливо поглянув угору та лише знизав плечима, ніби даючи на здогад, що він тут ні до чого. Зрадівши, проте, що у нього з'явився глядач, Президент на знак каяття заходився безжально лупцювати себе по голові.
Нарешті, переконавшись, що його наполегливо ігнорують, він зважився спуститися донизу. Принаймні, ніхто не намагався загнати його до льоху, а це вже був який-не-який поступ.
Ще трохи, і Президент остаточно втратив пильність. Для дядечка з Чаном це була слушна нагода. Вони ззирнулися, Чан витяг з укриття пневматичну рушницю, що з неї стріляли транквілізатором, та прицілився у шимпанзе.
Відтоді Максим більше його не бачив.
Увесь вечір у тераріумі тривала незбагнена метушня. Часом йому здавалося, ніби він чує тужливе повискування, що долинало звідти. Проте підійти й зазирнути усередину він так і не наважився.
Згодом усе нібито вщухло. Й лише попівночі, несподівано увірвавшись у відчинене вікно, його підхопив з ліжка пронизливий зойк Президента. Від такого кров холоне в жилах. Втім, він пролунав лише раз та вдруге не повторився.