Розділ 2.3

Щойно сонце, зійшовши по той бік океану, заполонило лагідно-рожевим світлом маленьку кімнатку. Морська рівнина ще дрімала у безтурботній величі. Крізь відчинене вікно долинав вкрадливий шелест прибою. Слабкий вітерець мляво погойдував фіранками, завіюючи живодайну вранішню прохолоду.

Розплющивши очі, Максим почувся бадьорим та на силі. Він з приємністю позіхнув, потягнувся й звівся на ноги. Наблизився до вікна, аби поглянути на світанок. Сонячний диск на разі лише жеврів, повиснувши низько над водою та проклавши до берега іскристу золотаву доріжку. Пальми, поважно похитуючи крислатими кронами, кидали довгі тіні на зібганий пісок. Жодного руху. Він вдихнув на повні груди повітря морського простору та вже мав намір відійти від вікна, як раптом зауважив тонку постать Аши, що промайнула у просвіті поміж стриженими фікусовими деревами. Щільною чепурною низкою тягнулися вони праворуч уздовж огорожі, затуляючи присипану гравієм вузьку алею, що провадила до моря. Вона з'явилася лише на мить, а проте хто б міг з такою легкістю ходити землею, коли не Аша! У наступному просвіті вона з'явилася вдруге. Поза сумнівом, це була Аша.

Внизу алея розгалужувалася: одна гілка мала загубитися у прибережному піску, інша, немов лише аби уникнути її долі, завчасно звертала праворуч – туди, де, напівприхований невисоким пагорком, далеко в море вганявся дерев'яний пірс; на її останньому повороті височіла кругла альтанка, прикраса узвишшя.

Його зацікавило, куди вона прямувала. Він її виглядав за світлою суконкою то на одній, то на іншій алеї. Несподівано Аша виткнулася край альтанки, та одразу ж сховалася за протилежним стрімким схилом.

Востаннє Максим побачив Ашу, вже коли вона йшла пірсом. Тонке платтячко розвівалося при щонайменшому вітровінні. У м'якому блискоті ранкового сонця вона була чарівна, ніби його дитя.

Дійшовши середини пірсу, вона скинула одяг та пірнула у воду. Ненадовго зникла, незабаром виплила з-поза його краю, обережно розгрібаючи руками. Дрібна піна кругами розбігалася урізнобіч.

Вгамувавши бажання стрибнути з містка у прозоре море, Максим залишив підвіконня, згорнув простирадла й заходився одягатися. Після побаченого він нізащо не погодився б повернутися назад до ліжка.

Зійшовши з ганку, мимохідь він зустрів ще одного любителя вранішніх прогулянок. Президент розгойдувався на гілці ліани, що звисала з даху. Чомусь зрадівши появі Максима, шимпанзе зіскочив донизу. Хапаючи за одяг та збуджено гримасуючи, відразу ж потягнув його кудись алеєю. Максим здогадався, що Президент має на меті щось йому показати. Безперестанку той нетерпляче озирався, ніби підстібуючи, силкувався вхопити його за штанину, кидав та рачки випереджав, згодом повертався, і усе вкотре починалося знов. Нагло він зник у проході між чагарниками. Максим аж ніяк не палав бажанням йти у цьому напрямку, але шимпанзе вимогливо вчепився у його вбрання, й він злякався: мавпа виявилася значно дужчою, аніж він гадав.

До того ж, тепер вже не залишилося сумнівів: Президент тягнув його до тераріуму. Просто перед ними був вхід. Максим інстинктивно подався назад. Натомість Президент відпустив його штанину та підбіг до дверей, підстрибуючи у захваті. Його кошлата рука вхопилася за важкий засув. Максимові стало млосно, ця мавпа добре знала, як слід чинити.

– Агов, це що за вигадки, негайно припини! – застеріг він, жестикулюючи якомога виразніше. – Дурна тварино, хто тобі казав, що я мрію туди потрапити? Мені цього зовсім не треба! Второпав? Я не маю наміру туди заходити! Я там нічого не забув!

Президент і досі закохано погладжував засув, та, мабуть, ентузіазм його дещо вичерпався, він нерішуче озирався на Максима та видавав якісь тужливо-прохальні звуки.

– Годі, – непохитно додав Максим, відчуваючи, що час завдати останнього, нищівного удару, та повернувся до нього плечима, демонструючи, що йде геть, – ти як собі знаєш, а я у цьому участі не братиму. Я волію ще трохи пожити. Бачиш, я йду звідси геть! Прощавай!

Його рішучість справила враження. Президент неохоче відпустив двері й похнюплено поплентався вслід за ним; він скидався на дитину, котрій не дали попустувати.

– Отак вже краще, – злагіднів Максим, хоча спогад про волохату руку, ладну зрушити засув, був ще на думці, й у нього зуб на зуб не налучав. – Сподіваюся, що наступного разу, коли щось підхоже спаде тобі на гадку, мене поруч не буде.

*****

Сніданок розпочався як завжди. Дядечко захоплено розповідав різні історії про те, як вони з Чаном лазили горами, Максим удавав, ніби слухає, Аша ховаючи очі подавала на стіл. Сьогодні його вже меншою мірою хвилювало, чи той розпитуватиме щось чи ні, врешті-решт, це його річ, і крапка. Зрештою, менше доведеться брехати.

Наостанку дядечко промовив:

– Сподіваюся, ти ще не встиг у нас знудитися. Чан виїхав до міста за харчами та ще з деякими дорученнями від мене. Щойно він повернеться, неодмінно познайомить тебе з тераріумом. Він його дошкульне місце. Чан приділяє йому чимало уваги. Та, між іншим, недаремно. Запевняю тебе, там є на що подивитися.

Дядечко витер губи серветкою та вийшов з-за столу, спираючись на тростину. Натомість Максимові грунт мало не вислизнув з-під ніг. Та суперечити цього разу було б надто необачно. Відмовитися, дорівнювало виявити зневагу, як-не-як, предметові дядечкових гордощів.

– Якщо знадоблюся, я – нагорі, – додав дядечко.

«Нагорі» означало, що його слід шукати або у панорамній залі, або, найпевніше, у бібліотеці, де він перебував більшу частину свого часу.

Максим поблукав понад берегом, відвідав місце, де бачив сьогодні Ашу, та зажурений повернувся до котеджу.

Аша саме прибирала у його кімнаті. Щойно він увійшов, обоє рівночасно відчули незручність. Він задавався питанням, чому. Дядечко працював нагорі, Чан поїхав, а вона як покоївка у його кімнаті. Ну, вона – ще дасться зрозуміти, а з ним що негаразд? Чого це він має ніяковіти, заставши гарненьку покоївку у власній кімнаті, тим часом, як більше нікогісінько немає поблизу? І як йому у цьому випадку діяти, піти чи залишитися?

– Даруйте, сер, – знітилася й вона, розгублено спустивши очі, – та я маю прибирати у вашій кімнаті щоранку. Це належить до моїх обов'язків. Я не очікувала, що ви так швидко повернетеся.

– Пусте, усе гаразд, – промимрив він, опісля її виправдань і йому нібито полегшало, проте він однаково й гадки не мав, як повестися у такому разі.

– Якщо ваша ласка, мені небагато залишилося. Робота саме наскінчу.

– Авжеж, звісно.

Він ще трохи потупцював та зрештою вийшов за поріг, лаючи себе за те, що так по-дурному вчинив, коли можна ж було започаткувати ненадокучливу розмову, кинути двійко-трійко усмішливих компліментів тощо. Одне слово: тюхтій!

Біля стіни у величезній вітальні стояв програвач нехай і не останньої моделі, та все одно високого класу, з автоматичним управлінням, окремим підсилювачем та високоякісною акустикою. Нагорі – відео, тут – програвач з автоматикою. Максим бачив, як згнітивши серце дядечко дозволяв сучасній техніці втручатися у його розмірене життя. Він дістав першу-ліпшу платівку, поглянув на зміст: Тіно Россі. Узяв навмання наступну: Гленн Міллер. Час на рок-н-рол ще не настав…

Максим уклав платівку до програвача. Залунала сентиментальна мелодія повоєнної доби. Колись манірні молоді пари танцювали під неї у якомусь клубі з стільцями, прибраними під стіну, при яскравому освітленні, без зайвих вільнощів, галантно підтримуючи одне одного – і це було останнім писком моди! Невже він такий же манірний, як вони, спало йому на гадку з огляду на те, як він повівся з Ашою.

Звуки музики притлумили невпевнені кроки позаду нього. Максим так захопився, що аж здригнувся від несподіванки, почувши за плечима дядечків голос.

– Тобі подобається?

– Йой, стрию! Ви мене налякали.

– Бачу, що подобається.

– Перепрошую, – спохопився він, – мені й до голови на запало, мабуть, музика заважає вам працювати.

– Будь ласка, не переймайся. Навпаки, мене тішить те, що тобі вона до серця. Щиро кажучи, мене це приємно здивувало. Хіба коли серед сучасної молоді зустрінеш таке розуміння? На жаль, твоє покоління захоплене ритмами, позбавленими будь-якого смаку, заснованими радше на технічних ефектах. За мого часу цінувалися лише справжні, яскраві таланти, слід було мати голос Карузо, аби зажити слави. А що зараз? Будь-хто, здатний взяти принаймні ноту «фа», вже вважає за обов'язок записати платівку. Начхати на голос, сучасна апаратура подолає огріхи. Продюсерам нині байдуже, талант ти чи нездара. Ось до чого ми дійшли!

– Авжеж, стрию, – негайно погодився Максим, інтуїція підказала йому, що з старим краще не сперечатися.

Він не помилився: дядечко конче потребував випустити пару, по чому одразу ж змінив тон.

– Петре, забув тебе попередити. Завтра на обід я запросив удову мого покійного друга, місіс Хептон. Маю на меті тебе їй відрекомендувати. Вона також чула про тебе й залюбки з тобою познайомиться. Що ти на це?

– Певна річ, дядечку. Як скажете.

– Добре, – ще мить повагавшись, дядечко додав. – Знаєш, для мене украй важливо, аби ти справив на неї гарне враження. Ми приятелюємо вже з давніх давен. Я цю дружбу надто шаную. Тож я хочу, аби ти... Одне слово, спробуй-но її зачарувати.

– Розумію, дядечку. Обіцяю докласти усіх зусиль, – попри острах переоцінити власні можливості Максим загадково посміхнувся.

*****

З прагматичної точки зору, у тераріумі не було нічого такого, що виправдало б марновірний страх, який він вселяв своєю назвою. Це був продовгувастий павільйон, доволі низький, – настільки, що випростатись людина спромоглася б лише посередині через похилий дах. За дах правило міцне скло, котре забезпечувало природне освітлення впродовж усього дня. Його краї усього лише на півтора метри підносилися над землею, людині по груди, але наблизитися до них заважали непрохідні ряди чагарників, що оточували павільйон.

Чан клацнув засувом, навстіж відчинив двері та подався на бік, поступаючись дорогою. Максим шпарко запротестував. Ледь посміхнувшись, Чан увійшов першим. У руці він ніс алюмінієвий контейнер величиною з валізу, з просвердленими дірочками.

Перше, що впадало в око – бездоганна вентиляція усередині приміщення, під дахом не збиралася волога, до того ж Чан звернув його увагу на прилади, встановлені при входах до кожної секції.

– Щокожен вид змій потребує особливих умов утримання, – пояснив він з неприхованою погордою. – Позаяк у нас тут десятки видів, доставлених з різних куточків світу, то й мікроклімат має відрізнятися. Тож ми поділили павільйон на секції, у кожній з яких підтримується власна температура й вологість. Ми піклуємося про змій, аби вони почувалися комфортно, – саме так зазвичай висловлюється директриса дитячого будинку.

Вузький прохід по центру завершувався дверима, за ними – наступний прохід та наступні двері, і так без краю. Окремі секції, попередив Чан. Обабіч проходу розташувалися ряди відсіків, у котрих, власне, й містилися змії. Загороди, виконані почасти з дрібнопористої сітки, почасти із скла, дозволяли бачити геть усі кути. Дно засипане грунтом, природним для їх мешканців, це міг бути пісок чи земля, викладені мохом, дерном, камінням, засаджені рослинами або не засаджені взагалі. З грунту випинався глечик, наповнений водою.

Кожен відсік поділявся на дві частини, задню – простору, та передню – навпаки, дуже тісну. Перегородка поміж ними знизу мала напівкруглий отвір з заслінкою; руху заслінці надавав трос, виведений назовні та прикріплений до важеля. Досить було надати рух важілю, як заслінка або підіймалася, або, навпаки, опускалася донизу.

– Навіщо тут ця перегородка? – поцікавився Максим, насилу долаючи огиду та острах від вигляду чорних кілець, що ворушилися поза нею.

– Людина теж їсть та спить у різних кімнатах, і, здається, її це влаштовує.

– Нівроку собі, але ж це ж кватира, – простогнав Максим, невпинне порівняння змії з людиною врешті його допекло.

– Саме так, кватира, – підтвердив Чан цілком поважним тоном, не поділяючи його обурення. – Дальня кімната – житлова, змія потребує простору. Та доводиться брати у неї отруту, а звідти її жодним чином не дістати, отож нам з вашим дядечком і збігло на думку відокремити годівницю від вольєри. Тут вона наче у пастці. Й бігати за нею не доводиться, бо ж тільки тут вона й має змогу отримати їжу. А принагідно, ясна річ, віддати отруту. Коли вона голодна, то сама заповзає сюди, даючи тим самим на здогад, що вже час її годувати. Втім, спершу я покажу вам увесь павільйон, а вже згодом ви побачите, як це робиться.

Він підвів його до найближчого відсіку. Назустріч спокволу повзла змія сірого забарвлення з темними плямами поздовж хребта.

– Це гюрза, – з повагою пояснив Чан. – Минулого року ми їх завезли цілу дюжину з Афганістану. Дядечко, мабуть, встиг розповісти вам про те, як ми з ним виловлювали гюрз у передгір'ї Гімалаїв?

Максим мовчки хитнув головою. За декілька кроків Чан вказав на відсік, у якому голим піском зигзагоподібно пересувалася яскраво розмальована змія.

– Сподіваюся, ефу представляти немає потреби? – на якусь мить він затримався, милуючись. – Вона чарівна, еге ж? Грізна володарка пустель.

Цього разу Максим не відповів взагалі. Його вже починало нудити. Він лише і мріяв, аби потрапити на свіже повітря, та Чан тягнув його все далі углиб, уздовж нескінченних сіток з гнучкими, слизькими плазунами.

Нарешті він зупинився.

– От ми й дісталися наших індійських красунь, – пояснив він. – Кобра! Радше кажучи, та, що перед нами – очкова кобра, найнебезпечніша з них.

Розсунувши «капюшон» та сторожко похитуючи третиною свого тулуба, змія немиготливими очима вивчала прибульців. Чан вказав на світлий малюнок перевернутих окулярів на її «капюшоні».

– Вона зумисне повертає його малюнком, попереджаючи будь-кого, хто наважиться занадто наблизитися. Це щира правда, що у неї гіпнотизуючий погляд. Колись я вам покажу, як жаба сама повзе до неї у пащу.

Чан торкнувся його рукава.

– А цими двома гріх не пишатися, – вказав він на двох великих кобр, розташованих одна коло одної. – Немезіда та Фараон. Вони не в змозі похизуватися малюнком окулярів, та зате це найотруйніша з усіх змій. «Королівська кобра»! Так її кличуть, бо вона щоразу застерігає перед нападом, – він з хвилину закоханими очима спостерігав, як полискувала матовим відтінком шкіра, а тоді натиснув на важіль, що підводив заслінку. – Саме з неї і розпочнімо.

На відміну від інших відсіків, відокремлених глухими перегородками, ці два сполучалися між собою через спільну вольєру, доволі широку та не обмежену у висоту, позаяк її стіни попросту впиралися у стелю. Щоправда, при цій вольєрі не було годівниці. Натомість дрібносітчаста загорода мала двері на повний людський зріст. Загорода виглядала як доволі міцна. До того ж двері замикалися на ключ. Дивна річ, вхідні не мали замка, а тут був. Призначення цієї особливої вольєри залишалося нез'ясованим. Максим ризикнув запитати. Озирнувшись, Чан зміряв його поглядом кобри.

– А це для крупного звіра.

Та розтягнув губи у посмішці, від якої кров холонула в жилах. Її Максим забуде ще не скоро, так само як і вольєру.

Чан зняв дашок з того, що він назвав годівницею, відчинив віконце у контейнері, перевернув його догори дригом та обережно витрусив ящірку, стежачи, аби слідом за нею не вислизнула друга. Ящірка, здається, не надто забилася, впавши на м'який мох; вона одразу ж заходилася роззиратися, сподіваючись відшукати вихід для втечі, проте ще не бачила змії, яка причаїлася за сіткою та з холоднокровною зосередженістю спостерігала за кожним її рухом.

Поміж тим Чан вже перейшов до наступного відсіку.

– Чи не бажаєте погодувати її самі? – він тримав напоготові контейнер.

Максим ще міг, аби лише заспокоїти дядечка, увійти до тераріуму, але це... ні, це вже занадто! Зауваживши на його обличчі гидливу міну, Чан лише плечима знизав.

Допоки він пройшов увесь ряд до краю, перша кобра вже заповзла у годівницю та, розкривши «капюшон», викидала язичок у бік ящірки, що від переляку забилася в кут.

– Гей, чого зволікаєш? – підганяв її Чан. – Чим вона тобі не до смаку? Візьми її! Ну ж-бо, Немезідо! Та що з тобою таке сьогодні?

Немов піддавшись на умовляння, блискавичним випадом кобра торкнулася жертви.

– Оце інша річ! – похвалив Чан. – Я ж знаю, ти таке любиш. Взагалі-то для неї дещо зарано, – пояснив він наче на її виправдання. – Вона у нас звикла обідати над вечір. Гаразд, а зараз, допоки вона не проковтнула свої ласощі, відберемо у неї трохи отрути.

– Отрути? Та ж вона щойно випустила свою отруту, напавши на цю нещасну ящірку!

– Е ні, сер, лише зовсім трішки. Ви, як я подивлюся, взагалі не знаєте змій.

– А й справді, – пробурчав Максим, подумки він ще й додав: «та не бажаю знати».

Але Чан був охочий до пояснень.

– Не турбуйтеся, вона вміє дозувати отруту. Водночас подавати їй корм у готовому вигляді означало б позбавити її необхідного тренування.

Він розгорнув книгу у твердій палітурці, яку витяг із спеціальної кишені, прикріпленої до сітки. Це був розграфлений журнал. На обкладинці стояли тільки номер відсіку та кличка, надана змії. На першій сторінці – запис про родовід, вік тощо. Решту сторінок займав облік відбору отрути. Графік та його виконання. Щокожна сторінка – новий місяць. Чан старанно заповнював усі графи рівним, каліграфічним почерком, іноді супроводжуючи умовні позначення власними нотатками.

На одній з сторінок Максим помітив грубий прочерк у графі виконання. Хвилину тому Чан з пихою запевняв, ніби у нього ніколи не трапляються збої.

Один погляд, і той вже знав, про що мова – Максим відчув це підсвідомо, – та Чан знизав плечима, удавши, ніби погано пам'ятає той день, найімовірніше, йдеться про якийсь дріб'язковий випадок, не вартий уваги.

– Прочерк свідчить лише про те, що я не відбирав у неї отруту. Мабуть, відпала потреба.

Та Максима не так легко було позбутися.

– Тобто, як це? Що ж могло статися?

– Певне, того дня вона її вичерпала, – розпливчасто пояснив Чан.

– Як це розуміти, вичерпала? Ви ж самі щойно казали, начебто вона витрачає його зовсім небагато.

– На ящірку – так, – Чанові вже уривався терпець.

– А що, хіба поза ящірками буває щось іще? – не вгамовувався Максим.

– Сер, даруйте, – замість відповіді Чан, відсторонивши його, ухопився за палицю з гачком на краю. – Я маю це зробити негайно.

А щойно балакучість його не мала меж.

Змія, звиваючись, вже висіла над годівницею.

– Нумо, йди до мене, моя люба, – спритним рухом Чан схопив її за шию голою рукою, поклавши вказівний палець на плескату голову.

Розкривши пащу, кобра люто оголила двійко довгих отруйних зуба. Та вона вже нічого не могла вдіяти. Її хвіст, яким їй би слід було у щось упертися, цей обов'язковий учасник смертоносного кидка безпорадно теліпався у повітрі. Чан підніс її до порцелянової чаші так, аби отруйні зуби торкнулися внутрішньої поверхні, натиснув вказівним пальцем, і стінкою потекли краплі дорогоцінної зміїної отрути.

Ні, це вже було понад сили. Начхати, що казатиме дядечко! Затискаючи рот долонею, Максим чкурнув геть з тераріуму, стрімголов пролетів через усі ці секції, повз кобр, еф, гюрз, жодної миті передиху, аж поки не опинився на свіжому повітрі. Тут, у кущах, його нарешті знудило.