ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ПЕРШАЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА (3)Серіал добіг кінця, та жінка продовжувала сидіти перед телевізором. Новини вона теж любила дивитися, можливо, відшкодовуючи недоотримане за молодого віку, коли на телевізор попросту бракувало часу. Або навпаки, це була спроба заповнити чимось надлишок часу сьогодні. Збігав 1997 рік. У минулому вона була акушеркою, медсестрою в пологовому будинку. Праця не з легких. Вона звикла працювати до зносу. А тепер у неї сиве волосся, вона сидить сама в хаті та по шість годин на день дивиться телевізор. Іноді побачене переплітається із спогадами, і тоді спогади повертають її до життя. Ім'я, щойно почуте, також викликало певні асоціації. Свого часу сестра виявила його в анкеті пацієнтки. Вона зацікавилася, заледве помітила, що породіллю ніхто не відвідує. Пам'ять у неї, звісно ж, не та, що колись, та це прізвище вона не забуде довіку. Степан Ващук! Ця людина була чоловіком тієї жінки й батьком дитини. Що їй про нього відомо? Геть нічого! Можливо, він поїхав, нічого не підозрюючи, а можливо, й покинув дружину, навіть знаючи, що вона вагітна. Виправдання знаходять у подружній зраді, та згодом шкодують усе життя. Сестра силкувалася відігнати нав'язливі думки, проте хіба це можливо? Назву фірми вона пам'ятала з численних рекламних оголошень, фірма була знана. Вона зателефонувала насамперед туди. Секретарка, що відповіла їй, встигла постаріти відтоді, як телефонував слідчий у справі Олеся Шайнохи. Минуло цілих три роки. – Я можу побалакати з паном Ващуком? – запитала сестра. – Хто його питає? – байдуже поцікавилася секретарка. – Моє ім'я йому нічого не скаже. – Тоді, принаймні, у якій справі? Сестра замулялася. – В особистій. – Повинна ж я вас якимсь чином відрекомендувати! Цієї миті вже вона остаточно розгубилася. – Даруйте, я розмислила. Якось зателефоную іншим разом. Тремтячими пальцями вона натиснула на важіль. У медсестри не мають так тремтіти руки. А втім, вона вже на пенсії. *****Разом з тим вона не втрималася та зателефонувала вдруге. З'ясувавши номер через довідкове бюро, якось увечері подзвонила йому додому. З другої спроби їй відповів сам Ващук. – Пане Степане? – Пробачте? – Пан Степан Ващук? – Хто розмовляє? Ми з вами знайомі? – На жаль, лише заочно. Хоча, коли по щирості, то і в цьому я не впевнена. Ваш номер мені дали у довідковому. Тому, з вашого дозволу, я маю насамперед дещо уточнити. Скажіть, чи ваша дружина була на ім'я Галиною?.. Ващук відповів лише по хвилинному роздумі, та й то вона відчула несподівану ворожість. – Припустімо, це так. Що ж далі? – І вона народила дитину, це було у квітні восьмидесятого року, еге ж? Хлопчика, який не вижив, помер незабаром після пологів? – Чого вам треба?! – він налаштувався покласти слухавку. – Я була медсестрою у тамтій лікарні. Вдруге обтяжлива пауза. – Гаразд, – погодився Ващук. – Назвіть вашу адресу. Не минуло й чверті години, як пролунав дзвоник у двері. За цей час вона встигла двічі пошкодувати про свій дзвінок, та двічі відкинути сумніви. Та може, все ж не казати йому нічого? Знімаючи ланцюжка з дверей, вона вирішила, що діятиме як до обставин. – Степан Ващук, – назвався він. Кремезний, проте не гладкий, з гарною чепурною зачіскою, і у свої п'ятдесят Ващук запросто ще міг користуватися успіхом у слабкої статі. Був, до речі, простоволосий, незважаючи на те, що з настанням ночі поверталися весняні приморозки. Позер, одразу ж вирішила вона. Цікаво, він одружився вдруге, чи так і залишився вдівцем? Ващук зняв пальто. Вона запросила його до вітальні. – Чаю? Кави? Він поклав руку на стіл. Обручки, в кожному разі, не було. Сестра спробувала відволікти його пустопорожньою балаканиною. – Чому ви запам'ятали Галину? – запитав він, не дочекавшись, коли вона сама згадає про те, заради чого він примчався у лічені п'ятнадцять хвилин. Їй не надто кортіло прискорювати хід подій, та ж вона сама йому зателефонувала. Якщо й надалі продовжувати зволікати час, він вирішить, ніби вона попросту памороки йому забиває, а запросила тільки з метою прочитати мораль. – Вона перебувала у моєму відділенні, – відповіла сестра. – До нас надходили виключно з ускладненнями після пологів. Та ви, зрештою, мали б знати. Ваша дружина вам пояснила, чи не так? Вона закинула гачка, маючи на меті перш за все з'ясувати, чи знав він тоді про вагітність, чи ні. – Певна річ, ні, звідки ж! Я навіть не здогадувався ні про що, жодним чином! Невже ви гадаєте, я залишив би її саму, знаючи, що вона вагітна? Сестра полегшено зітхнула. Ващук втупився в одному напрямку десь поза нею. – Ми завжди про це мріяли. Та безплідні очікування доводили ці мрії до краю, вони ж руйнували наші стосунки. Слід було знати, наскільки Галина прагнула мати дитину, аби зрозуміти, чому вона так вчинила з собою. Сестра насупила брови. – Тобто на вашу думку, дитина була причиною, яка змусила її вкоротити собі віку? Він здивувався. – А хіба ні? Спавши очима на її погляд, він нашорошився. – Що вам таке відомо, про що я не здогадуюся? – Я гадала, ви знаєте. Річ у її батькові, Мар'яні Бачинському. До війни це був місцевий фабрикант. У тридцять дев'ятому, ясна річ, усе втратив, але, емігрувавши на захід, очолив фамільну корпорацію Хаммерів. Його мати, бабуся вашої дружини – вроджена Хаммер. – Пусте, – пробурчав Ващук, – це жодна новина. Та він тут до чого? – А до того, що корпорацією зацікавився КДБ. Вони там поклали око на Бачинського й вирішили шантажувати дочкою, тобто вашою дружиною. – Комітет держбезпеки?! Вона сама вам розповіла? – До нас у пологовий декілька разів навідувалася одна людина, – продовжувала сестра, ігноруючи запитання. – Проценко Дмитро Ігнатович. Чули про такого? – Щиро кажучи, не пригадую. – Колись служив у Львові, згодом, казали, переїхав до Москви, на підвищення. – Авжеж, так!.. – Зі слів вашої дружини, він мав старі порахунки з Мар'яном Бачинським. У тридцять дев'ятому, перед самісіньким наступом радянських військ той переказав усі кошти своєї компанії до Швейцарського банку. Сам уникнув переслідування та дременув за кордон. У Проценко проти нього зуб ще з тієї пори. – Ти ба! – Він наполягав на тому, аби вона час від часу повідомляла батька про свої негаразди. Якщо взагалі називати негараздом те, що їй загрожувала в'язниця за збут фальшивих грошей. Спохмурнівши, Ващук продовжував слухати колишню медсестру, одну з небагатьох, що знаходилися поряд із Галиною останні дні її життя. – Чому вона жодного разу не написала мені? – кинув він із серця. – Запитайте про це себе. – Так, маєте рацію. Та все ж яке безглуздя! Сестра уважно придивилася до Ващука. Отже, Галина забрала таємницю з собою. А відтак, вирішувати доведеться їй самій. – Проценко... – повторив Ващук. – Він, здається, досі ще живий. Зауваживши, як він недобре змружив очі, вона обережно нагадала. – Помста – не найкращий засіб проти докорів сумління. – Та невже?! Особливо його розлютило те, що вона торкнулася сумління. Отож, і сестра винить його в тому, що трапилося, не лише він сам один. Та з якого права?! Аби не перебрати через край, він схопився, гадаючи, що саме слушний час піти геть. Сестра злякалася. – Я покликала вас не для того, аби докоряти, – запевнила вона примирливо, бо ще, чого доброго, піде, так і не почувши головного. – Так сталося, даруйте. Я дуже прошу вас залишитися ще на трохи. Це не забере багато часу. Ващук злагіднів. – Мені здалося, вам більше нічого додати, – відповів він навстоячки. – Або є щось іще, що стосується моєї дружини? Вона заперечливо хитнула головою. – Йтиме не про вашу дружину. – Тоді мені це не цікаво. Він зібрався йти. – Мова піде про вашу дитину. Ващук остовпів. – Будь ласка, сядьте, – повторила вона наполегливо. Він підкорився – вона враз побачила його розгубленим. – Знаєте, я мала переконатися, що ви, якщо й не кохали своєї дружини, то зуміли б принаймні полюбити власного сина. Але навіть коли б це виявилося не так – щойно я це збагнула, – я б вам однаково розповіла. Ващук щось відчув. – Що ви маєте мені розповісти?!.. Та кажіть вже! Вона-таки врешті наважилася, відступати було запізно. – Ваш син живий. Зараз він повинен бути вже майже дорослий. – Дивні жарти, – нервово зіщулившись, кинув він із докором. – Е ні, я ще при здоровому глузді, якого б ви там не дійшли висновку. Вам би слід було вже здогадатися, що Проценко цікавився не так вашою дружиною, як вашим сином. Саме тому він дав їй спокій, принаймні доти, доки сподівався використати дитину. – Замовкніть! – Тієї ночі помер інший новонароджений, теж хлопчик, – продовжувала вона, більше не звертаючи на нього жодної уваги. – Ваша дружина умовила мене підмінити дітей. Сімнадцять років ховала я у собі цю таємницю. Зараз, коли я вголос вимовляю ці слова, сама не йму віри, що це зрештою сталося. Наче не я промовляю, а хтось інший. Ващук спробував розстебнути комір сорочки. Він нервував, похапки йому це погано вдавалося, тож він різким рухом зірвав гудзика. – Вам треба на свіже повітря, – порадила сестра. Дослухавшись ради, він нарешті схопився й попрямував до виходу. – Прізвище померлої дитини: Шайноха, – навздогін ще встигла докинути вона. – Зверніться в архів. |