Розділ 4.5

На щастя, він вже був на ногах. Один лише спогад про моховитий настил, на якому він щойно лежав, міг спричинитися до чергового нападу нудоти.

Кобра була зовсім поруч. У місячному сяйві її шкіра вирізнялася матово-сріблястим полиском. Мабуть, її непокоїла присутність людини й те, що та почала рухатися. Їх розмежовувала перегородка з скла, точнісінько така ж, як і з протилежного боку. Складалася перегородка з двох частин, нижня половина рухома, ця могла підводитися й керувалася у той же спосіб, що й крихітні заслінки, які були у кожному відсіку, – різниця тільки й полягала, що у розмірах. У цьому випадку обидві вольєри мали би зіллятися в одну. На разі її опустили. На разі. Максим надовго у розпачі притулився до дверей, немов боявся проминути нагоду, коли хтось з'явиться, аби його визволити. Сорочка пристала спини, просякнута зимним потом.

Натомість він тепер ясно уявляв, що насправді сталося з тими двома. Під абияким приводом, приспавши увагу, Чан заманював жертву до вольєри. «Трясця його матері, вкотре цей ревматизм! Завжди він невчасно! Благаю, сер, будьте люб'язні, підлийте води он у той глечик, бо ж мені самому ніяк не зігнутися». Жертва й схаменутися не встигала, як двері замикалися, і вона опинялася у пастці. Або ж її присипляли, наприклад, підколотивши снодійне у сік. Максим невиразно пригадав, як, зробивши укол, Чан усадовив його до крісла-каталки. Пробудження наставало вже в тераріумі, за замкненими дверима. У наступному акті приймалася перегородка між вольєрами. Можливо, допоки зневолений зберігав спокій, змія і мирилася з його присутністю. Він мав змогу пересуватися чималою вольєрою, яка ставала ще просторішою після зняття перегородки, та не мав права на сон. Тож рано чи пізно розігрувалася драма не для слабкодухих – а що вона могла тривати без краю, то й поготів. Усе залежало від самої жертви. Доведена до відчаю людина мала б із власної волі пришвидшити розв'язку. Умовно кажучи, дядечко їх не вбивав. Вони самі вчинили це за нього – самі зробили свій вибір.

Та й Максимові було що пригадати. Дядечко всіляко уникав фізичного насильства: він вважав за краще, аби жертва сама лягла на вівтар, упокорена лише потугою власне його розуму. Своєрідний спосіб задовольнити непомірну пиху! Саме це обіцяв йому «баритон» ще у Варшаві, і Максим дійсно не міг поскаржитися на відсутність вільного вибору.

Тіло завантажувалося у джип, та на декілька годин Чан виїжджав з вілли, як сталося того ранку, коли зник Президент. Мимоїздом він скидав його на узбіччя. Жодних слідів злочину. У кого викличе підозру людина, померла у такому місці, як джунглі, від укусу змії?

Здаля грюкнули вхідні двері. Спалахнуло, засліпивши його, електричне світло. Максим підбадьорився. Хоча, судячи з упевнених кроків, це міг бути лише Чан. А втім, байдуже. Хай буде хто завгодно, що може бути гірше за самоту у подібному оточенні! Лише на мить його збурила думка: а чи не з метою з'явився той, власне, прибрати перегородку між вольєрами? Але її він одразу ж відкинув геть. Усіх своїх акторів дядечко вбивав лише по виставі. Аж до цієї миті йому нічого не загрожує, вони його залякуватимуть, та й годі. У його розпорядженні залишалися доба та ще ціла ніч. За цей час неминуче щось та спаде йому на гадку.

Чан з'явився посеред проходу, хазяйським оком споглядаючи навсібіч. Коло сусіднього відсіку він дещо затримався. Та врешті підійшов до Максима.

– Тож як, відпочили, сер? Сподіваюся, жодних незручностей? Я залишив вас у тому місці, яке уподобала для себе Немезіда. Мушу визнати, вона неймовірно вередлива, шукає, де найм'якше, зате, згорнувшись у клубочок, лежатиме там годинами.

– Агов, хочете, аби мене знудило? На якого біса ви мене тут замкнули?

– Вам не до вподоби?

– Не забивайте мені баки! Навіщо ви це зробили?

– Аби ви нарешті затямили: з вами не схильні жартувати. Ця ніч стане вам за науку.

– Що до жартів, то, як на мене, це поза сумнівом, – Максим з огидою зиркнув праворуч від себе, де повзала улюбленка Чана. – А щодо решти... – він ще вагався: нагадати чи змовчати? Втім, зрештою вирішив дійти краю. – Адже ви однаково на це не підете. Згоден, дещо може трапитися по виставі. Але доти я вам потрібен живим. Чи я помиляюся?

Чан і бровою не поворухнув.

– Що ж. Маєте рацію.

– Тоді, можливо, передусім відчинете двері?

– Не раніше, аніж упевнюсь у вашій лояльності.

– Чуєте, ви прийшли, аби звільнити мене чи познущатися? Не маєте ж ви наміру, справді, тримати мене тут до завтра?

– До завтра? У жодному разі. Гості вже зібралися. Чекають лише на вас.

– Гості?.. Які ще гості? – Максим ковтнув повітря.

– Місіс Хептон, лікар Мак-Раст та ще дехто, кого ви не знаєте, – безбарвним голосом відповів Чан.

Максим почувся вкрай знесиленим.

– Хіба вистава перенесена?.. – він отетеріло подивився крізь сітку, але в незворушних очах Чана прочитав відповідь. – Як, невже я стільки проспав?! Більше діб – на цій постілі?.. Чим ви мене накачали?

– Ви мене самі спонукали до цього. Скільки я не звертався до вашої розсудливості, усе на марне. Залиш я вас на волі, ви вкотре щось та утнули б, – Чан дістав з кишені ключа, показуючи його Максимові. – Пообіцяйте більше не робити дурниць, і я випущу вас цієї ж миті.

У Максима заблищали очі.

– А якщо я дам вам таку обіцянку, чи буде цього досить?

– Я довірятиму не вашим словам, а тому здоровому глузду, котрий, як я сподіваюся, візьме над вами гору.

Клятий в'єтнамець! Та байдуже, аби лише опинитися якнайдалі звідси!

Чан встромив ключа у замкову щілину. Двері пастки відчинилися безгучно, ані разу не зарипівши. Максим видостався з вольєри, насилу пересуваючи ноги.

Вони вийшли до парку. Максим на повні груди увібрав живе духмяне повітря, не перепущене крізь кондиціонери. Ніздрі приємно лоскотнули пахощі сандалових дерев.

До нього поверталася впевненість.

– То що ж, на вашу думку, повинен мені підказати цей здоровий глузд?

– У вас немає іншого виходу, хіба як робити те, що вам пропонують.

– Тобто продовжувати удавати з себе… молодого Джонатана Пула?

Чан поглянув на нього примружившись.

– Петра Шемейко, – поправив він.

– Але ж ми обидва знаємо добре, що настане згодом.

– Спробуйте не припуститися помилки. Вчиніть усе правдиво. Якщо дядечко з вас тішитиметься… Адже він вас дуже любить – допоки йме віри, що ви, це – він. У кожному разі, це ваша єдина можливість. Тікати все одно нікуди. Джунглі, це вам не «Діснейленд». А на всіх дорогах і в усіх населених пунктах на вас чекатиме поліція. До того ж у вас ані документів, окрім, звичайно, «засвічених», ані грошей, аби придбати собі нові. Повірте, варто вам лише трохи від'їхати від цієї вілли, як на вас одразу ж надінуть кайданки. Сподіваюся, ви не забули обіцянки, яку дав вам інспектор Премадаса?

Максим замислився.

– А ви не боїтеся, що я відкрию правду вашим гостям? – запитав він раптом.

– Яку ще правду? – Чан зневажливо знизав плечима. – Поскаржитеся їм, ніби дядечко вбив ваших попередників? Кумедно. Ви ж не в стані нічого довести. Щоденники? Вам їх більше не знайти. А без цього хто сприйме вас поважно? Вони чудово знають, що Петро Шемейко не може вбити власний спогад. Ви досягнете лише того, що вам співчуватимуть. З місцевою поліцією ви вже познайомилися. Тепер матимете нагоду познайомитися з гістьми.

– Хтозна, а якщо мені зрештою пощастить похитнути їхню впевненість?

– Не перебільшуйте власні можливості.

– Проте вони повірять, якщо я зможу пояснити їм причину.

– А вам вона відома?

– А вам? – одразу ж запитав Максим. – От лихо! – вихопилося у нього. – Чому ж, справді, він їх вбивав?

У відповідь Чан замислено похитав головою.

– Боюся, цього не знає ніхто.

*****

З вікон першого поверху струмувало яскраве світло й линула собі лагідна мелодія Гленна Міллера. У дядечковій фонотеці не було нічого сучаснішого. На порозі Максим почув притлумлені голоси. Можливо, десь на споді серця він налаштувався побачити чоловіків у військових мундирах черчіллевської армії. Але тоді на нього чекало б розчарування, правда виявилася значно прозаїчніша. З десятеро гостей розташувалися на м'яких канапах, та ще менше розійшлося просторою вітальнею. Дядечко по-світському базікав, сидячи поряд із старезною леді. Мабуть, леді була до певної міри глуха, бо щодругу фразу йому доводилося повторювати двічі.

Побачивши Максима, дядечко повабив його рухом руки, а коли той наблизився, звівся за його допомоги та оголосив на усю вітальню:

– Пані та панове! Дозвольте відрекомендувати: Петро Шемейко, мій любий небіж!

Гості привітно заусміхалися, хтось відповів: «Ласкаво просимо на острів Цейлон!». Максим зауважив, що його пильно вивчають. Але тітонька Патриція, як завжди скрутної миті, тактовно стала йому у допомозі.

– Петре, а ходіть-но сюди, мій любий. Джонатане, дозволь мені його обійняти, та нехай він побуде коло мене. Я вже за ним скучила.

Цілуючи в обидві щоки тітоньку Патрицію, Максим водночас встиг помітити, як дядечко очима звелів Чану затриматися.

Аша розносила вітальнею морозиво у високих вазах з кольорового скла. Яким чином її попередити? Він знав лише один, традиційний, спосіб: знімаючи вазу з морозивом для місіс Хептон, з усією припустимою незграбністю примудрився зачепити ложечки, що лежали на таці. Одну з них йому вдалося скинути на підлогу. Аша відразу ж намигнула оком навсібіч, перевіряючи, хто що бачив.

– Даруйте! – перепросила вона й потяглася за ложечкою, що впала.

Максим нахилився рівночасно з нею; сценарій розписаний ще до них.

– Довідайся, що дядечкові знадобилося від Чана, – звелів він напівпошепки, а, випроставшись, відповів голосно, так, аби чула місіс Хептон. – Не варто вибачатися. Це винятково моя провина.

Аша навмисне забарилася біля дядечкової співбесідниці, у такий спосіб відволікаючи її для нього. Скориставшись з паузи, дядечко підкликав Чана. Той схилився над канапою та заходився щось пояснювати.

– Вельми вдячна, Петре, – тітонька чарівно посміхнулася, приймаючи морозиво з його рук. – Це дуже люб'язно з вашого боку.

Максим надав обличчю загадковий вираз.

– Чи можна, тітонько, вас про щось запитати?.. Ви віддані дядечкові, адже так? Усім серцем. Либонь, не замислюючись урятували б його від ув'язнення, якби воно йому загрожувало, а ви мали б таку змогу. Задля нього ви ладні на все. Не заперечуйте, я від початків за вами спостерігаю – достатньо, аби здогадатися, що ви та дядечко...

– Петре! – з докором зупинила його місіс Хептон. – Ми з ним як брат і сестра!

– Хіба? А мені здалося, що вас поєднує дещо більше.

– Виключно романтичні спогади, Петре, про минулі роки, та й годі. До того ж, повірте, поміж мною та Джонатаном ніколи нічого не було.

– Тітонько! – він подивився на неї з докором. – А як же «невдала» подорож на плоту?

Місіс Хептон зарум'янилася.

– Ах, то ось у чім річ! Яким же чином ви це визначили?

– Через сірники.

Вона скрушно хитнула головою.

– Ну гаразд. Авжеж, визнаю, я влаштувала це навмисне. Непомітно перерізала мотузок, що зв'язував пліт, внаслідок чого ми опинилися у воді. Маєте рацію, сірники, аби розкласти багаття, я завчасно сховала до пластикового пакету, до моїх намірів не увіходило перетворитися на ласощі для хижаків. Досі не можу з певністю сказати, чи збагнув Джонатан, що насправді сталося. Я була у нього закохана, це дійсно так. І прагнула залишитися з ним на березі. Та от притичина: він цього не прагнув.

– Він вас не кохав? – здогадався Максим.

– Власне, нарешті ми все з'ясували, – невдоволено підсумувала місіс Хептон.

Він зачекав, з поваги до її почуттів.

– Але, у будь-якому разі, ви ж-бо його кохали, і, як на мене, тримаєтеся цього кохання дотепер. А відтак що мені збігає на думку: якби, наприклад, вам довелося обирати поміж мною та дядечком, на чиєму боці ви б опинилися?

– Не второпаю, – її брови зійшлися край перенісся.

– Не розумієте? Або не хочете зрозуміти, бо ж вам так само важко зробити цей вибір, як поміж двадцятирічним дядечком та шістдесятирічним?

– Петре, на Бога, поясніть, що коїться?

– Перш за все, ніякий я не Петро.

– Що ви кажете?

– Облиште, тітонько, не вдавайте здивованої. Колись ви були акторка, й слід гадати, непогана. Та всьому є межа. Ця гра зайшла за край.

– Мій любий, про що йдеться?

– Благаю, не треба! Ви чудово знаєте, про що, тітонько. Усі це знали, від самого початку, – він озирнув вітальню. – Усі поза мною.

Місіс Хептон врешті-решт переконалася, що їй доведеться поступитися.

– Гаразд, мушу визнати: це так. Хоча, повірте, мені справді прикро. Петре... ах, однаково я не в змозі вас інакше кликати! Колись я прохала вас не ставитися до нашого покоління аж надто прискіпливо. Ви маєте усвідомити: ці спогади – все, що у нас залишилося. Тож пробачте йому цю безневинну хитрість щодо небіжа.

– Ви також брали у ній участь. Адже саме ви допомогли дядечкові умовити мене зіграти у його безглуздій виставі. Ви з ним змовилися!

– Не гнівайтеся, – лагідно зупинила його тітонька. – Я була вимушена так вчинити – заради нього. Прошу, не засуджуйте нас.

Чан, зрештою, мав рацію, вона йому нізащо не повірить, спало на гадку Максимові.

За яких десять кроків звідси дядечко питав у Чана, й Аша усе це чула:

– Ти зазирав до наших годованців?

– Безумовно, сер.

– Отож, як вони почуваються?

– Фараон, як на мене, трішки зажуривсь.

– А Немезіда?

– Вона, як завжди, мається добре.

– Тоді не бери в неї отрути завтра.

– Слухаюся, сер.

Відпустивши Чана, дядечко сповістив присутнім, що за несподіванку він приготував. Невеличка вистава за участю його небіжа. Гості гуртом заплескали у долоні та розташувалися півколом навпроти невеличкого помосту, заздалегідь спорудженого в кутку. Гомін миттю вщух. Максим збагнув, що безповоротно настала його черга.

Слова, котрі лунали зі сцени, він не мав права ані забути, ані переплутати: зараз від цього залежало усе. Аша дещо зблідла та грала гірше, аніж на репетиції, та лише Максим, завдяки спільним репетиціям удвох з нею, бачив її сьогочасні хиби. Загалом же вони припасли декілька цікавих рішень, які мали підкорити публіку, що зрештою і сталося. Коли він дістав з кишені даровану йому сопілку та, присівши на край помосту, заграв сумну мелодію, та Аша навшпиньки поволі закружляла над ним у чарівному танку, навкруги запанувала багатозначна тиша. Мабуть, достоту те ж саме відбувалося й біля фонтану, у Джамму, багато років тому. Кінець присутні зустріли гучними оваціями. Дядечкове обличчя сяяло від задоволення. Максим узяв Ашу за руку, й вони, вклонившись глядачам, зійшли зі сцени.

– Петре, дозволь тебе обійняти, – дядечко був зворушений, на очах у нього блищали сльози. – Незабутньо! Щиро дякую! Погляньте на нього, погляньте, – хизувався він, звертаючись до гостей. – Який він молодець, авжеж?

Гості й собі підходили та вітали обидвох: Максима й дядечка. Максимові трясли долоню, чи обіймали його, чи цілували у щоку, якщо те ж саме очікувало на дядечка. Він зауважив, що поміж ними не робили жодної різниці. Лише місіс Хептон здалеку дивилася на них з невимовною тугою, причину якої було неважко збагнути.

*****

На ніч гостей розташували у вільних кімнатах, у будинку їх не бракувало. Біля пірсу не залишилося жодного катера, вони усі мали повернутися лише вранці. Отож якби Максимові збігло на думку вкотре удатися до божевільної затії з втечею, вона так чи сяк була б нездійснена.

Він лежав на ліжку вбраний, за звичкою підклавши руки під голову. Зрештою, він би однаково не заснув. Завтра або дядечко намагатиметься його вбити, як тих двох, або цього разу все минеться. Якщо його відпустять, він поїде звідси якнайдалі, аби зажити нормальним життям та довіку не згадувати Цейлон. Схоже, дядечко залишився втішений. Гості та й він сам визнали у Максимові Петра Шемейко. Відтак, мета досягнута? А з іншого боку, з його попередниками хіба не так само було?

Максим подивився на годинника. Була вже глупа ніч. Гості напевне бачили другий сон. Він спустив ноги на підлогу й обережно прочинив двері. Його зустріла німа тиша. Він без зайвого клопоту досяг краю коридора; визирнув за ріг, аби упевнитися, що й у тому крилі усі сплять, перетнув спорожнілу вітальню та крадькома проминув кімнату Чана.

Світло з Ашиної спальні добувалося крізь щілини у дверях. Він тихенько постукав. Аша впустила його до кімнати.

– Я вже хвилювалася, гадала, ти не прийдеш.

– Я неодмінно мав прийти. У таку ніч залишитися на самоті? Нізащо!

– Знаєш, мабуть, ти мав рацію щодо свого дядечка. Що не день він викликає в мені чимраз більший острах. Авжеж, саме острах. Здається, отепер, коли я почала його пізнавати, я його насправді боюся!

Він геть забув, що доручив Аші підслухати розмову поміж дядечком та Чаном. Зараз це не видавалося йому настільки важливим. Але те, що вона йому розповіла, змусило його розгубитися й перетворило на тінь.

Насупившись, він заходив з кутка в куток; не знайшовши втіхи, гепнувся у крісло й замислився. Минула хвилина, друга. Аша, не витримавши, спробувала вивести його з заціпеніння:

– Петре!.. Петре, прокинься!

Максим спав оком на її погляд та згадав, що в кімнаті він не сам.

– Мені завдають думки мої попередники, – зізнався він. – Силкуюся збагнути, де ж вони схибили. Та чим довше над цим розмірковую, тим більше переконуюся, що вони зіграли свою роль саме так, як цього вимагав сам дядечко. Чорт забирай, але тоді навіщо ж він їх убив?

Аша нічого не відповіла. Максим у відчаї дивився повз неї.

– Що б не чекало на мене завтра, почуваюся вкрай безпорадно, і саме це понад усе мене пригноблює, – він пригнічено впустив голову.

Аша наблизилася та обійняла його ззаду, прагнучи утішити в міру можливості, у відповідь він не замислюючись торкнувся її пальців.

– Дозволь, я у тебе залишуся, – попросив він, відчувши її тепло.

Вона відгорнула пасмо, що впало йому на лоба.

– А як нас застукають?

– Нісенітниця, усі сплять.

Аша з ним не погодилася.

– Хтозна! Будь-що може трапитися. Господареві зле. За останні три ночі мене будили аж п'ять разів. Що воно буде, коли Чан заскочить нас удвох? Посеред ночі, у моїй спальні… Ані мені, ані тобі дядечко цього не подарує.

Максим зосереджено насупив брови. Аша, того не підозрюючи, навернула його на свіжу думку. Що вона там казала про дядечка?

Вона продовжувала теревені, та він її далі вже не слухав. Як враз обірвав Ашу на півслові, схопивши за руку.

– А й справді, цікаво, як відреагував би дядечко, побачивши нас разом?.. Знаєш, я схильний гадати, що якщо вони дотримувалися правил, та це не допомогло, то, може, було б краще, якби вони вчинили всупереч їм? – Максим відкинувся на бильце крісла, його очі знову заблищали. – От послухай. У кожному з цих випадків дядечко використовував різні епізоди з власного життя. Епізоди різні, та є в них і дещо спільне: жінки! Мене повсякчас дивувало: з якої такої речі він обрав саме цю тему? Чом не шпиль Нангапарбат або ж кіно, поживу для своєї пихи? Що такого було у цих сірих, на загал, не надто вже героїчних епізодах його молодощів? Попри всі зусилля, я не знаходив там нічого, на мій погляд, вартого уваги. Та з усім тим – жінки. Дядечко віддав перевагу їм, а не кіно й не підкоренню Нангапарбату. Чом для нього це так важливо? Те, що він не був закоханий, не підлягає сумніву. У його спогадах це тільки швидкоплинні зустрічі, та й годі. Будь у його житті кохання, пристрасть, це неодмінно знайшло б віддзеркалення у щоденнику. Перша жінка, перше захоплення… Але де там, жодного натяку на щось підхоже! Навпаки, як на мене, він виявляв до них радше байдужість, аніж потяг. Ось, до речі, і моя люба тітонька зі свого боку це підтвердила. І що ж, як наслідок? А ось що, – Максим клацнув пальцями, привертаючи її увагу. – З кожним актором дядечко щоразу влаштовував виставу, вітав гостей надвечір, а випроваджав щойно наступного ранку. Відтак, була ще ціла ніч. Завжди те ж саме: остання ніч напередодні того дня, коли він чинив розправу над власними акторами! Ніч, котра ставала ніби природним продовженням вистави. Та й хіба лише ніч? Зрештою, що там казати, за великим рахунком усе моє перебування на Цейлоні – ось вона, справжня вистава. Оце я і спустив з ока! Метикуєш?..

Аша непевно знизала плечима.

– Не знаю… Жінки, гостини, нічні вистави…

– Отож-бо, – Максим з прикрістю згримасував, – жінки, гостини, нічні вистави... – повторив він слідом за нею. – Як ти не розумієш? Дядечко нікого зроду не кохав. Він був... імпотентом! (у неї відвиснула щелепа). Саме так! Уяви: дядечко – змієлов, дядечко – завойовник Нангапарбату, дядечко – кінозірка. Аж раптом: дядечко – імпотент. Оце збиток гонорові! Ні, це була саме та частина його самого, з котрою він нізащо не погодився б примиритися. Для нього було вкрай важливо знищити, стерти назавжди цей факт зі свого життя. Саме це він і мав на меті вчинити за моєї допомоги. Ти мала стати тією самою Ашою, яка розвіяла б усі сумніви. Ти і я, ми удвох покликані були заповнити болісну для його марнославства прогалину юнацьких років. Отут вже він, як і слід було чекати, ганьби собі не завдав. Вже те, що ми зблизилися, аж ніяк не назвеш випадковістю. Нас лише двоє було у цій божевільні, оточеній джунглями. Як же тут не зійтися, на втіху дядечкові! Інакше ми б самі з'їхали з глузду. Хіба ні? Він, певна річ, знав, що, рано чи пізно, це мало статися, і насамперед тому, що сам цьому потурав, штовхаючи нас в обійми одне одного. Радіючи з того, що знайшли собі віддушину, ми обоє ані на мить не переставали бути маріонетками в його руках. Йому залишалося тільки чекати, коли зійде посів. Поміж тим ніхто не мав права здогадатися, що ж діється насправді. У цьому він не наважувався зізнатися навіть самому собі. Як на мене, тепер я розумію, чому він відмовився лягти до клініки: чи не тому, що там вийшов би наяв цей його недолік? Смерть його так не лякала, як правда.

– Тож ті актори…

– Вони не виправдали його сподівань. Вбиваючи їх, вкупі з ними він хотів вбити саму думку про те, що колись був імпотент.

Аша з розумінням хитнула головою, а проте за мить вкотре завагалася.

– Гаразд! Та це лише припущення.

– Котре нескладно перевірити.

– Яким чином?

– А от яким, – він узяв з її столу кухонного ножа та рішуче надрізав правий бік власної долоні. Краплі крові задріботіли, стікаючи на біле простирадло. – Це єдине, що я спроможний для нього зробити.

Затуливши долонею рота, Аша, вочевидь, намагалася стримати переляканий зойк, неначе це й справді була її кров.

*****

Максим не став повертатися до себе. Вдосвіта на віллі зчинився гвалт. Отже, Чан вже увійшов до його кімнати й застав лише побгане ліжко.

Аша мала спокусливий вигляд у нічній сорочці. Ще більше, аніж у купальнику. Оголені плечі вилискували рівномірною засмагою, вражаючою на білому тлі. Шкода, що вранішнє сонце не прозирало до її кімнати.

Обоє здригнулися на вимогливий стук у двері. Втім, сумніви дещо спізнилися, тож Максим дав знак. Аша підійшла до дверей та повернула ключа, що стирчав із замкової щілини.

На порозі постав Чан, як ніколи, позеленівши від люті. Гості юрбилися за його плечима.

Максим почувся так, немов він когось кохав, та раптом спалахнуло яскраве світло, й виявилося, що зала заповнена глядачами.

– Сер, – обурився Чан, – вашим зникненням ви завдали усім нам чималого клопоту. Ми вболівали, як би з вами нічого не трапилося. Я мав на це особливу підставу. Ви ж знаєте, я відповідаю перед вашим дядечком. А надто все, що ми тут бачимо, заслуговує на справжній осуд. Як ви зважилися на цей негідний вчинок, тим часом коли дядечко у такому стані! Ви, на котрого він покладав стільки надій!

Саме цієї миті гості уступилися з дороги дядечкові. Той увійшов, спираючись на плече Мак-Раста.

– Ох, сер, – покутно поскаржився Чан, – мені так прикро, що не спромігся запобігти цьому жахливому неподобству.

Дядечко прикипів очима до червоної плями, що розпливлася простирадлом. Щось у них з'явилося неземне, тож навряд чи він і надалі дослухався до слів Чана. Гості вважали за краще не втручатися. Враз, наче прокинувшись, він захопив потеплілим поглядом натовп, що його оточував.

– Будь ласка, Чане, не чіпай їх, – несподівано примирливим тоном відповів він. – Хіба ти не бачиш? Вони ще напровесні життя. Прошу вас, панове. Даруймо їм те, що вони вчинили. Врешті-решт, хто з нас у цьому віці не припускався таких помилок?

*****

Незабаром Максим почув, як Чан у прочинені двері панорами Нангапарбату на другому поверсі, звертаючись до дядечка, сповістив про від'їзд гостей. Справді, останній катер щойно відплив від пірсу.

– Гаразд, Чане, – відповів дядечко, виходячи звідти й зачиняючи за собою двері. – Я неабияк втішений.

Забачивши Максима, він повабив його пальцем.

– Петре! Ходи-но сюди… Не бійся, я тебе не лаятиму, – додав він, зауваживши, що той вагається. – Я лише хочу вкотре на тебе поглянути.

Максим наблизився, вирішивши довести дядечкові, що він його анітрохи не боїться. Їх очі спіткалися зовсім близько, на віддалі простягнутої руки. Поборознене зморшками дядечкове обличчя випромінювало саму лише доброту й лагідність.

– Бачиш, Петре, нехай ти і заслуговуєш на покарання якнайсуворіше… – він скрушно хитнув головою, – та що я вдію, коли ти весь у мене вдався! Дай-но я тебе обійму. Я дуже люблю тебе, Петре!

Дядечко притулив його до себе, обіймаючи та поплескуючи по спині. Набігла сльоза, він змахнув її та озирнувся до Чана.

– Ходімо, Чане. Відведи мене, будь ласка, до Немезіди. Година впала, й тепер я постану перед нею з погідним серцем.

Сонце встигло вже ген-ген підбитися над океаном. Пальми залишали на піску густі й короткі тіні. Море безтурботно напускало хвилі на берег, зневажаючи перебіг часу.

Аша сіла край берега, підібгавши коліна та втопивши у них підборіддя. Максим наздогнав її і теж сів поруч.

– Куди це вони? – поцікавилася вона.

– У минуле, – відповів він, знизуючи плечима, та зрештою мав рацію. – Тут їм більше нічого робити. Як відповів би дядечко, цей світ давно вже їм не належить... І знаєш, що? – додав він за мить. – Можливо, це й марна самовтіха, але я таки сподіваюся, що мені довіку не доведеться зістаріти.

Вона легко здогадалася, що він мав на оці.