Розділ 3.2

Максим зустрів Чана, коли той діставав валізку з авта лікаря, а відтак був змушений, слідуючи за ним, насамперед відвідати дядечка.

У кімнаті стояла задуха, пропахана ліками. Дядечко лежав на подушках, киснева маска напівзатуляла його обличчя. Лікар готувався зробити укол. Чан неметушливо допомагав йому майже в усьому. Вочевидь, він мав певний досвід у таких справах.

Маска не дозволяла дядечкові розмовляти, проте, зауваживши Максима, він знаком звелів йому наблизитися. Максим зупинився біля ліжка й нерішуче поглянув на Чана.

– Ваш дядечко буде втішений, якщо ви трохи посидите коло нього, – підказав той. – Візьміть його за руку.

Він вчинив так, як радив йому Чан. Дядечкова рука була надто слабка та млява. Він дивився Максимові в обличчя, його плюсклими щоками поволі котилися дві сльози, і Максим почувався притиснутим до стіни цим поглядом та цими слізьми в очах. На думку спадали якісь слова, та, щоб він не вигадав, від них за версту тхнуло дешевою підробкою. Нічого було й сподіватися, що його відсутність, чи то радше, спроба втечі залишиться поза увагою. Та найголовніше, він і гадки не мав, бачив дядечко його листа чи до цього ще не дійшло.

Лікареві знадобився доступ до хворого, тож він попросив його відійти на бік. Максим охоче підкорився. Дещо перечекавши по тому, як був зроблений укол, Мак-Раст дозволив дядечкові на певний час зняти маску.

– Маєш щось сказати, Джонатане?

– Припни свій запал, – насилу подав голос дядечко. – Тебе однаково не буде у моєму заповіті. Тільки божевільний зважиться залишити власному лікареві бодай одну рупію.

– Вкотре за стару пісню? Джонатане, скільки разів я маю повторювати: ти себе не шкодуєш. Обирай: або ти мене у всьому слухатимешся, або я відмовляюся тебе лікувати.

– Бісів Мак-Раст! Ти ж чудово знаєш, що з твого лікування аніякого пожитку!

– Вважатимемо це невдалим жартом, – холоднокровно відповів той.

– Рік тому ти казав те ж саме, Мак-Раст, слово до слова. Не тримай мене за дурника!

– Щиро кажучи, ти мені більше подобаєшся у цій масці. Втім, зараз я вдруге виміряю твій пульс, і якщо він виявиться більш-менш у нормі, то не мулятиму тобі ока.

Максим непомітно вислизнув за двері перед самісіньким відходом лікаря. Зіткнувшись з ним на сходах, Мак-Раст важко зітхнув та у знайомий спосіб скрушно хитнув головою.

– Йому несила змиритися з власною безпорадністю.

– Гадаю, я б теж не зміг.

– Проте не в його становищі. Він поводиться украй необережно. Я попереджав, криза може настати будь-якої миті. Йому б слід було лягти до клініки, але він уперто обстає за своїм.

– Якщо я добре вас зрозумів, мій дядечко серйозно хворий?

– Ні, ви хибно мене зрозуміли. Він невиліковно хворий.

– Що з ним?

Мак-Раст знизав плечима.

– Боже мій, юначе, на схилі віку ви збагнете, що це таке. Старість, вона завжди шукає привід.

– Я це запам'ятаю, – пообіцяв Максим.

– Тоді щасти вам, містере Шемейко. Намагайтеся не засмучувати вашого дядечка. Мабуть, це єдине, чим ви спроможні стати йому у пригоді.

Лікар зійшов на декілька сходинок донизу. Максим спохопився.

– Лікарю! Ще одне запитання.

Той знову повернувся до нього лицем. Максим зробив крок назустріч.

– Яким чином ви дізналися, що у дядечка напад?

– Доволі просто, містере Шемейко. Мені зателефонував Чан та попросив терміново приїхати. Але чому, власне, це вас дивує?

– Отож, зателефонував? – не відповідаючи, наполягав Максим.

– А як ви гадаєте, хіба існує інший спосіб спілкування на віддалі у двадцять миль?

– Даруйте мені мою настирливість, та я чув, що телефонну лінію порушив буревій ще два роки тому. Але дядечко звелів її не відновлювати.

– На жаль, мені про це нічого не відомо. Запитайте краще у свого дядечка, – Мак-Раст несподівано заквапився, так само як Чан, коли того спитали щодо прочерка. – Перепрошую, та я надто поспішаю. На мене чекають клієнти. А відтак, ще раз: на все добре, містере Шемейко.

Спочатку – кроки риплячими сходами, вслід за ними – рип парадних дверей. Згодом запанувала тиша. Нагло Максимові здалося, ніби за плечима хтось стоїть. Рвучко озирнувшись, він і справді побачив Чана. Як довго той перебував позаду та чи був присутній під час розмови? Проте обличчя старого в'єтнамця геть нічого не відображало.

– Сер, ваш дядечко бажає перемовити з вами.

– Гаразд, Чане. Я лише забіжу до своєї кімнати, й одразу ж повернуся.

– Ні, сер. Містер Пул прагне бачити вас негайно.

Максим вдруге зазирнув у незворушні очі Чана, й злякався. Невже лист таки потрапив до рук дядечка?

– Дозвольте дати пораду.

Його слова наздогнали Максима вже на порозі дядечкової спальні.

– Ваш стрий прийняв вас з розкритими обіймами. Тож докладіть зусиль, аби виправдати його очікування.

– Що ви маєте на увазі? – здивувався він.

– Що коли ви знехтуєте моєю радою, для вас це матиме дуже погані наслідки, не сумнівайтеся.

На Максима чомусь раптом налинули зловісні спогади про тераріум та долю Президента. Хоч як він намагався не сприймати слова Чана поважно, а однаково на серці скребло, коли він заходив до кімнати хворого.

Зате привітність дядечка після того, що він почув від Чана, вкрай його приголомшила.

– Заходь, Петре. Сідай.

Максим нашорошено сів на край стільця при узголів'ї ліжка, котре щойно займав Мак-Раст.

– Як почуваєтеся?

– Щиро дякую, мені вже краще. Ти все чув. Ці лікарі анітрохи не знаються на лікуванні. Звісно, Алістер – мій друг, та як лікар...

– Дядечку, але якщо ви маєте у ньому сумнів, то чому не запросити інших фахівців, скликати консиліум, нарешті?

– Петре, облиш. Решта анітрохи не кращі, запевняю тебе.

– Гаразд. А лікування, призначене лікарем Мак-Растом, хіба воно геть нічого не варте?

– Я такого не казав. Та звідси ще не випливає, що, дотримуючись його вказівок, ти маєш видужати… Не засмучуйся через мене, – дядечко доброзичливо поплескав його по руці. – Зрештою, я вдячний тобі за твою турботу. Отож не псуватиму настрій розповідями про те, як це воно хворіти у моєму віці. Та й, щиро кажучи, я покликав тебе з іншого приводу.

Максимове серце стиснулося. Він закляк, приготувавшись почути найнеприємніше. Та дядечко не змінив благодушного виразу обличчя.

– Я маю знати, як посувається твоя праця над роллю.

Це пролунало настільки неочікувано, що Максим розгубився.

– Даруйте, стрию, та чи варто згадувати про це саме зараз?

– Дозволь мені вирішувати, коли й про що згадувати! – шпарко обірвав його дядечко, вперше за сьогодні підвищивши тон. – Послухай, Петре, – пом'якшав він. – Тиждень залишився до твого дебюту. Я вже запросив Алістера Мак-Раста. Приїдуть також інші гості. То ти мене не підведеш?.. Петре?

– Як скажете, дядечку.

Максим не надав цьому значення: попереду цілий тиждень, за цей час стільки води витече…

– Отож-бо, так ліпше. І не примушуй тягти себе за язика. Сподіваюся, ти поставишся до ролі з усією поважністю.

Враз він пригадав застереження Чана.

– Авжеж, стрию, обіцяю.

– Добре! Я допоможу тобі. Звертайся у будь-який час, не бійся мене потурбувати. Я завжди до твоїх послуг.

– Вельми вдячний! Я неодмінно скористаюся з вашої пропозиції.

– До речі, як ти поставишся до репетицій удвох з Ашою? Коли хочеш, я проситиму Чана, аби він узяв на себе частину її обов'язків покоївки. Тоді у неї з'явиться вільний час, який вона приділить тобі. Що ти на це?

Нечувана подія! Максим затремтів від захвату, і йому навіть довелося зволікати з відповіддю, аби налаштуватися на байдужий тон.

– Не певен, та спробувати можна.

Втім, про всяк випадок він додав з більшим почуттям, аби той бува не розмислив:

– Авжеж, гадаю, це допомогло б.

Здається, дядечко нічого не помітив.

– А відтак, вирішено. Я негайно залагоджу це з Чаном, тож від сьогодні ви займатиметеся удвох.

Цього разу Максим подякував цілком щиро.

*****

Мало терпець йому не увірвався, допоки він дістався своєї кімнати. Нерозпечатаний конверт лежав на тому ж місці, де він його і залишив. Йому одразу ж відлягло від серця. Максим узяв листа до рук, розкрив, перечитав власне зізнання, а тоді подер на дрібні клапті.

Й надалі все піде як раніше. Так само доведеться притакувати дядечкові, розучувати якусь безглузду роль та ще одну повсякчас грати самому. От лише з Ашою відтепер він бачитиметься частіше, до того ж, їх зближення матиме законний привід. Принаймні це тішило. Вона була його віддушиною у цьому затхлому склепі, просякнутому цвіллю.

Залишалося, втім, ще дещо, питання, яке вимагало відповіді. Яким чином вдалося Чанові так швидко зв'язатися з лікарем? Невже за необхідності телефон міг працювати?

Саме найзручніша мить, аби розгадати цю загадку. Максим вийшов за двері та, намагаючись не рипіти сходами, зійшов нагору. Не щодня йому таланило ось так, вільно, зайти до бібліотеки, перетвореної дядечком на робочий кабінет. А надто за його відсутності: дядечко працював там з рання до смеркання.

Максим прокрався майже навшпиньках. Спальня була поряд, тож він не хотів згодом пояснювати, що йому так нагло знадобилося у бібліотеці.

Телефонний апарат стояв на своєму звичайному місці. Другий такий же знаходився у кімнаті Чана. Він приклав до вуха слухавку: йому відповіло похмуре мовчання. Тоді він рушив за дротом. Той біг зграбними зигзагами стіною та ховався поза шафу. Максим запхав руку до вузької щілини поміж шафою та стіною і напомацки понишпорив там у пошуках його продовження. Зненацька рука натрапила на випинаючий предмет. Це була коробка вимикача. Максим переможно всміхнувся, передчуваючи успіх.

Клацнувши вимикачем, він вдруге зняв слухавку. Цього разу в ній з'явився гудок виклику: телефон врешті запрацював! На радощах Максим заходився наспівувати мелодію з репертуару Робертіно Лоретті. Але ж і хитрун цей дядечко! Він навіть забув про те, що дядечко лежав за стіною, щойно перетерпівши кризу.

*****

Вранці Чан постукав у його двері та, отримавши дозвіл увійти, переступив поріг з якимсь об'ємистим згортком під пахвою та машинкою для стрижки волосся у тій же руці. Максим саме скінчив одягатися. Сьогодні він прокинувся за білого дня й був дещо розчарований, що це не Аша, яка з'явилася дізнатися, чому він не прийшов на пірс. Чан сповістив з крижаною непохитністю, з якою він зазвичай переказував дядечкові розпорядження:

– Доброго ранку, сер. Сподіваюся, що ви вже помилися, бо містер Пул звелів мені потурбуватися про вашу зачіску. А щойно я упораюся, вам доведеться одягнути ось це, – він розгорнув згорток, і те, що Максим побачив, сповнило його жахом. – Ваше вбрання для майбутньої вистави.

Чан перекинув його через бильце стільця. Прийшовши до тями, Максим наблизився й двома пальцями гидливо підчепив його за край.

– І я маю оце на себе надіти?!

– Ваш дядечко добирав його сам, – з кригою в голосі відказав Чан. – Він прагне побачити вас у ньому до сніданку.

Максим розтулив пальці. Вбрання знову впало на стілець.

– Гаразд, – погодився він убивчо байдужим тоном. – Якщо дядечко наполягає, я одягну.

– Дякую, сер.

– Ви мені дякуєте?

– Від імені вашого дядечка.

– Он як!

– Авжеж, сер. А зараз ви мені дозволите вас постригти?

– А це навіщо? – Максима вдруге сіпнуло. – Хай йому грець! Невже дядечкові недосить того, що я погодився виставити себе на посміховисько у цьому веретті?

Коли б не серцевий напад, не Мак-Раст та не злощасний лист, через що йому довелося повернутися, зараз він перебував би в іншій точці земної кулі, за тисячі кілометрів звідси!

З героїзмом засудженого до страти він всівся на стілець та дозволив Чанові тужаво обв'язати себе рушником.

– Не турбуйтеся, сер. У мене чималий досвід.

– Не турбуватися?! Та невже? Це такий жарт?

Зненависна машинка завищала у нього за вухами. Що він там вибирає так довго, нервував Максим, із зростаючим неспокоєм спостерігаючи, як підлогу усівають зрізані пасма волосся. У потилицю вдарило підозрілою прохолодою. Може, годі?

– Я цьому навчився на сапфірових копальнях, – поміж тим нахвалявся Чан. – Там не було перукарів, що посипали б тебе пудрою та освіжали одеколоном. Доводилося стільки усього робити власноруч! Я був і перукарем, і кухарем, ба навіть навчився розумітися на лікувальних травах. Якось вашого дядечка покусали малярійні комари, та мені пощастило виходити його, не повірите, лише за декілька днів. Втім, він був не з тих, хто пускає слину з кожного приводу. Це була яскрава особистість. Його енергія, його розум… Для цієї людини не існувало непереборних перешкод.

Як йому тільки не набриднуть усі ці спогади? Старанно підрівнявши скроні, Чан нарешті втішено підсумував:

– Маєте, отепер зовсім інша річ, – та обкутав його хмарою кусючого одеколону.

З рушника на підлогу посипалися нові пасма. Чом їх так багато? Максим судомисто ковтнув повітря.

Укладаючи інструмент, Чан мигцем зиркнув на годинника.

– За п'ятнадцять хвилин подадуть сніданок. Прошу вас, сер, покваптеся.

Востаннє критично оцінивши оком свою працю, він забрався геть.

Максим неохоче випростав абияк кинутий одяг. Утіхи з того було не дуже. Він зітхнув та заходився самовіддано переодягатися, затупуючи ногами зрізи власного волосся.

Люстра у його кімнаті бракувало, поза кишеньковим хіба, що з нього він користався під час гоління. Натомість величезне люстро на повний зріст прикрашало вітальню. Він наблизився до нього з завмираючим серцем. Передчуття справдилося: він упізнав би у його віддзеркаленні кого завгодно, лише не себе. Навпроти стояв юнак п'ятдесятих, схожий радше на того, що був на дядечковій відеокасеті. Вбраний був у бляклу сорочку з льону, довгі рукави доводилося раз у раз засучувати, а вони однаково уперто не бажали триматися понад лікоть. Небаченого крою штани на пристебнутих бретельках та гудзиках замість блискавки. Вільні, широченні штанини. Ще когось у них можна було впихнути.

У того молодика був такий вираз, немов себе він вважав за цілком адекватного, а побачивши Максима, вирішив, ніби перед ним привид. Мабуть, чи не найбільше цей телепень пишався власною зачіскою. Переднє пасмо він щохвилини поправляв, аби воно не пхалося у вічі йому, щоправда, Максимові цей порух був теж знайомий, та ззаду… Він полюбляв, аби ззаду волосся залишалося довгим, ще довше, аніж спереду, а тут його рука знаходила вистрижену потилицю; у розпачі він силкувався щось йоржити, але пуття з цього не було ніякого.

Дядечко видужав настільки, що за допомогою Чана спускався на терасу та навіть вештався парком, хоча багато часу надалі витрачав на бібліотеку і, здається, працював ще навіть старанніше: наприклад, учорашню вечерю звелів принести йому просто туди.

Втім, сьогодні він знову снідав на терасі та зміряв пильним поглядом Максима. Схоже, дядечко залишився втішений, нехай і змовчав, незворушно потягуючи сік.

Аша затримувалася. Максим занепокоєно зиркав на двері, з яких вона мала ось-ось випурхнути. Що ж то вона скаже з приводу його екзотичного вбрання? У ньому він почувався від ніг до голови справжнісіньким городним страховищем.

Аж раптом він її побачив. Щойно вона увійшла, Максим заледве втримався від усмішки. Для цього йому довелося себе вщипнути, до того ж по-справжньому.

Вона мала принаймні такий же безглуздий вигляд, як і у нього. Старомодна суконка у горошок з комірцем, що застібався під шию. Пряме волосся, розмежоване симетричним проділом, на потилиці скручене у дві коротенькі кіски. Скільки зусиль, аби надати їй такого пришелепкуватого вигляду! Втім, саме цієї миті його власна оригінальна зовнішність теж, мабуть, покращувала їй настрій, вистачило б оком намигнути на його бретельки, аби луснути зо сміху. Мабуть, вони справді вартували одне одного.

Як ніде нічого, дядечко за допомогою ножа й вилки доправляв до рота крихітні скибочки запеченого з овочами рибного філе. Максим намагався дивитися лише у власну тарілку. Наприкінці дядечко несподівано озвався.

– Ти сьогодні маєш наче змарнілий вигляд. Втім, частково у цьому є і моя провина. Тут ти позбавлений розваг, до яких, мабуть, звик. Зізнайся, Петре, – враз запитав він, – зізнайся, та тільки щиро: тобі не нудно зі мною?

Пряме запитання спонукало Максима на якусь мить геть про все забути.

– Тебе не надто обтяжує триб життя, котрий я проваджу? – далі правив своєї дядечко.

– Ви таке кажете, стрию! З усім тим, що оточили мене турботою…

Дядечко насварив пальцем.

– Бачу, бачу! Мене не обдурити. Попросту ти потребуєш невеличкої зміни оточення. Гадаю, завтра я дозволю вам з Ашою з'їздити до Кирінди, як ти того прагнув. Погуляєте трохи удвох, розважитеся. Коротше кажучи, відпочинете від старого.

– О, дядечку! – Максим просяяв, не уявляючи, як приховати свою втіху.

– Нарешті ти звеселів! А принагідно завітаєте до тітоньки Патриції та перекажете їй від мене запрошення на наше скромне свято, я маю на оці день, коли ми влаштовуємо виставу.

Максим отримав ще один привід для посмішки, а також привід її стримати: оце так дядечко, адже для того, щоб запросити тітоньку, досить лише натиснути на вимикач за шафою, та й годі.

– Не хвилюйтеся, дядечку. Здайтеся на мене.

Максим згорнув серветку та підвівся з-за столу.

– Щиро дякую, стрию, за подарунок. Сподіваюся, це не через те, що я вам почав надокучати?

– Ти? У жодному разі!

– Неабияк вдячний вам за ваші турботи. (Той відмахнувся). Маю на меті трохи пошвендяти, – поміркувавши, він додав навмисне для дядечка. – А тоді, мабуть, подамся вчити роль.

Дядечко схвально захитав головою.

– Авжеж, йди. Тобі слід добряче попрацювати, аби компенсувати завтрашній день, – він вдруге озирнув Максима від потилиці до п'ят. – Петре!

Максим зупинився.

– Так, дядечку?

– Це вбрання дуже тобі личить. Не скидай, залишайся у ньому.