Розділ 1.3

Поруч з прикордонним пунктом у Медиці розташувалася автозаправка, у неї вклинився невеличкий павільйон з крамничкою, що її відвідували самі автотуристи. Крамничка працювала цілодобово, так само, як і заправка, попри те, що нічного часу майданчик для автівок переважно залишався порожнім. Товстун, який під'їхав на «Польському фіаті», заправивши повний бак, подався до крамнички за коробкою цигарок. Гарненька білявка з заспаними очима щойно з другої спроби збагнула, чого йому треба. Постовбичивши біля прилавку з купленими цигарками в руках, він удруге вийшов на лютий мороз, а що був роздягнений, то підтюпцем побіг до авта. Порожній салон пронизували снопи фар оминаючих автівок.

Повернувши ключ запалювання, товстун увімкнув обігрівач, та, допоки салон наповнювало гаряче повітря, змусив авто виповзти на трасу. Йому й самому кортіло подрімати. Не кидаючи керма, він обома руками роздер коробку, витяг цигарку та встромив до рота. За мить по тому, як згасло полум'я запальнички, поглянув у салонове люстерко й нічогісінько не второпав. Огляд шосе затулила чиясь голова; позаду хтось сидів.

З несподіванки товстун геть забув, що йому слід керувати автівкою.

– Хто ви такий?.. Що ви тут робите? – перелякано вискнув він; цигарка випала у нього з рота.

Не отримавши відповіді, він переставив ногу на гальмівну педаль.

– Агов, послухайте! Я таких жартів не визнаю! Негайно виходьте! – але незважаючи на грізне з вигляду попередження, голос зраджував страх, що засів у ньому.

Ззаду їх наздоганяла злива сяючих фар.

– Гаразд, тільки без галасу! – миролюбно поступився пасажир, і товстун одразу ж почувся на силі. – Що за нікчемні люди! Не підвезуть і кількох метрів!

Авто зупинилося. Проте пасажир виходити не поспішав. Товстун удруге знервовано засовався на сидінні.

– Довго я чекатиму?

Він поткнувся до приладової панелі.

– Зараз, зараз!

У себе під ліктем водій нагло відчув дуло пістолета. Подих перехопило судомистим спазмом; годі обуритися, навіть якби він і захотів.

– Не вмикайте світла! Сидіть та ані руш!

Попередження було зайве. У закляклих поставах обидва мовчки чекали, коли мине колона. Пронизуючи салон яскравим світлом, що відзеркалювалося у люстерках, авта промчали одне по одному. Світло осяяло обличчя пасажира; той спав оком на сповнений жаху погляд водія у глибині салонового дзеркала. Мимоволі Віктор спробував затулитися, та усвідомивши, що запізно, опустив руку.

Перечекавши, допоки вони зникнуть з поля зору, Віктор вкотре озирнувся назад. Траса була темною й порожньою. Небо сповили майже невиразні хмари. Дерева, що вишикувалися обабіч шосе, помножували морок.

– Тепер виходьте, – наказав він, так само погрожуючи пістолетом.

Водій охоче підкорився, він, ймовірно, гадав, що за мить його відпустять геть, втім, це найгірше, на що він міг сподіватися. Виконуючи наказ, він зійшов на узбіччя; цієї ж миті Віктор, приспустивши бічне скло, просунув дуло крізь щілину й натиснув на спуск. Товстун з роззявленим ротом, навряд чи щось второпавши, недоладно змахнув руками та скотився до яру.

– Я ж попереджав: не вмикати світла!

Віктор звів скло з такою байдужістю, наче позбувся недоїдків, та пересів у водійське крісло. Авто слухняно рушило з місця. Натиснувши на клавішу приймача, він покрутив ручкою настройки. З динаміка полилася мелодія, що у «КамАЗі» Максима вкинула його в екстаз. Під милі серцю звуки він упевнено провадив авто уздовж нічного шосе.

«Фіат» мчав у напрямку до Пшемислю. Вже пробіг кілометрів з десять. Попереду на нього чекала розвилка, аж тут раптом виткнулися вогники. Віктор припинив наспівувати й наступної миті побачив, як хтось замахав ліхтарем. Зменшивши швидкість, він напружено вдивлявся у темряву, та нарешті під'їхав досить близько, аби розгледіти на узбіччі біле «БМВ».

*****

Відтепер Максим міг знову щосили натискати на «газ»: поперед ним пролягав шлях напрямки на Пшемисль. Небо з фіолетового перетворилося на синє та продовжувало яснішати. Він перебував у чудовому гуморі, попри жахливу ніч. Втім, він майже про неї забув. Наче передивився страхітливий сон, та й годі. Віктора йому вже довіку не побачити. Їхні шляхи розійшлися різно, його добіжить кінця у Кракові, а Віктор…

Неочікувано попереду, край дороги постало стовпотворіння. Купа автівок, люди, що з них повисипали (цікаві до всього переїжджі зупинилися повитріщатися), прикордонники, дорожня поліція – усі вони юрбилися на узбіччі. Поліціянти намагалися відігнати цікавих та звільнити проїзд.

На мінімальній швидкості його «КамАЗ» проминув це збіговисько. Причина вийшла наяв, щойно він зрівнявся з переднім постом. На узбіччі перпендикулярно шосе стирчав остов легковика. Дверцята, мабуть, виламало вибухом. Салон спустілий, якщо не брати до уваги понівеченого заліза. Полум'я розтопило сніг у радіусі декількох метрів, і бура земля прозирала крізь зяючі отвори.

Поліціянт руками в білих обшлагах нетерпляче замахав у нього перед носом.

– Проїжджай, проїжджай! Хутчіш!

Документи, похапки залишені ним в отворі поміж водійським та пасажирським кріслами, під час руху поступово зрушилися до краю і зрештою погрожували впасти. Тепер, коли затор залишився позаду, а попереду знову бігла пряма дорога, Максим відкрив «бардачок», аби покласти їх на місце. Та вони виявилися у такому безладді, що довелося брати частинами та, сортуючи, взагалі складати аркуші поодинці. Допоки ліва рука утримувала кермо, права виконувала цю копітку працю. Зиркнувши на дорогу, він на мить вкотре повертався до паперів. Зненацька щось у них привернуло його увагу. Погляд немовби допався до стрибаючих букв. Він спромігся відволіктися від них, лише відчувши, що зараз абикуди напевне вженеться. Та й справді, «КамАЗ» вже намагався виїхати на зустрічну смугу.

Він звернув на узбіччя й врешті зупинився. Годі! Отепер можна повернутися до перегляду, і це покладе край сумнівам.

Максим жадібно уп'явся очима в заповнений бланк. По декілька разів вони перебігали від рядка до рядка, від однієї графи до іншої, і в міру того, як побоювання справджувались, він впадав у сказ.

Поза сумнівом, на кордоні йому впихнули чужу фактуру. Те, що він тримав у руках зараз, було товаро-транспортною накладною, виписаною на ім'я якогось там Шемейко, який мав доправити за призначенням стільки-то метрів кабельних виробів. І як це вони примудрилися! Плутанина могла виникнути лише у них. У себе на базі він перевірив щокожен аркуш. А надто, що тут відправником була зовсім незнайома йому фірма. Хай їм грець, митникам цим! «Жартувати не раджу»!

Він витягнув на поверхню решту документів, котрі вже встиг заховати до «бардачка». У такому разі слід перевірити усе. Продовжуючи гортати сторінки, він ледь не застогнав. Скрізь – одне і те ж. Той самий Шемейко. Та ж фірма. Ні! Це вже занадто! Максим із люттю шпурнув їх собі під ноги, та раптом розгубився. Щось тут було не в лад. Справді, дивна річ: якщо документи підмінили українські митники, тоді чом же поляки не зауважили різницю у номерних знаках? А якщо – поляки?..

Стривай-но! – зупинив він себе. Щось із цим номером негаразд. Він силкувався пригадати номер свого авто, тільки це йому погано вдавалося. Зрештою, нічого дивного, адже він сів на нього вперше. Максим зіскочив на асфальт та оминув кабіну спереду, сам не усвідомлюючи, задля чого він це робить. Але побачивши номерний знак, він вирішив, ніби це якесь марення. Ні, це неможливо! Він повернувся до кабіни, вдруге гарячково перегорнув сторінки: неймовірно, а проте номери таки співпадали!

Маячня якась! Не в стані охопити це власним розумом, він раз у раз приголомшений дивився то в розкритий альбом, то на передок «КамАЗу». Та від цього номер не мінявся.

Він був на межі божевілля. Рятівна думка зайшла йому до голови: його паспорт! Принаймні той вже напевне не чужий! Максим заходився квапливо нишпорити кишенями. Дякувати Богові! Він полегшено зітхнув: паспорт був на місці. Він розгорнув його на тій сторінці, де було приклеєне фото – наступний віддих полегшення! Ще зроду з такою втіхою не дивився він на власне обличчя.

Аж враз паспорт затремтів у нього в руках. Продерши очі, Максим перечитав удруге, насилу вторуючи собі неслухняним язиком: «ШЕМЕЙКО ПЕТРО МИКОЛАЙОВИЧ».

Чорне по білому. На паспорті з його власним фото.

Що це, справді? Мана, галюцинації?

Гаразд… Не на добре усміхнувшись, він витягнув з-під сидіння лом та, обійшовши кузов з тилу, просмикнув його крізь вушко висячого замка. Двійко рішучих ударів змусили замок відскочити. Максим відчинив навстіж обидві стулки. При денному світлі він побачив штабелі, один на одному, кабельних бухт.

Ні, це вже занадто! Він не застогнав – завив. Хвиля обурення захлеснула його. Він несамовито замолотив ломиком по днищу, а згодом навідліг саднув по внутрішній поверхні відчинених дверцят. Віддача була такою значною, що йому довелося випустити ломика з рук. Цієї миті лють несподівано щезла, немов він зігнав її усю з останнім ударом.

Похитуючись, Максим дочвалав до краю яру, сів навпочіпки та вмився снігом. Його пройняла раптова дрож, і так само несподівано кудись зникла. По цьому надійшла полегкість. Тобто він взагалі перестав будь-що відчувати, ніби врешті переступив поріг чутливості.

*****

Зціпивши зуби, Максим продовжував шлях, через Радимно та Ярослав, у напрямку на Краків. Жодного питання не поставив він собі відтоді, як удруге сів за кермо. Обабіч миготіли затишні будиночки, вкриті шапкою снігу, вітер здував з них сніжний пил; небо заволокла сіра пелена хмар, і лише край обрію простягнулися вогняні смуги. Та він цього не помічав. Усе це відкладалося не більше, аніж у його підсвідомості. Він сумлінно вмикав сигнали повороту, гальмував на пішохідних переходах, дозволяв обганяти себе легковичкам. Ці дії він теж виконував не замислюючись, мимохіть, наче робот. Якесь з його мозкових півкуль, що відповідало за інтелектуальну діяльність, було немовби відімкнено, він міг керувати вантажівкою чи усунути дорожню неполадку, та пояснити, навіщо це робив – ні.

Позаду були Дембіца й Жешув з розвилкою Краків – Варшава. До Кракова залишалася не більше сотні кілометрів. Проте перед Тарнувим його зупинив патруль дорожньої поліції.

Поліціянт узяв до рук шляховий лист, і його брови здивовано підскочили вгору.

– У вас зазначена кінцевим пунктом Варшава. Чого ж ви прямуєте до Кракова?

Максим і гадки не мав, що відповісти. Ладний завити, він схопився за голову.

Поліціянт, припустивши, що він не знає мови, спробував пояснити на мигах. Нарешті терпляче запитав:

– Що такого з паном? Вам зле?

Максим розпрямив плечі й відкинувся на бильце крісла.

– Нічого! Усе гаразд.

– Ось ваші документи, – поліціянт повернув шляховий лист. – Тут – дорога на Краків. Краків, – голосно повторив він, махнувши рукою в західному напрямку. – Вам слід повернутися. Варшава – на північ. Зрозумів пан?

Максим мовчки хитнув головою на знак підтвердження, грюкнув дверцятами – супроводжуваний очима поліціянта, розвернувся й поїхав у зворотному напрямку. Край Жешува звернув на автостраду, що провадила до Варшави. Та знову чинив лише так, як було йому призначено, нічого понад цим, повною мірою почуваючись наче більярдна куля, яка мчить туди, куди її спрямує кий гравця.

Втім, якоїсь миті щось враз сталося з його обома півкулями, ніби він щойно вийшов з-під гіпнозу та більше не бажав сліпо підкорятися примхам чужої волі. Він рвучко натиснув на гальма. Наздоганяючи ззаду, услід за переляканим гудком якийсь легковик заледве встиг ухилитися від двадцятитонного кузова «КамАЗу».

Максим навіть не поглянув у його бік. Зістрибнувши на землю, він попрямував у дальній кінець кузова. Відчинив дверцята, легко заскочив на край контейнера та скинув стримуючі дошки. Піднапружившись, потягнув за нижню бухту. Штабель захитався, і скручений у бухти кабель тієї ж миті посипався додолу. Втішений з першого досвіду, він заходився енергійно викидати бухту за бухтою. У метрі від дороги пролягав глибокий яр, порослий чагарником. Чорні, білі, жовті кільця скочувалися донизу стрімким схилом; падаючи, одні сповзали, інші чіплялися за кущі й повисали на них. Незабаром біля вантажівки утворився насип. Максим просувався усе далі вглиб, але не зупинявся й не відчував втоми. Він продовжував шпурляти кабель, вправляючись у поціленні в отвір, а котрий, вдарившись об стінку, не долітав краю – нещадно зіштовхував ногами донизу.

Нарешті усе було скінчено. Максим холоднокровно зачинив стулки дверцят, сів у кабіну й завів мотор. Розвернувшись, поїхав назад. Без вантажу «КамАЗ» рухався легко. Кабель у бухтах купою залишився лежати край урвища.

*****

Утретє Максим перетинав Жешув. Лише цього разу він повертався додому. Хай їм грець! Не братиме він участі у накинутій йому чудернацькій грі. Хто б її не розпочав та з якою метою, час покласти цьому край. Не гасатиме він усією Польщею на чужій вантажівці та з чужим паспортом у кишені. Нехай на ньому і красується його фото.

Ланьцут, Ярослав, Пшемисль промайнули зворотною чергою. Ніде більше не затримуючись, окрім як на світлофорах, він на повній швидкості летів до східного кордону, наближення якого відзначав за знайомими орієнтирами. Пальці до побілішання стискали кермо. Очі напружено вдивлялися у лінію обрію. І хоча він намагався переконати себе в тім, що вже ніщо не зупинить його на цьому шляху, та саме ляк, у якому так не кортіло зізнаватися, дужче за будь-що підштовхував його уперед.

А проте, щось та мало статися. Підсвідомо чи ні, але він це відчував.

До кордону залишалося кілометрів з десять. За пагорбом він побачив би Медику. Та цієї миті мотор несподівано заходився «чхати», блискавичний погляд, кинутий на приладову панель, пояснив геть усе: запас палива саме досяг нуля. Як це раніше він не зауважив! Йому б слід було заправитися мимоїздом, та він настільки захопився гоном, що до решти не було й діла. Непробачна неуважність! Він з серцем поглянув на верхівку пагорба, до неї було як палицею докинути, і важко зітхнув.

Одразу настала тиша. Неподалік від шосе велично закляк зимовий ліс. З протилежного боку – поля. Ліс огинала дорога, що провадила у село.

Максим став посеред шосе й заходився голосувати. Протягом десяти хвилин не зупиняючись промайнуло повз нього декілька вантажівок. Враз якийсь подорожній легковик зупинився, не доїжджаючи метрів п'ятдесяти до «КамАЗу». Максим похолов: це був не просто легковик, а білого кольору «БМВ». Певна річ, це могло бути геть інше «БМВ», але що дивно: по тому, як воно зупинилося у цьому не надто привабливому місці, з нього ніхто не вийшов.

Максимовою спиною вдруге поповзли мурашки. Що то за знак? Що там діялося за темними вікнами «БМВ»? Відсутність відповіді сама по собі навіювала страхіття.

Охоплений цим панічним переляком, він щодуху побіг у напрямку до села. Це було найближче місце, яке гарантувало йому відносну безпеку. А з іншого боку, варто їм поїхати вслід, як він матиме змогу сховатися у лісі.

Втім, зрештою за ним ніхто не поїхав. Вони навіть не намагалися його наздогнати, хоча шанси були приблизно рівними. Та це не додало йому спокою. Вочевидь, вони були цілком упевнені в собі, та водночас Максим марно сушив собі голову, прагнучи збагнути їхній задум.

Украй задиханий, хапаючись за дерев'яну огорожу обійсть, він увійшов до села. Найперше, що йому кинулося у вічі, це бар. Його клієнтами, судячи з усього, були як місцеві мешканці, так і заїжджі автомобілісти: на доказ цьому навпроти припаркувалося декілька автівок. Тут має бути людно, дійшов висновку Максим та й подався туди.

Справді, усередині перебувало чоловік вісім-десять. Для невеликого приміщення (чотири столики плюс стойка) це не так вже й мало. Тут вони не насміляться його зачепити. Хіба що, як чатуватимуть за дверима. Саме цього й слід остерігатися.

Зорієнтувавшись, Максим попрямував до стойки. Бармен ще здалеку поглянув на нього запитливо. Очі він мав чи то осоловілі, чи то, може, круглі від природи. Вуса безпорадно прогиналися. Задля певності бракувало тільки почути безладну мову. Максим вже налаштувався на щось подібне. Та виявилося, що бармен цілком вправний був на язик; а надто, щойно заговорив, як не залишилися жодних сумнівів у його тверезості.

– Слухаю пана.

Максим поникав очима у пошуках телефону. Апарат дійсно чорнів за плечима у бармена.

– Дозволите? Я маю терміново зателефонувати до поліції.

Бармен дещо сторопів.

– Чого пан бажає?

Йому завадив телефонний дзвінок. Він вибачився: «Перепрошую», – та зняв слухавку. Згодом озирнув крихітну залу.

– Пане Шемейко! – вигукнув він. – Пана Шемейко просять до телефону!.. Є тут пан Шемейко? – вкотре голосно спитав бармен та вже мав намір засмутити абонента, як раптом Максим зметикував, що питають, власне, його.

– Це я, – хрипко зголосився він та не впізнав власного голосу, начебто замість нього таки й справді відповів хтось інший.

– Ви? – бармен подивився з недовірою, та зрештою віддав йому слухавку.

Звідти пролунав густий, приємний баритон.

– Пане Шемейко?

Затуливши слухавку, Максим відкашлявся, аби нічого не зауважили ті, з протилежного кінця.

– З ким я розмовляю?

– Це неважливо. Краще слухайте і не ставте зайвих питань, – ні, безперечно, у його співбесідника був досконало поставлений акторський голос. – Перш ніж ви зробите наступний крок, маю вас попередити щодо наслідків. Мені зрозумілий ваш неспокій. Та, запевняю вас, усе, що б не спало вам на гадку, задалеко відбігло істини. Втім, на все свій час. На разі спробуйте не наробити дурниць. Попросіть бармена увімкнути телевізор та дочекайтеся чергового випуску новин. Обіцяю, там буде дещо для вас цікаве. На це варто поглянути! А до поліції зателефонувати завжди встигнете, – не чекаючи на відповідь, на тому кінці поклали слухавку. Максим почув короткі гудки.

Він так і закляк біля стойки, продовжуючи роздивлятися мовчазний апарат, немов в очікуванні наступного дзвінка. Бармен, крекчучи, вивів його із заціпеніння.

– Щось замовлятимете?

– Авжеж, – Максим байдуже пробігся очима уздовж полиці. – Пепсі! – а щойно той наповнив склянку, хитнув головою у бік вимкненого телевізора. – Та ще, коли ваша ласка...

З пепсі-колою Максим умостився на табуреті біля стойки, звідки час від часу поглядав на екран, тоді як з думки не йшли загадкові натяки незнайомця. До речі, звідки той міг телефонувати? Зі свого «БМВ»? Чи, може, з власної вілли – по тому, як йому доповіли з «БМВ»? Сидить собі у домашньому халаті біля розпаленого коминка та роздає вказівки, закоханий у звук власного голосу.

Замислившись, він не зауважив, коли дійшов краю рекламний блок, поступившись екраном коментаторові випуску новин. «Про сьогоднішню подію на східному кордоні – репортаж з Медики...».

Згадка щодо Медики спонукала Максима опустити склянку з недопитою водою. Ймовірно, це була саме та частина випуску, яку мав на оці «баритон».

«Цієї ночі під час спроби перетнути польсько-український кордон з боку наших сусідів було затримане вантажне авто, у якому виявлено більше двох кілограмів захованого героїну. Як стало відомо з добре поінформованих джерел, водій завчасно встиг зникнути, залишивши митникам вантажівку та наркотики. Не минуло й півгодини після згаданого інциденту, як прикордонна служба зафіксувала нелегальний перетин кордону. А ще за годину на шляху до Пшемисля була викрадена автівка, а її водій застрелений. Поліція вважає, що усі ці події безпосередньо пов'язані між собою, радше кажучи, злочинець, утікши через кордон, додав до спроби провезти наркотики ще й убивство на терені Польщі. На разі ведуться інтенсивні пошуки. Та незалежно від їхніх результатів не підлягає сумніву, що саме час прикордонникам зробити нарешті відповідні висновки з численних прорахунків, допущених минулого року, а владі визнати вкрай мізерним виділення коштів для охорони державних кордонів…».

Подальші просторікування коментатора з приводу того, наскільки бідує кордон, Максим прослухав через верх. Та й решта повідомлення, ймовірно, спонукала б його лише знизати плечима, коли б не щось таке, що встигла відобразити плівка оператора. Це був «КамАЗ». Його «КамАЗ». Грубим планом камера вихопила номер, і цієї миті він виразно пригадав, що це був його номер. Його вантажівка – та наркотики. Наркотики – та вбивство. Хто був за кермом?.. Втім, адже сказано: ведуться пошуки. Напевне, поліція вже йде слідом. Нехай би швидше знайшли! Тоді усе владнається. Та нагло він похолов. Господи! Вантажівка ж була його! А отже, і розшукуваний злочинець…

Максимові здалося, ніби він летить кудись у безодню, хоча насправді нерухомо сидів за стойкою бару, хіба, може, дещо блідіший, аніж зазвичай. Відвідувачі, з млявою цікавістю прослухавши повідомлення, одразу ж забули про нього за своїми балачками. Проте він мимоволі здригався від кожного випадкового погляду у свій бік.

Максим з одного разу вихилив склянку. Поміж тим бармен знову наблизився до телефону.

– Слухаю… Прошу зачекати! Це вдруге пана, – сповістив він, простягуючи слухавку.

Та затремтіла у Максимовій руці.

– Пане Шемейко? – перепитав той самий голос. – Чи не вважаєте, що тепер це ім'я звучить дещо приємніше за Максим Чернецький?

Отож, він не помилився, спало на гадку Максимові. Вони й справді вирішили перекласти геть усю відповідальність на нього!

– Що вам від мене потрібно?

– Мені? – перепитав глузливо «баритон». – Помиляєтеся, це ви потребуєте мене, а не я вас. Самі бачите, я вас досі й мізинцем не зачепив. Радше навпаки, прагну допомогти.

– Ціную вашу турботу.

– Волієте, аби я відклав слухавку?

Максимові до нестями закортіло наговорити грубощів, зроду-віку ще так не кортіло.

– Гаразд! Кажіть, чого вам треба.

– Здається, ми порозумілися. Запевняю вас, моя умова не стане для вас надто обтяжливою. Та, зрештою, від вас нічого і не знадобиться, окрім як залишатися тим, ким ви на разі є, тобто Петром Шемейко, але й це, як ви встигли переконатися, насамперед у ваших власних інтересах. Лише вчиніть так, як учинив би пан Шемейко: рушайте до Варшави й зупиніться у готелі «Маріотті», де на ваше ім'я зарезервований номер, і не переймайтеся витратами.

– Та й годі? – сторожко запитав Максим.

– Я ж попередив, що допоможу вам виплутатися.

– Ви мене погано зрозуміли. Я маю знати, що від мене вимагатиметься навзамін.

– Пусте! Жодних зобов'язань. Самі вирішите, скористатися моєю пропозицією чи ні. Ви можете відмовитися одразу, але матимете змогу це зробити й надалі, будь-якої миті. Вибір за вами залишатиметься завжди, це я вам гарантую.

– Я чогось не втямлю. Ви не з добродійної організації бува?

«Баритон» з байдужістю пустив кпини повз вуха.

– У вас є час усе як слід обміркувати. Але пам'ятайте: замовлення на номер дійсне лише до решти завтрашнього дня.

Розмову обірвали короткі гудки. Максим розмірковував. Чортівня якась! Дивно, проте чимраз важче було у всьому добрати сенсу. Незнайомець з приємним голосом викликав у нього непереборну огиду. Але девчому він, принаймні, мав слушність: Максим насправді зайшов у глухий кут. Цей мафіозі загравав з ним неначе кіт з мишкою.

Бармен нерішуче простягнув руку за телефонним апаратом.

– Пан ще має намір кудись телефонувати?

Максим з жалем відсторонився.

– Ні, дякую вам. У цьому вже немає необхідності.