ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ДРУГАЧАСТИНА ПЕРША (2)Олесь з'ясував, що дівчина з рубіновим волоссям була на ім'я Віра Кир'янова, і що працювала вона у відділі постачання. Її прізвище він прочитав на дверях. Спозарана секретарка навантажила його поштою, яку слід було рознести по кабінетах. – Це внутрішня пошта, – пояснила вона. – Згори вказано, кому вручити. Йди, роздай по відділах. Віра перебувала в кімнаті не сама, у кутку сидів чоловік, старший за неї віком. – Пошта? – поцікавився чільник. – Давайте-но сюди. Олесь подивився Вірі просто у вічі, немов кидаючи виклик. Але та не побажала його прийняти й відвела погляд. Він щось відчув, ймовірно, її напругу. Знав, що переймалася вона не роботою, хоча зосередилася на паперах, що лежали перед нею. Її думки були про нього. Він забарився навмисне. Якщо вона досі не повідомила секретарку, то вже й не повідомить. Та якщо запитає зараз… – Це все? – чільник звів голову, не розуміючи, чого він досі стовбичить. Олесь ствердно хитнув головою. Не запитала! А відтак, вирішила змовчати! Він пішов геть, кусаючи губу. Наступні коридором, це були двері правників. Сьогодні він увійшов туди сумирно, зберігаючи дистанцію – ніхто й бровою не поворухнув. Що ж! Минулого разу йому лише мали вказати на його місце. Власне і вказали. Найгрубша пачка призначалася бухгалтерії. Сьогодні Катерина зустріла його неприязно. – Чого вам треба? Мабуть, вона теж була не в гуморі. Він мовчки простягнув їй пачку аркушів – відразу всю. Катерина, спохмурнівши, перегорнула її нашвидкуруч. – Що то за життя! – обурилася вона раптом, глянувши повз нього на помічницю, чий стіл розташувався навпроти. Здається, вона його помічала лише тоді, коли треба було викинути сміття. – На рахунку цілих три мільйони, а ми неспроможні скористатися й десятою частиною! Ця ідея щодо реставрації будинку на Гроховській цілковито безнадійна. Олесь здригнувся, почувши знайому назву. Та пошту він віддав, а поза тим справ у нього тут не залишилося. *****Пополудні секретарка сама підвела його до Віри. – На, бери його, – недбало хитнула вона головою убік Олеся, яким, як ганчіркою, латали усі дірки. – А коли будеш на вокзалі… Решта до нього стосунку не мала. Його значення вичерпувалося двома словами. Під стіною чекала купа посилочних ящиків, налаштованих до відправки. Він бачив наліпки. Суцільна рекламація, зворотне повернення постачальникам. Ось чому цим займався відділ постачання. Секретарка заквапилася до приймальні, почувши телефонний дзвінок. Віра злічила ящики. Може, цієї миті, коли вони удвох… Навіть не поглянувши на нього, вона звеліла зносити ящики донизу, до авта. Він геть нічого не тямив. То вона відверто не зводить з нього очей у присутності подруг, то обмежується сухими наказами, щойно вони опиняються на самоті. Автівка дійсно чекала біля під'їзду. Це був «пікап», водій, угледівши Олеся з його ношею, миттю відчинив багажник. Пошта заповнила його цілком, а один об'ємистий пакет Віра поклала на переднє сидіння поряд з водієм, заявивши, що його вона здаватиме окремо. Таким чином, Олесеві довелося сидіти поруч з Вірою. Й надалі увесь шлях вона дивилася лише вперед. Олесь для неї не існував. Її довгі ноги насилу вміщалися у вузькому просторі поміж переднім та заднім сидіннями. Коліна пішли догори, розтин спідниці оголив ноги понад коліна. Він зиркнув скоса, після чого заприсягнувся більше туди не дивитися. Віра залишалася холодною, наче крига. Заглушивши мотор навпроти залізничної пошти, водій зголосився допомогти, проте Віра заборонила навіть на гадці мати: з її слів, хтось мав чатувати біля автівки. Поки той палив, спершись на капот, Олесь самотужки тягав важкі ящики на чималу віддаль. Треба ж! Її воля, вона б ще змусила водія від'їхати чимподалі. У зворотний рейс вантажу виявилося не менше, аніж до відправки. Сорочка на Олесеві пропітніла наскрізь. Тепер вона казатиме, що від нього тхне потом. Дорогою він намагався притискатися до дверцят, аби лише подалі від неї. Чомусь вона не сіла на переднє сидіння, хоча воно вже звільнилося. Ймовірно, за інерцією. На її ноги він навіть не поглянув. Ще одна вирішила вказати йому на куток край порогу. Місце, Сірко! Погралися, та й годі. Повернулися вони вже на смерку. Водій не приховував свого роздратування. Допоміг піднести до ліфта останнього ящика, сів за кермо та й поїхав геть. Олесь перетягнув усе це до офіса й нарешті вважав себе за вільного, як раптом Віра зажадала дослідити усі посилки. Він відкривав один по одному ящики, ставив на стіл та відходив убік, аби надати їй можливість прискіпливо звірити вміст з їхнім описом. В котрійсь з посилок вони натрапили на дрібні деталюшки, та не упаковані, а в розсипу. Вона поділила їх на дві купи й теж змусила його перелічувати. Він благально поглянув у стелю. Наче воно не зачекало б до ранку! І до яких лише хитрощів людина не вдається, аби познущатися над іншою людиною! Коли вони вийшли удвох на вулицю, була ніч. Спантеличений самими лише різноманітними припущеннями, чого вона від нього очікує, він мовчки пройшов з нею шлях до трамвайної зупинки. З-за повороту виповзали вогні трамваю. Натовп заворушився. Зненацька Віра вхопила його за лікоть. – Це вони! Я знаю цих хлопців. Вони вже чіплялися до мене. Трамвай підійшов переповненим. Вона не відпускала його, аж допоки обоє не втиснулися у вагон. І там вона продовжувала виглядати навсібіч, намагаючись з'ясувати, сіли нападники до того ж трамваю чи вирішили дочекатися наступного. – Бачив? – враз почув він біля самісінького вуха. – Ось вони! Дивляться на нас. Перейдімо в інший кінець. Допоки вони намагалися протиснутися крізь натовп, трамвай повернув на повній швидкості, і Віра, аби зберегти рівновагу, вчепилася у його долоню. Його захлеснуло хвилею, раптом відчайдушно забилося серце. За мить вона його відпустила. Та спогад не зник. – Якщо ми вийдемо удвох, вони відчепляться. Про що це вона? Авжеж, ті хлопці. Він і забув про них. Вони подалися до виходу. Олесь попереду, вона за ним, без жодних рук. Біля дверей йому довелося спуститися сходинкою нижче. Повернувшись до неї обличчям, він удруге зазнав відчутного збурення. Його очі опинилися на рівні її грудей, трикотажна блуза обтікала груди, та під блузою, здається, бракувало ліфчика. Він обволікав її груди схвильованним диханням. Трамвай сіпнувся, двері неохоче відчинилися, і він вийшов на свіже повітря, яке зараз було йому вкрай необхідне. Нічна прохолода насправді пішла йому на користь. – Ти їх ніде не бачиш? – Віра стурбовано озирнулася, вдивляючись у темряву. Олесь спробував переконати її в тому, що їх ніхто не переслідує. Вона не погодилася. – Вони можуть стежити непомітно, вичікуючи, коли я залишуся сама. Мені лячно. Тобі доведеться провести мене додому. – Авжеж! Не бійся, я проведу тебе, – заспокоїв він її. Біля під'їзду свого будинку вона вказала на два темні вікна. – Ми на місці, ось мої вікна. Далі я сама. Не уявляю, як тобі віддячити. Він відмахнувся, поміж тим з недовірою зиркнувши на вікна її помешкання: невже це край? Вона зазирнула до торбинки. Не виявивши чогось, зробила крок до піддашка, під світло ліхтаря, та попорпалася вдруге. По тому збентежено розвела руками. – Отакої, забула ключі! А вдома, як на лихо, нікого. Ні, він був налаштований на щось подібне, відчував, що так легко йому її не позбутися. Та, як виявилося, мав рацію. Тепер доведеться стирчати тут із нею до опівночі – за умови, що більше нічого не спаде їй на думку. В кожному разі, грошей, аби запросити до бару, він не мав. – Можеш зачекати у мене, якщо хочеш, – запропонував Олесь. – Це неподалік звідси. Він не мав жодного сумніву, що від такої пропозиції Віра вже напевно відмовиться, через те й наважився на ризик. Та вона несподівано погодилася. Він не йняв віри своїм вухам. І що тепер вдієш? Ледве отямившись, Олесь повів її до себе. До того ж, як виявилося, вона не гірше за нього знала шлях, не дозволивши йому накинути круга. Йому ж-бо нікуди було поспішати. – Звідки ти дізналася адресу? – підозріливо запитав він. Вона здивувалася. – Ти ж при мені її вголос повторив, розмовляючи телефоном. Авжеж! Щезнувший лист! Сама нагадала. Вони зійшли на горище, дерев'яні сходи оглушливо рипіли серед нічної тиші. Олесь відчинив двері до помешкання та увімкнув світло: лампочку у верхньому кутку. Віра у пошуках пригод оглянула тісну кімнатку з низьким горищним віконцем та похилою фанерною стелею. За тонкою перегородкою воркотіли голуби. – Як у тебе тут мило! – раптом зауважила вона. Олесь вирішив, ніби йому почулося. Він поліз до шафи й дістав листа з кишені піджака, той досі там лежав. – Це він? – показав його Вірі. Та зацікавилася не так листом, як написаним на звороті його рукою. – Нумо, поглянемо на твій почерк… – вона вивчала його з півхвилини, а тоді хитнула головою, неначе дійшовши зрештою якогось висновку. – Що це нам дає? Ти людина урівноважена, схильна до роздумів, скромна, надійна та… здатна кохати. – Все ти знаєш! Гаразд, адреса. А як же вдача? – Багато чого можна довідатися з почерку, – відповіла вона із загадковим виглядом. Він недовірливо похитав головою, проте заперечувати не наважився та вдруге перевернув листа на правий бік. – У ньому йдеться про якийсь будинок на Гроховській. Цього разу вона непевно знизала плечима. – Цей будинок придбав Ващук. Ніхто й гадки не має, навіщо. Не будинок – розвалище! Минуле століття. Що там дасться зробити? Нехай він і збирався його відреставрувати. Та й Терех теж. Нічим не зарадиш! Цей захопився думкою облаштувати там казино у старовинному стилі. Непогано було б, еге ж? – Дорого ж воно йому коштуватиме, – Олесь ткнув пальцем у те місце, де була зазначена сума. – Поглянь, цілий статок! – Власне, – охоче підхопила Віра, – все впирається в кошти. А коштів і немає. Він пригадав уривок розмови, підслуханий у бухгалтерії. – Довкола теревенять про якісь три мільйони, що лежать на банківському рахунку. – А, пусте! – вона недбало махнула рукою. – До цих грошей жодна людина не в змозі доторкнутися. Терех попросту шаленіє, коли йому нагадують. Прагнеш з ним посваритися, так і вчини. Олесь завагався. – Кажеш, жодна людина? Такого не буває. Хто-небудь, та в змозі. – Лише спадкоємець Ващука. Той, хто успадкує контрольний пакет акцій. Але у Ващука немає прямих спадкоємців, у тім вся річ. – Він не був одружений? – Одружений був, проте дітей не було… Взагалі, кажуть, народилася у них дитина, та тільки не вижила. Дружина від такої біди сама заподіяла собі смерть. За чутками, він її теж покинув. Отака історія. Тим часом Віра геть розляглася на його ліжку. За браком сидячих місць вони підім'яли під себе його ліжко. По останніх словах вона звелася й сіла, використавши за опору його плече. – Ні, ти краще про себе розкажи. Наприклад, як тобі сиділося за гратами. Олесь зачервонівся по саме волосся. Насправді її не цікавила в'язниця, їй лише кортіло нагадати йому, хто він такий та звідки прийшов. Така втіха бачити його у сум'ятті! Вона й не намагалася цього приховати, глузливо та водночас переможно зазираючи йому у вічі, ніби хлопчисько, якому пощастило зіштовхнути приятеля у лайно. Та одразу відшкодувала збиток тривалим поцілунком. У себе під футболкою він несподівано відчув її довгі нігті. На це вже бракувало слів. – То це справді, щодо кохання? – запитала вона. *****Від самого ранку Олесь шукав зустрічі з Вірою. Нічого іншого не було у нього на думці поза тим, що сталося вчора. Віра відзначалася вродою, йому це лестило. Відлякувало те, що врода її була бездоганною, немов ляльковою. Вона й була схожа на ляльку. У такій красі відсутнє життя. Це заважало, викликаючи сумнів, чи здатна вона взагалі будь-що відчувати. Та знову ж таки, вона походила з іншого, недосяжного для нього світу. У компанії він був ніким. Будь-хто перевищував його за становищем. Проте жодному й на гадку не спало бодай привітатися першим. Усі знали, хто він та яким чином сюди потрапив, і ладні були за це його зневажати. Усі його оминали – окрім неї. З цим неможливо було не рахуватися. Усе решта – пустощі. Олесь бачив, як чільника, що сидів з нею удвох у кімнаті, викликав до себе Терех, та з цього скористався, аби опинитися з Вірою наодинці. Але та зустріла його без особливих емоцій. Не те, щоб надто прохолодно, однак і без захоплення, на яке він щиро сподівався. Олесь гадав, що поліпшить їй настрій, коли запросить абикуди піти увечері розважитися. Натрапивши на її байдужий погляд, він був геть розчарований. – Вдячна тобі, та сьогодні я зайнята, – відповіла вона. – Ми вже домовилися з подругами. – Тоді може, завтра? – менш упевненим тоном, проте досі не втративши надії, запропонував він. Втім, Віра міркувала прагматичніше за нього. – Завтра ми ще побачимося на роботі, еге ж? Олесь занепав духом. Помітивши це, вона вирішила його підбадьорити. – Не переймайся! У нас попереду ще буде чимало часу для прогулянок. Це пролунало як спроба розради, тож нехай першої миті вона ще приносила свої плоди, наступної він розважливо відмовився діймати їй віри. Десь надполудень Олесь, як завжди, заварив каву та з переповненою тацею вирушив по кабінетах. До відділу постачання черга ще не дійшла, та він зіткнувся з Вірою у коридорі. Вона рухалася йому назустріч. Він удав, ніби йому до неї байдуже, та відвів погляд. Вона зачепила його плечем так, що таця підстрибнула, а ложечки дзвінко задеренчали й закружляли на блюдцях. Чашки встояли, на диво, лише тацю геть затопила величезна чорна калюжа. Ото вже ця жіноча вдача! Він витяг з кишені носовичка й занурив углиб калюжі. Їй у спину подивився не лише Олесь. За свідка цієї сцени був чоловік, який щойно вийшов з ліфта: майже цілком лисий, щуплий, низький на зріст. Втім, суворий погляд покривав усі перераховані вади. Риси обличчя, як у стовідсоткового львів'янина. Якби він ще на додачу озвався... Саме так він і вчинив, минаючи Олеся. – Перепрошую, де я можу знайти директора компанії? Вимова у жодному разі не російська, як у людини, що зроду-віку не полишала межі Галичини. – Приймальня через одні двері, – відповів Олесь та простежив за ним очима. *****Секретарка із завченою ввічливістю поглянула на відвідувача. Цього разу не довелося надто закидати голову. – Я до пана директора, – випередив він її. – Зеновій Радкевич. Вона пригадала. – Ви телефонували сьогодні вранці? Відвідувач ствердно хитнув головою. Секретарка потяглася до перемовного пристрою. – Пане директоре, до вас представник ріелторської фірми, пан Радкевич… Будь ласка! Можете увійти. Обмірявши поглядом пана Радкевича, Терех так і не пригадав, бачив він його будь-коли чи ні. Такі маленькі люди в око не впадають. Ні, найімовірніше, вони жодного разу раніше не перетиналися. Він вказав на стілець. – Чим зобов'язаний? – Мабуть, те, що я ріелтор, промовляє само за себе. – Ми не займаємося нерухомістю, – відрізав Терех. – Дивно! Позаяк, за нашими даними, ви придбали будинок по вулиці Гроховській… Гроховська, 6. – Боронь Боже, та це ж не я, а мій попередник! – негайно відхрестився він. – Мого тоді й сліду ще тут не було. Радкевич хитнув головою. – Тим паче замислишся: навіщо вашій компанії старий напіврозвалений будинок здаля від центру міста? А проте, скільки б я не гадав, нічого на думку не спадає. Ваш попередник, вочевидь, був філантропом. – Щось на зразок того, – Терех викривив міну. – Гаразд, тож я допоможу вам позбутися зайвого баласту. Скільки ви сподіваєтеся за нього отримати? Ти ба, подумки відзначив Терех, а цей низькорослий не такий вже й коротун. – Ви насправді хочете його придбати? Вам він для чого? – Не нам потрібен будинок, а нашому клієнтові. Клієнт має право поставити свої умови. Та ми ніколи не питаємо, навіщо він йому потрібен. Отож, ви згодні його продати? – Перепрошую! Як зветься ваша фірма? Радкевич назвав. Терех звів брови до перенісся. – Відверто кажучи, чую вперше. – Фірма існує віднедавна. – Он як? – Не хвилюйтеся, – заспокоїв його Радкевич. – Гроші ми платимо справжні. Терех неочікувано розсміявся. – А з вами приємно було мати справу. – То як? – А, щодо будинку?.. Ні, ні! – він рішуче замахав руками. – Будинок не продається. – Навіть за триста тисяч гривень? – незворушно продовжував наполягати Радкевич. Терех посовався у кріслі. – Цікава пропозиція, хоча відповідь незмінна. – А за п'ятсот? У Тереха очі рогом полізли. – Мушу визнати, у вас доволі солідна клієнтура. Та на жаль! Я не продам цей будинок ні за які гроші! – додав він із щирим смутком. Радкевич навряд чи міг уявити, наскільки йому вдалося роздражнити Тереха. Він губитиметься у здогадках, але нізащо не доскіпається справжньої причини. *****Радкевич, вийшовши від Тереха, на зворотному шляху вдруге пройшов повз Олеся. Аби не гаяти час на ліфт, він озирнувся у пошуках виходу на сходову клітку. – Вихід просто перед вами, – підказав Олесь, нехай його про це й не питали, – двері без таблички. Своїми дрібними кроками Радкевич квапливо перетнув порожню залу, що у ній нудьгував охоронець. Його авто, узятий напрокат заїжджений «Опель», поза конкуренцією скромно стояло у найнезручнішому місці. Інші боролися за тінь, тоді як тут дах встигав розпектися під сонцем. Радкевич опустив відразу обидва скла обабіч від себе, та квапливо виїхав на шосе. Задуху витіснив свіжий вітерець. Минувши з кілометр, він врешті зупинився. Дістав стільниковий телефон, пам'ять з'єднала його з потрібним номером. – Пані Розенблюм, сподіваюся, за час моєї відсутності ви ще не встигли мене забути: це Зеновій Радкевич. Будьте такі ласкаві, з'єднайте мене з паном президентом. Він чув, як секретарка доповідала щодо нього президентові. Ще мить, і у слухавці пролунав не за віком бадьорий голос самого Бачинського. – Добридень, пане Радкевич. Радий вас чути. Які новини? – Моє шанування, пане президенте! – підхопив той. – Маю дещо повідомити. Прикро це казати, та керівництво компанії рішуче відмовилося продавати будинок. Повірте, я зробив усе можливе, – він важко зітхнув, пригадуючи нещодавню розмову. – Та цього Тереха жодними грошима не звабиш. – Заспокойтеся, я вам вірю. А проте якось дивно. Йому ж-бо навіщо ця вілла? – Бачинський замислився. – Стривайте! Як ви його назвали? – Терех... Василь Терех. – Дивина, та й годі, – повторив Бачинський, та вдруге замовк. Протягом хвилини Радкевич чув лише власне дихання. Опісля знову пролунав голос президента. – Пане Радкевич? – Так, пане президенте! – Отож діятимемо наступним чином. Не втрачайте контакту з цією фірмою. Чим він там торгує? – Газом. – Газом! Чудово. Придбайте у нього газу стільки, скільки він спроможеться продати. Укладіть з ним угоду на перспективу. Ви маєте стати його найбільшим клієнтом! Коштами я вас не обмежую, цей бік справи хвилює мене в останню чергу… Допоки автівка стояла на місці, у салон вдруге повернулася спека. Радкевич поліз за носовичком та витер спітнілу лисину. |