Розділ 2.2
Дядечко сидів за столом та в очікуванні небіжа попивав малими ковтками манговий сік із гранованої склянки. Стіл накрили на дві персони. Щойно з'явився Максим, дядечко запросив його привітним рухом голови. На нього чекало місце навпроти.
На терасі було значно тепліше, аніж усередині будинку, нехай і повівав легенький вітерець. Після холодного душу прогріте повітря особливо приємне. Волосся не встигло висохнути, Максим його старанно пригладив. Рукави сорочки загорнув до ліктів, а гудзики застебнув на один менше. Він би ще з радістю поткнувся босоніж, та що на це скаже його дядечко у білому смокінгу!
Той немов читав його думки.
– Влаштовуйся та почувайся, як удома.
Далі дядечко перейшов на спілкування українською, неначе радіючи можливості показати, що нічого не забув. Стосовно Максима, то з одного боку, англійська раз у раз заводила його у тісний кут, він недосить вільно володів цією мовою. Проте з іншого, це завжди був шанс видобутися з дражливого стану, він міг послатися на незнання мови, аби затягнути відповідь, чи навіть узяти назад слова, що, бува, необережно зірвуться з язика, удавши щирий подив: «Невже я таке казав, гаразд, тоді пробачте, я мав на увазі що інше». За використання української такої можливості вже не буде.
За мить дядечко пропонував йому скуштувати омарів, виловлених край тутешніх берегів, та запити прохолодним білим вином, щойно з винного льоху.
– Сьогодні справді знаменний день! Я маю нагоду випити за тебе, Петре. Твоє здоров'я!
Вони почаркувалися. Дядечко продовжував розповідати, жестикулюючи виделкою.
– Востаннє ми бачилися з твоїм батьком у сорок третьому. Тоді ми ще були дітьми. Вінничину окупували німці. Нас обох намагалися доправити працювати до Німеччини. Брат не хотів їхати, він ховався. Я теж не хотів їхати, теж ховався, але мене знайшли та силоміць заштовхали до кузова вантажівки, а за годину я вже був у товарному вагоні поїзда, що мчав на захід. Від родини у мене залишилися самі спогади. Та ще світлина, ми з братом – згодом я тобі її покажу. По війні я опинився у Франції, два роки за нікчемну платню плавав на кораблях, допоки не висадився на цейлонському березі, спокусившись чутками про щойно відкриті сапфірові розсипи. На жаль, збагатіти мені вдавалося на разі лише у мріях, та про повернення на батьківщину й мови не було. Саме там я познайомився з Чаном. Це він умовив мене вирушити на північ Індії, аби приєднатися до ловців гюрз. На той час їх отрута високо цінувалася, і за кожну змію давали грубі гроші.
– То ви були змієловом? – жахнувся Максим.
– І змієловом також. Тоді, втративши надію знайти сапфір, що отримав би моє ім'я, я був згоден на все. Та, маю зізнатися, це поклало початок моєму майбутньому бізнесу. Я і досі тримаю у себе тераріум. Щоправда, сьогодні це лише данина минулому, нічого спільного з бізнесом.
– Тераріум? – слабким голосом перепитав Максим. – Тут?
– Невисокий павільйон праворуч від входу, – не зауваживши його переляку, пояснив дядечко. – Ти не міг його бачити, коли під'їжджав, тому що з боку головної алеї його заступають чагарники. Та якщо пройти крізь їх ряд, він опиниться просто перед тобою. Завтра Чан познайомить тебе з ним.
– Завтра? – Максим враз почувся немов на краю прірви. – Але ж я нікуди не кваплюся!
Цього разу дядечко помітив та заспокійливо додав:
– Чого це ти злякався? Не варто хвилюватися! Це цілком безпечно. Щодня Чан бере у них отруту.
Максим швидко знайшов привід, аби відійти якнайдалі від небезпечних розмов.
– Перепрошую, стрию. Чи свого часу ви не силкувалися розшукати мого батька?
– Але ж тобі відомо, зв'язки з зарубіжжям у вас тоді не надто заохочувалися. До того ж, щиро кажучи, я і сам не мав певності у тому, що прагнув цього. Твій батько, мій брат для мене ніби залишався у далекому минулому. Та чи хотів я повернути це минуле? На жаль, ми усі так влаштовані, що допоки попереду вабить світло, назад ніхто з нас не обертається. Сподіваюся, ти не дорікатимеш мені у цьому.
– Борони Боже, як вам таке збігло на думку, дядечку? Я зовсім не це мав на увазі.
Той устромив виделку в салат.
– Я і гадки не мав про вас. Тато анічичирк щодо рідного брата, – схитрував Максим.
– Розумію, – дядечко хитнув головою, беззастережно приймаючи бік свого брата. – Адже я так само жодним чином не спробував нагадати про себе. Шкода, що по війні нам так і не судилося зустрітися. Та зате, хвалити Бога, я знайшов тебе! – він через стіл тепло торкнувся руки Максима. – Маю надію, тобі у нас теж сподобається.
Максим озирнувся довкола себе; коли він вдруге спав очима на дядечків погляд, вони у захваті блищали.
– Вважайте, що вже сподобалося! Цей будинок, ці пальми, це море… Мабуть, я таки потрапив до раю.
– Маєш рацію, – несподівано підтримав дядечко. – Кажуть, саме тут, на цьому острові колись був земний рай – Едем, місце, куди Бог оселив Адама та Єву. Звідси вийшов увесь рід людський!
Їхню бесіду мимоволі перепинила Аша, скромно поставши за плечима у Максима в очікуванні, коли дядечко її зауважить.
– Що тобі, Ашо? – лагідно запитав той.
– Даруйте, містере Пул. Я лише прийшла довідатись, чи подавати десерт.
– Ашо! Ти чудово даєш собі ради. Цей юнак попросту зачарований твоєю кухнею. Так, Петре?
– Авжеж, я зроду не куштував таких вишуканих страв, – квапливо підтвердив Максим.
– Бачиш! А десерт можна подавати.
Аша зарум'янилася та підкотила візок, аби прибрати зі столу.
– Вона напівкровка, – далі підбадьорюючи її очима, дядечко вдруге перейшов на українську. – Батька не пам'ятає. Мати нещодавно померла від малярії. Я забрав її від родичів, що мало не випхали її заробляти на брук. Донестями набридли ці кольорові пики. Кортіло принаймні у власному будинку мати когось з білою шкірою, нехай і напівкровку. Тож ця нагодилася до речі, дарма, що коштувала мені значно дорожче.
– Коштувала?
– А як ти гадав? Я заплатив за неї триста тисяч рупій. Ще б пак! Інакше ці люди здійняли б галас, ніби я викрав у них бідну дівчинку, аби зробити з неї наложницю! Як десь щось, то відразу: кляті європейці! Вони знали, що я спроможний заплатити, й через це стали дибки. Довелося заспокоїти їхнє сумління.
– Але ж це дикунство!
– А хто каже, що ні? Хіба ми не серед дикунів? А ще базікають про расову дискримінацію! Та що було вдіяти? Таку, як вона, знайти зовсім нелегко. Чан відшукав її посеред джунглів Матари. Півузбережжя довелося дригом перевернути, перш ніж він її там знайшов. Чан – бездоганний служник. На нього цілком можна покластися, хоч він і в'єтнамець. Він єдиний кольоровий, якого я терплю.
– Мені видалося, Аша втішена з того, що вона тут?
– А чом би тобі не запитати про це у неї самої? Вона чудова дівчина. Решта у її віці геть-чисто усе на світі перепробували. Вона ж наче незірвана квітка. Я не здивуюся, коли раптом довідаюся, що вона ще незаймана. Лячно навіть уявити, що б чекало на неї там, у цих мерзотників.
Аша, ані слова не тямлячи, продовжувала наївно посміхатися куточками губ. Максим лише зиркнув на неї та збентежено спустив очі додолу. Прибираючи зі столу лікті, він ненавмисне перекинув келих, залишки вина цюрком потекли на підлогу. Дядечко замахав на нього руками.
– Не турбуйся! Залиш це Аші, вона прибере. А ми тим часом краще пройдемося, – запропонував він, зводячись з-за столу.
Максим поквапився стати йому у допомозі.
– Ще одне запитання, стрию, – промовив він, ступаючи поряд піском, тоді як дядечкова рука спиралася об його плече.
– Слухаю, Петре.
– Чому вас називають містером Пулом?
– О, це ім'я я узяв собі того дня, коли мною вперше зацікавилася преса, – охоче відповів старий. – Пам'ятаю, до мене підійшов один місцевий газетяр. Він тоді запитав: «Як тебе на ім'я, хлопче?». Гадки не маю, чому, але я раптом злякався, що це може бути поліціянт, я мав підстави неполюбляти поліціянтів, тож і бовкнув: «Джонатан Пул». Так кликали інженера з копалень, котрого, як я чув, убили під час останніх безладів. На ранок моє фото з'явилося в газеті з підписом: «Джонатан Пул», – дядечко прокреслив вказівним пальцем повітря, та й так залишився стояти, задумливо вдивляючись кудись у простір; його очі надалі бачили те, що вже оддавна припинило існування.
*****
Бібліотека водночас правила дядечкові за робочий кабінет, зважаючи, що, поза шафою з книгами, там знаходився чималий канцелярський стіл, на якому упадав у вічі телефонний апарат, втім, непрацюючий, та ще стосик з декількох грубих тек. На килимі стали м'які меблі, а також монітор, приєднаний до відеомагнітофона. Про його призначення Максим дізнався дещо згодом. Примітно, що в будинку взагалі не було ані телевізора, ані радіо. Чутки щодо відлюдницького трибу дядечкового життя виправдовували себе.
Світлина, про яку той згадував за обідом, стояла у рамці поміж двома скельцями просто на його письмовому столі. Це було дуже старе фото невеличких розмірів, поганої якості, та, з огляду на те, як дбайливо дядечко його зберігав, мабуть, воно було надто миле його серцю.
На ньому із зворушливою відданістю притулилися одне до одного двоє однаково вбраних близнят, хіба що один з братів, розтягнувши губи від вуха до вуха, посміхався до об'єктиву, а другий з найповажнішим виглядом спостерігав щось на стороні. Обидва мали десь близько дванадцяти літ віку. За фон слугувало місто, що розкинулося внизу. Певне, знимкували з якоїсь високої точки. Максим одразу ж його впізнав: це була Вінниця сорокових років.
Дивляться собі, ніби з малюночка, зауважив він, милуючись з їхньої прихильності одне до одного.
До лацкана куртки кожного приколено по значку з зображенням літака. Дядечко розтулив долоню: Максим побачив такий самий, випущений колись у Вінниці – на честь відомого краянина, творця першого у цілому світі літака.
Він задумливо покрутив ним сяк і так, перш ніж повернути дядечкові. Другий, мабуть, перейшов від батька до справжнього Петра Шемейко. Несподівано для самого себе, так, наче ним був хто інший, він запевнив дерев'яним голосом:
– Авжеж! Достоту такий самий мав батько. Я пам'ятаю.
Дядечко зиркнув йому у вічі. Максим злякався: раптом він наплів щось невлад? Та на дядечковому обличчі лише промайнула подоба теплої посмішки. Він непомітно зітхнув з полегшенням.
Дядечко, втім, змовчав. Тоді Максим вказав на світлину:
– Котрий з них мій батько?
– Б'юся об заставу, що ти не впізнаєш, – ухильно відповів дядечко. – Ми були такі схожі, – він вдруге вивчаюче поглянув Максимові в обличчя. – Ти також узяв щось від свого батька.
– У такому разі, й від вас, стрию?
*****
Присмерк нарешті поглинув крони дерев, окресливши тільки саме верховіття, ніби посічене чиєюсь примхливою рукою. Чималий парк, межувавший з первісним лісом, проти ночі стрімко огортала темрява. Лише пальми гордовито вирізнялися на тлі блідого неба з хаотичним розсипом зірок. Океан нагадував про себе хіба що ледачим сичанням прибою.
Височенька хвиля лизнула його мешти. Максим звівся на ноги; вони затерпли – він їх розходив, обтрусився від налиплих піщинок та, занурюючись по кісточки у пісок, перевальцем почвалав до будинку.
Внизу, праворуч від виходу на терасу, світилося вікно. Це була кімната Чана. Над нею розташувалася дядечкова спальня, проте у ній було темно. Зате смуга світла добувалася лівіше, крізь нещільно зашторене вікно другого поверху. Придивившись дещо уважніше, він помітив світло також і у сусідньому вікні. І в наступному. Що у цих кімнатах? Йому на разі не вдалося відвідати це крило. Короткий коридор довжиною у декілька кроків впирався у єдині двері, що провадили кудись углиб. Декілька разів він намагався туди увійти, але вони повсякчас виявлялися замкнені. Аші нічого там робити, її кімната була з правого торця котеджу, якщо дивитися з боку моря, як зараз. Усе нижнє праве крило займали підсобні приміщення та кімнати для прислуги. Максим зайшов за кут. Ось і її вікно, воно світилося. Отже, нагорі, у тій кімнаті міг перебувати лише дядечко. Та от що він там робив, незрозуміло.
Максим затримався під вікном Аши. Мабуть, він і сам не знав, навіщо. Фіранки запнуті, подеколи її тінь пересувалася на них, то витикалася, то вкотре зникала. Потупцювавши на марне близько хвилини, він рушив далі та, оминувши будинок, увійшов до середини через парадний вхід.
Він займав кімнату з протилежного краю від кімнати Аши. Не скажеш, щоб вона вирізнялася простором. Ліжко, письмовий стіл, один стілець та шафа для одягу – оце, власне, й усе, що було. Умеблювання п'ятдесятих років. Як і решта будинку – нічого сучасного. Максим узявся за ліжко. Ні, старе й міцне. Зроблене сумлінно.
За усієї скромності оточення відчувався затишок. Відведена йому кімната була кутова. Одним вікном – до моря, інше, напівзатулене гілками ліани, якраз дивилося на тераріум. Жовте світло пронизувало його скляний дах та розсівалося десь усередині, не досягнувши підлоги. Максим з огидою зашторив друге.
Знічев'я він потинявся туди й сюди кімнатою, зазираючи у всі кути, а коли оглядати було вже нічого, від нудьги завалився на ліжко просто в одязі, підклавши руки під голову. Час для сну ще не настав. Можна й надалі справляти лежні, піддаючись гнітючим сумнівам, а можна...
Щось його непокоїло, заважаючи дати лад думкам. Та от біда: він ніяк не міг добрати розуму, що саме. Знав лише, що виникло це внаслідок подій сьогоднішнього дня, його спілкування з дядечком. Проте, відтворюючи крок за кроком усі їхні розмови, тільки дарма гаяв час.
Втім, довго муки не тривали. Якоїсь миті Максим розчув, як проривається крізь тишу слабкий, але виразний монотонний гул, що за характером нагадував гуркіт двигунів стартуючого літака. Дослухавшись, він здогадався, що звук долинає звідкись згори. Справді, це було над ним – те саме крило, у якому він бачив світло. Мабуть, дядечко досі там.
Максим вийшов з своєї кімнати й нерішуче узявся підійматися рипучими сходами. Він не помилився, загадкове джерело гуркотіння наближалося.
Впритул підійшовши до дверей, він нерішуче натиснув на ручку. Двері поступилися. Втім, за ними були наступні двері, які, зрештою, так само легко відчинилися, як і перші. Серце ладне було вистрибнути з грудей, коли він переступав поріг.
Щось неймовірне коїлося усередині. З порогу на нього налетів невідомо звідки зимний, пронизливий вітер. Яскраве біле сяйво одразу ж засліпило очі. Повагавшись, він зробив останній крок навмання, позаяк цієї миті нічогісінько поперед себе не бачив.
Поступово очі звикали до світла, тож Максим ризикнув відпустити долоню.
Та одразу ж зойкнув. А радше, йому лише примарилося, ніби він щось вигукнув. Насправді ж він не спромігся видати нічого ефектнішого поза якесь жалюгідне мимрення.
Широко розплющеними очима дивився він з величезної, запаморочливої висоти у безодню, що неочікувано розверзлася перед ним. Вигляд з номеру у готелі «Маріотті» було ніщо у порівнянні з цим. Крутий спуск, подеколи східчастий, але здебільшого стрімкий, губився посеред застиглого серпанку хмар далеко внизу. Земля прозирала дрібним рельєфом у просвітах поміж ними. Збоку косо подивлялися нижчі гребені гір, що ніби спинилися на шанобливій віддалі від старшої сестри. Від самого лише погляду мліли ноги. Понад головою у зимному, порожньому небі самотньо сяяло сонце, примушуючи іскритися сніговий покрив. Сніг був справжнім. Він хрумтів у нього під ногами. Несила було збагнути, де ж сягає краю бутафорія та починається підсвічене полотно.
Дядечко стовбичив нерухомо, вдивляючись у примарну блакитну далечінь. Вітер розлючено матляв фалдами його смокінга.
Перших декілька хвилин Максим приходив до тями. Він встиг посиніти на холоді, а проте не наважився ні про що запитати. Враз почув дядечків голос, що долинув з вітром, хоча той надалі стояв до нього плечима.
– Гімалаї. Шпиль Нангапарбат. Висота 8126 метрів над рівнем моря. Це всього лише на 750 метрів нижче за Джомолунгму. Панорама виконана у достеменній відповідності світлинам, що їх я зробив сам. Авжеж, Петре, твій дядечко не завжди був таким старим та кволим, як оце зараз. Я не встиг розповісти тобі, що, допоки полювання за зміями слугувало мені засобом для існування, живучи серед гір, я поступово захопився альпінізмом, мрія зійти на один з найвеличніших шпилів світу перетворилася на справді невідчепну ідею. Я мав підкорити світ. Та ось він – переді мною. Коло моїх ніг, – дядечко простягнув руку, немов дотепер стояв на шпилі заввишки у вісім тисяч метрів. – Одного разу я врешті-решт зійшов на нього. А далі – репортери, слава. Про нас заговорила преса. Не та жалюгідна газетка, що вперше оприлюднила моє фото. Провідні газети Індії та інших країн. Уявляєш, що то був за знак? Мене запросили зніматися у кіно. Та не на абияку, а на головну роль. Мої фото почали з'являтися на обкладинках часописів. Завойовник шпилю Нангапарбат Джонатан Пул – у головній ролі! Шанувальниці накидалися на мене юрбою, аби лише взяти автограф! Це був справжній тріумф!
Дядечко голосно видихнув, пара шугнула у нього з рота. Тоді вперше поглянув на Максима й поклав руку йому на плече так, немовби прагнув залучити до власної перемоги.
– Я і гадки про це не мав, стрию, – охриплим голосом визнав Максим, не приховуючи свого захоплення.
– Ти ще багато чого не знаєш, – доброзичливо відповів той. – Та, на щастя, ми ще досить часу матимемо попереду. А сюди приходь у будь-який час, коли заманеться. Я дам тобі другого ключа.
– Ви надто люб'язні зі мною, – збентежено відповів Максим, усвідомлюючи, наскільки близький старому цей спогад.
У відповідь дядечко обійняв його якнайміцніше.
– Що за нісенітниця! Не забувай, як-не-як, ти ж мій небіж, Петре!
Він підштовхнув його до виходу. Біля самих дверей вимкнув замаскований під інтер'єр потужний вентилятор, що імітував вітер. Свист у вухах припинився, лише холодильний агрегат ледь чутно продовжував працювати, охолоджуючи повітря задля снігу, аби той не розтанув. Насамкінець дядечко вимкнув освітлення. Яскраве сонце згасло, гори вмить оповила пітьма ночі. Можна було хіба що здогадуватися про їх існування за декілька кроків звідси. Лише неонова лампочка, вказуючи вихід, світилася над порогом.
Дядечко щільно причинив за собою двері з теплоізоляційною оббивкою, потім наступні та двічі повернув у замку ключ. Максим спускався сходами, начебто сходив з гір. Їх підошви залишали мокрий слід, на підтвердження того, що усе це не було витвором уяви.
Повернувшись до своєї кімнати, Максим не став запалювати світло. Він дотепер відчував на собі пронизливий вітер Нангапарбату.
Натомість роздягся та ліг до ліжка; втім, сон уперто його обминав. Перед очима, один по одному, ніби кадри кінохроніки, миготіли спогади останніх днів.
Запала задушлива цейлонська ніч. Спечена сонцем земля надалі випаровувала вологу. Береговий бриз звідкілясь приніс аромат сандалових дерев, подолавши пахощі моря.
Дивні вигуки долинали з лісу, що оточував віллу дядечка Джонатана. Якось черепицею хтось сюди-туди пробіг, накшталт непосидючої зграї котів. Але тварин, поза мавпою, у якої лише дві ноги й дві руки, у будинку не було. Максим чекав наступного набігу прибульців, та вони так і не поткнулися.
Перед тим, як заснути, він нарешті збагнув, що видалося йому таким незвичним у дядечковій поведінці. За всієї любові, якою той щедро одаровував свого небіжа, дещо викликало подив: жодного разу, ані безпосередньо, ані побіжно, дядечко не поцікавився його минулим. Слід вважати, що зустріч родичів, а надто якщо вони до цього зроду не бачилися, допускає взаємну цікавість. Щодо дядечка, то він залюбки ділився власними спогадами, але в той же час з якоюсь незрозумілою байдужістю наполегливо ігнорував аналогічні спроби Максима. Немов дотеперішнє життя його небіжа, на відміну від його власного, було нічим.
Надаремно Максим згаяв стільки часу, добираючи біографію Петрові Шемейко.