ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ДРУГАЧАСТИНА П'ЯТА (2)Випроваджуючи членів опікунської ради, сестра Марія помітила Олеся, котрий йшов їй назустріч. Волосся скуйовджене, чомусь в уніформі, до того ж забрудненій, надірвана кишеня провисала, хоч би він її зовсім відірвав, чи що? Вона була шокована, не сподіваючись зустріти його в такому вигляді. Поміж тим один з опікунів у сутані тицьнув їй до рук свого портфеля. – Потримайте, будь ласка. Вона послужливо постояла з портфелем, допоки той, підібравши сутану, не влаштувався із зручністю на автомобільному сидінні. Якось на захист опікунів вона пояснила, звертаючись до Бачинського: «Їх можна зрозуміти, вони несуть відповідальність. Тоді як ми лише виконуємо власну роботу. Ми, нижчі прошарки суспільства, позбавлені цієї обузи». Опікуни сіли до авта й поїхали, проте сестра Марія, спохмурнівши, залишилася під брамою чекати на Олеся. – Отож, – запитала вона стурбовано, – кажи, що сталося? – Якісь хлопчаки напали, – у відчаї зітхнув він. – Цілою зграєю! Куди вже там відбитися! Забрали гроші й зникли. Вона відвернула його підборіддя. Обличчя було у садні. – Отакої! Ходімо зі мною! Я замажу йодом. Олесь відмовлявся, було ніколи; питання руба стояло перед ним: або він негайно роздобуде гроші, або повернеться назад до в'язниці. Та сестра Марія наполегливо підштовхнула його у спину. – Ходімо, ходімо! Що за суперечка? Це ненадовго. Вона припекла садно – він і вухом не повів. Так, ніби вона не його, а себе мастила. Може, вивітрився? Черниця пообіцяла собі придбати свіжий йод. Їй невтямки було, що річ не в йоді. Покінчивши з йодом, вона пригадала: – Пан Мисак зпозаранку про тебе вже питав. Йди, привітайся з ним. Олесь нарешті застогнав. – Благаю вас, сестро, тільки не сьогодні! Вона несхвально похитала головою. – Він за тебе вболіває, це я вже помітила. Якщо дізнається, що ти заходив, а його оминув... – Гаразд, я зайду, – погодився він, змирившись. – Лише ненадовго! Старого в кімнаті не виявилося. – Ми його зараз покличемо, – запропонував сусід. – Не турбуйтеся! – квапливо заперечив Олесь. – Я так, на хвилинку. Попросту перекажіть, що я заходив довідатися про нього. – Та ні вже, я краще сходжу, – наполягав сусід. – Він тиждень зо мною не розмовлятиме, якщо я не покличу. Лише на тебе й чекає. – Справді? Олесь помітно зніяковів. – Та вже й кликати не треба! – зрадів сусід. Олесь озирнувся та побачив на порозі старого, що знімав вицвілий плащ. – Щойно зустрів сестру Марію. Мимохідь вона мені розповіла про твою пригоду, – сповістив Бачинський байдужим тоном, завдяки якому Олесь негайно забув про те, що він тут перед цим почув. – Розповіла, та не все, – вихопилося у нього. – Ці гроші насправді не мої. Я отримав їх під звіт. До ранку слід або принести картріджи, або повернути гроші до каси. Не встигну – тоді мені знову загрожуватиме в'язниця. Саме тому я маю вас залишити; даруйте, але мені час йти. – Не второпаю, – зізнався Бачинський, – куди ти підеш і що можна зробити за одну ніч. – Піду до Мельника. Він вніс за мене заставу, тож, можливо, врятує і цього разу. Не зупинятиметься ж він на півдорозі, як ви вважаєте? – чи то з сумнівом, чи то з надією поглянув Олесь на Бачинського. Той насупився. – Не ходи до нього. Олесь несхвально хитнув головою, немов перед безрозсудною дитиною. – Гадаєте, мені це буде приємно? Врешті-решт, чим би все не скінчилося, немає іншого виходу. – Є! – жорстко заперечив Бачинський, забувши на мить, що тут він Тадей Мисак. – Я? дам тобі грошей. – Ви?! Він зніяковів. – Річ у тім, що... у мене залишилися деякі заощадження. – Пане Мисак, та ви хоч уявляєте, про яку суму йдеться? Старий витягнув з кишені складену удвоє пачку значних купюр. Олесь зтетеріло закліпав очима. Позаду хтось закректав. – Сподіваюся, цього вистачить? – запитав Бачинський. – Пане Мисак!.. Ні, я не в змозі прийняти це від вас, – зізнався Олесь, відстороняючись з переляку. – А це чого ж? Олесь допитливо поглянув на нього з-під напівопущених вій. – Знаєте, що мені збігає на думку? Чого варті гроші якогось Мельника у порівнянні з вашими? Усі ці багатії! Дають вони чимало, та лиш незначну частину того, що мають. Ви ладні віддати стільки ж, проте ви віддаєте все. Бачинський збагнув, що багато втратить, коли перестане бути паном Мисаком. Олесь зітхнув. – Ні вже, я краще піду до Мельника. Сусід, що збирався кликати Бачинського, сіпнув Олеся за рукав. – Бери, не гадай! – махнув він рукою. – Старий все одно помре. – Він має слушність, – холоднокровно запевнив Бачинський, узяв долоню Олеся в свою та вклав до неї гроші. *****Під'їдь Ференц хвилиною раніше, він неминуче зауважив би Олеся у знайомій уніформі «Дарів надр», коли той виходив з монастирського притулку. Та поки він на мінімальній швидкості проїздив повз притулок, визираючи Бачинського, Олесь встиг завернути за ріг. *****Прийняте на ніч снодійне анітрохи не подіяло. Довго Терех крутився у ліжку, зітхав та стогнав, марно силкуючись заснути. Вже й цигарку випалив. Оксана позіхнула, прокинувшись. – Не спиться тобі? Терех вкотре важко зітхнув та загасив недопалок об дно попільнички. – Чує моє серце, й цього разу він знову виплутається! Боже, за що мені ця кара? – пробурмотів він та, нап'явши на себе ковдру, відвернувся до стіни. *****Запросивши Бачинського до себе в кімнату, сестра Марія щільно причинила за старим двері. Зупинилася перед ним та пильно подивилася йому у вічі. – Пане Мисак! Ви від мене нічого не приховуєте? Бачинський відвів погляд. З виразу обличчя важко було вгадати його реакцію. Він міг би з усією душею завірити її у повній своїй щирості, та гадки не мав, що їй відомо, а що ні. Отож з його боку розсудливіше було змовчати. Не дочекавшись відповіді, черниця у себе на животі сплела пальці, і власне цієї миті виявився її неспокій. – Вами цікавилися, – повідомила вона. – Про вас нещодавно випитував якийсь чоловік. Мені розповіли. Мої підопічні від мене нічого не приховують, ви єдине виключення. Бачинський насупив брови. – Що за чоловік? Сестра Марія обурилася. – Оце вже вам краще знати! Його авто – «Жигулі» кольору беж… Стривайте! Перша модель. Це єдине, що вони зауважили, – вона знизала плечима. – Кого що цікавить. – Єдине, що я можу своєю чергою стверджувати, сестро, то це те, що вперше про таке чую. – Пане Мисак, якби я не була переконана у вашій порядності... без документів… мені б казна-що могло спасти на гадку. *****Забризкана брудом «копійка» кольору беж чекала з протилежного боку вулиці, саме навпроти притулку. Бачинський побачив її крізь гратчасту браму. Ференц також зауважив Бачинського, що виходив звідти. Той був у своєму береті, проте без плаща. Мабуть, не збирався задалеко віддалятися. Крізь заднє скло Ференц міг спостерігати, як старий, дійшовши кіоску, придбав газету й негайно повернув назад. Постукуючи тростиною, він поволі шкандибав уздовж монастирської стіни й не звертав жодної уваги на авто. Ференц грюкнув дверцятами й перетнув вулицю саме тоді, коли Бачинський майже досяг брами. – Моє шанування, пане Мисак, – ввічливо привітався він. Той поглянув на нього дещо непривітно. – Хіба ви мене не впізнали? – поцікавився Ференц. Бачинський неохоче хитнув головою. – Ви детектив з агентства. Я вас пам'ятаю, – він зиркнув на «одиничку». – Ви стежите за мною? – Вже ні. – Отже, стежили раніше? Хто вас найняв? Ференц розвів руками. – Ніхто. Я сам. – Невже? – перепитав Бачинський з відвертою недовірою. – Передусім ви мали запитати, з якої рації я за вами стежив. Проте сам цей факт не викликав у вас здивування, а відтак, вам і справді є що приховувати. – Мене більше цікавить, на кого ви працюєте. – На разі ні на кого. Я не збрехав. А може так статися... на вас? – Що це має означати? – Лише те, що ви почули. Я пропоную вам свої послуги. – В обмін на ваше мовчання, саме так слід вас розуміти? Ференц багатозначно змовчав. – На здоров'я! – несподівано відповів Бачинський. – Розпускайте язика скільки влізе… Зрештою, чом би й ні? Я сам полегшу вам завдання, розпочнемо з сестри Марії. Відтепер це не матиме жодного значення. Немає онука – немає потреби в моєму інкогніто... – додав він радше для себе самого. – То ви не хочете розповісти, хто вас найняв? Ференц знизав плечима. – Чого б це мені вас дурити? – Тоді прощавайте. Лише це і могло б мене зацікавити. – Стривайте! Бачинський зупинився. – Ви глибоко помиляєтеся, – запевнив Ференц. – Гаразд! У такому разі, чому ви за мною стежили? – Аби збагнути, хто ви насправді. – То що ж ви зрозуміли? – Принаймні, що ви не той, за кого вас приймають. – Це вам нічого не дає. – Залежно, чого домагатися. – Так? Отож чого ви домагаєтеся? – Продати вам свій товар. – Дурня! Я бідна людина. – Ви вкотре за своє! А якже прощання з інкогніто? Щойно ви набивалися на відвертість. Бачинський зібрався йти геть, та Ференц нагадав, звертаючись йому в потилицю: – «Моєму синові, якого я люблю понад усе на світі». Я не помилився? Бачинський завмер, стоячи до нього плечима. – Є лише одна дрібниця, – додав Ференц. – Ярема Ковтун зроду не був вашим онуком. Плечі Бачинського раптом опустилися, нахилившись уперед, він переніс тяжіння на тростину, що перетворило його на скорченого, немічного старого. Це була уся його реакція на слова Ференца. Наступної миті Ференц побачив його обличчя. Воно було зосередженим та незворушним, неначе йшлося виключно про гроші. – Моя відвертість не коштувала вам нічого, – продовжував він. – Віднині ви знаєте правду. Я дарую вам її, так попросту. Але стосовно доказів... – Назвіть суму, – обрубав його старий. – Я людина без амбіцій. Звісно, будь-хто мною бувши вимагав би удвічі більше… Ба, навіть втричі... – Конкретніше! – зажадав Бачинський. Ференцу заважали сумніви, він спробував схитрувати: – А як би ви самі оцінили ці відомості? – Востаннє питаю: скільки? – Ну, коли ви так наполягаєте, можливо… – наляканий його несподіваною різкістю, Ференц зважився назвати ціну. Та відразу ж пошкодував: чи не перебрав міри? Сума така, що й вимовити моторошно. Він гадав, у старого очі рогом полізуть. А проте нічого схожого! На подив Ференца, той і оком не повів. – Ви отримаєте ваші гроші! – запевнив Бачинський сухо. – Для цього мені знадобиться година часу. Ференц звів дух. – Авжеж! У такому разі, за годину на цьому ж місці. *****Саме за годину Бачинський зійшов з трамваю вкупі із двійкою старших людей, тримаючи в руках саквояж. Ференц вхопився за голову: з такою ношею – і трамваєм! Він штовхнув дверцята авто й вийшов назустріч. Вони зупинилися край тротуару, пускаючи повз себе перехожих. – Отже, ви мали на меті мені щось розповісти, – нагадав Бачинський. Очима Ференц обмацав саквояж. – Що ж... Гадаю, вам можна довіряти. Бачинський опустив валізку додолу. – Відкрийте, – звелів він. Ференц не полінувався сісти й обережно зазирнув усередину, по чому квапливо закрив та випростався, послабляючи комір сорочки. – Даруйте! З моєю роботою далеко не завжди маєш справу з порядними людьми. – Переконалися?.. Ваша черга. – Певна річ! – підтвердив він охоче. Старий залишався незворушним. Ференц вдихнув на повні груди. – Сподіваюся, вам відома адреса його матері... матері Яреми Ковтуна?.. Вам слід було б до неї завітати. А гостюючи, нагадайте їй про відвідини двох детективів, які розпитували про її сина. А також про монтера, що усунув несправність у телевізорі. Детективам вона віддала фото, котре лежить тепер у внутрішній кишені вашого піджака. Вона бачила його вперше. Трохи дивно, чи не так? Шість років минуло відтоді, як помер син. Що стосується монтера, він пішов перед самісінькою їх появою. Вказати, де знаходився фотоальбом? Середня шафа, нижня полиця. – Ви поклали туди світлину? – здогадався Бачинський. – З чого ви взяли? – Ви з такою точністю змалювали усі ці події, неначе вони відбувалися у вас при очах. – Я обіцяв надати доказ того, що вас ошукали. Я вам його надав. Що ви ще хочете знати? – Хто вам її дав? – Ви про світлину? – Не вдавайте, ніби вам незрозуміло значення цього запитання. – Але ви вкотре питаєте про те, що виходить поза межі нашої з вами домовленості. – Ви чудово розумієте, що насправді мене цікавить. Відповідь вам відома, принаймні? – Хто з сорока двох насправді ваш онук? На жаль, про це я і гадки не маю, – спіткавши погляд Бачинського, він розвів руками. – Я кажу правду! Який мені сенс приховувати? Він трохи поміркував. – Тому, хто не бажав, аби ви відшукали свого онука, підставити небіжчика було справою майже безпрограшною. Жодного аналізу крові чи волосся, а єдиний доказ – у вашій кишені! Вам і без того неабияк пощастило, – зауважив він із докором. – Ваш саквояж, – нагадав Бачинський, вказавши очима. Ференц нахилився. Бачинський вже зібрався йти геть, та випадковий вислів Ференца примусив його затриматися. – Ви щось натякали на аналіз крові. – Кров?.. – не зрозумів Ференц. – Авжеж, дійсно! Сучасні методи дозволяють шляхом порівняння ДНК з надзвичайно великою точністю встановити спорідненість. Та якщо хтось помер два роки тому... – він удруге розвів руками, – тоді у вас немає шансів. Бачинський замислився. – Кажете, є можливість встановити спорідненість? Ференц уважно подивився йому у вічі. – Для цього вам доведеться вмовити решту сорока одного претендента. Змовчавши, Бачинський врешті розвернувся та подався назад до притулку. Але не зійшов на ганок, а сів на свою лаву й потягнувся до кишені за пігулками пані Розенблюм. *****Учасники наради розійшлися; Альбін та його брат залишилися удвох. – Є новини, Альбіне? – Ще б пак! Не надаремно ж ми під'єдналися до телефону цієї пані Розенблюм. – Дядечко?! – З останньої розмови можна дійти висновку, що він зараз... де б ти гадав?.. У Західній Україні! – Львів? Якого біса йому там робити? – Та це ж його батьківщина, – пояснив Альбін з відтінком презирства. – Інша річ, з якої рації він не бажає, аби про це довідалися? Відколи це наш вуй почав уникати фотокамер? Велика річ, покласти вінок на могилу предків! Якщо, звісно, він подався лише за цим. Ось що спонукає мене до роздумів. Так, здається, я ладен поставити те ж саме запитання, що й ти. Гердт занервував. – Попередимо Радкевича? – А чи багато нам це дасть? – засумнівався Альбін. – Ні, краще нехай роздзвонить про очікуваний приїзд нашого любого вуя. Місцева преса напевно це підхопить. Таким чином ми дамо дядечкові на здогад, що знаємо, де він, і не спускаємо з нього ока. Поза сумнівом, це пришвидшить розв'язку. *****– Добридень, пане Мисак! – привітався Олесь, сяючи, наче нова копійка. – Як бачите, нічого зі мною не трапилося, мене не кинули за грати, і все завдяки вам. Відтепер я перед вами у безоплатному боргу. – Олесю? Проходь, я дуже втішений, що ти прийшов! – цілком щиро зізнався Бачинський, Олесь навіть не підозрював, наскільки щиро. Старий затримав на ньому вивчаючий погляд. Олесь почувся незручно та відвів очі. Знявши куртку, повісив її на вішаку біля входу, при цьому був змушений повернутися плечима. Саме тоді Бачинський і зауважив темну пляму у нього на лікті. – Що це у тебе? – він змусив Олеся вдруге показати лікоть. – Це що, кров? – А, пусте! – відмахнувся Олесь. – Усе те ж саме. Слід від учорашнього. Сорочку не встиг випрати. Бачинський наморщив чоло. – Нумо, знімай! – несподівано звелів він. Олесь розгубився. – Отак і ходитимеш? Я маю чудовий засіб для видалення плям, – пояснив старий. – Та навіщо ж, пане Мисак? Не варто турбуватися, я і сам можу дати собі ради. – Кажу, знімай! – наполягав Бачинський, не слухаючи Олеся. – Давай-но її сюди! Він вимогливо простягнув руку. Олесь був змушений підкоритися. Треба ж, який упертий старий, – знімаючи сорочку, з прикрістю відзначив він подумки. Бачинський з його сорочкою зник за дверима. Незабаром він повернувся, але вже з іншою. – Тримай! Одягнеш на разі цю! Олесь похитав головою. – Ох, пане Мисак! Дарма ви це все затіяли! Поза тим, вона йому виявилася дещо завеликою. – Пусте, – заспокоїв Бачинський. – Та була брудною, ця трохи більша за розміром, тож яка, по суті, різниця? А свою отримаєш завтра! – Ви завдаєте собі стільки клопоту, а він того не вартий! – докинув Олесь з серця. – Саме тут ти і помиляєшся. |