ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ДРУГАЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА (4)За увесь час Бачинський не пустив ані пари з уст. Директор із шкіри пнувся. Та гість лише споглядав і слухав. Його мовчання порушувало рівновагу директора, той розповідав плутано, деколи повторювався, аби лише не дати заполонити тиші, а попри це Бачинський продовжував слухати з неослабною увагою, немов щойно прокинувся. Світлина пролежала перед ним вже близько п'яти хвилин, а він досі слухав та слухав. Директорові збігло на думку, чи все гаразд у того з головою, не кожна міцна людина витримає таке потрясіння, де вже цьому старому. Та ледве зайшло йому таке в голову, Бачинський заховав фото, звівся, обіруч спираючись на тростину, та сухо повідомив – це були перші його слова, відколи прийшов: – Ваші гроші вже перераховані. Зателефонуйте до банку. У директора відлягло від серця. Він схопився, аби провести клієнта, чи, може, підтримати, якщо тому враз відмовлять ноги, та пан Мисак повівся так, немов нічого й не трапилося. Забігши поперед нього, директор найостаннішої миті хіба що встиг послужливо натиснути на ручку дверей. – Прийміть мої якнайглибші співчуття, – вдруге зронив він, стоячи у дверях, а за мить відчув негайну потребу у добрій чарці коньяку для зняття стресу. На вулиці Бачинському ніяк не вдавалося пригадати якесь слово з напису, зробленого на звороті світлини. Він витяг її та перечитав вкотре написане рукою його доньки: «Моєму синові, якого я люблю понад усе на світі». *****Напруженим поглядом Ференц простежив за старим, а згодом побачив і директора: той поткнувся до приймальні, звернувся до секретарки, яка стояла напоготові у плащі, зник з поля зору, а щойно навернувся на очі вдруге, то вже напинав на себе верхній одяг. Хай йому грець! Ференц квапливо виліз з авта – поки його заведеш!.. Втім, далеко старий відійти не міг. Ференц побіг навздогін. Ось він! Стукаючи тростиною по перекошених плитах вузького тротуару, той шкандибав у напрямку до трамвайної зупинки. – Перепрошую! – гукнув Ференц. Старий не розчув. Тоді Ференц оминув його та зайшов спереду. Старому довелося зупинитися, та Ференц не помітив у його очах ані здивування через те, що його зупинив незнайомець, ані скорботи від того, що дізнався. Його зморшкувате обличчя поборознила така безліч складок, що, здавалося, однією більше, однією менше!.. – Ви щось маєте до мене? – запитав старий. – Даруйте, – ввічливо звернувся Ференц, – чи не ви той самий пан, якому призначалося фото? Він, судячи з усього, влучив у ціль: старий змовчав, та в його мовчанні не було запитання. Вони добре розуміли один одного. – Це я приніс вам погану звістку, – зізнався Ференц. – Даруйте, що так сталося. Така у мене підла робота. Старий зрозумів, стримано хитнув головою та пошкандибав далі, не полінувавшись обійти Ференца бруківкою. Ференц повернувся до авта, завів мотор та на малій швидкості наздогнав старого. Проте не ризикнув обганяти, з остраху, аби той його випадково не впізнав. Старий сів у трамвай, Ференц поїхав услід. Старий вийшов з трамваю, Ференц у буквальному сенсі повз за ним назирці з протилежного боку, то посуваючись уперед, то завмираючи на якийсь час. Врешті об'єкт спостереження минув монастир та завернув за гратчасту браму. Ференц під'їхав ближче. Прочитавши напис на табличці, він не пойняв віри своїм очам. *****Повернувшись до притулку, Бачинський попередив черницю: – Сестро Маріє, я від вас нарешті йду, вам на полегшення. Власне, я і завітав лише з метою, аби подякувати за гостинність. – Знайшли свого онука? – зраділа черниця. – Авжеж, – підтвердив він, не змигнувши оком, – знайшов. – Ми всі тішитимемося з вас! То ви перебираєтеся до нього? Бачинський поставив очі вниз. – На разі ще ні. Усмішка втекла з її обличчя. – У такому випадку, коли ж ваш поїзд? – Щиро кажучи, не цікавився. – То куди ж ви зібралися проти ночі! – обурилася вона. – Звикли ночувати просто неба?.. Е ні, так не годиться, пане Мисак. Залишайтеся до ранку, чого вже там, місце все одно вільне. Залишайтеся, залишайтеся! – правила вона своє, впевнено відбираючи у нього берет та плащ. *****Почувши своє прізвище та наказ на вихід, Олесь прийшов до висновку одразу ж. До слідчого його вже викликали, а відтак, побачення. Він майже вгадав. Щоправда, він був упевнений, що це знову Терех. Та дуже здивувався вдруге, натомість побачивши Іванку. – Тебе відпустили?! – Я дала підписку про невиїзд. Мельник найняв вправного адвоката. Але ж ти!.. – Мені гаплик, – зітхнув Олесь. – Вони призначили заставу. Та ще й яку суму! Вимовити страшно. Мабуть, вирішили пожартувати. Знали, що вносити нікому, отож і призначили. Іванка спохмурніла. – Я вже чула про заставу. Та ти не втрачай надії. Спробую побалакати з Мельником. – Облиш! – махнув він рукою. – Навіщо Мельника вплутувати? Та й ти сама також забагато на себе береш. Вам обом вистачає власних проблем. Зиркнувши скоса у бік наглядача, Іванка притишила голос. – Ти наважився на це через мене? – та сама ж ствердно хитнула головою, не почувши відповіді. – Звісно! – Усе не так зле. Мене перевели до іншої камери. Там лише я і ще двоє. Сусіди сумирні. Терпіти можна! Переконуючи Іванку, він з усією пристрастю сподівався, що вона йому не повірить. – Верзеш казна-що! – гнівно відрубала вона. – Не май сумніву! Життя триває! – на його губах народилася вистраждана посмішка. – Гаразд! Може, тобі щось потрібно? – запитала вона, лише аби позбутися риторики. Вона допомогла йому пригадати щодо годинника. – Авжеж! – спохопився він. – У мене залишився годинник одного старого. Це бідний, самотній старий. За кожної слушної нагоди я його відвідував. Мені попросту було його шкода. Я б не хотів лишати по собі поганої думки, – Олесь посміхнувся, вперше без примусу. – Боюся, він вирішить, ніби я поклав їх собі до кишені, а про нього забув. Насправді дешевинка, нема про що казати, але ж ти знаєш, які це люди. Іванка хитнула головою. – Усе гаразд, я передам. Давай-но їх сюди! – Ти що ж гадаєш, вони при мені? Вона спохопилася. – Справді, як я не зметикувала! У тебе їх відібрали? – Ні, на щастя, вони вдома. Але тобі доведеться за ними зайти. – Жодних проблем! – Вони у кишені моєї вітрівки. Запасний ключ під килимком. – Ти залишаєш ключ під килимком?! Олесь посміхнувся: що вона собі уявила? – Найнадійніший засіб проти крадіжок – це коли вкрасти нічого. З цим було важко посперечатися. Іванка відступилася. – А згодом? – запитала вона. – Звідти повернешся до трамвайної колії. На зворотному шляху минатимеш монастир. Та ще поперед ним побачиш притулок для безхатьок. Власне там він і мешкає на разі. Запитаєш пана Тадея Мисака. – Тадея Мисака, – повторила вона услід, запам'ятовуючи. – Оце й усе? *****Ференц зателефонував Тереху просто з авта. – У мене для вас добрі новини. Коли ми зможемо зустрітися? Терех здогадався, що справа зроблена. А коли зроблена, то й нема куди поспішати. На свою винагороду Ференц почекає. Цієї миті на кухні у себе вдома Терех слухав розповідь Катерини про пошлюбну подорож. – Зараз у мене обмаль часу, – відрізав він. – Я сам вас знайду, пізніше. – Я маю ще дещо цікаве. – Згодом, згодом! При зустрічі. Я вам зателефоную! Терех відімкнув зв'язок. – То що, як там у них готується ця страва? – нетерпляче перепитав він. *****Іванка намацала вимикач. Їй поталанило, вона знайшла його першої ж миті. Варто було відхилитися на півкроку вліво, і маківкою вона б зачепила похилу стелю. Без Олеся помешкання на піддашу здавалася ще біднішим. З ним воно принаймні мало вигляд чогось живого, а от без нього немов дрімало у нерухомому очікуванні. Дошки, прокинувшись, зарипіли під ногами. Вітрівка висіла просто біля входу, на гвіздку. Відчинені двері її затулили. Через те Іванка, не зауваживши вітрівки, одразу ж попрямувала до шафи, що була навпроти дверей. У шафі висів лише спортивний костюм та ще вбрання, у котрому Олесь вперше поткнувся на очі Тереху. Вона попорпалася кишенями, водночас силкуючись пригадати, про який одяг казав Олесь. Зрештою, іншого вона однаково не бачила. Обмацуючи борти піджака, Іванка щось відчула. Можливо, це й був годинник? Вона запхала руку до кишені. Насамперед їй довелося витягти щільний аркуш паперу, складений вчетверо. Опісля вона запхала руку якомога глибше, та лише захопила жменю дрібних. Годинника, в кожному разі, не було. Вона вже збиралася покласти аркуш на місце, як раптом щось привернуло її увагу. Це був знайомий підпис Тереха. Груба, розгониста резолюція, накладена ним власноруч у кутку якогось документа. Де-небудь у «Дарах надр» вона б витерла об нього ноги. Але тут, у Олеся?.. Вона розгорнула аркуш. Це був короткий супровідний лист будівельної компанії; якщо вірити листу, до нього додавався кошторис, вартість робіт за яким становила... А далі йшла сума. Така, що дух захоплювало. Ремонт будинку на Гроховській! Та знову ж таки, Олесеві воно навіщо? На зворотному боці – ще один квапливий напис від руки. Вона перевернула. Ага! Отепер все зрозуміло! Олесь використав, що знайшлося напохваті, аби занотувати адресу. Іванка склала аркуш, маючи намір покласти назад до кишені. Та цієї ж миті її осяяло. Вона поспіхом розгорнула його вдруге, та й уп'ялася в нього очима. Отакої! Оце знахідка! Вона захоплено промуркотала й поцілувала папір перед тим, як заховати собі до торбинки. На радощах трохи навіть не забула про годинника. На щастя, прямуючи до виходу, помітила, що з-за дверей щось стирчить. Зазирнула й побачила вітрівку. Годинник справді був у її кишені. Та лист! Який успіх! Їй кортіло співати. І в притулок вона не подалася, хоча це було за два кроки, а побігла відразу до Мельника. Не хотілося на дурниці гаяти час. *****Мельник працював за комп'ютером, двері відчинила дружина. – А, Іванко! – озвався він, лише на мить звівши очі. – Проходь! Що трапилося? Вона без запрошення присунула до себе вільний стілець. З огидою прибрала подалі попільничку з недопалками. – Ти кажи, кажи, – запропонував він, не дивлячись у її бік. Іванка мовчки витягла листа на стіл. Позаяк він не відреагував, вона настирливо тицьнула ним Мельнику під самісінький ніс: – Ось, погляньте. Та Мельник наче прикіпив до монітору. – Що там? Краще прочитай. Вона підкорилася й прочитала йому листа. – То й що з того? – байдуже запитав він. Іванка долонею припечатала аркуш просто до екрану. – А ось що: погляньте на резолюцію. – Нічого не втямлю, – зізнався Мельник. – Поясни врешті до ладу! – Терех поступився віллою під дитячий будинок і, ясна річ, запевнятиме, ніби жодної уяви не мав щодо справжньої вартості ремонту. – То він подарував бідним сиріткам будинок, ремонт котрого обійдеться їм дорожче, аніж зведення нового?! Блискуче! Але ж і спритник цей Терех! Мельник нарешті збагнув, куди хилить Іванка, та обдарував її сяючим поглядом. Вона поклала листа перед ним на стіл. – Ось документ, на якому стоїть його особистий підпис. Тепер вже йому не відбутися безневинним виразом обличчя! – Де ти це роздобула? – У кишені Олеся. – Що?! Вона перевернула лист зворотним боком. Мельник побачив та розреготався. – Людина носить у кишені бомбу й навіть не підозрює про це. Ти безумовно маєш рацію, – продовжував він, тієї ж миті забувши про Олеся. – Доля вкотре нам посміхнулася, настав час перейти у контрнаступ. Чудово! Ото потанцює у нас Терех! Вважай, справа з пожежею залагоджена. Цей папір того вартий. Вона здогадалася, що сам Олесь – це була для нього заслизька тема, та все одно змусила його до неї повернутися. – А як же Олесь? Мельник знизав плечима. – А що Олесь? – Через мене він сів, як-не-як, – наполягала вона, не дозволяючи йому склеїти дурня. – Не полишите ж ви його напризволяще? Мельник засовався. – А чого ти від мене чекаєш? По «Гетьману» я ще у змозі щось там зметикувати, а от щодо сейфа... Твій Олесь спійманий на місці злочину. Що тут вдієш? Суду не уникнути. Тут навіть Терех безсилий. – Я не це мала на увазі. – Так? Тоді що ж? – За Олеся призначена застава. – Скільки? – запитав він неохоче. Вона відповіла. У Мельника брови підскочили догори. – Гаразд, і де ти візьмеш гроші? – Не я, а ви. – Що?! – він удавано розсміявся. – Тобі досі здається, ніби я комерційний директор компанії «Західтрансгаз». Той час минув. Викинь з думки! Я на мілині, моя люба. – Брехня! Дещо у вас залишилося. – Та невже? – він захоплено похитав головою. – Диви, усе ти знаєш!.. Слухай-но! А чом би тобі не продати власні акції? Вони вже підскочили у ціні. – Мої акції? – жахнулася вона. – І як вам таке спало на гадку? – Ага-а! Ось бачиш! – зауважив він повчальним тоном. – Та ви ж не порівнюйте! – скривджено відгукнулася Іванка. Мельник здивувався. – А це чого ж? Звідки ти взяла, що мої заощадження моєму серцю менш любі, аніж тобі твої акції? *****Того вечора Іванка до притулку, звісно ж, так і не пішла. Повернувшись додому, втомлено роздяглася й лягла спати, навіть не згадавши про доручення Олеся. Її займали справи набагато важливіші. Бачинський ліг спати о тій же порі, що й вона, з думкою про знайденого та втраченого онука. Вранці він мав назавжди залишити Львів. |