Головна

Книга 1

Книга 2

МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"

КНИГА ДРУГА

ЧАСТИНА ДРУГА (1)

Сидячи у себе в компанії «Дари надр», Терех щосили прагнув зосередитися на проекті угоди з Радкевичем, яка обіцяла йому прибуток, сумірний з річним доходом: такого успіху компанія ще не знала.

Куди там! Визнання Ващука не йшло у нього з думки. Лишень уявити: він мало не позбувся компанії та своїх трьох мільйонів! Текст залишався у нього при очах, дарма що листа більше не існувало. Той і досі змушував здригатись, страхаючи реальною загрозою, а за якусь мить знов надихав свідомістю успіху. За таких умов надто легко втратити розум. Помста п'янка річ. Якби зараз хто ляпнув, ніби йому двадцять років, він би й цьому дійняв віри.

Він не дозволив його синові здобути освіту. Отакої! Натомість примусив його мити підлогу та прислуговувати всім без винятку співробітникам фірми. Уніформа з написом на спині пасує йому куди більше за краватку. Терех розгубився від щастя. Про яку ще помсту він мріяв? «Ми тут знайшли потаємний сейф. Будьте ласкаві, приїдьте та заберіть собі його вміст». Либонь, досі щасливий, що заробив двадцятку. Не наважиться витратити.

Секретарка принесла свіжу пошту.

– Телефонували з міськради, поки вас не було. Ви не з'явилися на засідання комісії із землеустрою. Вони були обурені.

Терех не слухав.

– Наталко! – перервав він її. – Вщипніть мене!

Секретарка з подиву роззявила рота.

– Вщипніть, кажу вам! – наполягав він.

Вона боязко примірилася, маючи намір встромити нігті в його шкіру на звороті долоні.

– Гаразд, облиште, я пожартував, – заспокоїв її Терех, про всяк випадок прибираючи руку подалі. – Звеліть принести мені кави.

Щодо міськради ані пари з уст.

Так, у нього відмінний настрій. Саме у такі хвилини й кортить жартувати.

Балансуючи тацею в одній руці, допоки друга відчиняла двері, Олесь приніс кави. Ти ба, призвичаївся вже! І грудки цукру окремо, як завжди. Отепер вже Терех волів за краще б, аби цукор одразу клали до філіжанки, бо ж доводиться ще розмішувати, але як йому про це натякнути? Інша річ, якби Олесь по забудькуватості взяв та й поклав, у такому разі Тереху досить було б змовчати. А от ініціатива з боку самого Тереха виглядатиме як визнання власної помилки. Дарма він тоді прискіпався.

Він зробив ковток. Обпікся, та він такий, власне, й полюбляв, тобто ненавидів холодний. І тут закинути було нічого.

Олесь вже попрямував до дверей. Чим би його затримати?.. Терех повернув його з півдороги.

– Відчини вікно, – звелів він.

Задушливо якось.

Олесь наблизився до вікна. А двері ж були тільки причинені! Протяг зірвав із столу верхній шар аркушів та зніс на підлогу. Щось впало біля ніжки крісла. Однак Терех і на думці не мав нахилитися, він попросту вичікував.

Олесь спохопився.

– Даруйте! – повзаючи рачки, заходився збирати розкидані аркуші.

Допоки він цим займався, Терех не гайнував часу, все міркував, до чого б його примусити. Олесь нарешті випростався та, більш-менш вирівнявши аркуші, склав їх стосом на краєчку столу.

Терех вказав на шафу.

– Відчини! На полиці побачиш мою барсетку. Принеси її сюди.

Олесь слухняно відчинив стулки шафи. Усередині на вішаку висів піджак, а на полиці дійсно лежала барсетка. Він приніс її Тереху. Розіп'явши «блискавку», той витяг низку ключів.

– Внизу стоїть моє авто. Вичисти салон та помий як слід, – відчепивши ключа, він недбало шпурнув його на стіл. – Тримай!

*****

Поступаючись «БМВ» з водієм своїй дружині, Терех сам через це часто приїжджав на власному авті. Увечері, побачивши вилизану автівку, та очам не пойняла віри.

– Не впізнати нашу стареньку! – запевнила вона, ласкаво обіймаючи чоловіка. – Дай-но я тебе розцілую! Оце так чоловік! А я вже гадала, чи не відвезти її на звалище.

Терех хитро примружився. Ну, та вже якщо зізнаватися, то відразу.

Він і не встояв, розповів усе, як є. Дивно було б чекати, ніби він зберігатиме це у собі. Треба ж було хоч з кимось поділитися. І хто-хто, а Оксана завжди його розуміла!

Так і є. Вона жахнулася.

– Як! То ти його відпустив?! Та я б задушила власними руками!

– Задушити? – Терех знизав плечима. – Де там, я не настільки кровожерний. Та ми знайдемо альтернативу. Він у мене довіку розплачуватиметься за свого татуся. До того ж, я маю бути йому вдячний. Адже це він виявив сейф, завдяки якому ми тепер знаємо правду, а він ні. До речі, я дав йому за це двадцять гривень.

Оксана вигнула брови. Ззирнувшись, обидва заусміхалися, починаючи розуміти одне одного.

– Ти – йому?.. – перепитала вона та заходилася безгучним сміхом.

Терех теж.

– Переконалася, що так набагато цікавіше?

– Та ти справжній геній! – погодилася вона крізь сміх. – Ващук тебе недооцінював.

– Стривай, це лише квіточки! Знатиме він у мене, де козам роги правлять! Довіку ходитиме у лакеях! А однієї красної днини дізнається правди. Ти уявлення не маєш, яка це була спокуса, розповісти йому все тієї ж миті, щойно він власноруч спалив листа.

Оксана вмить споважніла.

– Тільки не захоплюйся! Чи ти забув? Його дід ще живий.

– Якого біса ти мені про це нагадуєш? Я хіба що, схожий на самовбивцю?

Проте зіпсувати йому настрій було неможливо.

– Судячи з того, що Бачинський досі нічого не зробив для власного онука, він про нього й гадки не має, що, взагалі, недивно, коли зважити, у яких стосунках вони перебували з Ващуком. Та повір моєму слову, ніколи не довідається, – він з лагідністю пригорнув її до себе. – Втаємничених лише ми удвох. Ти єдина, кому я цілком довіряю. У мене від тебе немає жодних таємниць… Гей, мусів же я хоч з кимось поділитися! – раптом зізнався він, відштовхуючи її геть. – Нестерпні це тортури, таку радість, та ховати у собі, – він потягнувся до хрускоту у кісточках. – Як чудово!

– Обережніше! – додала вона стурбовано. – Жарти з його дідом до добра не доведуть. Це тобі не Ващук.

*****

Минаючи приймальню, Терех застав Олеся за переглядом галузевого часопису, призначеного для клієнтів. Це що за неподобство, прибиральникові не личить цікавитися такими речима, обурився він та закликав Олеся до себе.

– З авта зникла коштовна запальничка, – повідомив він з мосту. – Я її вчора забув на сидінні. Де вона?

Олесь зашарівся.

– Звідки мені знати? Вона мені й на очі не наверталася!

– Ти це мені розповідаєш?

Зайнявши своє місце за столом, Терех і гадки не мав запропонувати йому сісти, як, наприклад, Катерині чи Філенко. Він лише скинув очима з-під загрозливо насуплених брів, не звівши погляду вище рівня Олесевого підборіддя. Стоїть навитяжку, це добре. Він запхав руку до кишені.

– Еге ж, ось вона де! – зронив він незворушно. – Пощастило тобі цього разу!

Терех запалив, випустивши струмінь диму у його бік.

– Дивися мені, Шайноха. Та молися Богові, аби в офісі нічого не зникло. Бо якщо подібне щось трапиться, ти, Шайноха, і оком не змигнеш, як опинишся там, звідки прийшов. Я маю на увазі, ясна річ, не Кембрідж. Це тобі попередження на той випадок, якщо зважишся комусь поскаржитися. За документами ти у нас рахуєшся... не пригадую, ким, та зрештою байдуже. Адже ти задоволений з роботи, яку тобі надали? Претензій немає?.. От і чудово. Не зношу норовистих. З ними у мене розмова коротка. Затямив? – запитав він, граючи запальничкою.

Олесь ствердно хитнув головою. Надто добре зрозумів він натяк.

Терех глибоко затягнувся.

– Як там ся має твій татечко? – не чекаючи на відповідь, продовжив. – На чиї гроші гуляє тепер?.. Ми виплачували йому незаслужену пенсію, що дозволяла жити розкошуючи за наш рахунок. Він нам дуже зобов'язаний. І ти також, – додав він, з ненавистю поглянувши Олесеві в очі. – До таких, як ти, довіри немає і бути не може. Давно з тюрми? Коли б не безмежна добрість Ващука, який витяг тебе з бруду, відбував би ти зараз черговий термін… Або валявся, п'яний як чіп, у парі з татусем, у болоті під яким-небудь шинком. Працювати в нашій компанії для тебе велика честь. Ти цього свідомий?

Олесь зніяковів.

– Так, звісно.

Терех зміряв його презирливим поглядом.

– Добре, що свідомий. Принаймні на це тобі вистачає розуму, – він зачекав, аби дати Олесеві пережувати останній вислів. – З твого боку не повинно бути анінайменшого приводу для нарікань. А поміж тим… Як мені доповідають, тебе занадто часто бачать у відділі постачання. Що тобі там до діла?

Олесь ковтнув слину. Натяк на Віру! Вже й це помітили.

– Отож, – суворо продовжував Терех, – маю тебе попередити. Твоє місце там, де тобі вкажуть, і ніде більше. А коли у тебе з'явиться вільний час, ти зобов'язаний з'явитися з проханням, аби тобі дали чергове завдання. Шайноха! Я ризикнув відзначити тебе, коли ти повідомив нас про потайний сейф на Гроховській. Та якщо ти маєш намір і надалі користуватися моєю поблажливістю до твоєї персони, доведеться докласти чимало зусиль. На таких, як ти, закон не розповсюджується. Робитимеш геть усе, що я тобі звелю. Ти тут ніхто, обслуговуючий персонал, та й годі!

*****

З наближенням кінця літа з кожним днем присмерки згущалися все раніше. Що не день, то трішки коротше. Олесь завжди повертався з роботи поночі, а тепер і поготів. Терех слово своє тримав. Він не залишав йому жодної хвилини на дозвілля. Усе Олесеве життя збігало йому перед очима, а це дозволяло його контролювати.

Олесь випростав спину та подмухав на пасмо, що намагалося залізти йому просто в очі. На злипле волосся це не справило враження. Тоді він поправив його зап'ястком руки, що виглядав з-під засученого рукава. Навряд чи надовго. Голоси прибиральниць гучно лунали серед порожнього коридору. Завершивши одне крило, вони встигли узятися до наступного. Він вже вилив з десяток відер води, вичищаючи вбиральню. І чому це люди настільки байдужі до чужої праці?

Коли нікого не залишалося, він почувався навіть краще. При людях Віра його старанно уникала, остерігаючись Тереха та пліток, а більше ніхто не бажав його помічати. Ще б пак! Вискочня, обдарований не за розум, а за те, що... Навіть прибиральниці, та й ті його бокували, упевнившись, що він не такий, як вони.

Олесь зняв ганчірку зі швабри, жбурнув у цеберко та попрямував до них, мимохідь міркуючи, як би схилити їх до спілкування. Але на гадці був лише прочухан, що дістався йому через них від Катерини: вікна немиті та стільці не на місці.

Оце голос у тієї кістлявої тітки! На протилежному краю коридору чути. І спробуй до неї озватись: ти їй слово, а вона тобі у відповідь десять.

З приводу вікон краще змовчати. Затемна й так нічого не видно. Сіра стіна другого крила, розташована під прямим кутом, своїм дальнім краєм розчинилася у пітьмі. Втім, що це там таке? Що за дивне мерехтливе світло?

Мерехтіння відбилося у склі лише одного з вікон дальнього крила. Решта були чорніші за ніч. Аж раптом він збагнув, що воно йому нагадує. Ого, це варте уваги.

Він злічив вікна: це було вікно бухгалтерії. Олесь поквапився вийти з кімнати, нічого не пояснюючи прибиральницям, та стрімголов побіг довгим коридором. Проте за рогом одразу ж стримав крок. Останні десять метрів перед бухгалтерією взагалі прокрався навшпиньки.

Тут він, як у дитинстві, припав до дверей. Крізь замкову щілину струменіло те ж саме мінливе світло. Сумніви відпали. Це було світло увімкненого монітора. Хтось у пітьмі потай працював з комп'ютером. Олесь відразу пригадав попередження Віри. Єдине, про що він досі й гадки не мав, так це, хто перебував у кімнаті.

Хоча це ненадовго. Він повернувся назад, кроків на десять, та, грюкнувши якимись дверима, голосно вигукнув:

– Агов, де ви там?.. Закінчуйте вже! Час зачиняти!

Чули чи ні прибиральниці, та в бухгалтерії його голос був чутний напевно. Не соромлячись порушити тишу, він затупав у напрямку дальнього крила, звідки прийшов. Зате назад повернувся крадькома й причаївся за найближчими дверима, залишивши лише невелику шпаринку.

*****

Прибиральниці стояли плечима до вікна, допоки розмовляли з Олесем, що зупинився край порога. Але й вони невдовзі по його несподіваній втечі також помітили незвичне мерехтіння.

– Що він там робить? – гладуха заклякла навпроти вікна.

Худорлява й собі озирнулася.

– Еге ж, треба телефонувати, – здогадалася вона, – телефонувати керівництву.

*****

Терех вечеряв укупі з дружиною та ще одним шановним подружжям у вишуканому ресторані, який він сам не полюбляв, та зате полюбляли ті двоє. Для нього ж це була значуща вечеря, тож він і взнаки не дався. Телефон задзвонив саме тієї миті, коли він виголошував промову.

– Пусте, – відреагував співбесідник, – відповідайте. Тост почекає.

Поглянувши на номер виклику, Терех занепокоївся: мабуть, щось трапилося. А довідавшись, у чім річ, навіть спітнів. Він похапки вибачився, підвівся з-за столу та, відійшовши на безпечну віддаль, так, аби ніхто його не чув, набрав номер Філенко.

*****

Той сидів за кермом щойно придбаної новенької «дев'ятки», прямуючи додому.

По дзвінкові Тереха він на першому ж перехресті круто розвернув авто й помчав до офісу. Філенко встиг саме на ту мить, коли з брами йому назустріч вибігав заклопотаний Олесь. Зауваживши його постать, він пригальмував, пропустив повз себе, а тоді обережно поїхав услід.

Олесь поквапно йшов у бік трамвайної зупинки. Зараз йому доведеться перетнути дорогу. Світлофора у цьому місці не було. Потік автівок змусив його чекати. Світло фар раз у раз вихоплювало його обличчя з пітьми. Край переходу вже зібрався натовп. Філенко знизив швидкість до мінімуму, ледве повз, притискаючись до бордюру. Найбільш нетерплячі хоробро ступили на «зебру», зупинивши автомобільний рух. За ними потягнулася решта. Проте Олесь! Олесь залишився на місці! Отакої, що це з ним? То він поспішає на трамвай, то вагається край переходу, немов яка полохлива бабця. Розмислив, чи що? Філенко змушений був проїхати повз. За двадцять метрів він пригальмував. Поглянув у дзеркало: Олесь зник. Куди він подівся?.. Ага, ось він, переходить дорогу. Нарешті зважився!

Філенко не здогадувався про одну річ. Дівчина, за якою назирці йшов Олесь, намагалася впіймати таксі. Саме це й спричинилося до заминки. Але таксі виявилося не в шляху з нею. Олесеві пощастило, сядь вона до авта, він би її впустив. Раптом вона побачила здалеку вогні трамваю, та змінила намір.

Філенко простежив за Олесем аж до самої трамвайної зупинки. А ось і трамвай.

Переконавшись, що він не розмислив сідати, Філенко поїхав за трамваєм. Тепер би лише не прогледіти його на якій-небудь зупинці у темряві. Натовпи тих, що виходили, одразу вливалися в натовпи тих, що чекали на посадку. Філенко трохи шию не вивернув.

Враз він побачив Олеся, коли той виходив неподалік від офісу компанії «Західтрансгаз». Філенко дарма непокоївся, на Олесеві був яскравий джемпер, білий з помаранчевим, – він миттю упізнав його. Вийшовши з трамваю, той сам привернув до себе увагу. Став, покрутив головою навсібіч, як людина, що намагається зорієнтуватися у незнайомому місці.

Насправді ж Олесь виглядав ту дівчину.

Мабуть, зорієнтувався, бо, маневруючи серед натовпу, вмить заквапився у напрямку все тієї ж компанії. Філенко звернув услід за ним на вулицю, повсякчас огорнену темрявою, що вночі, що вдень, через тінисті каштани. Нічні ліхтарі освітлювали тільки вхід до офісу.

Та цієї миті трапилося непередбачене. Олесь несподівано зійшов з тротуару та перетнув дорогу. Філенко різко загальмував, але той вже потрапив у світло його фар. Олесь озирнувся, щоправда, водія не впізнав: фари засліпили його.

Філенко зупинився, не вимикаючи світла. І що цікаво, так це те, що Олесеві було зовсім не до нього. Олесь уповільнив крок та зосередився на протилежному боці вулиці, звідки поспіхом щойно втік. Філенко простежив за його поглядом. То ось у чім річ! Дівчина завмерла на перехресті вулиць, аби пропустити виїжджаючу автівку. Не перейди Олесь на інший бік, йому неодмінно довелося б її наздогнати. Або спинитися посеред вулиці, привертаючи до себе увагу.

Людей було не так багато о цій порі, аби зважитися на ризик. Дівчина рушила далі. Філенко хутчіш перемкнувся на Олеся. Жодних сумнівів! Олесь йшов саме за нею. Раніше Філенко її не помічав, бо прагнув не втратити з ока власний об'єкт. То от чим пояснюється його дивна поведінка!

До офісу залишилася не більше хвилини ходи. Філенко забув про Олеся та рвонув уперед, сподіваючись наздогнати дівчину раніше, аніж вона увійде до будівлі.

Він таки вгадав, вона дійсно прямувала не абикуди, а до «Західтрансгазу». Філенко не помилився у своїх підозрах. Це були їх давні конкуренти, ще до часів Тереха. Лише тепер там знайшли притулок колишні соратники Ващука.

Залишилося з'ясувати, хто ця дівчина. Вона вже стояла, тримаючись за ручку дверей. Філенко увімкнув дальнє світло, сподіваючись розгледіти її профіль. Смуга світла захопила укладену суворим бубликом дівочу косу.

Іванка! Сіра мишка! Кому б на думку спало?..

Філенко витяг телефон та доповів про все Тереху.

– Так я і знав! – почув у слухавку. Наче з мішка, той посипав лайками, не перебираючи висловів. Цікаво, чи був він сам, чи досі ще у товаристві?.. – Падло вони всі, наші конкуренти! А з ними наближені Ващука, ці ще гірші. Їхні підступи, мені слід було одразу здогадатися! Козли смердючі!

Під завісу Терех пройшовся і стосовно дівчини.

– Під три чорти її звільнити! За двері виштовхати цю лярву! Без вихідної допомоги! Попередь охорону. Завтра ж аби духу її не було!

Дарма що телефоном, Філенко видалося, немов його слиною оббризкали.

початок

вперед