Головна

Книга 1

Книга 2

МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"

КНИГА ПЕРША

ЧАСТИНА ДРУГА (4)

Ранньої весни 1944 року худорлявий чоловік у капелюсі з фетру, нап'ятому на самі брови, та довгому габардиновому пальті зійшов з поїзда на критий перон львівського вокзалу. Пронизливий вітер змусив його підвести комір, а з боку виглядало, ніби він попросту не бажає, аби його впізнали.

Поступившись дорогою, приїжджий пустив повз себе зустрічну групу офіцерів вермахту, що простувала у супроводі денщиків з валізами, та квапливо пірнув у підземний перехід. Упевнено орієнтуючись у лабіринтах вокзалу, на відміну від німецьких офіцерів, він найкоротшим шляхом дістався на площу до місця, де зазвичай чекало таксі.

На вулиці Гроховській під шостим номером, що його назвав пасажир, вже припаркувався легковик з водієм у формі німецького вояка. Ставши цьому свідком, приїжджий тицьнув таксистові купюру й попросив зачекати.

Дванадцять крутих сходинок вели до ганку. Нічого не змінилося. Хіба що зима зірвала листя, й будинок прозирався зусібіч крізь оголені гілки дерев.

Солдат провів його зацікавленим поглядом, але змовчав. Приїжджий натиснув кнопку дзвоника.

На порозі постав молодий офіцер у розстебнутому кітелі, та здивовано закляк навпроти незнайомої людини у штатському.

Гість ледве торкнувся капелюха.

– Перепрошую, – озвався він чистою німецькою мовою, – я шукаю… Теклю.

– Кого?.. Авжеж! Вхід з двору, – зронив офіцер, тієї ж миті позадкувавши на крок, аби зачинити двері.

З-за його спини ще встиг долинути чийсь голос.

– Хтось прийшов?

– Ні! Це до куховарки!

Приїжджий обігнув будинок та постукав у двері з чорного ходу. Текля впізнала б його навіть у смугастій робі в'язня концтабору.

– Боже, пане Мар'яне! – сплеснула вона в долоні просто у себе під носом. – Яке щастя, що ви живі! Я вже й не сподівалася вас побачити.

Текля поїдала його як нормальним, так і другим, косим оком, за чергою. Радо запросивши Бачинського до себе в доволі скромно умебльовану кімнатку поряд з кухнею, вона метушливо підсунула стільця.

– Ваш будинок реквізували під житло для німців. Вони дозволили мені залишитися з тим, аби я готувала для них їжу, ясна річ, за певну платню. Звісно, я погодилася. Вони люб'язно діляться зі мною пайкою. Понад тим, дозволили забрати дещо з меблів. Отож, у мене все гаразд. А щойно оце, побачила вас, та й камінь звалився з плечей.

– Щодо мене ніхто не справлявся? – наче між іншим поцікавився Бачинський.

– А кому справлятися? – махнула рукою Текля. – Пан Гжегож став директором гути, великою людиною при совєтах. Певна річ, щойно вдруге розпочалася війна, з совєтами і пішов. А пан Зьолецький… – вона притишила голос. – Він виявився євреєм. Есесівці його вивезли до гетта. Та нині вже й гетта більше немає. Ніхто не залишився живий, – скрушно хитнула вона головою, і лише зараз Бачинський зауважив, наскільки вона зістаріла.

Текля несподівано спохопилася.

– Пане Мар'яне, та що ж це я теревеню, адже ви, напевне, голодні? Текля завжди підгодовувала свого улюбленчика Мар'яна, коли він прибігав додому голодним, пам'ятаєте? – мабуть, вона пригадала куди давніші роки. – А у мене саме приготована ваша улюблена страва, вгадайте, яка... Ці німці теж, губа не з лопуцька, що не день, то вимагають.

Проте Бачинський рішуче зірвався з стільця.

– Ні, пробач, Текле. Іншим разом! Під брамою на мене чекає таксі.

*****

Бачинський зняв номер у готелі й не виходив звідти протягом трьох днів. Лише на четвертий він зважився податися до Юстини.

Двері відчинила тітка, незмінно сувора пані з високою зачіскою. Вона не впізнала Бачинського та й взагалі вирішила, що він помилився дверима. Та для годиться змушена була вичавити з себе:

– Слухаю пана.

Бачинський поцікавився, чи вдома панна Юстина.

Тітка неохоче подалася кликати небогу.

Втім, Юстина й сама подивилася на нього так, немов побачила вперше на віку. А вона змінилася, подумки відзначив Бачинський. Подорослішала, чи що. Це додало йому надії, що він зуміє бути з нею жорсткішим – саме таким, як прагнув. Попередній Юстині вдавалося підпорядкувати його собі.

– Панну не образить запрошення прогулятися уздовж пасажу Міколяша?

Це було місце їх колишніх побачень, він не випадково про нього згадав. Та у відповідь вона журно похитала головою.

– Відразу помітно, що оддавна не був пан у Львові. Пасажу більше немає. Першого ж дня війни у нього влучила бомба. А біля «Шинкаря» тепер у німців казарма, отож вони там часті гості.

А відтак, вона його не забула. Тітка слухала розмову, нічого не тямлячи.

– За цей час багато що змінилося, – пильно глянувши йому в очі, додала Юстина.

Він вирішив, що вона має на оці себе, та спохмурнів. Аж раптом сама Юстина несподівано зробила зустрічний крок.

– Та вже коли пан до нас завітав, не слід зупинятися на півдорозі.

Він перетнув поріг її кімнати. Спогади одночасно наринули на нього, немов тільки й чекали на відповідну мить. Він поглянув в очі Юстині та збагнув, що все залежить від нього.

Бачинський притягнув її до себе й поцілував. Однак поцілунок вийшов неприродній. Щось стояло на заваді, втім, він чудово знав, що саме. Юстина також відчула, й чекала. Він з кригою в очах відсторонився її.

– Пам'ятаєш Зьолецького? Вони забрали його до гетта. Звідки німцям було знати, що він єврей? Хтось, певна річ, доніс.

Та Юстина не відвела погляду, всупереч усім очікуванням.

– Чому ти так вирішив?

– Ніхто про це не здогадувався, лише я та Гжегож. Запис в архіві теж не зберігся. Сам Зьолецький подбав, ще в тридцять дев'ятому. Минулася мода таке афішувати. Гжегож? Він пішов вкупі із совєтами. До того ж він не з балакучих. На відміну від мене. Позаяк я встиг розповісти усе тобі, і це вже не припущення.

– То ось у чім річ! – зреагувала вона обурено. – Отже, ти менe підозрюєш?

– А кого ж мені ще підозрювати? – зазначив він без цинізму, радше у відчаї.

Юстина також здогадалася, що сам він зронив це не спересердя та прагне лише звільнити її від підозр.

– Я нікому не розповідала! Якщо тобі не досить мого слова... От хіба що Леоніду… Але ж не німцям!

Спіткавши його погляд, вона злякалася, він був красномовнішим за слова.

– Ні, благаю! Будь ласка, не май такої гадки про нього! – заволала вона.

Бачинський лише знизав плечима.

– А що тут гадати? Або ти, або він.

Змовчавши, вона схилила голову йому на плече.

– Я зупинився в готелі, – промовив Бачинський, із жадібністю перебираючи її волосся своїми руками. – Їдьмо до мене!

*****

У двері номера голосно постукали, та одразу ж, не чекаючи на запрошення, поріг перетнув господар готелю, а вслід за ним гітлерівці, офіцер та унтер. Двоє автоматників залишилося зовні.

– Прошу вибачення, перевірка документів!

На камінній полиці стояли напоготові келихи; шампанське – між подвійним склом вікна; льоду не було, війна, нічого не вдієш! А проте Бачинський почувався щасливим. Стіни поміж ними наче й не було, Юстина пожвавішала, стала такою ж, як колись, і він удруге опинився під її владою.

Ці брутально все зруйнували.

– Пан Бачинський? – перепитав офіцер, зазирнувши до книги реєстрації.

– Мені дуже прикро, – вдруге втрутився господар, – однак готельні номери терміново звільняються для офіцерів вермахту.

– Шкодую! Наказ штадтгауптмана, – підтвердив офіцер.

– Мене виставляють на брук? – з кригою в голосі поцікавився Бачинський.

Офіцер змірив його пронизливим поглядом.

– Можливо, господар підшукає вам житло дещо скромніше в номерах для обслуги. Але щодо пані… Боюся, їй-таки доведеться залишити готель.

– Та чого ж, задля добробуту офіцерів райха ми підемо удвох, – Бачинський озирнувся на Юстину. – Чула? Ми йдемо звідси! Де твоє пальто?

– Один момент! – зупинив його офіцер.

– Авжеж! Звісно, документи! – пригадав Бачинський та поліз до внутрішньої кишені.

Юстина розкрила свою торбинку.

Брови офіцера, що зазирнув у паспорт Бачинського, потяглися догори.

– То ви австрієць? Чого ж ви мовчали?

Він повернув паспорта.

– Можете залишатися у своєму номері, скільки забажаєте. Ніхто вас не чіпатиме. Даруйте! Фройляйн!.. – він ввічливо торкнувся козирка й перший залишив кімнату.

Не знімаючи пальта й міцно стискаючи торбинку, Юстина всілася на ліжко. Бачинський було зробив крок у напрямку до неї, та наштовхнувся на її нищівний погляд.

– Ти стверджував, що ніколи в світі не будеш Хаммером.

– Я б нізащо не порушив своєї обіцянки. Проте мені довелося на це погодитися, аби побачити тебе. Вір мені, це єдина причина.

Вона презирливо скривила губи.

– Зате я не бажаю мати справу з окупантами. Тобі відомо, як називають жінок, які водяться з німцями?.. Отож! Я не бажаю, аби і в мене тицяли пальцем. Так, офіцер не надто відбіг правди, мені тут не місце. Я йду геть! Залишайся сам та не шукай мене більше!

Вона схопилася на ноги. Злякавшись, що вона може піти й не повернутися, Бачинський кинув навздогін:

– Віддайся за мене.

Юстина озирнулася, вражена.

– Ти щось промовив?

– Несила мені жити без тебе. Усе чекав на слушну мить, аби зробити тобі пропозицію. Якщо, звісно, ти погодишся взяти собі за чоловіка таку нікчемну людину, як я.

Вона розгублено дивилася поперед себе.

– Чому ти не запитаєш мене, куди я зник з очей та чим займався усі ці роки? – продовжував він. – Хіба це річ настільки звичайна, що після тривалого часу хтось нагло падає з неба й просить твоєї руки?

– Так?.. – видихнула вона.

– За що я лишень не брався! Ким лишень не був: і посильним, і білетером у кінотеатрі, і врешті досяг становища банківського службовця. Випускник Оксфорда не знайшов собі кращого заняття, як влаштуватися клерком! Мені б слід було залишити Європу, та думка, що це назавжди роз'єднає нас, була нестерпною. Якось у відповідь на образу я вдарив німецького вояка, й потрапив за грати. Неарієц не може звести руку на німецького вояка. Будь я арійцем, тоді інша річ. Арійцеві дозволено. У концтаборі я твердо засвоїв, що наше кохання – єдине, задля чого варто жити. Мене протримали там доти, доки я не розділив ганьбу нації, зізнавшись у своєму походженні.

– Чому ж ти одразу не розповів про концтабір?

– Я не запобігаю твого співчуття. Не мав наміру у такий спосіб добиватися взаємності.

Юстина наблизилася до нього й обережно розстебнула рукав.

– Не тут, – здогадуючись, що вона хоче побачити, він вивільнив руку та закотив інший.

Ближче до ліктя відкрився напівзатертий табірний номер.

*****

Ніхто не стояв за їх плечима, ніхто не супроводжував на виході з церкви, поза хіба що її тіткою. Все минулося настільки скромно, що ніхто з перехожих навіть уваги не звернув.

Хтозна, можливо, поживи вони удвох довше, це швидко б добігло краю. Та минулого не було, а щодо майбутнього вони остерігалися й гадати. Вочевидь, за браком часу кохання лише виграє.

Вважаючи це за свій обов'язок, Юстина і собі теж де в чому звірилася.

– Ти також про мене нічого не знаєш, – зазначила вона. – Я допомагаю партизанам. Гестапо наступає нам на п'яти, щомиті нас можуть схопити, й тоді... Поміркуй, чи варто пов'язувати зі мною життя. Хтозна, яка доля нас удвох спіткає завтра?

– Тим швидше ми маємо побратися, – підхопив він. – Що кожен день дорогий.

Вона лише похитала головою.

Вони знайшли собі помешкання у тихому кварталі на околиці, проте щастя тривало недовго. Він наче у воду дивився.

Якось надвечір у вікно одноповерхового будиночка постукали, і Юстина впустила юнака з пов'язкою поліцейського на рукаві. Він здогадався, що форма слугувала виключно за маскування. Партизани якнайсуворіше заборонили їй залучати його до підпільної роботи: для них Мар'ян Бачинський надалі залишався незаслуговуючим довіри капіталістом та австрійцем; ідеологія впевнено передувала логічній доцільності. Хлопець трохи потупцював у передпокою, ховаючи очі, а опісля вони вирушили кудись удвох.

Ночувати вона так і не прийшла. Бачинського ще зігрівала надія, що Юстина заночувала у тітки, через комендантську годину, проте й наступного дня вона не з'явилася. Тоді він вирішив провідати тітку.

Дорогою він повсякчас задавав собі питання, а чи варто їхати: та, можливо, ні про що й гадки не має, і йому краще лишатися на місці, чекаючи на Юстину або звістку від неї. Може, допоки він віддаляється від будинку, вона вже повернулася, і він дарма хвилюється?

Та заледве він встиг побачити тітку, як сумніви відпали. Та анітрохи не здивувалася його появі й мовчки пустила за поріг. Її мовчання підказало йому, що таки щось трапилося, і тітка, поза сумнівом, знає все.

Він мав рацію. Напередодні засипався один з членів підпільної групи, який виходив з друкарні з цілою пачкою листівок. Саме про це йшлося на зібранні, куди негайно викликали Юстину. Її та решту, кого знав заарештований, було вирішено негайно відіслати до партизанів.

Бачинський відчув полегшення, позаяк правда виявилася не найгіршою, але досі шарахався навіть думки, що, можливо, більше їм один одного довіку не побачити.

Того дня, коли радянські танки увірвалися до міста, і звістка про це поширилася округою, партизани позалишали свої сховища. Із завмираючим серцем Юстина наблизилася до дверей власного гніздечка, та не постукала, знаючи, що Бачинського там вже не буде. Запхала руку до схрону й намацала ключа.

Опинившись усередині, вона заклякла й роздивилася довкола. Кімната була прибрана, немов перед святами. Зразковий порядок і тиша. У цій тиші продовжував оглушливо цокати заводний годинник.

Тоді вона подалася на кухню. На плиті стояв наповнений чайник. На кухонному столі зосталося кілька усохлих хлібних крихт. Вона відкрила шафку, у якій зазвичай зберігалися продукти. На полиці лежали непочатий буханець хліба та шматок сиру. Ледве торкнувшись хліба, зрозуміла: його поклали не далі як сьогодні вранці. Він знав, що вона прийде, та залишив це для неї.

початок

вперед