ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ПЕРШАЧАСТИНА ПЕРША (1)Великий заводський годинник показував чверть по десятій. Хоча всім було оддавна відомо, що відставали вони вже хронічно, нікого це не бентежило, включно з дирекцією гути, яка вважала за краще не помічати подібних дрібниць. За ним визначали початок робочого дня, а проте навіть коли й за цим відстаючим годинником будь-хто спізнювався до праці, вартівник удавав, ніби вони поспішають, тож відтоді єдиним завданням робітника лишалось уникнути зустрічі з керівництвом. Річ у тім, що коли підприємство налічує заледве триста працівників, то переважна більшість їх кличе один одного на ім'я, а вартівник, якому належиться доповідати про всі випадки запізнення, нізащо знайомого не скривдить. Втім, під цей час усе довкола остаточно завмирало: нероби насправді обирали приємніші місця для прогулянок, аніж під понурими заводськими стінами, а для решти давно розпочалася робітня пора. Угору ледь тягнувся віз, запряжений двійкою сонних коней; обігнавши його, до бордюру пристав чорний «Фіат» із жовтою шахматкою таксі. Для Львова 1939 року, міста із щільною забудовою епохи Ренесансу – півгодини вистачить, аби перетнути пішки, – таксі залишалося екзотикою; лише найзаможніші користувалися з нього щодня, та й то радше престижу задля. Втім, дехто Шпрехер, один з найбагатших городян та найбільший домовласник у всій Галичині, славився таким скнарою, що навіть у трамваї, кажуть, мав за звичку їздити зайцем. Дверцята, відчинившись, перекрили пів вузького тротуару. Якійсь паняньці з песиком довелося пропустити пасажира поперед себе. Щоправда, пасажир галантно вибачився, чим приємно здивував панянку, особливо по тому, як вона його встигла розгледіти. Відмінно зшитий костюм та біла сорочка з краваткою; фасон щойно умолився в Лондоні та не встиг притертися у віддаленій польській провінції. Бездоганно вичищені мешти без жодної порошинки: він що, ходив лише килимовим хідником? Накрохмалені манжети із срібними запонками визирали, коли він зводив руку, аби, наприклад, торкнутися капелюха. Ото вже ці великосвітські манери! Врешті-решт, його обличчя видалося їй настільки приємним, що вона геть розтанула. Шкода, що юнак, схоже, мав власні плани. Для заводського вартівника зовнішність взагалі відігравала вирішальну роль. Цьому й на гадку не спало б затримати приїжджого, наче якогось там бідолагу, що сподівався отримати роботу, ба навіть озватися першому. Тож юнак звернувся до нього сам. – Перепрошую, шановний! Коли мені пам'ять не зраджує, на цьому місці мала би знаходитися гута скла, – він з неминучим розчаруванням осягнув оком захаращений двір, перетворений на звалище металобрухту, ніби й не заводський двір, а задвірки якоїсь артілі. Вартівник лише підтвердив його найгірші сподівання, а відтак він запитав удруге: – У такому разі, де мені знайти пана Станіслава Зьолецького? – О, це... Кому були потрібні його докладні пояснення? Усі офіси розташувалися в адміністративному корпусі, єдиному презентабельному на тлі застарілих виробничих споруд. Та незважаючи ні на що гість терпляче дослухав до краю і подякував вартівникові не якимось стриманим кивком, а наче рівному собі. Тепер вже той був ладен сам супроводжувати його до директорської приймальної. Хоча насправді юнак досить впевнено знайшов би її, взагалі не питаючи. Здається, єдиною причиною, з якої пан Зьолецький приймав у кабінеті директора, а не у власному офісі, був простір: у приймальні була можливість влаштовувати зібрання. Певне, її і зачовгували брудними підошвами незадоволені робітники, вимагаючи підвищення платні. Умеблювання вкрай убоге. Лише двійко шкіряних крісел з різьбленими ніжками й тріснутою обшивкою плюс обметаний журнальний столик для відвідувачів збереглися з кращих часів. Через ніжки їх, мабуть, і залишили. Допоки секретарка базікала телефоном, відвідувач намагався знайти таке місце, в якому паркет своїм безжальним рипінням не глушив би слова. В одну з перерв, коли мовчав паркет, так збіглося, що секретарка, квітуча селянка з широкоскулою мармизою та могутнім торсом теж зволікала, дослухаючись голосу у слухавці. У несподіваній тиші звідкілясь долинув незвичний виск, що нагадував... Та ні, виск на загал був найзвичайнісінький. З будь-яким іншим його також у жодному разі не сплутаєш. Але щоб тут?!.. Чи, може, йому зрештою приверзлося? Та характерний виск нагадав про себе вдруге, тож гість пошукав очима джерело. Авжеж! Він не помилився: у вузькому просторі поміж столом секретарки та стіною прилаштувався кошик, напіввкритий рядниною, звідти, власне, й долинав курчати хор. Елегантна зовнішність гостя й тут справила враження. Секретарка спромоглася відірватися від телефону та прощебетала тоном, неймовірно лагідним, як на фермершу: – Слухаю пана. – Я до пана Зьолецького, – квапливо, допоки вона ладна була слухати, озвався гість. – Ми з ним ще вчора умовилися про зустріч. Повідомте, будь ласка, я маю на ім'я Мар'ян Бачинський. Він саме так і назвався: Мар'ян, а не Марьюш, як казали у Великопольщі. Галицьке виховання! Проте секретарка, навіть не дослухавши решти, заперечливо хитнула головою. – Даруйте, але у пана Зьолецького щойно розпочалася нарада. Вам доведеться зачекати. Вона вказала на кут з обідраними шкіряними кріслами. Бачинський розвів руками: що тут вдієш? – влаштувався за журнальним столиком, та, аби не бентежити фермершу, узяв до рук газету. Він пошкодував, що не умовився з Зьолецьким на певний час, хоча з іншого боку, це дозволило йому вдосталь відіспатися з дороги. Зрання він досхочу поніжився у власному ліжку, тоді як будь-які зобов'язання неодмінно внесли б нервозність. Та й куди йому, зрештою, поспішати? Він удома, це вам не Оксфорд з його стислим розкладом. Бачинський зручніше вмостився у кріслі та ліниво пробігся заголовками газетних шпальт. Преса завжди викликала у нього нудьгу. Всі перші шпальти останнім часом ряботіли повідомленнями щодо пересування німецьких військ на східному кордоні. Його не цікавила політика. Перспективному випускникові Оксфордського університету було про що помріяти, окрім політики. Нинішній рік був для нього роком честолюбних надій. Секретарка встигла упоратися з телефонною розмовою, жодним чином не діловою, та враз із криком: «Най би ті шлях трафив, де цей Зьолецький?!..» – до приймальні влетів збуджений молодик у засмальцьованій робочій куртці. Ігноруючи присутність стороннього та не добираючи виразів, хлопець пообіцяв задушити когось із адміністрації. Нечувано: ці нинішні кандидати в небіжчики зважилися урізати йому розцінку! Тут вже не до ввічливості, певна річ. Бачинський рішуче відклав газету, звівся на ноги та пояснив, що воліє прогулятися цехами. Робітник замовк на півслові та очманіло втупився у відвідувача: а цей звідкіля ще взявся? Навіть не поглянувши у його бік, Бачинський байдуже пройшов повз, але ще й двері не встиг за собою причинити, як ззаду посипалася добірна лайка. Насправді йому надто вже кортіло оглянути виробництво – хлопець був лише за привід. Він запитав дорогу у зустрічних робітників, ті вказали на гвинтові сходи. Зішовши нагору, він щосили штовхнув важкі металеві двері, за якими його відразу ж обдало потоком гарячого повітря. У цеху було похмуро й спекотно, та це його не зупинило. Очі звикли до напівтемряви, у якій крізь шпаринки у печах виблискувало полум'я. Він побачив, як робітник, підчепивши раму гаком, витягує з печі доконане скло. Живе, воно ще переливалося червонявим світлом. А можливо, це був лише відблиск вогню, хтозна? Бачинський скинув піджак та наблизився печі. Робітник його помітив. Зиркнув скоса, та змовчав, відвернувся й продовжував займатися своєю справою. Лише кректанням дав на здогад, що його бентежить присутність стороннього. Від печі тягнуло палом. Бачинський поволі послабив краватку й розстебнув коміра, та що з того! За хвилину його потягнуло на свіже повітря, та він встояв. Ці люди витримують тут по вісім годин, йому стало соромно. – Спекотно! – зауважив він лише, носовичком витираючи піт. – Чому б не відчинити вікна? Що то за робота, цілісінький день працювати отак, без вентиляції? Робітник скрушно хитнув головою. – Нема на це ради. Печі вистигнуть, не витримають протягу. Не відчувши ворожості, Бачинський наважився зробити наступний крок. – В кожному разі не завадило б дещо світла. Може, варто було б відхилити штори? Цього разу він таки схибив – коли збагнув це, було запізно. – У пітьмі видно скло, як воно плавиться, – поблажливо розтлумачив робітник, чоловік в літах, з досвідом за плечима. – Світло лишень заважає. Та й загалом, справжній склодув воліє працювати вночі. «Але ж і бовдур з мене», – вилаяв себе Бачинський та зашарівся. Втім, бовдур бовдуром, а прихильність цієї людини він вже майже здобув. Людям куди більше до вподоби наставляти інших, аніж самим вислуховувати мораль, а той, хто прагне їх принизити, нехай краще готується відчути презирство на собі. За плечима пролунав гуркіт: робітники котили тачку з вугіллям. – Агов! На бік, прошу пана! Бачинський здогадався, що вигук мав до нього безпосередній стосунок. Вантажників підтримав склодув. Проти власної волі ці люди вчинили саме те, що від них і вимагалося: нагадали йому про глибоку прірву, що пролягала поміж ними. Та вони й гадки не мали, до чого це призведе. Бачинський відреагував з точністю, та навпаки; вони лишень під'юджили його. Вмить він зірвав із себе білу сорочку з срібними запонками та підперезався ганчіркою, що підхопив з підлоги. Робітники роти пороззявляли від подиву. Скориставшись з нагоди, Бачинський підхопив тачку й штовхнув поперед себе. Вантажники, схаменувшись, допомогли хіба що виштовхати її нагору, на місток, з якого засипався бункер. Побачивши таке, склодув сам запропонував йому відчинити заслінку. Бачинський стояв біля ринви, що нею у топку скочувалося вугілля, захоплено орудуючи шуфлею. – Коли ваша ласка… – запитав він дозволу, щойно настав час тягнути скло. Він відчинив піч. Оголені руки обдало палом, Бачинський з зойком їх відсмикнув. Склодув вкупі із вантажниками, що спостерігали ззаду, голосно розреготалися. Однією рукою склодув простягнув йому робочу куртку, іншою – цупкі рукавиці: – На ось, спробуй ліпше з цим. Бачинський почервонів, усвідомивши власну помилку. Аж раптом розсміявся услід за робітниками. Чи то в нагороду, чи то в утіху хтось дружньо поплескав його по плечу. – Байдуже, хлопче. Усі через це пройшли. Посміхаючись, він не зауважив худеньку дівчину з текою в руці – першим її помітив склодув. – Чого тобі, Юстинко? – поцікавився той привітно. У брезентовій куртці, увесь забруднений сажею, Бачинський жодним чином не вирізнявся зпосеред робітників. Навіть волосся, зрання змащене брильянтином, встигло розтріпатися й вільно спадало на лоб. Щоправда, йому самому це не збігало на думку, отож залишився вкрай незбагненим погляд, котрим його обдарувала дівчина. У тому, що він збудив до себе цікавість, нічого, зрештою, несподіваного не було. Нова людина, у тому ж віці, що й вона, тоді як решті не даси менше сорока. Інша річ, що її погляд був геть позбавлений скутості, природної, як він вважав, під час першої зустрічі з незнайомцем. Ці люди теж перевірили його на образливість, перш ніж поплескати по плечу. Вона ж одразу, без усіляких там передмов визнала його за свого. Бачинському це видалося доволі незвичним. Та одного він не врахував: дівчина побачила його у колі своїх. Вона механічно перенесла на нього все, що її пов'язувало з ними. Саме це він спустив з ока, а відтак її безпосередність надзвичайно його заінтригувала. – Не поспішайте розходитися по зміні, – озвалася вона, із запізненням відірвавши очі від Бачинського. – Маю вас попередити, що сьогодні буде розрахунок. – Оце так новина! – зрадів склодув, показово витираючи губи та підморгуючи вантажникам. – Отож, посидимо ми сьогодні у «Шинкарі», та не лише за кухлем пива. Треба було бачити його очі: ще й не пив, а вони вже осовіли. – Дякую тобі, Юстинко, що попередила. Дай-но я тебе за це розцілую!.. – він вже й руками її обхопив, не збираючись, мабуть, кидати слова на вітер. – Та не бійся, твій профспілковий бос ні про що не довідається! Він був за неї рази у два старший, тож сам по собі жарт виглядав безневинним. Та її зачепила згадка щодо профспілкового боса. – Який ще мій! – обурилася вона, ухиляючись від його незграбних обіймів. – Самі дурощі у вас на гадці, пане Миколаю, клепаєте язиком, немов крамарка на базарі! Останні слова пролунали роздратовано. Склодув знітився. – Та чого ти, справді, на мене напустилася? Що всі кажуть, те я і повторюю. Ото вже недоторка, слова зайвого не зрони! Дівчина показово пирхнула, що більше скидалося на примирення. На сам кінець зиркнула востаннє у бік Бачинського, розвернулася на підборах та вибігла з цеху. Однак тієї ж миті у двері вдруге поткнулася її голова. – Агов, ви там! Годі вам теревенити, сюди Терех прямує! – Мерщій до роботи! – враз скомандував склодув та додав, звертаючись до вантажників. – Нумо ви, за тачку, та – гайда звідсіля! Хутко, аби я вже вас не бачив!.. Він натягнув рукавиці. – Славне дівча! – зітхнув він, мрійно завівши очі вгору. – Бігме, не пара вона йому. *****– Марьюшу! Бачинський озирнувся на голос. Він побачив поважного юнака у строгому костюмі, в окулярах та з зачіскою банківського службовця; з нагрудної кишені скільки належить стирчав край носовичка. Ще зо два роки тому, коли Бачинський приїжджав на канікули, це був худорлявий хлопчина, неохайний, зате ласий до забавок та сміхотливий. Бачинський не йняв віри власним очам. – Гжегож?! Ти став таким... поважним. Тебе й не впізнати! Той критично озирнув Бачинського від потилиці до п'ят. – Гм… Тебе також. Бачинський простежив за його поглядом та дружньо поплескав товариша по плечу. – Ми з тобою, наче марктвенівські принц та жебрак, що обмінялися місцями. – Пані Ханна мені розповіла. Що ти тут робиш? Не встиг з'явитися, а вже заграєш з робітниками? Хитрун! – Терех насварився пальцем. – Облиш! Хіба ти сам не з робітничої родини? Треба ж і мені колись спробувати. – Ото й годі з тебе! Знімай це лахміття. Все добре, коли в міру. Зараз я відведу тебе під душ, а тоді поїдемо в «Ренесанс», – нагадування щодо робітничої родини він проігнорував. – А ти вже й начальницьких звичок встиг нахапатися! – Та гаразд, поїхали! – знизив тон до прохального Терех. – Скільки років ми з тобою не бачилися! – А до речі, відколи це ти обідаєш у «Ренесансі»? Через «Ренесанс» пройшла уся міська аристократія. Гжегож у «Ренесансі»? Неймовірно! Замість відповіді Терех зненацька посміхнувся лукаво. Бачинський почав впізнавати в ньому колишнього приятеля. – Гаразд, чого вже там! Ти тут господар. Веди під душ! Допоки Бачинський під струменем теплої води відмивався від сажі й вугільного пилу, Терех з-за переділки переповідав останні львівські плітки. Ледве він збагнув, що Бачинський його не слухає, як у серцях зронив понуро: – Тобою бувши я б мандрував собі на втіху Європою та навіть на гадці не мав повертатися у цей Богом забутий закуток. Отут-то саме Бачинський і довів, що, навіть не слухаючи, чує він усе пречудово. – Помиляєшся! – заперечив він з несподіваним ентузіазмом. – Я ще дамся вам взнаки, побачите, що можна зробити у цьому закутні. – Заснуєш яке-небудь товариство шанувальників свинини? – провадив Терех у тім самім дусі. Ігноруючи знущання, Бачинський додав: – Та щодо Європи теж помиляєшся. Я не такий багатій, як ти собі уявив. Монте-Карло мені не по кишені. – Бідний Марьюш! Бідолаха Марьюш! Йому доводиться самому заробляти собі на шматок хліба! Бачинський навпомацки перекрив кран душу. У приміщенні запанувала тиша, та лише поодинокі краплі далі бубоніли по кахляній підлозі. – І це промовляє Хаммер у третьому поколінні! – продовжував Терех, тримаючи напоготові рушника. – То ось до чого ти хилиш, – похмуро відреагував Бачинський. – Та годі тобі, ліпше я стану склодувом! Любий мій Гжесю! Дарма ти згадав Хаммерів! Адже тобі відомо, моя родина розірвала з ними чверть століття тому й відтоді не підтримувала жодних стосунків. – Але ти – інша річ. – Так вважаєш? Мій дід бодай би телеграму надіслав з нагоди мого народження! Колись моя мати закохалася в галицького фабриканта, з яким познайомилася у Відні на промисловій виставці. Прийом виявився занадто нудним для обох, вони пішли спільно та відтоді вже не розлучалися. Дід, навпаки, зроду не був романтиком. Він не погодився з вибором доньки та позбавив її власної підтримки. Вочевидь, все вийшо на краще. Моя сім'я жодного разу не потрапила в залежність від Ленза Хаммера. Підозрюю, що це на прикрість йому батьки виховали мене як греко-католика, про що я анітрохи не шкодую. Цю історію за його плечима Терех чув неодноразово. – Мені здавалося, час мав би зробити з тебе прагматика. – Бачиш: я залишився собою та неймовірно цим пишаюся. А щодо моєї родини... Батько був скорше політиком, аніж бізнесменом. Щиро кажучи, моя мати пошлюбила нікчемного підприємця, принаймні в цьому Ленз Хаммер не помилився. На рівному місці дозволити розорити себе конкурентам! Можливо, й не годиться так казати про батька, але… Втім, дещо мені зрештою залишилося: це земля в Австрії від матері та ще дев'ятнадцять відсотків акцій гути. Не контрольний пакет, та принаймні вони дають мені право засідати у раді директорів, а це вже непогано. За їх допомоги я маю на меті перевернути тут все догори дригом. Незабаром ви всі побачите, чого насправді вартий рід Бачинських! Витираючи голову рушником, він і не помітив, як його приятель стривожено наморщив чоло. – До речі, адже ти маєш знатися на тутешніх інтригах, скажи: є у них хто-небудь на знаку на пост виконавчого директора? – Марьюшу! Адже тобі лише двадцять три роки. – То й що! – гмикнув Бачинський. – Теж мені, перешкода! – Але ж їм понад шістдесят… Знав би ти, як вони дивляться на наше покоління! Усі вони там консерватори аж до самих кісток. – Ні, Гжегоже, не ухиляйся. У живі очі кажи: є у них кандидатура на затвердження, чи ні? Той неохоче знизав плечима. – Не чув. – Чудово, отже, нікого! Ну, а ти хоча б мене підтримаєш? – Жартуєш? Я і без того усім зобов'язаний твоєму батькові. Коли б не його заступництво, не бачити мені стипендії, а з нею пропащий був би мій диплом, та й уся моя кар'єра також! – Гаразд, гаразд, я і справді жартома запитав, а ти вже й брови насупив! Грюкнули вхідні двері, з-за переділки долинув тупіт ніг. Терех визирнув у передбанник. – Гей, ви там, зачекайте зовні! Робітники заремствували, та Терех удруге віддав наказ, тож ті врешті-решт підкорилися, нехай і скрегочучи зубами. – Варто їм затримати розрахунок, як вже підводять голови. Врахуй це, коли маєш на меті стати виконавчим директором. Він зиркнув на приятеля. Бачинський щойно почав одягатися. Терех критично похитав головою. – Бракувало ще, аби згодом вихвалялися, буцімто бачили родимку у свого директора у найпікантнішому місці! Бачинський розсміявся. – Годі тобі, ти стаєш снобом, Гжегоже! – Це вже не снобізм, а збереження елементарної дистанції поміж керівником та підлеглими. Мир – павутиноподібні ієрархічні сходи, де кожному належить власна щаблина. – Натяк на мою сьогоднішню пригоду? Терех визнав за можливе дещо поступитися. – Іноді це буває корисним. Найвизначніші люди час від часу обіймалися з народом. Головне, аби врешті це не перетворилося на звичку. Народ повинен дивитися на своїх лідерів знизу догори, не інакше. – А ти? – раптом запитав Бачинський. – Які у тебе наміри? – Та... я б навіть і не мріяв про подібну кар'єру, – пробурмотів Терех. Бачинський поглянув на нього здивовано. – Але ж я не про це. Терех зніяковів ще більше. – Звісно! Вибач, захопився. Таке зі мною трапляється. На губах Бачинського вдруге заграла посмішка. – Авжеж! Захопився, поза сумнівом. Вони вийшли до передбанника. Робітників не було. – Отже, в «Ренесанс»? – запитав Терех. – Нізащо! Я прийшов на власний завод не для того тільки, аби прийняти душ. Зараз – просто до Зьолецького! – Отож і далася тобі ця гута! Не хвилюйся, нікуди вона не втече! – Дотепер я бачив її лише зовні. Настав час дізнатися, яка вона зсередини. До Зьолецького! Терех розчаровано знизав плечима: – Річ твоя! – та зняв з вішака приятелів піджак. – Гаразд, ходімо до Зьолецького! |