ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ДРУГАЧАСТИНА П'ЯТА (6) ПРИКІНЦЕВАЩороку у певний час Львів стає місцем проведення бізнес-форуму, що притягує західноєвропейські ділові кола неосвоєними ринками збуту. Цього року форум дещо спізнився: через вибори. Та на початок грудня запрошення були розіслані й заявки отримані. Безумовне лідерство традиційно захопили австрійські фірми. Ба, навіть консул Австрії у Західній Україні пообіцяв відзначити його своєю присутністю. Дев'яносто років після розпаду імперії промайнули непомітно. Щодо корпорації, очолюваної Бачинським, то вона досі мало приділяла йому уваги, її інтереси зазвичай репрезентував хтось на зразок Радкевича. Про останнього тепер не йшлося зовсім, позаяк йому самому довелося нагло її покинути, і відтоді щодо нього не було жодних чуток. Втім, здається лише, бачили його в якомусь барі, тієї миті, коли він умовляв бармена налити йому в кредит. Так це чи ні, та у колишні місця він більше не потикався. Зате газети занадилися доволі прозоро натякати на участь самого Мар'яна Бачинського, всі враз пригадали його походження, а організатори з цього негайно скористалися, маючи на меті привернути якомога більше уваги до форуму. На тому й завершилося, що Бачинський, викликавши пані Розенблюм, врешті розпорядився підготувати до вильоту його літак. – Мої небіжи дійшли до того, що поширили чутки про мій приїзд на батьківщину, – пробурчав він. – Тож мені нічого не залишається, як їх підтвердити. Не конче було пояснювати їй це. Досвідчена секретарка чудово розуміла, що було справжньою причиною. *****Того дня до Олеся забігла Іванка. На ліжку лежала розкрита валіза. – Пакуєшся? – поцікавилася вона. – Повертаюся до навчання, – відповів він, не припиняючи укладати речі. – А я ж-бо сподівалася, що ти підеш зі мною на форум, – зізналася вона з розчаруванням у голосі. – Що я там забув? Світські прийоми не для мене. Знайди собі когось іншого до пари, а я побажаю вам з приємністю погуляти удвох. – Хіба я щось казала про відпочинок? – образилася вона. – Форум, це моя робота! Він зміряв очима її довгу вечірню сукню, а тоді перевів погляд на її волосся. – Хоч і що кажи, а природний колір пасував тобі більше. Тут вона й зовсім обурилася. – Нівроку! Приємно це чути! Для кого ж я їх у такому разі пофарбувала? – Заходь, коли відростиш. Іванка витріщила очі. – А де ти будеш о цій порі? – нагадала вона. – Га? Він анітрохи не зніяковів. – Доправди?.. Гаразд, тоді надішли мені фото. *****Літак Бачинського приземлився за півгодини перед вильотом літака компанії «Авіалінії України» рейсом до Лондона. У трапа вишикувався натовп офіційних осіб на чолі з депутатами й головою місцевої адміністрації, котрі заздалегідь потирали руки в очікуванні значних інвестицій. До входу на летовище підкотив розкішний «Ауді 8» з червоно-білим прапорцем, з якого вийшов австрійський консул. Олесь почув гомін, коли уся ця численна делегація попрямувала до виходу через хол аеровокзалу. Черга до паспортного контролю застрягла, голови повернулися в інший бік, сподіваючись побачити людину, котру зустрічали з такою помпою. Хтось вимовив: Бачинський! Перед Олесем залишилося декілька чоловік, що не поспішали, як і решта, зрушити з місця. – Ви дозволите? – він обійшов тих, що заклякли попереду й простягнув у вікно свій паспорт. «І чому це люди такі сноби?» – дивувався він. За його плечима на віддалі лише декількох метрів пройшов повз, постукуючи тростиною, Мар'ян Бачинський, шанобливо скеровуваний головою адміністрації: – Сюди, будь ласка! Олесь байдуже забрав паспорт та приєднався до пасажирів, які чекали на посадку, навіть не спробувавши озирнутися. *****Дрібним кроком перетинаючи ринкову площу, Бачинський встиг помітити старшу жінку, що несміливо тримала в руці в'язку з простенькими паперовими іграшками. Нічого не було в ній такого, що б привернуло його увагу. Лише іграшки. Саморобні, з кольорової фольги, нехитромудрі ялинкові прикраси. У порівнянні з тими ж фабричними кулями виглядали вони більш ніж скромно. Щось подібне могло трапитися йому хіба що за часів першого молоду. Ймовірно, їй доводилося продавати їх за копійки. Жебраки, захопивши найжвавіші місця, відтіснили її з проходу подалі за клумби, куди люди заглядали значно рідше. Літня жінка втомлено тримала декілька іграшок на показ, проте ніхто до неї не наближався, на відміну від жебраків, у цих монети побрязкували щохвилини. Здаля угледівши цілу делегацію з поважних панів, вони подвоїли активність: несамовиті вигуки, трагічно простягнуті руки, тужливі погляди. Голова адміністрації скреготнув зубами: і що то за примха у цього Бачинського, змусити цілий квартал пройти пішки! А тут ще й повідомили, начебто на підступах до місця проведення форуму комуністи організували пікети, і непримиренний борець за народні права Терех в рупор таврує ганьбою імперіалістів, вимагаючи витурити їх з країни. І гадки про те не маючи, магнат тим часом поліз за гаманцем. Не наважуючись повірити у несподіваний успіх, жінка метушливо розкрила кошик з іграшками. Та, побачивши купюру, злякалася. – Може, пошукаєте щось дрібніше?.. Я стільки решти не наберу. Її непривабливе широкоскуле обличчя видался Бачинському знайомим. Такі різкі риси навертаються на очі не надто часто. – Ви мені когось нагадали, – зізнався він. – Ким була ваша мати? До тридцять дев'ятого року? – О! – пригадала та. – Вона працювала секретаркою у Мар'яна Бачинського, тодішнього директора гути скла. Ви людина тієї пори, звісно ж, чули про нього? – Пані Ханна?! Жінка дуже здивувалася. – Ви її знали? – Я і є Мар'ян Бачинський. Жінка неймовірно зраділа та, найголовніше, не виявила щонайменшого сумніву щодо цього. Її довірливість укинула Бачинського у захват. – Отже, ви донька пані Ханни? Жінка сплеснула в долоні. – Мати про вас багато розповідала. Вона вас обожнювала. І ви теж високо цінували її здібності, так вона запевняла. Вважали її незамінним помічником. Ані хвилини не могли без неї обійтися... Мабуть, вона дещо прикрасила, – припустила жінка, сором'язливо зашарівшись. – Де там, у жодному разі! Анітрохи! – Доправди? – в її очах блиснула надія. – Не майте й сумніву! – категоричним тоном підтвердив він. Бачинський вказав на паперові іграшки. – Надзвичайно оригінально! Як ви це робите? Донька пані Ханни повагом накопилила губи. – О, це таємниця. Навіть вам я не в змозі її відкрити… Та вже гаразд, – поступилася вона, дещо повагавшись, – я розповім. Та лише якщо ви дасте слово, що ніхто не довідається, – вона змовницьки стишила голос. – У мене вже намагалися випитати. – О ні, нізащо! – запротестував він. – Я не наважуся! Зберігайте вашу таємницю й нікому не розкривайте! Поки вони розмовляли, до неї так і не підійшов жодний покупець. – Ніхто не купує? – співчутливо зауважив він. Вона важко зітхнула. – Люди віддають перевагу фабричним, з конвеєра. Я працювала на конвеєрі. Якщо невпинно виконувати ту ж саму роботу, її починаєш ненавидіти. Розумієте? Що це за іграшки, коли в них ненависть? А я щоразу вигадую щось нове. – Це несправедливо! – підхопив Бачинський. – Дозвольте, я вам допоможу. Можливо, у мене вийде ліпше. Він узяв в руки по іграшці. – Підходьте, панове! – гукнув він, ставши поряд із нею. – Купуйте різдвяні іграшки! Ну ж-бо, сміливіше! Ви не повірите: ця жінка вигадує їх сама! Ще й надто, вона виготовляє їх власними руками! Ви лише погляньте на ці іграшки. Ні, їй не потрібна ваша поблажливість. Чи може, вам здається, наче вони негідні вас? Першим наблизився австрійський консул. За ним, крекчучи, дістав гаманця голова адміністрації. Депутатам та чиновникам нічого не залишилося, як піти за їхнім прикладом. Жебраки спостерігали, роззявивши роти. Її кошик спорожнів при очах. Жінка пошкодувала, що не склеїла більше. – І як це я можу без нього відкрити форум? – поскаржився голова адміністрації якомусь депутатові. – Старий геть втратив розум, – стиха промовив хтось із делегації. Інший нахилився до самого його вуха. – Ви так гадаєте? Боюся, що навпаки. Та боронь вас Боже комусь це сказати! *****– Дивися-но! – ідучи повз попідруч з Сергієм Філенко, Віра змусила його повернути голову. – Мисак! Дідусь нашого Олеся. Продає іграшки на бруку. – Його дід заробляє паперовими іграшками, – з презирством посміхнувся Філенко. – Так я і знав! Побажаємо йому успіхів. Він на правдивому шляху. Обидвоє покпили з того. – Ходімо вже, бо прогавимо найцікавіше. У Віри очі спалахнули. – Бачинського? – не дойняла віри вона. – Він там буде напевно? – Кажуть, вже прилетів. Вона мрійно застогнала. – Як це чудово! Вмираю, так хочу на нього поглянути! – Куди ж я подів запрошення? – Філенко стурбовано заходився обшукувати кишені. Віра злякалася. – Ти чого це? – Знайшов! – заспокоїв він її з хитруватою усмішкою. – Осьде вони! – Дай-но сюди! – вона з котячою спритністю вихопила їх у нього з рук та заховала до своєї торбинки. – Так буде надійніше. – До речі, – пригадав він, не узявши близько до серця її порух та надалі загадково посміхаючись, – коли добряче попорпатися у моєму генеалогічному дереві, то, можливо, ми виявимо, що моя двоюрідна тітка доводиться звідною сестрою його троюрідній небозі по батьківській лінії. Вона рвучко зупинилася. – Чиїй троюрідній небозі?!.. – відповідь вона прочитала в його очах. – І ти досі мовчав?! Філенко скромно спустив погляд додолу. По цьому Віра якнайміцніше вчепилася у його лікоть. |