Розділ 2.4
Наступного ранку Максим змусив себе продерти очі зі сходом сонця та за декілька хвилин вже виліз з ногами на підвіконня, прихопивши електробритву й люстерко. Спогад про тераріум не завдавав йому жодного клопоту. Раз у раз поглядав він поверх люстерка у бік фікусової алеї, намагаючись не впустити мить, коли з'явиться Аша. Йому дуже кортіло, аби вона з'явилася знову, як учора.
Зрештою вона з'явилася. Її суконка промайнула у просвітах поміж листям. Ось вона постала на повний зріст коло альтанки, та вдруге зникла за протилежним схилом.
Максим сів навпочіпки, примірився та, відштовхнувшись від підвіконня, зістрибнув на травник. Попід стіною пролягла вузенька доріжка, викладена плитами. Дряпаючи руки об колючки чагарників, він досяг рогу й видостався на алею.
Впевненість залишила його, щойно він увійшов до альтанки, з висоти якої на очі давалася поверхня ранкового моря, дерев'яний пірс та ладна обережно спурхнути з нього постать Аши. Він запитав себе, навіщо це робить, та усвідомив, що немає у цьому жодного сенсу.
З боку моря долинув ледь чутний сплеск. Аша зникла десь за пірсом. Він ще перечекав певний час, тупцюючи у нерішучості, та й повернув назад до котеджу.
Вікно було зависоко, аби повернутися тим же шляхом, тож, накинувши круга, він подався через терасу. Там спіткав Чана, котрий ніс у руці каністру з лійкою, наповнену добривним розчином для поливу квітів.
– Вранішня прогулянка, сер? – поцікавився той незворушним тоном.
– Авжеж!
Чан дивився удалину, в той бік, звідки прийшов Максим. Чи міг він цієї миті бачити Ашу? Максимові страх як кортіло озирнутися, аби це перевірити, та він не наважився.
Той наче нічого й не помітив. Чи лише удав?
*****
Президент, здавалося, лише тим і переймався, що вишукував нагоду абиде накаверзувати. То він вилазив на дерева й скидав донизу незрілі фрукти, які Чану доводилося згодом підбирати, блукаючи з кошиком. То, щойно Чан збирався кудись їхати, влізав до автівки, та розпочинав оглушливо вищати, коли його звідти витягували. На питання, чому дядечко дав йому ім'я Президент, той якось відповів: «Коли вже бузкова мавпа іменує себе президентом, то чом не вільно бурій?».
Перед приїздом місіс Хептон дядечко вирішив як справедливе покарання замкнути його у пивниці, а взагалі радше з метою, аби за її присутності той вкотре не встругнув якоїсь штуки. Тепер Президент невтішно дивився крізь грати, притискаючись волохатими грудьми та обхопивши її дужими лапами.
Випадково проходячи повз, Максим побачив Ашу, яка, сидячи навпочіпки, пригощала його бананами. Зміст її слів він не дібрав: вона примовляла щось сингальською.
Зачувши кроки, дівчина перелякано озирнулася. Те, що це був Максим, а не хтось інший, здається, до певної міри її заспокоїло. Втім, допоки він сам ще розмірковував, як повестися цього разу, її обличчя зраджувало розгубленість та вагання.
– Сер, благаю, не кажіть нічого містерові Пулу, – вона таки перша зважилася. – Ваш дядечко забороняє годувати Дена, коли той покараний. Якщо він дізнається, то позбавить мене вільного дня, та не відпустить до міста цієї суботи. Адже ви не розповісте? – запитала вона з надією.
Максим зволікав, споглядаючи то вгору, то собі на ноги.
– А... навіщо тобі вільний день?
– Маю на меті поїхати до міста, – повторила Аша стиха.
– А там що?
Вона не відповіла. Він наполегливо запитав вдруге.
– Довкола нас на милі нічого немає, – відповіла вона ще тихіше.
– А що мало би бути?
– Колам, – поміркувавши, відповіла вона.
Максим здивовано згримасував.
– А це що таке?
– Маскарадне дійство.
Він недовірливо похитав головою.
– Та й край?.. Не може такого бути! Хто у тебе там? Родичі? Подруги? Хлопець? – спохмурнів він.
Аша закліпала віями.
– Сер, я…
– Не звертайся до мене так. Гаразд?
– Містере... – цього разу вона й сама запнулася, відчувши помилку та видивляючись свідчення цьому у його очах.
– Я допоможу тобі. Здається, усі мене кличуть Петро, – нагадав він. – Ясна річ, це не зовсім те, на що пристає серце, щиро кажучи, я б волів мати інше ім'я, але ж самим собі імен не обирають, еге ж?
Вона з покорою опустила очі.
– Я кликатиму вас так, як ви побажаєте.
Максим сквасив губи й додав розчаровано.
– Та якщо не хочеш, звертайся до мене так, як тобі до вподоби. Мені, врешті-решт, байдуже. Це я тільки, аби тобі зробити полегшення, – Аша мала переконатися, що її ні до чого не примушують.
– Мені слід з'їздити до міста, аби дещо придбати, – звірилася вона. – Я маю купити собі нову суконку. Та ще відвідати перукарню... задля нової зачіски.
– Навіщо тобі нова зачіска? – щиро здивувався Максим.
– Бо такі, як у мене, зараз вже не носять, – вона уникала його погляду. – А я маю виглядати, як усі.
– Отакої! То на тебе там ніхто не чекає? Лише через це, через зачіску ти поїдеш за десятки миль? Та й по всьому?
– Вам, чоловікам, цього не збагнути.
Його обличчя осяяла вдоволена посмішка. Він навіть не намагався її стримати. Максим сів навпочіпки, дістав з кошика банан і тицьнув його в лапу Президентові. Схоже, на той час Аша встигла забути як про мавпу, так і про банани.
– Ден чудовий, Ден добрий… – примовляв Максим; шимпанзе принишк під долонею, що його погладжувала. – Чому ж-то дядечко не позбудеться його, якщо від нього сам клопіт? Я маю на увазі, чому він не поверне його назад у джунглі? Як на мене, голодом він аж ніяк не нидітиме. Принаймні, ніхто його там не зневолить.
Аша сіла поряд.
– Його підібрали ще малюком. Тому він геть ручний. Визнає лише людей, шипить на диких мавп, які часом наближаються до вілли, він бачить у них суперниць та прагне відвадити якнайдалі від власного терену. Почувається тут господарем.
– Щодо господаря, це я зауважив, – погодився Максим, пригадавши усі його витівки, починаючи від тієї миті, коли він сам щойно під'їхав до будинку на дядечковому джипі.
Саме під цей час позаду, з головної алеї, долинуло гурчання під'їжджаючого авта.
– Мабуть, це місіс Хептон. Нас можуть побачити! Хутчіш!
Не гаючи час на умовляння, Аша вхопила його за руку та потягла за ріг будинку. Її тонка, зволожена долоня прискорила биття його серця.
Навпроти ганку зупинився розкішний «Кадилак» з відкритим верхом. Водій у форменому кашкеті обійшов його спереду й відчинив задні дверцята, допомагаючи вийти пані у білому костюмі, білому капелюшку та білих рукавичках. Схоже, пані була похилого віку, та незважаючи на це її витончена постать у поєднанні з такими бездоганними манерами, про які кажуть, що вони вже в натурі, додавав їй неповторної елегантності. Чан вибіг їй назустріч та притримував двері, допоки вона велично прямувала повз нього.
Коли ж обоє опинилися в будинку, та можна було вже не ховатися, Аша відпустила Максимову руку, про що він щиро пожалкував.
– Тобі також час йти, за мить містер Пул всюди тебе шукатиме, – вона вперше звернулася до нього на «ти»; це тішило.
– Як там зветься це містечко… тобто, до якого ти маєш на меті з'їздити?
– Кирінда.
– Кирінда, – повторив він за нею. – Гм… Спробую якось запам'ятати!
Максим визирнув за ріг: нікогісінько.
– Гаразд, я піду, – погодився він, повертаючи їй напівспорожнілий кошик, – допоки дядечко й справді не спохопився.
Аша ствердно хитнула головою. Декілька кроків він зробив задкуючи, аж доки не потрапив на алею, тоді повернувся та вже не озираючись якнайшвидше попростував до парадного.
*****
У вітальні Максим нікого не застав, тож перетнув її та пройшов на терасу. Вони перебували там. Попри вік місіс Хептон дивним чином пощастило зберегти чарівність. Капелюшок надавав їй неоціненну послугу: її поля дозволяли дивитися супроти сонця й водночас кидали тінь на обличчя, вкрите грубим шаром макіяжу. З неприхованою цікавістю та приязною посмішкою розвернулася вона до нього, щойно дядечко змахнув руками:
– А ось і мій небіж.
Якийсь час вона продовжувала його вивчати, Максим спадав очима на її часті погляди, й від цього на початках тримався дещо скуто. Втім, незабаром їй самій пощастило зруйнувати атмосферу незручності.
– Петре, – звернувся дядечко, – це місіс Патриція Хептон, про яку я тобі казав. Я знаю її вже багато років; вона мій найкращий друг, а поза тим, місіс Хептон – справжня леді.
– О, Джонатане! – запротестувала та. – На Бога, прибережи своє красномовство для іншого випадку. Не зважайте, Петре. Ваш дядечко, як завжди, перебільшує. Він майстер сипати компліменти.
– Люба Патриціє, жодними компліментами не висловити те, у якому я захваті від тебе! До речі, забув сказати: гадки не маю, як тобі це вдається, та виглядаєш ти сьогодні неперевершено.
– Ти кажеш про це щойно зараз? Ні, Джонатане, ти не забув, ти попросту не зауважив. Я мала рацію в тому, що ти підлесник… Авжеж, любий. Усе в минулому. На жаль!
– Ну… не зовсім, – не так упевнено заперечив дядечко.
– Облиш!..
– Місіс Хептон, – схитрував Максим, – я щиро втішений, що ви до нас завітали. Дядечко з такою теплотою згадував про вас. Я дочекатися не міг, аби з вами познайомитися.
Місіс Хептон обдарувала юнака лагідним поглядом.
– О, Петре! Ми з Джонатаном, як брат і сестра. Тож якщо він доводиться вам дядечком, можете сміливо вважати мене своєю тітонькою.
– Залюбки, тітонько Патриціє.
– Ах, тітонька Патриція, – повторила вона, з ностальгічним смутком поглянувши на дядечка. – Лише уявити, колись мене усі кликали красунею Петсі.
Максим підступно усміхнувся.
– Коли ваша ласка, я кликатиму вас тітонькою Петсі.
– Джонатане, ти чув? – місіс Хептон раптово просяяла. – Це так зворушливо, коли у зверненні до нас молоді користуються з пестливих імен. Як на мене, ми з тобою отримали чудового небіжа, – мабуть, аби лише не бентежити й надалі юнака, вона вирішила нагадати дядечкові про його обов'язки. – Зате ти, Джонатане, робишся щодень усе нуднішим. Ось уже чверть години ми тут сидимо, а ти досі навіть не запропонував випити. Самі порожні фрази, а так – жодної галантності! Адже мені відомо, для найкращих друзів у твоєму льосі завжди знайдеться щось виняткове, – вона змовницьки підморгнула Максимові.
– Авжеж, вибач, Патриціє. Я негайно накажу Аші. Не хвилюйся. Це забере лише декілька хвилин.
У відсутність дядечка місіс Хептон дещо нахилилася до новоявленого небіжа.
– Петре, вас не надто шокує те, що якась собі старушенція раптом звалюється просто з неба та накидається вам у тітоньки?
– Де там, анітрохи. Радше навпаки, це неабияка честь для мене, якщо ви й справді станете мені тітонькою.
Тітонці Патриції не вдалося приховати, що вона розчулена.
– Це все через відчуття, ніби ми віддавна знайомі. Бачте, ви напрочуд схожі з вашим дядечком, коли він був завстаршки, як ви зараз.
– Здається, я вже це чув.
– Ви нагадали мені роки, коли і я була того ж віку. Розумієте? – вона наче благала про поблажливость. – Найдорожче, що у мене з Джонатаном залишилося у цьому житті – спогади. Вам поталанило їх збудити. Тож не дивуйтеся та не судіть нас занадто суворо. Якщо не сьогодні, то колись у майбутньому ви безперечно зрозумієте нас.
Вона прибрала колишню поставу, вдруге зачувши дядечкові кроки.
– Про що це ви тут шепочетеся, дозвольте запитати?
– Про добрі, старі часи, – ухильно відповіла за обох місіс Хептон.
Аша підкотила столика, заставленого наїдками. Максим спробував відгадати з її вигляду, чи пам'ятає вона, що сталося коло підвального вікна. Проте Аша уникала дивитися у його бік. Це можна було сприйняти двозначно: або ж вона боїться себе виказати, або ж попросту вирішила викинути його з думки!
– Дякую, Ашо, – зупинив її дядечко, щойно вона заходилася розставляти прибори. – Ти вільна, можеш собі йти.
Дядечко сам розілляв у келихи червоне бордо року 1949-го.
– Старе вино, старі часи, – зауважив він, з виразною насолодою зробивши перший ковток. – Одне й друге починаєш цінувати лише з плином років. Так, Цейлон вже не той.
Попри те, що вже двадцять років від оголошення незалежності острів звався республікою Шрі-Ланка, дядечко не зносив такого нововведення й надалі називав усе це словом Цейлон. Добрі, старі часи.
– Наступ цивілізації змітає на своєму шляху поспіль усе. Поглянь, Петре, на цей океан, на берег, на пальми, на первісну красу, що тебе оточує. Запам'ятай усе якнайкраще. Бо колись тут пройде бульдозер, та від усього цього й сліду не залишиться. Байдуже, виросте на зміну фешенебельний готель чи закладуть графітовий кар'єр. Я обрав це місце, аби відбути залишок своїх днів у тиші та спокої. Позаяк воно, мабуть, чи не єдине, куди ще не долітає відгомін сучасної індустрії. Тут пальми сягають у висоту тридцяти метрів, з їх деревини ще виготовляють пергамент, а листя інших використовують на крівлю хатин. Чи відомо тобі, що баньян, індійський фікус з цейлонських джунглів цілком міг бути свідком Різдва Христова? Тут савани належать леопардам, джунглі – слонам, а в річках хазяйнують крокодили п'ятиметрової довжини. На землі тебе підстерігають змії, скорпіони, ба навіть сухопутні п'явки – свого часу англійські солдати десятками гинули від них: заснувши на траві, вони більше не прокидалися. Та зрештою, чого ще бракує самотній людині на схилі віку? Сподіваюся, ти мене розумієш. Затишний куточок. Райський куточок. Усе, що залишилося від раю.
– Джонатане, пам'ятаєш, як це було, коли ти вперше притягнув усіх нас сюди? – захоплено підхопила тітонька Патриція. – Ми з Генрі тоді були щойно заручені. Генрі шукав затишну бухту на індійському узбережжі. Він вже тоді налагоджував стосунки з індокитайськими контрабандистами, авжеж? – чи то вона дядечкові нагадувала, чи то Максимові пояснювала. – Дрібні суденця вивозили контрабанду з Бірми й Таїланду, та навпаки. Вони потребували перевалочної бази для операцій з Європою. Саме тоді ти запропонував Цейлон. Ми вирушили у плавання на яхті, яку Генрі винайняв у Мадрасі. Щоправда, на той час я і гадки не мала про його наміри. Я була переконана, що він влаштував цю поїздку задля мене. О, яка ж я була наївна!
– Та щойно зійшла на цей берег, як відразу ж запевнила, що звідси ані руш!
– Я так сказала? – здивувалася вона. – А я гадала, що мені це збігло на думку пізніше, коли ти виплеснув шампанське до струмка, а натомість келихом зачерпнув води й простягнув мені зі словами: «спробуй, яка вона на смак».
– Ти ще пам'ятаєш нашу подорож на плоту?
– Хіба я могла забути? Ми зв'язали його з пальмових колод, ти обіцяв захоплюючу екскурсію.
– На те воно й вийшло!
– Ну, якщо ти про те, як, наскочивши на пороги, він розлетівся на гамуз, і я мало не потонула у вирі…
– Але ж я ж тебе врятував! Люба Патриціє, ти маєш мені за це бути вдячна!
– Ні, ви лише на нього погляньте, він ще й подяки моєї домагається! Цілісіньку ніч ми просиділи удвох на якомусь безлюдному березі, тремтячи від страху, що будь-якої миті з'являться хижаки та розшматують нас на клапті!
– Ти перебільшуєш. Нам нічого не загрожувало, адже я розпалив вогнище…
– Авжеж, сірниками, які я тобі дала. Ти навіть про це не подбав, вирушаючи у подорож. Що б ти робив, коли б не я?
– Зате я пригостив тебе плиткою шоколаду. І, якщо мені пам'ять не зраджує, тоді ти визнала, що це був найсмачніший шоколад у твоєму житті.
– Бо я була голодна, – гнівно відказала місіс Хептон. – Якби ти запропонував мені смажену змію, гадаю, що і в такому разі успіх був би гарантований.
– Шкода, що тоді я про це нічого не знав, – багатозначно зауважив дядечко.
– Аякже! Тобі недосить того, що з нами трапилося? Та коли б Генрі не вирушив удосвіта нашими слідами, найпевніше, від нас би самі кісточки й залишилися! І гарний же вигляд я мала у напівзітлілій сукні! Ба навіть не сукні, бо ж вона радше стала схожою на фартух, так, саме, на фартух! Уявляю, якої думки він мав бути про свою наречену!
– Якби ти не сушила його так близько до вогню, воно б не зайнялося!
– А не поїдь я з тобою на цьому злощасному плоту, й зовсім нічого б не сталося!
– Патриціє, але тоді про що б ми зараз з тобою згадували?
– Маєш рацію, – відсьорбнувши з келиху червоне бордо 1949 року, зітхнула місіс Хептон. – Петре, вам ще не наскучили наші розмови? Здогадуюся, як це має бути обтяжливо, вислуховувати сповідь людей старечого віку! Терпець вже на межі, а вони ніяк не вгамуються! Ви вже даруйте нам.
– Пусте, тітонько…
– Мій любий небіжу!.. – вона настановчо поплескала його по руці.
Аша викотила на терасу ще один столик. Допоки вона міняла страви, Максим за нагоди крадькома спробував спіткати її погляд, та Аша досі так само ховала від нього очі. Зате цю гру не проминула усюдисущою увагою місіс Хептон. Не далі як за хвилину після відходу дівчини вона, куштуючи страву, на мить затримала шматочок у роті, а тоді раптом зауважила:
– До цієї підливки брак перцю. Ні, приготована вона, хоч і що кажи, бездоганно. Та я шаленію за гострими стравами. Шкода, що Аша вже пішла. Петре, зробіть ласку своїй тітонці…
Максим негайно схопився на ноги.
– Я залюбки принесу, тітонько.
– Та прослідкуєте, аби він був дрібно розтертим. Дуже дрібно, – підкреслила вона.
– Не турбуйтеся, тітонько. Все буде як слід.
Двері на кухню були відчинені навстіж. Аша метушилася біля плити, від якої шугала щільна пара. Максим підійшов та сперся об край посудомийного столу, анітрохи не переймаючись її заклопотаним виглядом.
– Як ти тут опинився? – запитала вона, не полишаючи праці.
– Місіс Хептон вважає підливку за недосить гостру. На її прохання я маю принести перцю.
Аша зазирнула усередину печі, де у неї пеклося тісто, потім дістала жменю перцевих зерен та сипнула до машинки для молоття.
– Довше, довше мели, – повчально підказав він, коли вона вже налаштувалася висипати помел. – Я обіцяв місіс Хептон доглянути, аби перець був ретельно помелений.
Цього разу вона відзначила його більшою увагою. Він поквапився удати, ніби його зацікавила стеля.
Аша з виляском виставила перед ним наповнену перечницю. Не помічаючи перечниці, Максим крадькома вкинув до рота випічку з кришталевої вази, що у ній печиво різних форм виклали симетричною мережкою.
– Бачу, ти не надто поспішаєш, – закинула вона.
– Місіс Хептон навмисне це вигадала, аби побути наодинці з дядечком, – він мав би сказати: «аби я міг побути наодинці з тобою». А позаяк Аша не відповіла, провадив далі. – Вони там навперебій удалися до спогадів. Для цього я їм не потрібен. Як на мене, їх поєднувало щось більше за дружбу. Ти так не вважаєш?
Аша байдуже знизала плечима.
– Цілком можливо.
– Послухай! Чим ти займаєшся, коли закінчуєш роботу? Адже у тебе буває вільний час?
– Буває. Я готуюся до іспитів. Мушу здобути освіту. Без цього мене не візьмуть на пристойну роботу.
– Я міг би тобі допомогти.
– Маю сумнів. Іспити сингальскою, ти й двох слів не зліпиш.
– Ну гаразд. У такому разі, може, попросту пошвендяємо? Зникнемо удвох, щойно тітонька поїде геть. Ти покажеш мені околиці. Як, згода?
– Кажеш, тітонька? Вона що, теж твоя родичка?
Очманілі іскорки промайнули в очах Максима. Знала б, про що питає.
– Авжеж!
Він поткнувся за наступною порцією випічок. Цього разу вона зауважила.
– Що ти робиш? Негайно облиш!
Вона обурено відібрала у нього вазу. Попри її супротив, він зухвало вихопив печиво просто з-під її руки.
– Будь ласка, цього не слід чіпати!
– Більше не чіпатиму, – пообіцяв Максим з напханим ротом.
Допоки вони змагалися у спритності, молоко, скипівши, полилося через вінця й загасило вогонь.
– Це все через тебе! – мало не плачучи дорікнула Аша. – Забирайся геть!
– То як щодо прогулянки?
Аша врешті усвідомила, що доля десерту цілком залежить від того, чи позбудеться вона Максима, тож спрямувала на нього геть усю увагу.
– Твій дядечко цього не схвалить.
– Тобто, як це не схвалить?
– Він буде проти, аби ми виходили за ворота. Я ж не повинна виходити без його відома.
– Оце так новина! – з подиву він навіть припинив жувати. – А як же Хартія прав людини? Мені ввижалося, дядечко марить серединою цього століття, а не минулого.
– Так, але…
– Ашо, послухай. Врешті-решт, як його небіж, я ж у змозі взяти на себе відповідальність.
– Маю сумнів, – уперто правила вона своєї. – Однаково доведеться запитати у нього дозволу.
– Ну гаразд, – зітхнув Максим. – Біс із нею, з цією прогулянкою. Ми що інше вигадаємо. Щось цікавіше. Як ти вважаєш?
– Певна річ! Та зараз, благаю тебе, повертайся на терасу. Бо як ні, твій дядечко гадатиме, ніби ти затримався через мене.
– А хіба це не так?
– Петре! – змолилася вона.
– Ти, здається, маєш до нього острах?
Аша змовчала. Максим сприйняв це за підтверждення, та лише криво посміхнувся.
– Тобі час йти, – вона тицьнула перечницю йому до рук. – Тримай свій перець та йди вже геть!
Дядечко з тітонькою любо-мило собі теревенили. Максим встиг розчути декілька останніх фраз. Йшлося начебто про кіно.
– О, Джонатане, цей епізод ти зіграв напрочуд блискуче! Сам Радж Капур міг би тобі позаздрити.
– Радж Капур?! – на дядечка щось враз напало, він розлютився, заходився бризкати слиною та вимахувати руками. – Ця мавпа?! Ти ще порівнюєш мене з ним!
– Вибач, я лише хотіла…
– До дідька твої перепросини! Не важся більше згадувати за моєї присутності це ім'я!
– Гаразд, обіцяю більше не згадувати про нього. Заспокойся, любий. Тобі не слід хвилюватися, – вона озирнулася на звук кроків та радо повідомила. – А ось і наш Петро!
Дядечків гнів випарувався, немов і не було.
– Сідай, Петре, – повагом хитнув він головою, вказуючи на стілець. – Тебе не було довгенько. Отож у твою відсутність ми встигли дещо обміркувати, це стосується тебе. Тітонька Патриція впевнена, що у тобі криється неабиякий акторський талант. Я лише приєднуюся до її думки.
Максим трохи не сів поза стілець. Аби не виказати себе, він заховав під скатертину руки, що раптово затремтіли. Дядечко провадив далі.
– Ми вважаємо, що тобі слід спробувати свої сили. На початку, звісно, у невеличкій сцені, і, як на мене, я вже знаю, у якій. Дебютуватимеш тут, а відтак глядачів буде небагато. Не турбуйся, я тебе сам підготую.
Максим ще не знав, зітхнути йому з полегшенням чи навпаки, забити на сполох, бо дядечко, судячи з усього, втягував його у чергову авантюру. Та ще й промовляв з такою упевненістю, ніби його виступ на сцені справа вирішена. Максим розгубився.
– Але ж, стрию… Усе це настільки несподівано. Не знаю, що й казати.
– А тобі й не треба нічого казати. Ти тільки спробуєш, більшого від тебе не вимагається. Обіцяю, матимеш зовсім маленьку роль. Майже без слів. Аша тобі приграє. Переконаний, ти легко упораєшся.
– Тітонько... – він було звернувся за допомогою до місіс Хептон, та вже з виразу її обличчя здогадався, що та на дядечковому боці.
– Любий мій, ваш обов'язок це зробити, – втрутилася вона. – Хист нікому не дозволено занапащати. Додайте ваш вік, та й не кожному так щастить на вроду, тож, гадаю, немає підстав непокоїтися.
– Ви вважаєте, що я дам собі ради? – запитав він ослаблим голосом.
Проте дядечко й слухати нічого не бажав.
– Щойно ти побачиш сценарій, як відразу ж мине острах. Петре, я дуже на тебе покладаюся, – додав він, тим самим даючи на здогад, що умовляння марні.
Стоячи на ганку, місіс Хептон по-родинному приклалася нафарбованими губами до щоки небіжа.
– При нагоді зробіть мені візит, мою віллу ви зустрінете не доїжджаючи Кирінди. Буду рада вас бачити.
Дядечко обійняв її по-братньому, поцілувавши в обидві щоки. Та власноруч відчинив дверцята автівки.
– А мені він сподобався, – прошепотіла вона на вухо дядечкові тієї миті, коли він її обіймав. – Він такий милий і так схожий на тебе.
Кабріолет описав дугу навколо квітника з орхідеями. На прощання тітонька вкотре посміхнулася небіжові. У відповідь Максим змахнув рукою. Авто зникло за поворотом алеї, а він так і не спромігся відгадати, що ж вона сказала дядечкові наостанок. Слів він не розчув, та з очей здогадався, що мова йшла саме про нього.