ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ДРУГАЧАСТИНА ПЕРША (5)Офіс Радкевича ще не встигли облаштувати, меблі безладно громадилися посеред приймальні. Периферія зручна принаймні тим, що тут є можливість будь-коли винайняти світле й просторе приміщення. Схоже, сюди він переїхав щойно. Навіть табличку не встиг вивісити, Олесь насилу його відшукав. До столу секретарки довелося прокладати шлях поміж шаф. Її стіл – єдине, що було на разі придатне до праці посеред навколишнього хаосу. Олесь дістав пакет, адресований Радкевичу. Самого Радкевича на місці не виявилося, та секретарка охоче прийняла у нього пошту. Допоки вона реєструвала її у себе в книзі, Радкевич з'явився з-за плечей Олеся, протиснувшись тим же шляхом, – та його це, вочевидь, анітрохи не бентежило. – То що там, пані Орисю? Мені хто-небудь телефонував? – Ніхто, якщо не брати до уваги орендодавця. Ви забули щось підписати? – Я чекаю на факс із Граца, – попередив він замість відповіді. – Та ще оце привезли пакета з якоїсь компанії… – вона потягнула його до себе, намагаючись прочитати назву, – «Дари надр». – Нумо його сюди, – зажадав він. Олесь його впізнав. Ймовірно, він теж. Проте лише до тої міри, у якій впізнають осіб, що встигли надокучити. Нашвидку від верху до низу ковзнувши по ньому очима, Радкевич узяв пакет під пахву та разом із ним щез за дверима власного кабінету. Олесь удруге озирнувся довкола, втім, на що тут було витріщатися? Меблі усе заступили. До речі, упаковка фабрична. Та й приміщення пропахане смолою. Отже, меблі теж нові. Шкода, що Терех нічого цього не бачив. Цей Радкевич виник немов нізвідки. За роботою секретарка не зважала на нього. У перемовному пристрої несподівано пролунав голос Радкевича. – Пані Орисю! Посильний ще там?.. Хай не чекає. Я все проглянув, та у мене виникли запитання. Дещо згодом я сам зконтактуюся з їхнім правником. *****Терех заінтриговано дивився крізь просвіти у гілках на старі стіни будинку Бачинських. Той стояв на пагорбі, й дерева своїми кронами, якщо дивитися з вулиці, затуляли його майже повністю від цікавих очей. Неохоче поступилася проржавіла брама. Тепер вже не так часто бачила вона гостей. Дітвора, що полюбляла бавитися в саду, та бомжі вільно діставалися крізь дірку в огорожі, поки та, врешті-решт, не завалилася геть. Її намагалися латати сіткою, та зацікавлені особи доволі швидко повертали все до початкового стану. Якийсь час ненависну сітку кожен міг вдосталь топтати ногами. Опісля знаходилися й інші зацікавлені, яким завше потрібно те, що не потрібно іншим, тож від сітки тільки й залишалося, що спогад. Дванадцять надщерблених сходинок круто забирали вгору від брами до ганку. Порість моху наполегливо прокладала собі шлях крізь тріщини, виборюючи назад те, що камінь свого часу відібрав у землі. Терех спробував розхитати двері. Важкі букові двері, окуті залізом, чинили опір, немовби добре розуміючи, що він замислив. – Колись робили сумлінно, – виправдовуючись, поскаржився він, і поступився місцем водієві зі шворнем. – Ну ж-бо, спробуй! Водій невпевнено почухав себе у потилиці. – Може, краще з поліцією? Багато буде гуркоту. – Чхати мені на поліцію! – розлютився Терех. – Ломи, кажу! Двері виявилися міцними, набагато міцнішими, аніж він собі уявляв. Будинок ось-ось розвалиться, а їм хоч би що. Терех пошкодував, що не потурбувався захопити слюсаря з інструментом. Втім, у водія сили за двох. Насправді двох він йому і замінював: відразу і водій, і охоронець. Двері зрештою поступилися й важко, з гуркотом, звалилася усередину, здійнявши клуби пилу. Старість, посміхнувся Терех, куди тобі зі мною змагатися! А він ще хотів брати слюсаря. Пил та морок закривали вигляд. Вікна були наглухо заколочені дошками. Не чекаючи, допоки осяде пил, Терех зробив перші кроки по дверях, як по мосту. Світло падало лише ззаду, крізь зяючий порожнечею дверний отвір. Попереду Тереха водночас повзла його тінь. Спіткнувшись, поки очі не звикли до мороку, об полишений кимось іржавий чайник, він почав пересуватися обережніше. А й справді, під ногами де-не-де валялися предмети, яким тут було зовсім не місце. Посередині у підозрілій самоті височів пошарпаний стілець. І хто б це ризикнув на нього сісти? На згадку про справжніх господарів збереглися лише мідні ручки на дверях і точені бильця. Решта зникло вкупі із наступниками. Здається, востаннє тут був архів. Весь непотріб могли забути лише вони. Широкі дерев'яні сходи провадили на другий поверх. Терех почав підійматися. Відзначаючи кожен його крок, східці одна по одній за чергою видавали тужливий рип. Двері, що впали з гуркотом, зачеплений чайник, рипучі сходи. Будинок продовжував уважно стежити за його пересуванням. Повсюдні сліди погрому та запустіння, втім, тиснули на психіку ще краще, аніж розповіді про блукаючі примари. Кімнати другого поверху нічим не відрізнялися від того, що бачив він внизу. Лише в одній з них дивним чином збереглася величезна шафа з секретером, потьмяніла, зборознена подряпинами, – та досі ціла й, певне, міцна. Терех переступив поріг. Він здогадався, чому шафу не винесли, коли порівняв її габарити з шириною дверей. Шафа попросту не проходила. Цікаво, яким же чином її внесли. Не інакше, як частинами, а тоді вже збили. На віка робили. Не сподівалися на радянську владу. Він заходився відкривати одну по одній секції та висувати скриньки. Порожньо, як виметено. Черга дійшла до секретера. Терех відкинув поличку для письма. За нею – ніша, та знов нічого. Окрім хіба що фарфорової попільнички з недопалками. Саме сміття! Терех не погребував зазирнути і в попільничку. Авжеж, такі цигарки бомжі не палили. Він вкотре уважно озирнув приміщення. На протилежній стіні, на гвіздку висів забруднений, у дірках плащ. Подарунок від бомжів. Об такий навіть ноги не витреш. А більше тут нічогісінько й не було. Марно! Йому не дізнатися, що принадило сюди Ващука у день вильоту. Хоча, судячи з кількості випалених цигарок, часу він згаяв чимало. На поверсі пролунали кроки. Це його водій. Терех міг би визирнути, аби полегшити йому пошуки, та не визирнув. Пусте, знайде сам. Замість цього він витяг стільниковий та зв'язався з офісом. – Слухаю, пане директоре, – секретарка впізнала номер, що з'явився на табло. – Я зараз на Гроховській, – повідомив він. – Від мого імені зніміть двійко людей з траси та доправте сюди. Слід повісити на місце двері. Я не бажаю, аби хто завгодно швендяв моїм будинком. Водій відшукав його, попрямувавши на голос. Терех встиг дати відбій. – То ось ви де! – зрадів водій з мосту. – А я вже і в лайно вліз, хай йому грець!.. Чого тут тільки немає! Оглянувши мешти, він витер підошву ребром об поріг. – У цій справі ми теж маємо фахівців, – пригадав Терех та вдруге набрав офіс. – Наталко! Ще одне. Пришліть сюди цього дармоїда, Шайноху, нехай тут усе прибере… Притулок для бомжів та наркоманів! – роздратовано кинув він, ховаючи слухавку. *****Не встиг Олесь повернутися від Радкевича, як отримав нове розпорядження. Біля входу чекало авто, водій був попереджений. Скидається на те, що він знав більше за Олеся. На Олеся ніхто не зважав. Секретарка не повідомила, що за робота, дякувати й на тому, що порадила захопити комбінезон. Втім, коли так, можна було здогадатися. Підібравши мимоїздом двох робітників з вулиці, вони дісталися Гроховської. Тереха з його автівкою вже й слід загув. Проте ті двоє встигли отримати чіткі інструкції. Старший, зробивши крок у напівтемряву, повабив за собою Олеся. – Второпав, що маєш робити? Бери мітлу до рук, та хутко до справи. Та вважай, у лайно не влізь! Порада придалася вчасно. Ще півкроку, і він би спізнився. Схоже, бруд накопичувався роками. Комбінезон і справді став у нагоді. Він нап'яв його поверх уніформи. Олесеві зроду не вдавалося потрапити досередини будинку. Дітьми вони з братами зазирали у всі шпари, темрява й занедбаний вигляд створювали ореол таємничості, і вперше він дістав можливість задовольнити давню цікавість. Та лише спосіб... Мрія була набагато привабливішою. Ковтаючи пил, він безтурботно орудував мітлою, допоки дверний отвір не став немов заволокою оповитий. Тоді й робітники обурилися. – Гей, що то за витівки? – гукнув старший. – Агов, хлопче! Пил вже стовпом стоїть! Олесь спохопився. Робітники мали рацію. Що це з ним? Вкотре замріявся! – Сходи краще за водою. На ось тобі цеберко, – старший перевернув відро з інструментом, висипавши вміст на підлогу. Олесь приніс повне цеберко води з сусіднього будинку та, умочивши мітлу, скропив підлогу. Робітники з недовірою споглядали у його бік, побоюючись, як би знову чого не накоїв. Робота пішла повільніше, зате пилу стало менше. Як ніде, найбільше сміття зібралося під стінами, штукатурка геть обсипалася, додавши праці. Олесь згріб все до однієї чималої купи та узявся за другий поверх. Від кількості дверей, які він там налічив, голова пішла обертом. І як вони жили в стількох кімнатах? Тому, хто у них працював, не позаздриш. Скільки дверей, і скрізь мідні ручки. Адже їх усіх потрібно драїти. Бачинським бувши він би замінив мідні ручки на нікельовані. Прислуга його обожнювала б! Він уявив будинок обжитим, умебльованим. Дотепер тільки й збереглося, що величезна шафа з секретером. Про всяк випадок він перевірив секретер. У глибині стояла лише фарфорова попільничка з недопалками. Олесь вивернув вміст у цеберко із сміттям. З іншої секції вигріб цвілий хліб; шкода, щурі не дісталися. На протилежній стіні висів драний плащ, підстилка для ніг, залишений хіба що бомжами. Ні, ви лише помилуйтеся: плащ на гвіздку – що то за охайні бомжі! Він і його жбурнув у відро. Здається, прибрано. Час рухатись далі, проте... На тому місці, яке раніше затуляв плащ, він помітив тонкий проріз. Так, це був саме проріз, контур маленьких дверцят, що приховували внутрішньостінну нішу. І треба ж! Цвях стирчав просто над шпарою. Ніби навмисне. А може, й не ніби? Може, і не випадково зовсім? Заінтригований, Олесь підчепив дверцята тим самим цвяхом, котрого розхитав і витягнув. Справді, за нею виявилася ніша, а всередині сейф. Він не йняв віри власним очам. Які передбачливі були ці Бачинські! Олесь вибіг на сходовий майданчик та покликав робітників. – Що такого він міг там знайти? Поглянемо, чи як? – невпевнено запропонував старший. Та невдовзі вираз його обличчя змінився на усі сто вісімдесят градусів. Забачивши сейф, другий ляснув себе по стегнах. – Хто-небудь, поясніть: я не сплю? Старший постукав кісточками пальців: – Стінка не має бути надто груба. Спробуємо зваркою. – Стривайте, ні! – запротестував Олесь. – Зателефонуйте до офісу. Молодший з робітників порснув зо сміху. Навіть рота затулив долонею. Старший осудливо хитнув головою. – Агов, ти! Свідомий того, що кажеш? Нас тут усього троє. Ніхто не дізнається. Вони його не зрозуміли! Вирішили, ніби він боїться, що хтось із них викаже. Олесь негайно все прояснив. – Який до цього сейфа ми маємо стосунок? Обидва подивилися на нього як на пришелепкуватого. – Що ти верзеш! – роздратовано озвався старший. – А коли там золото? – То й поготів! – наполягав Олесь. – Ми ж не злодії! – Та ж воно нічиє, – здивувався молодший. – Не візьмемо ми, візьме хто-небудь інший. Старший скреготнув зубами. – І звідкіля такі гонорові беруться?.. Ми не крадемо, як на те пішлося, а беремо своє! – додав він повчальним тоном. – Ти що ж гадаєш, ми його не заробили? Гаруєш тут! А скільки нам платять?.. Тьху! Кому ти прагнеш його віддати? Тереху? Він і так на «БМВ» роз'їжджає. На другий «БМВ»? Перший він теж купив не на свої кровні. Це ми їх всіх утримуємо, інтелігентів у білих сорочках! Самі тільки на те й здатні, що язиком клепати від ранку до вечора! Наш хліб їли, їстимуть і надалі. Зате на простий народ їм начхати! Самотужки він не міг таке вигадати. Напевне десь чув. Олесь знизав плечима. – А мені що до того? Я на разі нічого не заробив! Переконавшись, що його не вмовити, робітник спересердя плюнув, лише цього разу по-справжньому. – А, дідько з тобою! – і витяг з кишені телефон. – Який там номер?.. Козел! Кримінальник! Правду щодо тебе кажуть! Аби я з тобою ще коли злигався?.. «Отакої! – засумував Олесь. – Почалося! Зараз вони ще й мого батька, мою родину пригадають». – Тримай! – старший розгнівано тицьнув йому слухавку. – Сам і доповідай бери! *****Про знахідку на Гроховській Тереха повідомила секретарка. Цьому не йнялося віри, але саме Терех повірив нараз, щойно почув. Покинувши всі справи, він негайно виїхав на Гроховську. Робітники працювали внизу. – Де? – уривчасто запитав він. Старший вирушив попереду, вказуючи дорогу. Втім, Тереху самому слід було здогадатися. Молодший, залишивши роботу, теж поплентався услід. Як таке прогавити? Вслід за старшим Терех перетнув поріг. Один погляд, і він усе збагнув: Ващук навмисне завісив нішу плащем. А він, Терех, нічого не запідозривши, пройшов повз! Хоча хто міг припустити, що там виявиться сейф? А з іншого боку, в старих будинках секретні сейфи – звичайна річ. Ймовірно, ключ від сейфа Ващук теж забрав із собою, як і ключ від будинку. – Зварка візьме?.. – запитав Терех. – Несіть зварювальний апарат! Від цієї миті він не полишав приміщення, не довіряючи своїм робітникам. Допоки молодший різав, старший, ризикуючи зіпсувати зір, самою лише долонею затулявся від яскравого полум'я. Терех з нетерплячки підглядав щопівхвилини. – А нумо! – старший із зубилом в руках змусив напарника посунутися. Декілька дзвінких ударів – і на місці замку утворилася напівкругла дірка. – Є! Можна відчиняти! Він відійшов на бік, поступаючись цим правом Тереху. Той, хвилюючись, з неуважності потягнувся до сейфа голіруч. – Ось, візьміть! – старший вклав йому в долоню довбешку; що було напохваті, те і вклав. – Руками не беріться. Зарано ще. Терех підчепив оплавлений край, та потягнув дверцята на себе. Ті легко, безгучно відчинилися. На дні сейфа білів поштовий конверт. Терех запхав руку. Робітники стовбичили у нього за спиною й собі нетерпляче намагалися зазирнути з-поза його плеча. Не побачивши нічого, окрім конверта, та ще з сучасним малюнком, обидва полегшено зітхнули. Старший ба навіть повеселішав. – Що, переконався? – ліктем штовхнув він напарника. На конверті розгонистим почерком було написано ім'я адресата. Але прочитати його встиг один лише Терех, який витяг листа з сейфа. А прочитавши, квапливо опустив конверт додолу, поки інші не розгледіли. – По всьому, – оголосив він. – Час братися до роботи. Йдіть собі, закінчуйте. *****Робітники повернулися до роботи. Олесь подався мести підлогу у сусідній кімнаті. Залишившись на самоті, Терех міг не приховувати ані стурбованості, ані розгубленості. Ці два відчуття змагалися у ньому з однаковим успіхом. Лист був адресований Олесеві Шайносі. Саме його ім'я було на конверті. Терех усього сподівався, та до чого тут Шайноха? Чи може… Він гарячково розкрив конверт. Усередині виявилася стара весільна світлина та складений учетверо лист на дві сторінки; він упізнав почерк Ващука. На фото були самі Ващук з Галиною, обоє молоді, гарні. Терех перевернув світлину, із зворотного боку стояв напис, зроблений рукою Галини: «Моєму синові, якого я люблю понад усе на світі». Сховавши її до кишені, він заходився читати листа, зверненого до Шайнохи. Шайнохи?.. О ні! У нього затремтіли руки, заважаючи дочитати листа до краю. Правда у своїй убивчій реальності спадала на очі щокожен рядок. Неймовірно! І хто б мав на гадці, що Олесь – єдиний син Ващука, народжений у його шлюбі з Галиною?.. Стривай, стривай! Тереха враз кинуло в пал. Випада, що Олесь не лише син Ващука та його прямий спадкоємець, повноправний господар фірми. Його мати… Боже милосердний! Онук Мар'яна Бачинського! Ось вона, відгадка таємниці. Отепер зрозуміло, навіщо Ващуку знадобився будинок Бачинських. І чому саме тут він залишив листа для свого сина. Цей будинок Ващук придбав саме для нього. Терех похапцем дістав запальничку. Клацнув зо два рази – марно. Треба було заправити! Не випускаючи розкритого листа з рук, він визирнув за поріг. Із сусідньої кімнати досі долинало шорхання. Він покликав Олеся. Відставивши мітлу, той увійшов та в очікуванні завмер на порозі. Терех зміряв його оком від потилиці до п'ят. Дивне це було відчуття. Оцей юнак у комбінезоні компанії, уніформі для сотень робітників, міг би вишпурнути його, Тереха, на брук за одну мить, потрап лист до нього, а не до рук Тереха. Чи схожий він на Ващука? Так, схожість безперечно є. Зараз Терех це вже бачив. Попросту раніше йому й на гадку не спадало порівнювати. Хіба може, Ващук був міцнішої статури, а цей худорлявий. На разі… Певне, з віком погладшає. Красунчик! Може, скинути полуду йому з очей?.. Не зараз, звісно. Дещо згодом! По смерті його діда, коли вже щось виправити стане неможливо. Тереху воно принесе невимовну насолоду. – Ти не палиш?.. – поцікавився він. – То збігай до них за сірниками! За мить Олесь повернувся із запальничкою. Моторний малий! – Придасться? – Ще б пак! – посміхаючись, відповів Терех. Він підставив листа. Олесь дивився не розуміючи. – Чого чекаєш? – Авжеж! – сконфузився той. – Хвилину! Даруйте! Олесь безтурботно клацнув запальничкою. Тоненький язичок полум'я лизнув кутик аркуша та поповз догори, швидко набираючи розмах. – От і по всьому, – підсумував Терех, удвох із ним спостерігаючи, як лист Ващука обвуглюється у попільничці. А таки шкода, що неможна розповісти цієї ж миті. – Я вам більше не потрібний? – запитав Олесь. Неприбраними залишалися ще три кімнати. – Ні! – відповів Терех. – Можеш іти працювати… Та прибери оце, – недбало хитнув він головою, вказавши на тліючий попіл. Захопивши попільничку, Олесь мав на меті залишити кімнату. – Шайноха! – несподівано пригадав Терех. – Стривай-но! Це ж ти виявив сейф? Олесь розвернувся та знизав плечима. Тереха вперше переповнило відчуття подяки. – Чудово! – похвалив він. – Я з тебе дуже задоволений. Визнаю, сьогодні ти заслуговуєш на заохочення. Він повабив Олеся пальцем, дістав із гаманця купюру у двадцять гривень. – Ось тобі за це… Тримай, тримай! Сумлінно заробив, – помітивши його нерішучість, запхав гроші йому до нагрудної кишені. – Продовжуй докладати зусиль, а віддячиться. Той збентежено зазирнув до себе в кишеню услід за Терехом, подякував та подався доводити краю з прибиранням. |