Розділ 3.1

Президент зник. Проте інцидент обминули мовчанкою. Кожен неначе щось знав, та приховував це від решти. Максим остерігався увійти до тераріуму, та не через змій, котрі вже були відловлені й перебували у своїх відсіках. У нього з-перед очей досі не сходила простора вольєра поміж відсіками Немезіди та Фараона, та не йшов з думки загадковий грубий прочерк в обліковій книзі Чана. Після подій останньої ночі він нізащо не погодився б удруге зазирнути до того самого журналу.

На щастя, дядечко за сніданком виглядав надто замисленим та майже не зважав на те, що діється довкола. Чан під цей час кудись поїхав. Чути лише було гурчання від'їжджаючого джипа.

Максим неохоче копирсався у своїй тарілці. Він вважав за краще б зовсім відмовитися від їжі, але тоді йому напевне довелося б витримати стурбоване дядечкове розпитування. Тож він по зернятку збирав з усієї тарілки вистиглий рис, та спокволу запивав його манговим соком, аби той нічого не зауважив. Упоравшись з сніданком раніше за нього, дядечко витер губи серветкою, підвівся й вибачився, пославшись на заклопотаність. По тому зійшов на другий поверх та усамітнився у бібліотеці.

Простеживши за ним очима, Максим міцно схопив за руку Ашу й змусив її присісти. Першої миті вона спробувала вивільнитися, та згодом розмислила. Те, що трапилося за останню добу, помітно їх зблизило.

– Несила мені тут надалі залишатися, – зізнався він. – Як на мене, я геть збожеволію, коли пробуду тут ще бодай тиждень. Усе це надто вже тисне на мене.

– Хіба на мене не тисне? Але що вдієш!

– Тобі легше. Ти служниця, на тебе він не зважає. Зате спробуй опинитися у моїй шкурі. За увесь той час, що я тут, мені довелося вислухати чимало цікавих речей про те, що і як було колись. Авжеж! Раніше все було набагато краще! Боюся, що я запізнився з власним народженням на цілих сорок років!

– У цьому старші люди усі схожі одне на одного. Ну ж-бо, спробуй поставитися до нього поблажливіше.

– Еге ж, поблажливіше! Та тут забракне навіть янгольського терпіння. Чи ти не бачиш? Дядечко геть не при тямі. Він же неспроможний відволіктися від своїх змій, старих відеофільмів та шпилю Нангапарбат. Щодня одне і те ж. Немов час продовжує свій плин там, за цією стіною, а тут… Який маємо зараз рік? Бува не 1955-й? Мене ось-ось знудить!

– Петре, я цілком розумію тебе, на початках я теж почувалася так само, як і ти. Мені кортіло втекти звідси. Та я до цього не вдалася.

– Бачу, – запевнив він. – І як, не шкодуєш?

Вона знизала плечима.

– Призвичаїлася.

– А відтак, тебе нічого не турбує?

– Змирися й ти, як я змирилася.

– Оце вже ні! Нізащо!

– Зрештою він твій дядечко.

– Ашо! – він похитав головою. – Я маю поїхати. Це нестерпно, я не знесу цього більше.

– А як же дядечко? Невже ти його залишиш самого по тому, як він стратив стільки часу на твої пошуки?

– Та скільки можна! Аніякий він мені не дядечко! – із серцем кинув Максим, несподівано для самого себе.

Та Аша сприйняла його слова на свій лад.

– Так, звісно. Людина, яка усі ці роки для тебе попросту не існувала, ось так, вмить, не може увійти до твого життя. Та ж він силкується налагодити ваші стосунки. Отож постався й ти до нього з розумінням, зроби крок назустріч.

Максим нетерпляче змахнув рукою. Зупинятися було вже запізно.

– Ашо, послухай мене. Я кажу правду. Хочеш, вір, хочеш, ні. Він мені зовсім не дядечко, а я не його небіж. Насправді мене на ім'я Максим, а не Петро. Максим Чернецький. (Вона досі не розуміючи дивилася йому у вічі). Я теж з Вінниці. Та однаково я не той, за кого ви усі мене маєте. Повір, це було непросто, пошити всіх у дурні, а дядечка передусім. Але я на це пристав не з власної волі. Мене змусили. Та годі з цим. І знаєш, яке це величезне полегшення: знову стати самим собою! Уф!.. Ніби камінь із серця скотився.

Нарешті вона збагнула. Її темні очі витріщилися, гарні брови підскочили вгору.

– То ти не Петро? – жалісно перепитала вона. – Як же це?..

Він лише знизав плечима.

– Але я звикла до цього імені.

– Відтепер у ньому не буде необхідності. Я остаточно вирішив поїхати геть.

– Ти про все розповіси дядечкові?

Максим скоса зиркнув на двері, у які той вийшов декілька хвилин тому.

– Час йому дізнатися правди. Щодо мене та свого небіжа. Доки можна брехати?

– Тобі відомо, що з його справжнім небіжем?

– Його більше немає серед живих. Він… помер, – Максим розмислив звірятися у власних підозрах стосовно того, що його попросту вбили.

– Тоді твоя правда завдасть йому тяжкого удару.

– Що ж. Але я так не в стані довше. Можливо, саме тому у мене й виникла огида до дядечкових дивакуватостей, що я не та людина, за котру себе видаю. Справжній Петро Шемейко, мабуть, дав би собі ради. Я ж не маю до нього тих почуттів, які допомогли б мені це подолати. У тім-то й річ.

– Ні! Тобі потрібне лише виправдання! – спересердя відгукнулася Аша. – Судиш винятково з власних позицій, решта оточуючих тебе не хвилює.

Максим спохмурнів.

– Решта, це хто? Адже ти маєш на оці лише дядечка?

– Звісно, кого ж іще, – миттю погодилася вона.

– А ти? Хочеш, аби я залишився? – запитав він про всяк випадок.

Аша обурилася.

– Ти ба! Отже, тебе хвилюють лише спідниці!

– Авжеж, – підтвердив він з безтурботним спокоєм. – Вибач! Мабуть, я і справді егоїст. Бо у такому разі моє рішення поїхати геть залишається незмінним.

Напевне, лише аби ні в чому її не запідозрили, Аша врешті поступилася.

– Дядечко досі не здогадується? Чи ти йому вже натякнув принаймні?

Максим важко зітхнув.

– Щиро кажучи, ненавиджу я усі ці зворушливі сцени. Краще залишу цидулку. У ній спробую все пояснити… А далі мені знадобиться твоя допомога.

– Що я маю зробити? – поцікавилася вона без надлишкового запалу.

– Поїхати зі мною до Коломбо. Авто слід буде перегнати назад. Сподіваюся, тобі доводилося сидіти за кермом? А дядечка я переконаю в тому, що ти й гадки ні про що не мала та й взагалі поїхала зі мною супроти своєї волі. То як?

Вона неохоче знизала плечима, мовляв, нема на це ради.

– Тоді чекай на мене. Я прийду по тебе вночі, – пообіцяв Максим та підвівся з-за столу.

– Ти ще про це пошкодуєш… Маю надію, найближчим часом.

*****

Протираючи запалені очі, він уклався спати геть після опівночі. За безлічі спроб розпочинав від початку листа, заадресованого дядечкові, списав цілий стос паперу, та увесь він у клаптях валявся на дні сміттєвого кошика. Врешті-решт склав коротеньку цидулку, вклав її до конверту, заклеїв та надписав згори: «м-рові Дж. Пулу».

Тоді налаштував будильника та приліг вбраний, як і був, сподіваючись бодай ненадовго заснути. Але пшик з цього вийшов. Повсякчас йому ввижалося, ніби сліпить його сріблясте місячне сяйво, що струменіло крізь відчинене вікно, нехай очі у нього й були заплющені, ба навіть промені не потрапляли на обличчя.

Хвиля по хвилі збігали поволі, як ніколи. Нарешті, вкотре зиркнувши на годинника, він дійшов висновку, що час рухатися. Не запалюючи світло, напомацки відшукав під ліжком свої мешти, узяв їх під пахву й на пальцях, намагаючись не гримати, вислизнув з кімнати. У цілому будинку панували морок і тиша. Торкаючись рукою стіни, Максим обережно минув довгий коридор. Лише у вітальні було дещо світліше завдяки вікнам.

Наступний коридор, і він опинився під дверима Аши. Вона відчинила йому одразу ж, щойно він постукав. Її ліжко залишалося нерозібраним. Вона була налаштована йти за ним.

Максим навчив її, як слід ходити, аби не рипіли мостини. Найбільше він остерігався Чана, що спав на першому поверсі та мав слух, наче пес.

Поза котеджем вони почулися значно впевненіше. Максим відчинив гараж. Джип похмуро блимнув полірованою поверхнею.

– Допоможи мені вивести його, – попрохав він. – Стань до керма, допоки я штовхатиму.

Максим вперся ногами у стіну та, помалу розгойдавши, примусив авто зрушити з місця. Аша тільки й встигала, що керувати.

Позаду й досі панувала німа тиша. Максим відчинив важкі ворота й викотив джип на дорогу. Місяць, що насилу добувався крізь листя дерев, з бідою освітлював шлях.

Вілла розчинилася у пітьмі. Здається, минулося. Вікна були темними, отже, вони там сумирно спали й бачили рожеві сни. Максим витер зворотнім боком долоні спітніле чоло.

Час заводити. Він сів у водійське крісло та подлубався у блоці запалювання. Нарешті йому вдалося з'єднати останню пару провідників. Мотор вмить загурчав, зламавши тишу ночі. Максим злякався: чи не надто близько вілли? Мабуть, слід було відкотити якнайдалі? Запізніле каяття.

– Сідай!.. Ну ж-бо! – підстебнув він розгублену Ашу, та, щойно за нею зачинилися дверцята, натиснув на педаль.

Захлинаючись від ревіння, джип понісся уздовж ямкуватого путівця, намагаючись об'їжджати зяючі западини, й раз у раз вганяючись світлом фар у придорожні кущі. Максим заледве встигав вивертати кермо. Їх загрозливо хилило з одного боку на інший та високо підкидало на вибоїнах. Аша щосили чіплялася за бильця; щойно на шосе вона зітхнула з полегшенням.

Джип упевнено долав підйоми та непохитно витримував різкі повороти. Першого ж дня, дорогою з Коломбо, він мав нагоду оцінити цю автівку. Тепер, на рівній трасі, швидкість давалася взнаки лише через вітер, що заважав диханню, та дерева, що миготіли, висвічені з темряви. Максим почувався так, немов летів на крилах. Він забув це відчуття відтоді, як опинився у «КамАЗі», напханому бухтами кабелю замість спирту, та з чужими документами на руках.

Аша нахилилася у його бік та голосно запитала, намагаючись пересилити свист вітру:

– Що робитимеш далі, коли поїдеш звідси? – навальний вітер відносив її слова назад, тож їй довелося проказати фразу вдруге, аби він її розчув.

– Знаєш, що я міркую... У мене є паспорт на ймення Петра Шемейко. Я повернуся під цим ім'ям до Вінниці та все довідаюся про нього самого. І не заспокоюся, допоки не знатиму, як він помер та чому. До того ж, Вінниця – місце, де мене шукатимуть чи не наостанці.

– А гроші? Це досить таки далеченько. Матимеш чим розрахуватися за квиток?

Замість відповіді Максим очима вказав на «бардачок».

– Відчини.

Утримуючи однією рукою кермо, другою він змахнув на підлогу усілякий мотлох, накладений згори. На споді лежав гаманець, з котрого витикалися купюри.

– Чан завжди залишав його там. Адже ти мала це знати.

– Я знала, – погодилася Аша.

Її скромне зізнання викликало у нього посмішку.

– Тут не так багато, але вистачить на квиток в один бік. А ще я гадаю, що це лише незначна надбавка до тієї суми, яку дядечко виклав за мій приїзд на Цейлон. Та коли й вважатиме її завеликою, все одно на карб виставить «баритонові». Тож незабаром їхні стосунки добряче зіпсуються.

– Про кого йдеться?

– Про того, хто кинув дядечка, змусивши мене видати себе за його небіжа.

Вони були вже далеченько від вілли. Починало розвиднятися. Ніч приречено здавала позиції. Лише високий ліс, котрий щільно обступив з обох боків, на разі ще насилав затінок на дорогу.

Попереду у передсвітанковій млі замайоріли два яскраві вогники. Це були фари зустрічної автівки. Вони стрімко наближалися.

Максим зупинив авто, сподіваючись розпитати про найближчий населений пункт у напрямку до Коломбо. Ковзнувши по джипу світлом фар, автівка різко завищала гальмами й зупинилася метрів за двадцять позаду них. З-за керма кабріолету підвівся худорлявий, напівсивий чоловік дядечкового віку. Після дядечка та тітоньки Патриції це був третій європеєць, котрого Максим спіткав на своєму шляху. Здалеку пильно озирнувши його крізь окуляри у строгій оправі, що оддавна вийшла з моди, незнайомець запитав раніше, аніж він встиг розтулити рота:

– Ви, либонь, і є небіж містера Пула?

Максим наблизився, здивовано придивляючись до водія.

– Як ви здогадалися?

– Немає нічого простішого, – незнайомець хитнув головою у бік дядечкового авта. – Це ж його джип.

– Авжеж, звісно, – погодився зніяковілий Максим.

– А зараз поясніть: що спонукало вас вирушити мені назустріч? Дядечкові погіршало?

– Перепрошую, що ви кажете?

– Я запитав, що з містером Пулом? Чому ви не дочекалися мого приїзду?

Максим стояв збитий вкрай з пантелику: чого вимагав від нього цей чоловік? Його сторопілий вигляд напоумив незнайомця у старомодних окулярах дещо пояснити. Та цього разу до його тону додалося певне роздратування.

– Я його лікар, Алістер Мак-Раст. Ймовірно, вам доводилося чути про мене? Тоді що ж тут незрозумілого? Мене попросили терміново приїхати, позаяк у вашого дядечка стався серцевий напад. Адже ви подалися по допомогу, чи не так?

– Напад?! – Максим розгубився. – Боже, я навіть гадки не мав!

– То ось у чому річ! Гаразд, тоді все стає на свої місця, – раптово злагіднішавши, визнав Мак-Раст. – У такому разі, вам краще повернутися й підтримати його своєю присутністю. А втім, не наполягатиму. Чиніть, як вважаєте за потрібне. Мені ж, даруйте, час їхати, на мене чекає хворий, – і він вдруге сів за кермо.

– Лікарю! – зупинив його Максим. – Те, що ви кажете, з дядечком – це... поважна справа?

– А як на вашу думку, вирушив би я поночі, та ще й у таку далечінь, якби вважав це за дрібницю?

Авто лікаря проїхало повз, Максим надалі безтямно дивився йому услід. Коли воно щезло з очей, він сів на узбіччі та притулився до стовбура дерева. Аша не відставала від нього ані на крок. Упродовж хвилини обидвоє мовчали. Максим вже скусав усю губу. Враз він щось пригадав та навідліг луснув себе долонею по чолу.

– Лист!.. От лихо, він же його вб'є! Не зволікаймо, хутчіш!

Цього разу без вагань Максим схопився й простягнув їй руку, допомагаючи звестися з землі, а тоді потягнув до автівки.

– Ми повертаємося. Маємо встигнути до того, як Чан увійде до моєї кімнати. Аби лише встигнути!

Грюкнули дверцята. Допоки вони стояли, мотор продовжував працювати на холостих обертах. Перескакуючи з педалі на педаль, Максим віртуозно розвернув джип посеред вузького шосе.

– А зараз пристебни пас.

Верхівки дерев прокреслило сиво-блакитне тло передранкового неба. Він вимкнув фари, у них вже не було необхідності. Випереджаючи джип, що мчав на повній швидкості, зі сходу стрімко насувався світанок.