ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ДРУГАЧАСТИНА П'ЯТА (3)Спозаранку вирушивши за результатами експертизи, Бачинський повернувся лише пополудні. Черниця його не впізнала. – Сестро Маріє! – він у захваті обхопив її за плечі, попри чернечий сан. – Справдилося! Жодних сумнівів: це він! – А відтак, ви вже усе знаєте? – зауважила вона з подивом. Черниця обережно позбулася його рук. – Марно я сподівалася першою вам розповісти. Мені казали, що вас там не було. Ви не з'явилися на призначений час, тож вони вирішили нагадати й зателефонували сюди. Мені довелося поїхати самій. Ось висновок. Бачинський беззмістовним поглядом втупився у документ, отриманий від неї. Згодом поліз за носовичком та витер ним чоло. Його обличчя могло приховувати почуття, але пітніти воно так чи овак було зобов'язане. – То це правда! Мій онук!.. Ні, неможливо! Він справжній? Черниця звела брови до перенісся. До того, як він побачив висновок, Бачинський беззастережно у це вірив, та побачивши, раптом узяв під сумнів. «Отже, ви таки там не були, – здогадалася вона. – Настільки вболівали, аби не втратити його вдруге?» Це відчуття було їй добре знайоме. Тут багато хто крізь це пройшов, не лише він. – Мабуть, так, – відповіла вона. – Дайте мені його адресу! – зажадав він. – Я негайно їду до нього! – Господь з вами, пане Мисак, схаменіться, навіщо ж так поспішати? Зараз вам самому треба усе як слід обміркувати. Повірте моєму досвіду, з цим краще зачекати, принаймні допоки ви хоч трішки призвичаїтеся до цієї думки. Одному з вас знадобиться рівновага… – Я завжди врівноважений, сестро Маріє! – самовпевнено відповів він, будучи схвильованим, як ніколи. – Гаразд, я напишу вам адресу. Та дочекайтеся хоч би вечора, коли він повернеться з роботи. *****Після заходу сонця вікна стали чорними, навіть місяць незрозуміло куди зник. Остання перед горищем, неосвітлена частина сходів напіврозчинилася у сірих згустках темряви. На сходах хтось сидів, притулившись до стіни. Олесь помітив людську постать зі сходового майданчика. Крізь поруччя прозирали обриси: знайомий берет та плащ, а в додатку руків'я тростини, що випиналося понад головою. – Пане Мисак? Що ви тут робите? Олесь вмить вибіг сходами, перестрибуючи через східці. – Ходімо! – він допоміг старому звестися на ноги й завів до себе в помешкання. Відзвичаївшись від світла, Бачинський примружився. – Що трапилося? – вдруге запитав Олесь стривоженим голосом. – Дозволь мені на тебе подивитися, – Бачинський відсторонився й відступив на крок. При світлі однієї єдиної лампочки він обміряв Олеся від голови до п'ят вивчаючим поглядом. – Обережніше! Стеля! – попередив Олесь; ще якихось півкроку під скіс стелі, і той вдарився б головою. Втім, старий, схоже, анітрохи цим не переймався. – Нарешті я знайшов свого онука! – сповістив він, не зводячи з Олеся очей. Олесь спантеличено почухав себе в потилиці. – А… як же той, що... – Що помер? Ні, на щастя, це було помилкою! Той виявився не моїм онуком. – Справді?! – зрадів Олесь. – Приємна новина! Кажете, ваш справжній онук живий та здоровий? – Поза будь-яким сумнівом, – Бачинський дозволив собі навіть усміхнутися, що траплялося украй рідко. Він усвідомив, що настала мить, коли можна відкрити правду. – Варто додати, що він напрочуд відмінно почувається та почуватиметься ще ліпше, бо для нього настав час змін на краще. Ось він, переді мною. Олесь сховав посмішку. Стареча маячня, палке бажання будь там що знайти онука! Ось що збігло йому на думку, Бачинський виразно побачив це у його очах. Він дістав безцінний документ, неспростовний доказ своєї правоти. – Мені знадобилася твоя сорочка з слідами крові, – звірився він. – А це висновок експертизи. Поглянь! Значно довше за необхідність Олесь вивчав його: спершу з недовірою, а згодом розгублено кліпаючи очима. На сам кінець він вже насилу розбирав букви. Раз у раз його руки тягнулися до очей. Неохоче він повернув документ Бачинському. Не давши йому опам'ятатися, той простягнув світлину з написом на зворотному боці: «Моєму синові, якого я люблю понад усе на світі». – Візьми! Це фото призначалася тобі. З подивом Олесь уп'явся очима у світлину. Згодом перевернув та прочитав напис. По чому, заперечливо хитнувши головою, спробував повернути назад. – Даруйте, але це вже напевно не моє. Натрапивши на суворий погляд Бачинського, він трохи не пустив сльозу. – Поясніть мені, що відбувається? – Родина, у якій ти виріс, насправді тобі чужа. Впізнаєш кого-небудь на цьому фото? Олесь хитнув головою. – Ващук! Я на нього працював. – Так, цю жінку ти навряд чи міг коли зустріти, – спохмурнівши, додав Бачинський. – Вона померла незабаром по твоєму народженні. Ця молода жінка – моя дочка. – То я його син?! Боже правий! – А також мій онук, – багатозначно нагадав Бачинський. Не звернувши жодної уваги на його останні слова, Олесь удруге недовірливо покрутив світлиною. – Але як же, у такому разі, мої... – та слово «батьки» так і не зірвалося у нього з язика. Бачинського спантеличило, що Олесь проігнорував його зауваження, той напевне чув, хто?? доводився батьком Галині Ващук. Проте він знизав плечима, відповідаючи на запитання. – Люди, до яких ти потрапив, втратили свою дитину ще в пологовому будинку. Медсестра віддала їм тебе на прохання твоєї матері. – Вона вкоротила собі віку? Бачинському самому стало важко розмовляти. – Я розповім тобі цю історію, проте якось іншим разом. Вона довга й далеко не з приємних. Сьогодні у мене щасливий день, мені не надто кортить затьмарювати його важкими спогадами. Та головне, повір мені на слово: ти був для неї усім. – Я однаково не мав на меті її засуджувати. – Та я б і не радив. Коли ти дізнаєшся усієї правди... Він замовк. Олесь несподівано поліз під ліжко, витягнув пляшку з пивом, зірвав кришку з неї, зачепивши за кут ліжка, та з нечуваною жадібністю припав до шийки, немов добу не мав у роті жодного ковтка води. Дочекавшись, коли він опустить руку з пляшкою, Бачинський звірився: – Мені здається, за саму лише цю мить я ладен пробачити долі ті двадцять років, протягом яких я навіть гадки не мав щодо твого існування. О, якби ти мав уяву, скільки разів я був на волосинку від фатальної межі, поза якою ми могли вже довіку не зустрітися! Втім, правду кажуть: лише те має вагу, що можна втратити. – Отож, ви її батько? – витираючи губи зворотною стороною долоні, перепитав Олесь. Старий пожвавився. Олесь продовжував: – А подейкували, ніби вона донька Бачинського. Чого люди тільки не вигадають! Добре, що це виявилося брехнею. Я дякую Богові за те, що ви мій дід, а не Бачинський! Бачинський отетерів. – З якої речі?.. Ти це поважно? – перепитав він, не почувши відповіді та не на жарт розхвилювавшись. – Авжеж! – переконано відповів Олесь. – Пане Мисак, не варто оцінювати людей за їхніми досягненнями. Це найбільша помилка, якої всі чомусь припускаються. Зараз я без остраху можу нагадати усім вам, що походження будь-якого капіталу хибне споконвіку. Та якої б я заспівав, ставши онуком Бачинського? Мабуть, я став би на ту ж зарозумілу позицію, гадаючи, що суспільне становище вправі відшкодувати нестачу решти якостей. Ви помітили: багато хто прагне у такий спосіб приховати якусь ваду? Вони вважають, ніби високе становище, це вже один з проявів власної гідності. Вони чомусь переконані, що гідність автоматично виникає з суспільного становища. Є становище, тож є і гідність, та навпаки. Погляньте, прибиральником я заробляв стільки-то. А скільки мені належиться тепер? – Це доробок твого батька. – Невже праця мого батька так багато вартує? – Господь наділив його здібностями. – Господь? А відтак, це радше його заслуга. Ваші здібності належать вам не більш, аніж зброя воякові. Та ж ви ошаленієте, якщо я вам це скажу. – Ти це мені? – занепокоївся Бачинський. – Де вже там, даруйте, пане Мисак. Та й взагалі ви марно хвилюєтеся. Цей Бачинський, він же геть нічим не кращий за вас. Геть нічим! Здібності? Але ж вони не його. Тоді за віщо йому така пошана? Змінусуйте здібності, і маєте точнісінько такого ж безхатчика, що й ви. Я швидше ненавиджу талановитих, які використовують власний хист виключно собі на втіху. На відміну від бездар, вони продають те, що їм не належить. Бачинському теж раптом зробилося нестерпно гаряче. Він нервово зарипів табуретом. Проте Олесь навіть голови не повернув. – Бачите! – продовжував він. – Зараз мені легко про це казати, бо я не Бачинський. Я завжди пишався тим, що отримував не більше за те, що заробляв. Але будь я одним з них, то вже підшукав би для себе абиякий привід ствердити: моє становище – виключно моя заслуга. Хіба ні? Хто вчинить інакше?.. Та ви бодай на мить уявіть собі, що я його онук. Що стало б з моєю мораллю тоді? Певне, я міркував би, як Філенко. Ні, не хочу себе зневажати, з мене досить і того, що я син Ващука. – А я вважав, йому усі заздрять, – задумливо зізнався Бачинський. – Кому? Бачинському? – Олесь розсміявся. – Та що ви, пане Мисак! Чому тут заздрити? Викотить собі у кріслі-каталці, помахає рукою, та й годі. Коли людина має все, це розслаблює. Куди йому до вас! – Ти дійсно гадаєш, що у нього все є? – І гадати нема чого! – з упевненістю підтвердив він. – Чого йому ще бажати? Та ви уявлення не маєте, як вони живуть! – Авжеж, донині, мабуть, і справді не мав, – зітхнув Бачинський. *****До будівлі суду Терех увійшов, цілком упевнений в успіху. Не він наполягав – суддя сама зателефонувала. Ще б пак! Хто йому перешкодить? Радкевич, який примушував його ціпеніти від страху ще місяць тому, тепер сам сидів не являючи носа, тихо й смиренно. Ділові європейські видання ряботіли повідомленнями щодо хвороби Мар'яна Бачинського, за якою, вочевидь, слід очікувати на його вимушену відставку. Ніхто не проминув слушний випадок, аби нагадати про його похилий вік. Що б не означав цей натяк, та імена спадкоємців були відтепер у всіх на слуху. Ні в кого не виникало сумнівів з приводу того, хто обійме його місце. Терех мав усі підстави знову бути щасливим. Брати Хаммери, це лунало наче музика у нього в вухах. Немає Бачинського, немає і жодних проблем із сином Ващука. Назавжди можна забути загрозу з цього боку. Остання надія бідного Олеся! Терех розчулився, згадавши про нього. Колись він-таки розповість йому правду. Не буде його діда – неможливим стане довести спорідненість. Саме тоді він йому все й викладе. – Коли-небудь я тобі теж розповім, – пообіцяв він Філенко. Ця думка стала йому за непогану компенсацію навзамін хвилювань, заподіяних звільненням Олеся. Усе складалося якнайкраще. Рано чи пізно, Олесь отримає вирок, уникнути якого не допоможе йому навіть найспритніший адвокат. Та вже за чверть години він, Терех, оволодіє компанією вкупі з трьома мільйонами, що чекають на нього у банку. Філенко послужливо відчинив перед ним двері. Суддя була сама. – Будь ласка, заходьте! – вона заохотила їх запрошуючим відрухом руки. – Прошу сідати! Допоки вона порпалася в документах, Терех подумки примірявся, на що витратити перший мільйон. Половина, природно, відразу ж піде на виборчу кампанію. Ці телевізійники попросту три шкури луплять! Та ж куди подітися?.. Левовий шматок доведеться віддати комуністам. Для рідної партії моральної підтримки замало. Теж мені, членські внески!.. У додатку ще й дружина напосідає, нагодився вдалий варіант з придбанням будинку для молодого подружжя, та й має рацію вона, що то за життя у звичайній двокімнатній квартирі? Казатимуть, пошкодував татко грошей на пристойне помешкання для власних дітей! – Маєш знайомого правника з нерухомості? – запитав він, нахилившись до вуха Філенко. Суддя за чергою зупинила на обох запитуючий погляд. Філенко дав йому зрозуміти, що зараз не час. Терех випростався. – Даруйте, це ми так, поміж собою. Вона витягла знайдений аркуш паперу з завчасно віддрукованим текстом. – Що ж... – розпочала суддя, натягуючи окуляри. – По суті вашого клопотання на предмет надання тимчасового опікунства… – вона відкашлялася, – мною виноситься наступна ухвала. За прикладом Філенко, що нагадував сидячу статую, Терех також напружився й подався дещо вперед. Оповістити ухвалу судді завадили: ззовні хтось рвучко шарпнув за ручку дверей. Затнувшись посеред промови, вона спересердя зиркнула поверх окулярів. На порозі постав такий собі здоровань з боксерським підборіддям; її погляд негайно потеплішав. – Ага, то це ви, пане Дмитре! Перепрошую, та самі бачите... Я вас прийму дослівно за декілька хвилин, не заперечуєте? Філенко скоса поглянув на чоловіка та відразу впізнав найвідомішого у місті адвоката. Втім, що стосується Скубайло, йти геть, схоже, той не збирався. – Скорше ви маєте мені дарувати, ваша честь, бо я наполягатиму на присутності як зацікавлена сторона. Бачте, я саме у цій справі. Суддя поспіхом зірвала окуляри й сторожко зиркнула у його бік. Терех усе чув, та за інерцією продовжував виношувати плани. Скубайло незворушно розстебнув шкіряну теку. – За дорученням мого клієнта заявляю протест проти призначення опікуном присутнього тут пана Тереха. Отепер і Терех люто просвердлив його очима. Щоправда, суддя сама спостерігала таке вперше. Якби якийсь новачок, а не відомий адвокат, вона миттю виставила б його за двері. – Пане Скубайло, – відгукнулася вона сухо, вмить забувши фамільярний тон та й загалом намагаючись тримати себе якнайсуворіше, – у чім річ? Може, ви поясните? Хто ваш клієнт і які у вас підстави для подібних… – вона затнулася, підбираючи властиве слово, – безпрецедентних, так би мовити, заяв? Проте Скубайло вже діставав документ із своєї теки. – Будьте ласкаві, ваша честь! Прошу вас ознайомитися ось із цим. Сподіваюся, тут ви отримаєте відповідь на всі ваші запитання. Йому назустріч суддя нетерпляче простягнула руку. Під час читання вона заходилася стурбовано потирати чоло, ознака того, що вона вже не читає, а обмірковує. У кабінеті запала німа тиша. Нарешті вона взяла до рук власну ухвалу, котру мала намір зачитати, склала навпіл та недбало шпурнула у ящик столу. Філенко налаштувався до найнеприємнішого для себе повороту. Суддя вдруге відкашлялася. – Отже, панове, по суті вашої заяви. Пане Терех, у вашому проханні надати опікунство над акціями компанії «Дари надр» вимушена вам, на жаль, відмовити, – не затримуючи ні на кому погляду, додала, проте, доволі твердо. – Даруйте, але це моє остаточне рішення. Філенко сіпнувся, нехай і чекав на щось подібне. – Ваша честь! – він з докором розвів руками. – А мотиви? – Авжеж, – квапливо погодилася суддя, – ви отримаєте письмову відповідь. Отже, по всьому, панове! *****Протягом тривалого часу Олесь не казав і носа в офіс компанії, про нього встигли забути, гадаючи, що він за гратами, де йому і належало бути. Та якось він знову туди увійшов, та ще й не один, а у супроводі Мельника, адвоката й судового виконавця. Секретарка остовпіла. Не зважаючи на неї, Мельник стрімко пройшов повз просто до директорського кабінету. Услід за ним потягнулася решта. Терех сидів насуплений за столом. Угледівши серед них Олеся, він про все здогадався тієї ж миті. Якби поглядом дійсно можна було спопеляти, він перший би це зробив. Лише зараз, оце була ненависть! Раніше – самі пустощі. Справжня ненависть – безсила ненависть. Йому таки слід було дослухатися порад дружини й продати Олеся до неволі чеченцям. Розумне стерво! Нізащо поганого не порадить. Між ним та Олесем виріс судовий виконавець. – Пане директоре! Я тримаю в руках ухвалу суду щодо передачі усіх майнових прав покійного Ващука Степана Михайловича присутньому серед нас... Терех вирішив не чекати, поки його попросять, та схопився на ноги. – Куди ж ви, пане директоре? Не дослухавши до краю? Мельник ухопив Тереха за рукав, коли той пробігав повз. – Ви дещо забули повернути, пане директоре, – беручи того на кпини, він вимогливо простягнув руку. – Ключі, будь ласка! Терех скреготнув зубами й дістав зв'язку, через яку Олеся запроторили за грати. Мельник одразу ж віддав їх Олесеві. – Ми ще з вами побачимося, – багатозначно прошипів Терех йому в обличчя, – якось за вечерею. – Маю чималий сумнів! – весело відповів Мельник. – Схоже, ми з вами тепер вечеряємо в різний час! – Вами бувши я б не зарікався! Схопивши свого плаща, Терех стрімко вибіг з кабінету. Загроза повисла у повітрі. Судовий виконавець закрив свою теку. – Гаразд, як на мене, я вам більше не потрібен. – Дякуємо вам! – відповів Скубайло. – Далі ми й самі впораємося. – У такому разі, бажаю успіхів! Заледве він вийшов, адвокат з неприхованою цікавістю наблизився до сейфу у глибині кабінету. – Той самий? – озирнувся він на Олеся. Олесь підтвердив. – Отож, віднині справу можна вважати закритою, – Скубайло посміхнувся. – Аби красти у самого себе? Такої статті на разі ще не вигадали. Хто пострадалий? Може, отой? – показав він на двері, у які щойно вибіг Терех. – Нумо! – він удруге повернувся до сейфа. – Зазирнемо? Треба ж зробити опис, усе як годиться. Допоки Олесь підбирав ключа, Мельник прочинив двері до приймальні. Не полишаючи кабінет, через поріг кинув секретарці: – Будьте ласкаві, запросіть на завтра усіх акціонерів компанії. Для представлення новому власникові. |