Головна

Книга 1

Книга 2

МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"

КНИГА ДРУГА

ЧАСТИНА ПЕРША (1)

Олесь пройшов крізь браму в металевій огорожі та закинув голову. Сонце сховалося за сіру шестиповерхову будівлю з двометровими вікнами, що кидала тінь на все просторе прямокутне подвір'я. Ряд автівок під самісінькою огорожею, та й той потрапляв у затінок, хіба що густа зелень тополь, неймовірно яскрава на тлі похмурої сірості бетону, оживала у променях ранкового червневого сонця.

Величезна будівля свого часу цілком належала науково-дослідному інститутові. Сьогодні інститут прийшов до занепаду та займав лише нижні поверхи. Решта були розпродані або здавалися в оренду. Третій забрав учбовий центр, четвертий поділили між собою дрібні фірми. Наступні два повністю викупила компанія Ващука.

Про те, що сталося, усілякі поширювалися чутки, та його це не доймало. Колишнього власника Олесь майже не знав. Бачив двійко-трійко разів здалеку, та й край. Ще б пак! Коли таке бувало, щоб пан сідав за один стіл з бідняком, котрого обдарував милостинею? Для нього Олесь був, що скринька для пожертви: можна опустити монету й відійти з чистим сумлінням.

Він пояснив охоронцеві, що йде у «Дари надр», та викликав ліфта. Охоронець мовчки дозволив йому пройти за турнікет, Олесь викликав довіру: діловий костюм, що йому коштував піврічної дієти, нова сорочка, щойно з пакунка, та краватка у тон. Зачіска зразкова, саме для часопису «Плейбой». Та він однаково хвилювався: чи справляє враження на свою користь?

Терех спершу нічого не втямив. Секретарка йому не доповіла, сама посоромилася запитати у Олеся бодай прізвище.

Олесь простягнув листа, що відкликав його з університету. Терех спантеличено уп'явся очима у власний підпис, силкуючись пригадати, що ж він таке підписував. Аж раптом збагнув.

– То ви Шайноха?!

Олесеві наче камінь із серця скотився. Йому видалося дивним, що про нього несподівано забули.

Та Олесь помилявся, насправді Терех нічого не забув. Він лише уявляв собі цю зустріч зовсім інакше. Він насупився мов чорна хмара та зціпив зуби. Надто переймаючись тим, чи відповідає він власному ідеалові, Олесь навіть не здогадувався, звідки ця похмурість.

Терех недбалим порухом відкинув листа.

– Це не до мене, – крижаним тоном зронив він, крізь напівопущені повіки навіть не дивлячись на Олеся. – Це до моєї секретарки. Надалі будете в її розпорядженні. Підійдіть до неї, вона вам все пояснить.

Тереху терпець уривався, так кортіло зігнати з нього лиск, його попросту розпирало від люті, яку він був вимушений приховувати глибоко в собі. Не маючи змоги плюнути цьому чепурунові на костюм, він докинув йому вслід:

– ...Та перекажіть їй, що розпочинаєте негайно!

Олесь повернувся до приймальні.

– Як бачите, мене спрямували до вас.

Він показав листа. Секретарці теж знадобився час, аби второпати, хто цей юнак з обкладинки «Плейбоя».

– Шайноха, – допоки вона читала, мимохідь відрекомендувався він, зважаючи, що Тереху його прізвище на загал виявилося знайомим.

– Ага! То це ти? – вона вдруге ковзнула по ньому розгубленим поглядом, аби справдити, чи не омана це зору.

Він з благодушним виглядом очікував на вирок.

– Мені звеліли розпочати негайно, – повторив він слова Тереха.

Запхавши теку під пахву, секретарка видосталася з-за столу.

– Гаразд, тоді ходи за мною.

Та ані слова поза тим. Її суворість було наступним, що його збентежило. Не на таку він чекав зустріч. Вони зійшли на поверх униз та увійшли до комори. Одразу тхнуло специфічним запахом прілої тканини.

– Це наш новий працівник. Одягніть його, будь ласка, – звернулася вона до комірниці.

Та досвідченим оком обмірила його від потилиці до п'ят. Олесь тим часом із подивом роздивлявся навкруги.

– Зрештою, ви тут і без мене дасте собі раду. Я буду поряд, у маркетинговому, – попередила секретарка, залишаючи їх удвох. Чи то попросту вирішила з кимось потеревенити, чи то справа у неї дійсно була, недарма ж теку захопила з собою.

Комірниця пересунула приставну драбину.

– Нумо, притримай.

Вона спустилася згори, притискаючи ліктем згорток.

– Прізвище?..

Щойно вона відвернулася, аби зробити запис у витратній книзі, Олесь пригнічено зітхнув та заходився знімати версачевський піджак. Терех усе віддав би, аби лише побачити його обличчя цієї миті.

*****

Комору Олесь залишив, вбраний в уніформу технічного персоналу, що складалася з чорних брюк, однотонної синьої сорочки та чорного жилета із синім написом на спині: «Дари надр». Він встиг зауважити, що управлінці одягалися, як кому до вподоби, лише обслуговуючий персонал на кшталт Олеся, рангом нижчий, зобов'язаний був носити уніформу.

З перших же кроків він почувся украй знічено, йому видавалося, ніби вона незграбно на ньому сидить, і всі довкола поза сумнівом це помічають. Хай там як, а на разі Олесь переймався лише цим.

Втім, довго блукати не довелося, секретарка мала рацію. З нею він зіткнувся у дверях, заледве побачивши табличку «відділ маркетингу».

– Вже? – вона зміряла його оком, ще більше примусивши зніяковіти. – То ходімо!

Вони повернулися на свій поверх.

– Перший твій обов'язок, – сповістила вона, – двічі на день розносити каву. Починаєш з директора, далі обходиш решту відділів. Затямив?.. Каву умієш заварювати?.. – хоча він не відповів «ні», вона заспокоїла. – Зараз навчу.

Вона показала, як слід заварювати каву, він лише розлив у філіжанки.

– Ніколи не наливай повну, – повчала вона. – Гарантія, що не проллєш на блюдце, допоки донесеш.

Він залишив тацю у приймальні, сам натомість увійшов до кабінету, обережно несучи переповнене горнятко: і чом було не попередити раніше?

Терех звів на нього похмурий погляд. Затримався на уніформі, проте й це не допомогло. Відсьорбнувши з філіжанки, враз поставив її на місце.

– Звідки вам знати, скільки я кладу цукру? – запитав він роздратовано. – Приберіть це! – рвучко її від себе попхав, тож кава розплескалася через край. – Забирайте, забирайте! І приготуйте вдруге, а цукор принесіть окремо! До моєї кави цукор більше ніколи не класти! Затямили?

Раніше він не був настільки прискіпливим, але зараз запевнив себе в тому, що цей Шайноха, незграбний, невмілий, геть усе чинитиме не так, як належить.

Вкрай збентежений, Олесь повернувся з повним горнятком. Секретарка неабияк здивувалася, їй самій була невтямки така різка зміна настрою її шефа. Проте змовчала.

Вдруге Терех нічого не зауважив – та, можливо, лише через те, що саме цієї миті був заклопотаний телефонною розмовою. Несміливо наблизившись, Олесь залишив каву на столі та одразу ж, користаючись з нагоди, мерщій ушився з кабінету. У нього з'явилася підозра, що Тереху він чимось дошкулив. А може, попросту потрапив під гарячу руч?

У приймальні йому довелося пригадати, що у нього ще цілісінька таця. А з іншого боку, це був непоганий привід налагодити стосунки. От хоча б молодий помічник юрисконсульта. Вони були майже однолітками, а проте як він тримався! Олеся насправді підкорила його невимушена манера вести розмову, навіть дим він випускав із витонченою недбалістю; Олесь пошкодував, що сам не палить. До того ж, він був при краватці, на противагу Олесеві. На дверях висіла табличка з двома прізвищами. Вочевидь, його було друге: Філенко. Сергій Філенко.

Олесь спробував посміхнутися. Треба ж привернути когось на свій бік, коли вже так склалося, що йому, хочеш чи ні, а доведеться тут працювати.

Отакої! У відповідь – крижаний погляд, додай він ще слово, і, мабуть, той залюбки виплеснув би йому каву просто в обличчя. Олесь зніяковіло позадкував.

Деякі кімнати взагалі виявилися порожніми. Втім, таємниця незабаром розкрилася. То ось у чім річ: жінки, позходившись у бухгалтерії, палили й базікали за мить до його появи.

– Нарешті й кава! – зраділа Катерина. – Сюди, будь ласка! Помираю, хочу кави!

Передусім вдихнувши аромат, далі вона не забула подякувати. Він зітхнув з полегшенням. Здається, тут його зустріли дещо краще. Він навіть помітив, що ним зацікавилися. Якась дівчина з волоссям чайного кольору відверто не зводила з нього очей. Єдина, хто не палила. Отиралася там і секретарка. Взагалі, секретарка, попри те, що їй належало за посадою, вродою поступалася більшості з них. Узяти, наприклад, дівчину з рубіновим волоссям. Її вирізняли бездоганно правильні риси обличчя. Попросту відлякуюче правильні. Бодай яка-небудь вада! Така досконалість навіть нашорошувала.

– Ви новенький? – навпростець запитала Катерина у перерві поміж двома ковтками. Два ковтки, одне затягування цигаркою. – Ваше обличчя мені незнайоме.

– Я сьогодні вперше став до роботи, – зізнався Олесь.

– Вперше, це завжди чудово, – ностальгійно проспівала Катерина.

Останній вислів призначався подругам. Про нього вона вже забула.

– Боже-світе, як мені набридла ця робота! Дівчата, час виходити заміж.

Пролунав сміх. Олесь здогадався, що на нього не зважають, та зашарівся. Ось як воно бути обслуговуючим персоналом! Ховаючи погляд, він попрямував до дверей.

– Юначе!

Він озирнувся, сподіваючись, що йому не почулося. Та й справді, до нього зверталася Катерина. Стискаючи пальцями димлячу цигарку, вона у папір поміж тим загортала недоїдки.

– Будьте ласкаві, викиньте це мимохідь.

*****

Та все ж вони чекали, допоки за ним зачиняться двері.

– То як вам цей красунчик?

– Звідкіля він лишень тут узявся?

– Це Олесь Шайноха, – струснувши попіл до філіжанки, пояснила секретарка. – Ви про нього дещо чули.

– Як, той самий?

Настала ніякова пауза. З обличчя Катерини злетів безтурботний вираз. Лише дівчина з волоссям чайного кольору вперше озвалася, мрійно примруживши очі:

– А однаково гарненький, хоч і що кажи.

– Може, й гарненький. Та не все те золото, що блищить, – жовчно відсікла Катерина.

– Авжеж, – підтримала подругу секретарка.

– Бачили ми таких, – продовжувала Катерина. – Та що там! Уся їхня сімейка справжній непотріб, один в один, самі лише п'янички й шахраї. Отож, тримайтеся подалі від цього пройдисвіта.

Дівчина з рубіновим волоссям наполягати не наважилася.

*****

Олесь засумував, розмір обіцяної платні викликав у нього шок. З готелю треба з'їжджати, збагнув він, та якнайскорше.

Під обідню пору він збігав до кіоску, аби купити часопис з оголошеннями. Та допоки всі не повернулися, оволодів телефоном секретарки, влаштувавшись за її столом.

Довжелезний список пропозицій однією колонкою не обмежувався. Скрізь насамперед він справлявся за ціну, якщо ціна не влаштовувала, негайно клав слухавку. Ціни кусалися. Тобто, на загал, може, й не дуже, та при його нинішніх доходах…

Був варіант зняти кімнату на двох. Олесь зателефонував. Відповів чоловік. «А голос у вас приємний, – радісно відзначив він. – Мабуть, я зможу взяти більшу частину витрат на себе. Дві третини моїх, одна третина ваша». Ціна виявилася прийнятною. Та згодом поцікавилися його зростом. Олесь у паніці дав «відбій», забувши попрощатися.

Він вже перейшов до наступної колонки. Та так захопився, що не розчув стукоту підборів. На щастя, це була не секретарка, а лише дівчина з волоссям чайного кольору, що її він бачив у бухгалтерії. Олесь замовк на півслові.

– Альо, альо! – гукали у вухо. – Куди ви зникли?

Дівчина зміряла його вивчаючим поглядом. Олесь опинився у незручному становищі, та що вже тепер?

– Так, я вас слухаю, – прокашлявшись, відповів він. – Прошу, диктуйте адресу! Я записую.

Він потягнувся за ручкою. Газетні поля на цю мить були поцятковані позначками. На столі лежало печиво, а під ним аркуш паперу. Печиво він змахнув на стіл.

Це був перший вдалий дзвінок. Горищне приміщення без зручностей. Начхати на зручності – зате ціна!..

Коли він підвів голову, у приймальні вже нікого не було. Можливо, йому лише здалося?

У будь-якому випадку, час. Обідня пора була наскінчу. Зараз усі почнуть сходитися. Десь здалека грюкнули двері, почувся дзвін начиння. Це, напевно, ті, що замінили обід чаюванням у буфеті.

Складаючи учетверо аркуш з адресою, він встиг помітити на зворотному боці друкарський текст. Запізно! Олесь сховав його до кишені, навів лад на столі. Під печиво витягнув аркуш із кошика для сміття. Трохи пом'ятий, він його розрівняв. Минеться! Секретарка нічого не второпає.

*****

По робітній порі Олесь поїхав відразу ж за вказаною адресою. Скрипучі дерев'яні сходи привели його нагору та дійшли краю під горищними дверима. Самими лише горищними – ані сходового майданчика, ані інших дверей. Щоправда, поряд був дзвоник. Він натиснув на кнопку.

Його впустила жінка у дійшлому віці, непоказна, одягнена у старе ганчір'я, з тих, що торгують на базарі петрушкою. Можна мати певність: колір очей їй ні до чого. Та й взагалі, він найохочіше мав справи саме з цією категорією людей. З ними завжди легко домовитися. Вони добріші.

Неначе на підтвердження вона враз попустила комірне. Здогадалася, що він у скруті. Навіть не поглянула на його костюм від Версаче. Або вона у цьому нічого не тямила, або більше довіряла інтуїції.

Проте, мабуть, мала місце ще одна причина. Приміщення не опалювалося, геть було відсутнє опалення, про що вона забула попередити телефоном. Зрештою, саме літо. Жінка збентежено показала помешкання, якщо це так звалося. Отепер зрозуміло, чому воно дісталося йому в неподільне користування, ще й за мізерну ціну. Ступити було ніде: ліжко, табурет, шафа та півметра до стіни. Нічого й мріяти про те, аби втиснути сюди друге ліжко. До того ж, похилий дах не дозволяв випростатися на повний зріст. Під ним, розпеченим за цілий день літнім сонцем, було парко, наче в сауні. Чи доречно такої миті розмірковувати про опалення?

Віконце – одним одне, та й те крихітне, як усі горищні вікна, до того ж на рівні колін, бо стеля у цьому місці починалася на рівні грудей. Отож наблизитися до нього можна було тільки сівши навпочіпки. Жінка не вирізнялася високим зростом, зате Олесь з незвички встиг двічі забитися.

Вбиральня – двома поверхами нижче. Там же і вмивальник. Але про гарячу воду краще забути. Про душ і поготів. Найближча лазня у двох кварталах звідси.

Зате лагідні призахідні промені, ковзнувши по дахах сусідніх будинків, пронизували вікно, і це його остаточно принадило. Він дістав гаманця.

– Скільки я вам винен?

Вона пішла, отримавши комірне за місяць наперед. А він із задоволенням випростався на ліжку, уп'явши очі у фанерну стелю, й старі пружини, що занудьгували від неробства, охоче встромилися у його худі лопатки.

*****

Вранці наступного дня секретарка виглядала вельми стурбованою. Перевернула все догори дригом на своєму столі, щось наче шукала, та марно. Олесь чув, як вона запитувала Сергія Філенко, другого юриста, котрий його відшив, про якогось листа: чи не віддавала вона йому. Філенко упевнено відповів, що ні. Те ж саме питання вона поставила ще комусь, проте не з більшим успіхом. За деякий час наче змирилася, хоч і виглядала збентежено, та згодом вкотре відновила пошуки.

Олеся враз шпигнула підозра. Він несподівано пригадав, як вчора прихопив з її столу аркуш паперу, на якому похапцем занотував власне ту саму адресу. На звороті щось таки було. Нехай одразу він і не надав цьому значення, адреса була важливішою.

Тепер він насилу дочекався вечора. Опинившись у своєму помешканні на горищі, негайно обшукав кишені піджака, що напередодні був на ньому.

Авжеж, онде він, аркуш з адресою, складений учетверо. Адреса на півлиста. А на звороті… на звороті усього лише декілька рядків, не рахуючи верхівки з логотипом фірми. Тільки не «Дари надр» – навпаки, це було лист якоїсь будівельної компанії, адресований Ващуку.

Олесь присів до віконця навпочіпки, намагаючись упіймати останні промені призахідного сонця. Ото дурня! І чого це секретарка так розхвилювалася? Найвдаліше застосування саме знайшов йому Олесь. У крайньому разі можна покласти на нього печиво.

Він пробіг очима текст. Певна річ, нічого там не було особливого. Суцільна рутина! Дурничка, звичайний супровідний лист, до якого, судячи з тексту, був доданий кошторис на ремонт якоїсь там будівлі… а от якої? – він випростав аркуша, відкриваючи наступний рядок. – Ага, ось і адреса: вулиця Гроховська, 6. Сам кошторис, либонь, десь лежав собі спокійнісінько на столі у секретарки. Наводилася лише сума з довгим рядом знаків. Нівроку! А сума була астрономічною. Недивно, що Терех так рішуче відмовився! У кутку стояла його розгониста резолюція: «залишити без відповіді».

Авжеж, секретарка недовго страждатиме. І вже напевно нічого не скаже Тереху. Велика річ, пиріжки загорнула! Та кому воно потрібне?

Хіба що та дівчина з чайного кольору волоссям, довідавшись про зникнення листа, вирішить розповісти, як Олесь господарював у секретарки за столом під обідню пору. Адже вони, здається, подруги.

У нього защеміли зуби. До його репутації новачка із сумнівним минулим бракувало інциденту на самому початку роботи! Повідомить, чи ні?

До речі, він знав цю вулицю, і цей занедбаний будинок теж. Останній власник, такий собі Бачинський, втік ще на початку війни, у тридцять дев'ятому. Залишилася жити, наводячи на дітей марновірний жах, косоока стара, але й та померла нещодавно, так і не дочекавшись господарів. Влада намагалася влаштувати у ньому щось на зразок архіву, та з того нічого не вийшло, на втіху дітлахам. Олесь та його брати дітьми бігали туди шукати скарби, заховані до появи НКВС колишніми власниками. Свого часу район вважався одним із найпрестижніших, тепер усе змінилося. Про ті часи ще нагадувало химерне оздоблення фасадів, проте застарілі будівлі бозна-коли дали тріщини.

Що знайшла компанія «Дари надр» у цій старій позбавленій життя віллі?

Він навіть не підозрював, що над цим же питанням сушив собі голову сам Терех.

початок

вперед