ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ДРУГАЧАСТИНА ДРУГА (5)Після готелю «Гетьман» Іванка поткнулася до Олеся щойно на третій день. Він здогадався: передбачається чергова пригода. Три дні їй знадобилося, аби обміркувати план. Хоч би хто прийшов заради нього самого! «Напевно, від мене тхне сміттям», – припустив він. – Мені сяйнула думка! Як на мене, у нас є можливість викрити Тереха, – з мосту виголосила вона. «Я мав рацію! – з гіркотою відзначив Олесь. – Вони з'являються, лише коли їм щось треба. Мене ж завжди соромитимуться». Іванка у захваті продовжувала, не підозрюючи, які думи обсіли його голову: – Немає сумніву, що документи фірми досі існують, і я знаю, де вони. Дивися! У фірми так чи овак була власна бухгалтерія. На твою думку, хто міг вести її справи? Кому Терех найбільше довіряв?.. Саме так! Катерині, своїй майбутній невістці! Але ж Катерина саме у пошлюбній подорожі з його сином! Що стосується Тереха, він, безумовно, міг стерти базу даних у комп'ютері, та ж поза цим ще залишаються паперові документи, якими либонь набитий доверху сейф Катерини. Навряд чи він зробив би це самостійно, без неї: нетямущій людині неважко переплутати й шпурнути у вогонь щось зайве, що стосується, наприклад, радше «Дарів». А зникнення водночас двох бухгалтерій – це вже не жарти. Отож я упевнена, вони досі ще там. Олесь похитав головою. – Учора комп'ютер, сьогодні сейф. Набираємо оберти! То як же ти збираєшся відчинити цей сейф? – Я!? – перепитала вона. Олеся огорнув жах, навіть мову відібрало. Про всяк випадок він запитливо тицьнув себе у груди великим пальцем. Іванка розвела руками у відповідь. Він схопився за голову. – А хто ж іще? – винувато пояснила вона. Він голосно зітхнув, та врешті повернув собі голос. – Нівроку! Оце щастя моє! – Головне, дістати ключа. Швидше за все, Терех носить його з собою. Тобі, власне, потрібно лише зробити відбиток. – Здуріти! Я що, маю залізти йому до кишені? Так ти собі це уявляєш? Іванка здивувалася. – А ти хіба зроду… – То ось воно що! – здогадався Олесь. – Так, певна річ, геть забув, адже я злодій! – Вибач, я гадала, що ти… – Не варто вибачатися. Геть усі так вважають. Їх навіть можна зрозуміти. Ними бувши, я, либонь, гадав би так само. Гаразд! – погодився він упокорено. – Бачу, від долі не втечеш. – Твоя доля у сейфі Катерини, – нагадала Іванка. – А зараз кажи, що ти маєш на меті отримати навзамін? – Навзамін? – Так, навзамін. Ти ж надаси нам дуже цінну послугу. А відтак маємо одразу визначитися, чого ти за це вимагатимеш. Олесь вирішив, що вона з ним заграє, та відповів: – Тебе. Іванка скривила міну, закликаючи до поважної розмови. «Що за дитячість! У тебе такий шанс, а ти відмагаєшся жартами!» На що він недбало знизав плечима. – Добре! Ще одна вечеря за твій рахунок. Меню без змін. Згода? Іванка збагнула, що тут вона нічого не досягне. Його скуйовджене волосся зрештою збилося на чоло, вона відхилила пасмо й побачила сумні очі. – Слід це зробити до повернення Катерини, – попередила вона. *****Іванка без дозволу увірвалася до Мельника та, влаштувавшись навпроти, самим лише поглядом зухвало примусила його перервати телефонну розмову. – Чого тобі? – відклавши слухавку, удав невдоволеного Мельник. Та Іванка не дійняла віри у його прикрість: він вивчив її характер, а вона його. Коли вже вона дозволяла собі лишку, це означало, що було чим крити, і Мельник з цим мирився. – Маємо змогу дістатися цих документів, та упіймати Тереха двічі, – повідомила вона, сяючи, ніби нова копійка. – Уявіть скандал, коли виявиться, що Терех збрехав, і документи насправді не згоріли під час пожежі? – Ти вже потрапила декому на очі, – нагадав Мельник. – Годі з тебе! Ще одна така витівка – і опинишся за гратами. Та Іванка заперечливо похитала головою. – Не я – дістане Олесь. Мельник з недовірою звів брови. – Він погодився? – Я його переконала, – скромно зізналася вона. Мельник зачмихав. – Що ж, коли так... – Проте у нього є одна умова. Він удруге нашорошився. – Цікаво, продовжуй! – Ви повинні витягнути його з лап Тереха. Мельник посміхнувся. – Ти ба, спритник твій Олесь. Дай поли вчепитися, то він свого не подарує. – Це неодмінна умова, – підкреслила Іванка. – Та вже я тебе знаю. Як торгуватися, ви з Мирославою обидві неперевершені. – Зате ви найкращий юрист у місті, і це відомо всім. Цього разу Мельник із сумнівом стулив губи. – Я нічого не маю проти Олеся. Та де я тобі візьму свідків? Небагато знайдеться таких, що погодяться надавати свідчення у суді на поталу своєму працедавцеві. Сама ж казала! А зараз пригадай бодай когось, хто б у цій компанії прихильно ставився до Олеся та вважав існуючий уклад неслушним. Ще й надто! Відверто кажучи, я здивований, що сам Олесь наважився потягти Тереха до суду. Наскільки я вивчив Тереха, той мав би тримати його на гачку. Іванка засумувала. Мельник це зауважив. – Постривай, не час упадати на дусі! Гаразд вже! Нехай буде так. Як вже на те пішлося, ми його витягнемо. Тільки іншим шляхом: ми сплатимо його борг. У неї заблищали очі. – Не жартуєте? Мельнику навіть видалося, ніби вона в цьому зацікавлена не менше, аніж у поразці Тереха. Втім, можливо, це одне і те ж? Він знизав плечима. – А хіба мені до жартів зараз? – Отже, так йому й переказати? – Так і перекажи! – відповів він. – Та викупимо ми його, не бійся! Скажи Мирославі, хай готує платіж. Враз її обличчям пробігла тінь. – А Терех погодиться? Коли він здогадається, що Олесь нам допомагає… – Дурня! – посміхнувся Мельник. – Він не в змозі нічого вдіяти. Ми внесемо необхідну суму, а там нехай собі хоч на стіну пнеться… Гаразд, любонько, йди вже, втіш свого Олеся. *****Проценко зателефонував, коли Терех уже й гадки не плекав щодо свого прохання. Тут таке наверталося! Не випадково з головою адміністрації він вже на «ти». Усі місцеві ділки першими подають руку. Відчувають, собаки, хто тут головний. Невдовзі він розвернеться на повну силу, отоді... Прикривши слухавку рукою, він доручив секретарці, яка принесла документи на підпис, відшукати номер стільникового голови обласної адміністрації. – Не уявляю, що ти сподівався почути, – прошепелявив Проценко, – але твій Радкевич, як би це висловитись... викликає на разі лише подив. Оригінальний у тебе клієнт, якщо відверто. – Чим оригінальний? Інші думки продовжували заносити Тереха, через те він слухав неуважно. – Та ні, взагалі-то нічим він себе поки що не проявив, – погодився той. – Але саме це й насторожує. Збирається розгортатися, а нічого не робить. У той же час відкрив два банківських рахунка: гривневий та валютний. Кортить довідатись, звідки надходять кошти на валютний рахунок?.. Кредитною лінією, від «Банкферайн Грац». А тобі відомо, що це за банк?.. Контрольний пакет у ньому належить... кому б ти гадав? З уст Проценко злетіла назва відомої фінансової групи. Терех негайно забув, для чого відкрив теку з документами, залишену секретаркою. Його немов крижаною водою обілляли. Він чудово знав, хто за нею криється. – Бачинський! – видихнув він. – Саме він, – підтвердив Проценко. – Краще б мені це ім'я зроду не чути. Тереху стало важко дихати. Він послабив краватку. Втім, Проценко цього не бачив. – Власне, більше мені й нічого додати. Сподіваюся, тобі цього вистачить? – Цілком, – знайшов у собі сили відповісти Терех. *****Викликавши до себе чільника технічного відділу, у ці декілька хвилин очікування Терех спробував дати лад власним думкам. Він по суті загнав себе на край прірви. Та підлеглим не конче про це знати. Так, зараз важливо виробити план дій на усі випадки життя. – Викликали, пане директоре? Терех нервово поправив окуляри. – Що у нас з газогоном через Гроховську? Є змога обійти будинок? Чільником відділу бувши кожен вирішив би, що у нього слухова галюцинація. – Перепрошую?.. – Що, незрозуміле запитання? Службовець розгублено розвів руками. – Але ж тепер вже запізно. Проект затверджений. Терех зиркнув на нього з лютою ненавистю, неначебто у цьому була його провина. Втім, він таки відшукав, до чого прискіпатися. – Чому вчасно не доповіли? – Дозвольте нагадати, я вам доповідав. Сьогодні вранці. Та й справді, доповідав. Терех пригадав собі. Хай йому грець! – А будинок? Чи можна його позбутися? – Та ви ж самі погоджували проект. Терех хитнув головою: зайве питання. Тепер будинок поза сумнівом знесуть. З компенсацією чи без неї, однаково знесуть. – Гаразд. А що з тендером? – запитав він, наперед відчуваючи, як мороз йому поза шкіру йде. – Я розмовляв з головою комісії. Він запевняє… – Я не питаю, що казав голова комісії! – шпарко, як міг, обірвав його Терех. – Мене лише одне цікавить: офіційне рішення, хто будуватиме газогін. – Ще не винесено, – поспіхом відповів той. – Засідання з цього приводу призначене на завтра. Терех більше не стримував емоцій. – Уф! – зітхнув він з полегшенням. – Таки є Бог на світі! Підлеглий споглядав отетеріло. – Тож відкликайте заяву! – звелів Терех. Той лише очі витріщив. – Ви мене чуєте? – Терех правив своє. – Негайно відкликайте заяву! Ми остаточно виходимо з проекту! *****Секретарка боязко пропхала голову у двері. – Даруйте, пане директоре, ви вже проглянули папери на підпис? – На підпис? – пробурмотів Терех, оглядаючи власний стіл. – Справді, ось вони! Зачекайте хвилинку! Він удруге торкнувся теки з документами, котрі мав підписати. Один по одному, він підписував їх квапливою рукою, не читаючи далі за перший рядок. Оно скільки їх тут наклали, гарну пачку. Наступний! Угода на вивіз металобрухту… Звідки металобрухт? Старі труби, чи як?.. А, байдуже! Цього разу у нього серце мало не зупинилося. Овва, угода! Він нахилився до перемовного пристрою. – Знайдіть Філенко й терміново – до мене! Та нехай захопить угоду з Радкевичем! В очікуванні Терех човгався, сидячи у кріслі, сюди-туди. Куди ж цей Філенко запропастився? Його палець прикипів до кнопки перемовника. Відгукнулася стурбована секретарка. – Де Філенко? – роздратованим тоном нагадав Терех. – Чомусь щоразу, коли він мені терміново потрібен, неможливо його знайти! – Він вже поруч, у приймальні. – Тоді якого біса?!.. Притискаючи теку до стегна, Філенко нашорошено переступив поріг кабінету. Терех нетерпляче простягнув руку. – А нумо її сюди! Він за мить пробіг очима угоду, що розтягнулася на дві сторінки дрібного комп'ютерного тексту. Філенко навстоячки вичікував, на чому усе скінчиться. – Ага, ось! – знайшов Терех потрібне місце та й замовк, вивчаючи текст. Раптом він зблід. – «Затримка постачань, більша за три дні…» – прочитав він уголос. – А сьогодні вже який день? – Третій, – підказав Філенко, досі нічого не розуміючи. Терех звів на нього зацькований погляд. – Третій! – повторив він та раптом злісно шпурнув угоду на стіл. – Ви що, знущаєтеся всі наді мною? Чекаєте собі спокійнісінько, поки він мене розчавить, немов яєчну шкаралупу? – Хто? Радкевич? Терех скреготнув зубами. – Який там ще до дідька лисого Радкевич? Бачинський! Мар'ян Бачинський! А все через купу цегли, трясця її матері!.. Провалися вона спільно з Ващуком!.. Досі не втямив? З перемовника долинув голос секретарки. – Пане директоре! Ви звеліли дізнатися номер стільникового голови адміністрації. Номер я знайшла. З'єднати чи ви самі зв'яжетеся? Він вхопився за голову. – Та залиште ви мене у спокої! Не до вас зараз! Опісля тицьнув угоду правникові мало не під самий ніс. – Ось вона де, пастка! Якщо на третій день він не отримає свій газ, ми з тобою самі вилетимо у цю ж таки трубу. Звідки ж я йому за півдня візьму мільйон кубів? – він спохопився, вдруге потягнувшись до перемовного пристрою. – Ви ще тут?.. З'єднаєте мене терміново з біржею. Йдучи геть, Філенко чув, як він люто вигукував у слухавку: – Де газ? Я вам, здається, усе зайве відріжу!.. За скільки?.. За два дні? А мені він потрібний вже сьогодні, та жодною годиною пізніше!.. То купуйте у Польщі!.. Начхати, що продамо дешевше, аніж купимо! Начхати на збитки! Та якщо ви не знайдете мільйон кубів газу до опівночі, можете повіситися! Поночі, коли в офісі майже нікого не залишилося, Філенко нечутною ходою увійшов до Тереха в кабінет. Його господар дрімав, відкинувшись на бильце крісла. Розплющивши очі, Терех утомлено поглянув на нього крізь лінзи окулярів. – То що? – запитав він. – Вийшли ми сухими з води, чи ні? *****Секретарка з'єднала Радкевича з президентом незважаючи на те, що саме у цей час він проводив нараду із запрошеними директорами численних філій корпорації. Радкевич наполягав на терміновості справи, і пані Розенблюм поступилася. – Перепрошую! Терміновий дзвінок, пане президенте! Бачинський ствердно хитнув головою. Секретарка з телефоном перетнула залу та наблизилась до торця довгого столу з боку президентського крісла. Доповідач із протилежного краю вимушений був замовкнути. – Даруйте, пане президенте, – схвильованим голосом повідомив Радкевич, – проте я сам щойно дізнався. Міська рада затвердила проект, за яким будинок підлягає знесенню у зв'язку з прокладанням газогону. Не збагну, як це сталося. Швидше за все, проект змінили останної миті. Як мені вчинити? Бачинський зволікав. Радкевич на протилежному кінці захвилювався, чи не перерваний зв'язок. – Пане президенте? – Кому переданий підряд на будівництво газогону? – негайно поцікавився Бачинський. – Компанії «Західтрансгаз», найбільшій після «Дарів надр». – До речі, а що «Дари надр»? – На разі жодного зірваного постачання. Працюють на подив старанно. Щось підозрюють?.. У конкурсі вони не брали участь. Тобто спершу подали заявку, та згодом відмовилися. – Отож слушно вчинили, – відзначив Бачинський. – Знищіть її! Радкевич розгубився. – Кого, пане президенте? – Компанію «Західтрансгаз». Пустіть з молотка!.. І зробіть це раніше, аніж вони приведуть бульдозер. А міськраді запропонуйте інший проект: удвічі дешевший, зате в обхід Гроховської. Ви мене зрозуміли, пане Радкевич? – Так, пане президенте. – Тож дійте! Востаннє я почув назву цієї фірми. |