Розділ 1.5

Йому не довелося примружитися від яскравого світла. Світла майже не було. Присмерк розсіювали самі недогарки, що жевріли у розпаленому коминку. Їх червонявий відблиск губився у кутах просторої кімнати, накидаючи відчуття, ніби у згустках тіні хтось ховається. Два порожніх крісла стояли повернені до коминка. Спокій, тиша, розпечений коминок. Саме таке оточення малювала йому уява. Бракувало лише в одному з крісел хворого старого, що вкривав би пледом ревматичні ноги.

Справжній старий, всупереч усьому, увійшов до покою доволі впевненим кроком. Його вік зраджували зморшки, сіткою поборознивши лице, ймовірно, завстаршки він і справді був десь поміж шостим та сьомим десятком, проте за його молодецького вигляду, сповненого оптимізму, скидалося на те, ніби має на меті жити доки сонця.

– Не зношу яскраве світло, – це було найперше, що він вимовив, і Максим мимоволі здригнувся, упізнавши голос. – Сподіваюся, це не завадить нашій розмові. Прошу, – «баритон» вказав на одне з крісел.

Він підкинув у вогонь декілька нових полін. Іскри сипнули навсібіч.

– Ваші люди вчепилися мене ще у Вінниці, – нагадав Максим, користаючись з нагоди, аби прибрати ініціативу до рук, втім, лише як засіб проти страху. – Ви наказали побити мого напарника, аби в рейс я вирушив сам один, чи ж би ні? Мій напарник був для вас зайвий. Гадаю, час нарешті усе пояснити.

«Баритон» вислухав його з неприхованою цікавістю. За мить клацнув пальцями. Лише тоді Максим зауважив, що один з громил, які притягли його сюди, досі стовбичить у глибині кімнати. На знак господаря він наповнив два келихи чимось схожим на бренді та обійшов сидячих з тацею, терпляче вичікуючи, допоки кожен не візьме по келиху в руки. Бренді, навдивовижу, виявилося якраз півкелиха, цей найманий вбивця був природжений гарсон.

«Баритон» влаштувався якнайзручніше, по-хазяйському закинувши ногу на ногу.

– Мій давній приятель та партнер з бізнесу, уродженець вашого краю, якось попросив мене допомогти йому у пошуках брата, з котрим його розлучила війна. Майже півстоліття минуло відтоді, як вони розсталися. Поневіряючись світом, він не мав про нього жодних звісток. Либонь, дотепер це його не надто турбувало. Та ж ви знаєте, як старші люди схильні до ностальгії. Вони ладні піти на що завгодно, аби навести хоч якийсь місточок у минуле. Дехто попросту марить цим. Я не міг йому відмовити... На жаль, пошуки привели до могили його брата. Але зрештою втіхою старому було довідатися про існування небіжа, брат встиг одружитися й залишити по собі сина. Приятель зажадав від мене доправити племінника до нього. Що ж, гаразд! Я усе влаштував, небіж невдовзі мав потрапити у дядечкові обійми. Аж раптом сталося непередбачене: автокатастрофа. Авжеж, це насправді жахливо! Небіж загинув, так і не зустрівшись з дядечком.

– Вашому приятелеві не позаздриш, – погодився Максим попри те, що від його слів за версту тхнуло неприхованою підробкою. – Мабуть, це його добряче засмутило.

«Баритон» поквапився заперечити.

– В тім-то й річ! Він навіть гадки не має. Старий і без того насилу дихає. Я б нізащо не зважився розповісти йому правду, це означало б попросту звести його зі світу.

– Скажіть краще, ви боїтеся, що він не дійме віри, еге ж?

– Що ви хочете цим сказати? – «баритон» здивовано звів брови.

– Лише те, що автокатастрофи трапляються не щодня. Ваш приятель може не повірити у простий збіг. Адже це ви мали на оці?

– Мені до вподоби ваш напрям думок, – щиро зізнався він.

– Зате мене дещо нашорошує, а надто, коли я замислююсь над тим, чому я тут та з ким маю справу.

– Так? І що ж саме?

– А ви й справді непричетні до смерті його небіжа?

– Геть з думки! Я, певна річ, не святий, та було б неправдиво повісити на мене ще одне вбивство.

– Отже, його таки вбили?

– Я цього не казав.

– Але ж ви самі щойно вжили це слово.

– Лише вгамуйте вашу настирливість. Усього має бути в міру, цікавість не виняток. Авжеж, ви надто кмітливі, як на свій вік, а от на добре це чи на зле?..

Максим скипів, страх забувся.

– Це я хіба настирливий? Та чи не ви повсякчас від мене чогось домагаєтеся? Хто накинув мені документи на ім'я Петра Шемейко, хто змусив мене приїхати до Варшави й поселитися у готелі під цим ім'ям? То може, ви припинете гратися зі мною у киці-баби та поясните, врешті-решт, яким чином ваша мелодрама стосується мене?

«Баритон» зачаровано поглянув крізь золотавий келих на полум'я, що скаженіло за чавунними гратами, та знизав плечима.

– Мабуть, ви вже здогадалися, та прагнете почути це від мене? Гаразд! Я б не наважився повідомити правду моєму приятелеві, але також не у змозі відмовити йому в цьому проханні. Сподіваюся, ви мене розумієте. Надто, що він вважає, буцім Петро вже на шляху до Цейлону. А відтак... вам доведеться поїхати до нього саме як його небіж.

Максим і справді був налаштований почути щось підхоже, та зрештою розплескав бренді на підлогу, заледве «баритон» вимовив це вголос.

– Що?! Та ви при своєму розумі?

Співбесідник несхвально хитнув головою.

– Бачу, вас не влаштовує моя пропозиція?

Максим злякався.

– Гаразд, припустімо, я погоджуся. Припустімо… А коли ваш приятель запідозрить, що його намагаються ошукати?

«Баритон» розвів руками.

– А це вже ваш клопіт, аби цього не трапилося. Успіх цілком залежатиме від вас… До речі! Ваше завдання максимально полегшить та обставина, що досі він не мав можливості познайомитися з небіжем – ані в обличчя, ані листовно. Я не надто перебільшу, коли додам, що він нічого про нього не знає, поза іменем і того, що він син свого батька. Ось вам і карти в руки.

– З усім тим, якщо я проколюся – адже таке не виключено, еге ж?

«Баритон» похмуро зітхнув.

– Нічого не вдієш, тоді він вас вб'є, – він подивився на Максима. – Повірте, я не жартую. Я зичу вам добра, попри усе, тому раджу поставитися до вашої ролі з усією відповідальністю.

Запанувала німа тиша. Максим затамував подих, намагаючись вгадати, чи свідоме це перебільшення з його боку, або ж усе дійсно залишається у чорних барвах.

– Нема ради, доведеться попрацювати сумлінно. Від цього, як-не-як, залежатиме ваше життя. Поза тим, як я вже казав, ми з вашим дядечком добрі старі приятелі, колись мали спільний бізнес, а зараз він щедро оплачує надані йому послуги, тож я вважаю за краще не псувати з ним стосунки. А відтак, майте на увазі: якщо ви сядете маком, тоді й на мою вдячність не сподівайтеся.

Максим ствердно хитнув головою.

– А з іншого боку, він досить багатий, ваш дядечко, і ви зможете непогано влаштуватися, – несподівано додав «баритон».

– Ви так кажете, неначе він і справді мій стрий.

– Гадаю, що до цього ви незабаром звикнете.

– Звідки така впевненість, що я туди поїду?

«Баритон» мить зачекав, ніби вагаючись, а тоді вдруге клацнув пальцями, привертаючи увагу охоронця та вказуючи очима на телевізор. Бурмило наблизився та вставив касету у відеомагнітофон. Спалахнув екран, зображення зарухалося.

Спостерігаючи за ним, Максим нічого не тямив. Припорошені інеєм, закляклі дерева, цвинтар, поховальна процесія, попереду несуть скромну труну, обшиту дешевою тканиною, услід за нею йдуть родичі з похмурими обличчями…

За мить він рвучко подався уперед, та немов прикипів до екрану. На серці у нього похолонуло.

– Що там діється? – запитав він несподівано захриплим голосом.

«Баритон», відвернувшись, саме ворушив коцюбою у жаровні.

– А ви не здогадуєтеся? – байдуже поцікавився він. – Ваше поховання.

– Моє поховання?!

– Вражаюче видовище, чи не так? Навіть Яцек, і той пустив сльозу. Правду кажу, Яцеку? – озирнувся він до свого громили.

Той вишкірив зуби. «Баритон» розчаровано зітхнув.

– Моїм канібалам незнайоме співчуття.

Максим вихилив своє бренді. Згодом витер піт з чола.

– Зле почуваєтеся?

– Я ж помер, як ви щойно висловилися.

– Усе це дуже цікаво, – продовжував «баритон», не зважаючи на репліку. – Спочатку на кордоні затримують ваше авто з наркотиками. Ви, природно, встигаєте вчасно накивати п'ятами. Потай переходите кордон, захоплюєте чийсь там «Фіат», вбиваєте водія та врешті зникаєте, – навмисне зволікаючи, він з насолодою потягнув з келиху. – Втім, ви так поспішали втекти, що залишили у кабіні «КамАЗу» проїзні документи й паспорт, виписані на ім'я Максима Чернецького. Відбитки ваших пальців зосталися на пакетах з героїном та на пістолеті, з котрого був убитий водій «Фіата». Пістолет також невдовзі знайшли, усього лише за два метри від згорілої автівки, мабуть, відкинуло вибухом. Так, дійсно, вам пощастило, позаяк викрадений вами «Фіат» виявили у кюветі поміж Медикою та Пшемислем, а принагідно й ваш обпалений до невпізнання труп. Ваша смерть не викличе перегудів, бо ж, як заявила поліція, вона вважає її справою рук самої мафії. Цілком слушне зауваження. Гаразд, як кажуть святі отці: amen! – нехай буде так!

– Справді, ви непогано все обміркували, – погодився Максим, із сумом зазираючи на дно спорожнілого келиху. – Та невже серед усього цього бруду не знайдеться для мене бодай якоїсь малесенької шпаринки, аби вислизнути? Наприклад, ви забули, що Віктора бачили зі мною в кемпінгу. Чи на вашу думку, поліція не зацікавиться ним як можливим співучасником? Вони знайдуть, про що його запитати.

– Віктор?.. – замислено перепитав «баритон». – Ні, я нічого не забув. Та насамперед слід його самого знайти.

Проте Максим вже вхопився цієї думки.

– А хіба це настільки неможливо?

– Питання в тому, де він зараз, – та «баритон» якось дивно поглянув на екран телевізора.

Максим простежив за його поглядом. Саме цієї миті могильники поволі опускали труну на дно виритої ями.

– Господи! Тільки не це! – вихопилося у нього рівночасно із стогоном.

– А чом би й ні? – «баритон» незворушно знизав плечима. – Ви з ним одного зросту, ще й надто, однієї статури.

– Визнаю, прихильно я до нього не ставився, але зрештою...

– Щодо водія «Фіату», тут він передав куті меду. Я не вітаю подібну ініціативу, навіть якщо вона мені наруч.

Враз забувши про Віктора, «баритон» тицьнув пальцем у натовп на екрані.

– Онде, ліворуч… Бачите он того, у чорній куртці з капюшоном? Цей з вашої поліції. Він із шкури лізе, сподіваючись щось та випитати про ваші зв'язки з злочинним світом. Його так і тягне на мертвеччину, – додав він з несподіваним презирством. – Це шакал. На нюх цей звір вправніший за пса. До того ж, він попросту обожнює слабких та беззахисних, – він удруге повернувся обличчям до співбесідника, – таких, як ви. Це й справді мізерна тварина, дужчого вона не зачепить, зате на того, хто спотикнеться, накинеться й розшматує.

Максим намагався не дивитися на екран.

– То як? – безпристрасно підсумував «баритон». – У вас ще є можливість зробити вибір. Я обіцяв вам надати у цьому повну волю, та, як бачите, дотримуюсь слова. Ви без зайвого клопоту можете їхати до свого стрия на Цейлон, маючи певність, що «Інтерпол» не подасться услід. Із смертю Максима Чернецького справа майже закрита. Або залишаєтеся Максимом Чернецьким, і вам пред'являють звинувачення у вбивстві та перевезенні наркотиків.

– А коли я лиш удам, ніби приймаю ваші умови? Чи не боїтеся ви, скажімо, що я втечу дорогою на Цейлон? Ви ж самі забезпечили мені надійне прикриття.

– Авжеж, я забезпечив вам прикриття, – «баритон» надалі зберігав незворушний вигляд. – За умови, що дядечко вчасно обійме свого небіжа. Погодьтеся, це було б справедливо. Поліція отримує вбивцю, а дядечко – вас. Тепер поміркуйте, що він, на вашу думку, зробить, довідавшись про ваше зникнення? Заявить про це у поліцію, адже так? А що вирішить поліція? Поставте себе на її місце. Зараз у неї лише один мрець – та один кандидат у небіжчики: Максим Чернецький. Ви стежите за моєю думкою? Бо після дядечкової заяви з'являється другий претендент на це місце – Петро Шемейко, що перетнув кордон воднораз з Чернецьким, але так і не добувся місця призначення. Таким чином, Максим Чернецький удруге потрапляє до розшуку, тільки цього разу, найімовірніше, під ім'ям Петра Шемейко, якого він сам убив, аби зайняти його місце та пустити поліцію хибним слідом. Ви зі мною згодні?

Максим нервово засовався у кріслі.

– Маєте рацію, – відповів він, лякаючись та ненавидячи «баритона» чимраз більше. – Не варто продовжувати, бачу, ви добре попрацювали. Мені потрібен час, аби усе обміркувати.

– О, будь ласка, – охоче погодився той. – У вашому розпорядженні ціла доба.

– Як я з вами зконтактуюся?

– У цьому не буде потреби, – відповів «баритон» з переконанням, котре свідчило, що він цілком володіє ситуацією. – Лише попросіть портьє замовити вам квиток на літак. Він вилітає завтра о десятій вечора. Я попереджу дядечка про ваше прибуття.

Він звівся, даючи берега розмові. Максим вчинив так само. Громило зробив крок у його бік.

– Коли ваша ласка, ще одне запитання.

«Баритон» поглянув нього вичікувально.

– Чому – саме я?

– Повірте, незабаром ви це збагнете й без моєї допомоги.

Недаремно Максим зберіг відчуття, ніби той чогось недомовляє. «Баритон» розпрямив плечі та сховав руки за спину.

– Мої люди відвезуть вас назад. Сподіваюся, ви не ображені через заподіяні вам незручності? Запобіжний засіб.

Він стрімко вийшов у ті ж двері, у котрі увійшов. Цього разу Максим без жодних заперечень дозволив зав'язати собі очі. Його вивели на вулицю та вдруге заштовхнули до автівки. Загурчав мотор, і за півгодини з нього зняли тасьму перед входом до готелю.

– Пане Шемейко! – портьє келійно посміхнувся. – Чи матиме пан якісь побажання?

– Побажання? – зиркнувши у його бік з підозрою, Максим вже стискав у руці ключ від номера. – Авжеж! Прослідкуйте, аби мене не турбували.

Ще мить портьє продовжував стояти з роззявленим ротом. Згодом безглузда посмішка щезла з його обличчя, поступившись презирливому виразу, з яким він і простежив за юнаком. Та принаймні до завтра Максим міг собі таке дозволити.

Зрештою вранці, ледве розсунувши штори, він вкотре відскочив від прозорої стіни, що раптово оголила перед ним зяючу прірву. Ген самісінького обрію сягало захмарене небо, а у сірому серпанку біля його ніг пролягала Варшава.

Він наблизився до телефону та, з мить повагавшись, зняв слухавку. Менш над усе йому кортіло, аби на протилежному кінці відповів учорашній портьє. У нього з думки не йшла його нудотно-зухвала посмішка. Втім, голос виявився незнайомим.

– Мені потрібен авіаквиток на літак, що вилітає найближчим рейсом до Коломбо, – рішуче промовив він.