ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ПЕРШАЧАСТИНА ПЕРША (4)Секретарка, більше схожа на фермершу, зустріла Бачинського навстоячки, розчулено схрестивши руки у себе на грудях. – О, пан у такому молодому віці! Приємно буде працювати під керівництвом пана, – мабуть, вона вже все про нього знала, тож розмовляла українською, а не польською, залишивши за собою лише звичне звернення у третій особі. – Пан може цілком на мене покластися. Будь-які питання! – Авжеж, неодмінно, – пробурмотів Бачинський. – Ви такі люб'язні! Дякую вам! «Треба буде якнайшвидше спекатися цієї доярки», – пообіцяв він собі на порозі свого кабінету. Терех з'явився привітати нового виконавчого директора. – Слухай-но, звільни мене від цієї примадонни, – застогнав Бачинський. – Їй коромисло б у руки! Щойно вона з'являється на моєму шляху, мені одразу ж кортить стати невидимим. – Не турбуйся, ми підшукаємо їй яку-небудь посаду з підвищенням. – Невже так важко було знайти гарненьку дівчину років двадцяти із стрункою поставою та приємними манерами? – Блондинку, брюнетку? – Що? – Я запитую, кого б ти волів за краще бачити на її місці. Секретарка поміж тим цілком безтурботно теревенила телефоном, розповідаючи, який у них з'явився цікавий молодий директор. – Час тебе представити персоналу, – нагадав Терех. Та в його очах Бачинський повівся доволі дивно. – Ні, ні! – поспіхом заперечив він. – Ще зарано. Терех здивувався, однак лише знизав плечима: – Гаразд, як бажаєш. Тобі видніше. – Досить і того, що мене знає керівний склад, – додав зніяковілий директор на своє виправдання. – До речі! – пригадав він, удруге повертаючи собі ініціативу. – А що робітники, не вимагають підвищення платні? У Тереха виникло тривожне передчуття. – Наскільки мені відомо, ні, – відповів він, силкуючись нічим себе не зрадити. – Дивно… Бо щодо мене, то я чув якраз зворотнє. Скидається на те, що вони мають на меті розпочати страйк. Передчуття передчуттям, а Терех вухам власним не йняв віри. Звідки Бачинський дізнався?! – Хто тобі таке казав? – поцікавився він з удаваною байдужістю. – Хіба не однаково? – Бачинський знизав плечима. – Чув, та й по всьому. Ні, він не зізнається. – Нехай ідуть працювати, – зронив Терех роздратовано. – Я сам з такої ж робітничої сім'ї, а свого досяг не на трибуні. Проте цим горлопанам аби з шинку не вилазити, привід завжди знайдеться. З вікна було видно, як на протилежному боці вулиці якийсь недоумкуватий годував голубів. За цим заняттям Терех бачив його щодня в один і той самий час. Він з'ясував, що той у лавці купував крупу, яку згодом жменями розсипав по тротуару. Голуби збиралися навколо нього зграями. – Турбота про жебраків – шлях в нікуди, – продовжував він, стоячи коло вікна. – Вони плодяться наче голуби, не замислюючись про майбутнє. Ні! Світ так влаштований, що кожен має сам піклуватися про себе. А якщо ти зрештою підеш супроти природи, вона відплатить тобі так само, як і голуб, що притягне за собою пташенят на годівлю. І так без краю. Рано чи пізно, а таки доведеться полишити їх напризволяще. І коли це буде голодна смерть, то ти приречеш до неї вже не одного, а десяток своїх вихованців. Ось до чого призводить твоя гуманність! – Ти це про мене? – здивувався Бачинський. – Та ж я на разі нічого не стверджую. – Мабуть, я випереджаю події, – визнав Терех. – Та як би там не було, а більшість робітників – ледарі. Спробуй надати їм зайвий вихідний, але таким чином, щоб охочі мали змогу попрацювати. Як на твою думку, кого буде більше: тих, кому потрібні гроші, чи, може, тих, кого влаштовує існуючий стан речей? Боюся, відповідь очевидна. А отже, і розцінки вони вимагають підвищити не тому, що їм обмаль платять, а через те, що мріють менше працювати! – Терех звів дух. – Перепрошую, та щоразу, коли я вислуховую їхні претензії, мене починає нудити. Бачинський поклав руку йому на плече на знак співчуття. – Якщо не помиляюся, це ти відповідаєш за виробництво? Терех нашорошився. – Авжеж, я… А в чім річ? – Отже, зведення по цехах у тебе? – Звісно, у кого ж іще. По ним щоранку я доповідаю Зьолецькому. – От і чудово! Відтепер доповідатимеш передусім мені. – Добре, Марьюшу! Як скажеш. Терех відвів погляд. Так! Дарма він послухав Зьолецького та перший не розповів Бачинському про страйк. На Зьолецького покладатися більше не слід. Його час скінчився. Бачинський змовк. Терех зібрався йти геть. – Гаразд, не відволікатиму тебе. Якщо знадоблюся, твоя секретарка миттю мене знайде… Так, так, пам'ятаю! – миттєво відреагував він на те, як Бачинський театрально вхопив себе за горло. – Нова секретарка! Неодмінно! Покладися на мене. *****Одну по одній витягував Терех світлини, добуті з архіву. Бачинський брав до рук, невдоволено кривився та кидав у загальну купу. Терех з незворушним виглядом подавав наступну. – А ось ця? Поглянь! Чим не красуня? У відповідь Бачинський наспівував: «Серце красуні схильне до зради…» – та відправляв услід. Але у Тереха ними були набиті кишені. – Гаразд, – зітхнув він. – Я так і відчував, що на цьому все скінчиться. Ось, тримай. На стіл перед Бачинським лягло фото Юстини – нещодавнє, лише зачіска інша. Він мало не зойкнув. Терех задоволено посміхнувся. – То як? Я зрештою знаю твої смаки. Бачинський звів подих: ні, Гжегож не здогадувався. Затримавшись на фото удвічі довше, аніж зазвичай, він неохоче відправив його до решти. Обличчя Тереха вкрилося яскраво-червоними плямами. – Ні, ти мене, звісно, пробач, але я тебе не розумію. Що тобі, врешті-решт, потрібно? Адже я знайшов дівчину достоту з твого опису. Все, як ти казав! *****О шостій пополудні Бачинський йшов вулицею, на якій жила Юстина, маючи на думці лише одне: він повинен побачити її раніше, ніж це перетвориться на ману. Пристойно вбраний пан крокував бруківкою попереду нього, постукуючи тростиною об каміння. Тротуар був такий вузький, що коли дві базіки випадково зустрінуться, то, аби з ними розминутися, власне нічого не залишалося, як зійти на брук. Якийсь брудний хлопчисько підскочив з довгою рукою, та пан лише відмахнувся й попрямував далі. Хлопчисько зміряв Бачинського байдужим поглядом, досі сповненим прикрості, та відступив на тротуар. Проте Бачинський, не давши йому зникнути, гукнув: – Агов, малий! Ходи-но сюди! Пошарпаний одяг від Теклі не вселяв довіри. Хлопчисько критично стулив губи. Та врешті скорився, нехай і не дуже охоче, невдача зробила його поступливішим. – Не проти заробити двадцять грошей? Конкретна сума збудила у хлопчиська певну цікавість. Він подивився на Бачинського оцінююче – спідлоба. – А що треба? – запитав він обережно. – Бачиш отой будинок? – вказав Бачинський. – Сходи до конс'єржа та віддай йому записку для панни Юстини. – Пан сміється! У цьому будинку немає конс'єржа. – То принаймні двірник там є?.. Дізнайся у двірника, в якій квартирі вона мешкає, піднімися та віддай записку їй у руки. Бачинський миттю накидав два слова олівцем на плечі у хлопчика. Той зважив на долоні монету у двадцять грошей, почухав себе за вухом та статечно попрямував до будинку. За декілька хвилин повернувся з тією ж запискою в руці. – Її немає вдома, – повідомив він, повертаючи записку, та тільки не гроші. – Стара каже, буцім вона ще не повернулася з роботи. Бачинський поліз за наступною монетою. – На ось, тримай ще. Стежитимеш за входом, та щойно вона з'явиться, вручиш записку. – За двадцять грошей? – хлопчисько презирливо пирхнув. – Знайшли дурня! Самі стежте! – Нівроку! Маленький здирник!.. Та вже згода, ось тобі злотий. Хлопчисько з гідністю поклав блискучий кругляк до кишені штанів. – Гаразд вже, нехай і так, зачекаю на цю вашу панну. Бачинський змалював, як вона виглядає. Тоді подався до «Шинкаря», це було в десяти хвилинах пішої ходи звідси. *****Щойно Юстина наблизилася до будинку, їй напереріз вийшов сусідський хлопчисько. – Дай Боже, панно Юстино! Вона затрималася, аби відповісти на привітання. – Дай Боже!.. З якого це дива ти сьогодні такий ввічливий? – А це тому, що я на вас непогано заробив. В її очах відбилося здивування. – Якийсь псих дав мені злотий, аби я вас дочекався з цією запискою, – пояснив той, витягуючи руку з кишені. Допоки вона читала, хлопчисько взяв того на кпини: – Теж мені, багач у латках! Прочитавши записку, Юстина стурбовано зім'яла її в руках. По чому, не впустивши ані пари з уст, раптом розвернулася й заквапилася тією ж дорогою до «Шинкаря». *****Бачинський скромно сидів за столиком при стіні, в малоосвітленій частині шинку, дудлячи ненависне пиво. Його лякала перспектива потрапити під владу дівчини – власного службовця, – яка до того ж, мабуть, навіть і не згадувала про нього. Та сам же докладав зусиль, аби в цьому зав'язнути поглибше! Він потурбувався сісти обличчям до входу та щоразу з надією зводив очі, зачувши скрегіт петель. Тож Юстину він побачив, щойно вона переступила поріг. Він привітав її рукою. Вона сміливо підійшла й присіла за столик – не навпроти, а поряд. Цей знак він сприйняв як обнадійливий. Щоправда, трохи розгубився через довге очікування, та вона йому допомогла, діставши його записку. Він одразу ж почав входити в роль, та незабаром повернув собі впевненість. – Маю попередити, – застеріг він, – дирекції відомо все, про що йшлося у цих стінах. Слово в слово. Їй також відомо про ваші плани, про підготовку до страйку. Юстина скрушно похитала головою. – Пізно, – відповіла вона. Схоже, новина її не здивувала. – Як – пізно? – не збагнув Бачинський. – Сьогодні робітникам виплачували затриману платню. Та ще й пообіцяли підвищити розцінки. Певна річ, ми могли б зажадати більшого, та тепер за нами ніхто не піде. Ми програли. – Програли?! Про що ти кажеш! Судячи з того, що я чую, все вийшло якнайкраще! Жодного страйку, і до того ж ви отримали те, на що реально претендували. – Робітники, але не профспілка! Профспілка залишилася осторонь, розумієш це? – Авжеж! Тепер розумію, – іронічно всміхнувся Бачинський. – І ви туди ж! Захоплена проблемою профспілки, Юстина не зауважила іронії. – Ми здогадалися, що вони якось пронюхали. Серед нас зрадник. Ми навіть вважали, що це ти. Бачинський захлинувся ковтком пива. Вона поплескала його по спині. – Так, зараз я бачу: підозрювати тебе, це було передчасно. Ми припустилися помилки. Вибач! – Принаймні, я позбувся підозр! – До речі, як ти дізнався? На це неприємне запитання Бачинський, безумовно, чекав. – Я знаю, хто це зробив. – Ти знаєш, хто видав нас дирекції?! – Я мав би повторити? Однак коли ти сподіваєшся, що я назву його ім'я, то глибоко помиляєшся. Це було б неслушно щодо нього, позаяк він це вчинив ненавмисне, не здаючи собі справи. Втім, Бачинський злукавив, бо йому щойно довелося подолати спокусу. Насправді ім'я самої Юстини таки могло вихопитися з його уст, не опануй він себе, так йому враз відчайдушно закортіло знищити її в помсту за заподіяні страждання. Юстина вивчала його впритул. Спалах гніву в її очах поступився упокорюванню. – Гаразд, – врешті промовила вона, – однаково я тобі вірю. Щоправда, можна було не квапитися. І… не варто було витрачати злотий. Бачинський знітився. – Хлопчисько розбовкав! – Твій денний заробіток!.. Та все одно, я неабияк зворушена, – вона з лагідністю накрила своєю долонею його. Від цього дотику у нього приємно стиснулося серце. Одне отруювало: це була подяка за профспілку; він її домагався та нарешті отримав. *****Це був нижній поверх; до вікна у внутрішній дворик, забраного гратами, сонце зазирало хіба що опівдні. Сіре світло ледь наповнило кімнату із залізним ліжком, великою платтяною шафою та кахляною піччю. Не звиклий до похмурого ранку, Бачинський довго ніжився у ліжку, то розплющуючи очі, то заплющуючи вкотре в очікуванні дня. Поза тим, він страхався збудити Юстину – дарма: заснувши пізно, вона тепер спала наче бабак. Тим часом його пестило солодке відчуття розслаблення та розкутості. Виявилось, що підкорятися іноді буває у сто разів приємніше, ніж підпорядковувати собі інших. Він, чільник потужної компанії, і гадки не мав, що колись дійде такого дивного висновку. З нею він почувався геть іншою людиною, зовсім не тим, ким був раніш. Мабуть, лише з нею він і був самим собою. Вплинуло й те, що вона залишалася його службовцем. Все стало догори дригом. Ця подвійність становища і відлякувала, і водночас дедалі дужче затягувала його у свою захоплюючу гру. Юстина потягнулася. Зауваживши, що вона прокинулася, він лагідно поцілував її оголене плече та влаштувався у неї на грудях. Вона наїжачила його волосся. – Ти мій, – прошепотіла вона. Він не заперечував, щастя зробило його поступливим. – Був у тебе хто-небудь раніше? – запитала вона. – Був, так, але… Затуливши йому рота своєю долонею, вона примусила його замовкнути. – Та відтепер не буде нікого, жодної жінки, – владно зажадала Юстина, згодом уточнивши. – Окрім мене. Ніколи не належатимеш іншій. Я про це подбаю. Його розпатлане волосся лоскотало їй підборіддя. Вона потягнула носом. – Ти що, користуєшся французьким одеколоном? Це було неначе відерко крижаної води. Він злякався: правда була не на часі. Та що ж його вигадати? – З чого ти взяла? – він лише зволікав, відтягуючи мить, коли вона почне щось підозрювати. А може, й не почне, може, ще не сьогодні? – Надзвичайно приємний запах, – продовжувала вона. – Наші хлопці тхнуть попросту огидно. У тебе добрий смак… Але що це за одеколон? Не можу пригадати. Здалось би відволікти її чим-небудь… – Що тобі ще в мені подобається? Авжеж! Кращого виправдання, аби потішити самолюбність, йому вже не трапиться довіку. – Ну… ти мені подобаєшся, бо зовсім несхожий на інших. Вони брутальні, ти – ні. І висловюєшся вишукано, без лайки. Ти такий… витончений. Ті хлопці, яких я знаю, не добирають виразів, – додала вона гидливо. Його остаточно врятувало те, що з передпокою зненацька долинув грюкіт дверей та почулися човгаючі кроки під самими дверима спальні. Обоє не змовляючись заклякли в очікуванні. Щойно кроки зійшли на ниць, Юстина пояснила, виправдовуючись: – Це моя тітка. Вона зроду не вставала о цій порі. Зазвичай після мене. Вона здогадалася, звівшись, поглянути на великого годинника, що висів на стіні. Навіть Бачинський через дотик відчув, як вона здригнулася. – Боже! Дев'ята година! Хоча йому було невтямки, чому через це слід так хвилюватися. – То й що? – байдуже запитав він, потягуючись у ліжку. – Як це, що? – вона, навпаки, мало не задихнулася від обурення. – Я ж спізнилася на роботу! – Хіба? – озвався він доволі мляво, надалі не поділяючи її неспокою. Вона спустила ноги на підлогу, він спробував утримати її за руку, та Юстина рішуче висмикнула її. – Тобі, мабуть, пощастило: бачу, ти заступаєш у другу зміну, еге ж? А от мені доведеться виправдовуватись перед майстром. Який жах! – заздалегідь простогнала вона. – Уявляю собі. Вона мимоволі нагадала йому, що він склодув, і це його звеселило. Однак варто було йому згадати про обіцяні кредити на реконструкцію, як він пошкодував, що не став склодувом. Юстина вже майже зодягнулася. Озирнувшись та побачивши його досі в ліжку, вона розгнівалася. – Що ти собі дозволяєш? – А що? – Бачинський за інерцією клеїв із себе дурня. – Ти збираєшся вийти удвох зі мною чи маєш на меті залишитися в цій кімнаті й після мого відходу? У мене, здається, і без тебе буде сьогодні досить неприємностей. Докір подіяв. Він схопився з ліжка й миттю одягнувся. Юстина обережно визирнула до передпокою. Бачинський не настільки ж страхався зустрічі з тіткою, та коли вона так вважає... Із його точки зору, все це було надто кумедно. |