ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ДРУГАЧАСТИНА П'ЯТА (4)Секретарка затягнулася й струсила попіл до філіжанки з-під кави. Горнятко стояло з правого боку від неї. Сама вона сиділа на краєчку чужого столу, підім'явши під себе службові папери. – Як цікаво! – зауважила вона, дошкуляючи собі спогадами, як нещодавно посилала Олеся за пачкою цигарок. – Відтепер нами керуватиме прибиральник. Наче у казці. Слід попорпатися і у власному родоводі. Раптом я багата спадкоємиця, а животію у цих стінах та нічого не підозрюю. Катерина, не зводячи голови, шпарко відгукнулася зі свого місця: – Бидло! Тільки й усього, що змінив уніформу на краватку, йому б краще голову іншу пришити. Ні, хоч і що кажи, прибиральник, він завжди прибиральник. – Синові Ващука голова ні до чого. На те є такі бідолахи як ми, котрим доводиться тягнути за нього ярмо. – Велика річ, син Ващука! – втрутилася Віра. – Зате його дід по матері живе у притулку для безхатьок. Бачила на власні очі. Жалюгідне видовище. Рюмсати кортить! Катерина обдарувала її вдячним поглядом. – Хіба його дід не Бачинський? – здивувалася секретарка. Віра пирхнула. – Атож, Бачинський! Розігналася! Якийсь Мисак! Звичайнісінький селюх. – Кінець світу! – секретарка змахнула папкою замість віяла. – Уф! Дякую, ти мені життя повернула. Цієї миті за стіною Мельник запитав Олеся, дихнувши йому в обличчя випаленим тютюном: – Як маєш на меті вчинити з трьома мільйонами? Олесь стерпів. Мельнику він був ладен пробачити що завгодно. Мельник витягнув його з-за грат, вніс за нього заставу, такі речі не забуваються. Варто було згадати про ці гроші, і йому вкотре збіг на думку щезнувший лист будівельної компанії. Він був переконаний, що залишив його у кишені піджака. Сьогодні вранці все перегорнув, та марно. – Доведеться відремонтувати будинок на Гроховській. Не віддавати ж його у такому вигляді сиротам! – зітхнувши, він додав. – І як на мене, це найкраще для них застосування. Мельник схвально хитнув головою. – Коли ти вже вирішив, то нехай так і буде. Все одно іншого виходу немає. Скандал нашкодить не стільки Тереху, скільки нам. Терех якраз, може, й виплутається. От лише... Він замулявся. Олесь подивився вичікувально. – Краще б із цією справою зачекати, – продовжив Мельник. – Інакше ми ризикуємо залишитися без нічого. Терех загнався у борги, тринькав гроші наліво й направо, зате про нові надходження анітрохи не дбав. Усі операції прокручував через свою фірму у «Гетьмані». Ось куди прибуток ішов! Ці три мільйони сьогодні все, що ми маємо. Олесь спохмурнів. – Чекати?.. Де там, боюся, часу вже не залишилося, – він поглянув на Мельника з докором. – Та ви й самі це чудово розумієте! За кого ви мене маєте? Акт передачі підписаний Терехом, процес вже не зупинити. Зараз, або ніколи! Мельнику довелося розвести руками. – Зрештою, тобі вирішувати! Але й наказ віддавай сам! Олесь перетнув поріг бухгалтерії. Звична справа: адже ж потрібно жінкам десь зібратися, аби язиком поклепати. Та з його появою усі замовкли. Він знайшов очима Катерину. – Ми переказуємо три мільйони на ремонт будинку, що на Гроховській. Рахунок у вас?.. Підготуйте платіжку, я підпишу! – Гаразд, пане Олесю. Як накажете! Він гадав, вона щось запитає, проте Катерина змовчала. Він так і вийшов під мовчазні погляди у спину. Зате не встигли зачинитися двері, Катерина презирливо випнула губи. – Пане Олесю!.. Так і кортіло попрохати його винести недоїдки. Ледве стрималася. – Звідси, та просто до цирку! – підхопила Віра. – Незабаром у тебе з'явиться така можливість, – похмуро пообіцяла Катерина. – Терех пішов, і все одразу пішло сторчма. Чули? Три мільйони! Надзвичайно розумно! Подивимося, як він тепер виплутуватиметься. Це були останні кошти. А ми ще навіть податків не сплатили. – То чому ж ти його не попередила? – Ще чого! З якої статі? Хай собі скочується у прірву! Нехай усі побачать, що він насправді таке. *****Почувши від Катерини про платіж, Терех вперше покращив собі настрій відтоді, як його виперли з «Дарів надр». – От і маєте, прошу дуже! – сяючи, озвався він. – Більшої маячні і на гадку не спаде. Сам лізе у зашморг. Я попереджав, Олесь довго не протримається. Його філантропія заведе його в самісіньке болото. Оксана, на яку він дивився, зморщила чоло. – Це той самий будинок, що ти його накинув цим телепням з міської ратуші без ремонту? – Власне! Олесь зрештою примудрився надати мені послугу: заповнив останню прогалину у моїй кампанії, і тепер я з чистим сумлінням піду на вибори, знаючи, що мені не загрожує викриття. Зате на нього самого я б не поклав ані гроша – ти станеш свідком, як я відберу у нього фірму. О, це буде грандіозне дійство! – пообіцяв він, у захваті потираючи руки. – Я її попросту викуплю, а сам Олесь піде до неї на додаток, як річ. До того ж під своїм справжнім ім'ям. Онук якогось Мисака, я вмираю! Втім, звісно, Хаммерам на нього так чи овак начхати! Будь він онуком Бачинського, вони ще й приплатили б, хіба ні, аби він залишався, ким є. Кумедно, еге ж?.. Ніде йому не дітися, чиститиме, чиститиме він мої черевики! І без жодної надії на майбутнє! Вже я щодо цього потурбуюся. *****Терех наче у воду дивився. Його віщування почало збуватися вже наступного дня. Пишаючись своїм вчинком, Олесь збирався на роботу в такому ж піднесеному настрої, у якому був Терех, коли обіцяв йому зовсім іншу долю під власним наглядом. Та ледве він з'явився, Катерина увірвалася до його кабінету й шпурнула на стіл свіжий рахунок, що надійшов факсом напередодні ввечері. – Ви це мені скерували?.. У такому разі може поясните, чим його оплачувати тепер, коли три мільйони пішли з димом? Яким чином ви розраховуватиметеся з постачальниками?.. – вона мала намір одразу ж вийти, та не втримавшись, розвернулася на підборах. – До речі! Маю вас попередити. За два дні настане термін погашати векселі, плюс податки. Спробуйте мобілізувати власні організаторські здібності. Безперечно, це ваша особиста справа, та якщо ви не знайдете коштів, то підете звідси без штанів. Кинувши крижаний погляд, вона пішла з високо зведеною головою. Олесь залишився наодинці з собою та відчуттям гіркого розчарування. Дійсно, що їм до того, ризикує він чи ні опинитися на бруку! Він-бо сподівався хоч на крихту пошани завдяки вчорашньому вчинкові, а вони навіть уваги не звернули. «Як вони не збагнуть! – він почувався украй ображеним. – Адже ж я міг цього й не робити!» Та відразу ж собі й дорікнув: що то за підла звичка розраховувати на дивіденди від шляхетності! Невже він прагнув саме цього? Повернувшись до себе, Катерина зронила просто з порогу: – А я вам що казала? З нашим прибиральником фірма збанкрутіє, і оком не змигнеш! Цей Олесь ані на йоту неспроможний вести справи. Без Тереха ми ні до чого не придатні. *****Мельник, щойно увійшов, розвів руками. – Маю погану новину. – На добру я і не сподівався, – зізнався Олесь, неуважно змітаючи зі столу пил, старі звички давалися взнаки. – Хіба можна ходити з чистим сумлінням та водночас з повними кишенями? – Маєш рацію! Нам і тут відмовили у кредиті. Це був сьомий банк, що відповів відмовою. Перших шість відмовили одразу, цей обіцяв поміркувати. Поміркував, та й відмовив. Мельник ще повагався. – Авжеж, ти у змозі випустити нові акції. Це вирішення проблеми. Але тоді втратиш контроль над компанією. Олесь змовчав, машинально продовжуючи складати папери. Мельник дістав стільниковий телефон. – Востаннє спробую домовитися з кредиторами. Якщо вони не погодяться на відтермінування, у тебе не залишиться вибору. Навстоячки розмовляти незручно, тож він сперся на краєчок столу для відвідувачів. – Добридень, мій любий!.. Упізнали? Чудово!.. Справи?.. Непогано! Та може, поспілкуємося без телефону? Скажімо, надвечір у вас?.. Пусте, година льотна, найближчим рейсом... Що ви кажете?.. Настала довга пауза. – Так, звісно. Дякую, що попередили. Він похапки розпрощався та дав «відбій». Олесь спав очима на його погляд. – Приїхали, – замислено сповістив Мельник, – твої векселі хтось перекупив. Олесь із сумом посміхнувся. – Я навіть знаю, хто. – Не конче казати. До речі, якщо це він, позов має бути вже в суді. Мельник удруге набрав якийсь номер, лише цього разу місцевий. – Даруйте, що турбую! Мельник! Є щось новеньке?.. Коли?.. Сьогоднішнім числом? Щиро дякую! Сховавши слухавку, він дещо зачекав, перш ніж озватися. – От і край! Позов щодо векселів зареєстрований у секретаріаті суду саме годину тому. *****Бачинський з плащем, перекинутим через руку, зазирнув до черниці. – Сестро Маріє! Я зайшов, аби попрощатися. Та здивувалася. – Так несподівано?.. Ви принаймні попередили вашого онука? – Ви це зробите за мене. – Як же я йому це поясню? – Ніяк. Гадаю, що люблю його достатньо, аби не домагатися взаємності. – Ви поїдете, коли він у такому скрутному становищі? – Навряд чи я спроможний чимось йому допомогти. Хто я? Бідний дідуган! Який з мене пожиток? Кажучи це, Бачинський про всяк випадок відвів погляд. Черниця навпаки, ні. – Пане Мисак, я уявлення не маю, хто ви насправді, та ми надаємо допомогу усім, хто її потребує. Тож, якщо ви вирішите повернутися... – Авжеж, сестро, я вас почув. Хтозна, можливо, ще побачимося. Він вагався. Сестра Марія збагнула, що він ще щось намагається сказати, й зробила зустрічний крок. – Що-небудь йому переказати? Останньої миті вона змусила його зізнатися. – Дивіться, пожертвувати трьома мільйонами! Комусь видасться, що не так багато, але ж це все, що у нього було! Пересічний парубок, що не надто вражає хистом. Та я пишаюся з того, що він мій онук. І пишаюся не менш, аніж коли б він виявився успішнішим за Білла Гейтса. Перекажіть йому це! – та, пригадавши побоювання Олеся, він вкотре засумнівався. – А може, не варто? Бо ще губу закопилить! |