ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ДРУГАЧАСТИНА ДРУГА (2)Терех заспокоївся лише наступного дня, коли дізнався, що їй нічого не вдалося випитати. Добрим словом він згадав хіба що Олеся. Адже це завдяки йому вони викрили їхнього агента, він її злякав, не дозволивши витягти інформацію. І хлопця марно звинувачували… Ну, зрештою не зовсім марно. Така профілактика піде йому на користь. Бо за всілякими буденними справами Терех остаточно закинув свої опікунські обов'язки. Неподобство, вилаяв він сам себе, солодко потягуючись. Хто, якщо не він, поклопочеться про сина найкращого друга? «Господи! Я тобі давно казала: продав би ти його у рабство якимось чеченцям!» – пропонувала дружина, позіхаючи та перевертаючись на інший бік, коли в подружньому ложі набридав він їй своїми дрібними радощами. «Нізащо! – заперечував Терех. – Мене ж там не буде. Де впевненість, що й надалі все буде як є? Хто мені в цьому заприсягнеться? А коли він утече? І я не зможу цьому завадити? Я навіть гадки не матиму! Щоразу перед сном я задаватимуся питанням: а що, коли раптом у його долі настали зміни на краще, про які мені нічого не відомо? Ні! Я волію спати без остраху». «Я не маю на меті завдати йому фізичних страждань, – великодушно міркував він, засинаючи. – Я лише прагну змусити його страждати від приниження. Та рано чи пізно він у мене плазуватиме. У цьому випадку приниження досягає того ступеня, коли більше не заподіює страждань». Та саме це найбільше і дратувало Тереха. Не помітно було, щоб Олесь поспішав плазувати. Щоразу він вигадував новий спосіб його принизити, а тому все байдуже. Стоїть собі й дивиться, просто як з гусі вода. Колонія так його обтерла, чи що? Бодай з яким проханням звернувся б коли!.. Терех вважав за вкрай необхідне, аби хоч раз у нього що-небудь та попросили, тільки у цьому випадку підлеглий відчує свою залежність. Правило номер один. Залежати мають усі. А цей!.. Отож кому вривався терпець, то це саме Тереху. Знав би Олесь, що завдавало клопіт Тереху, та знав би Терех, що цієї миті мав на гадці Олесь! Втім, не лише турботами Тереха, але й компанії Олесь переймався менше понад усе. Йому цілком вистачало власних проблем з Вірою. Терех же навпаки, зносив думки до нього занадто багато й не завжди вчасно. Цього разу це була справа про спадок Ващука у викладі Сергія Філенко. Під час доповіді йому впала в око бездоганно зав'язана краватка другого юриста. Терех зупинив на ньому вивчаючий погляд. На вроду не надто вдався, проте молодий і стрункий, а чого цим жінкам ще треба? Голова на плечах? Вона у нього є, безперечно. Недарма ж поставив на Тереха. Носом чує, тварюка, за ким майбутнє, тобто гроші й влада. Більшість жінок від таких честолюбних попросту божеволіють. Сучасний зразок справжнього героя! Його Оксана через те й пошлюбила його, Тереха, ніколи цього не приховувала. Хто наважиться стверджувати, ніби Віра Кир'янова не з того ж тіста? – Скільки тобі років? – зненацька та не до речі запитав Терех. Філенко від несподіванки кліпнув очима. – Двадцять три. А що? – Отож, двадцять три, а де твоя подружка? Щось не бачу. Сидиш на роботі до виснаги, а як же бари, ресторани, хоч би до кіна кого запросив! Я у твоєму віці!.. А, – Терех зневажливо махнув рукою, – та що там розповідати! У Філенко щелепа мало не відвалилася. Відколи це почали лаяти за службове завзяття? Він розвів руками. – Пане директоре, та ви ж самі натякнули. Справа того варта. – Називай мене на ім'я! – Так, пане Василю, – втішений, відказав юрист. – А справа?.. Справа почекає. Твоє завдання саме в тому й полягає, аби зволікати якомога довше. А ти поглянь, скільки довкола тебе вродливих дівчат! Філенко, ти мене розчаровуєш! Я хочу бачити у себе здорових людей з цілком здоровими інстинктами. Не люблю святенників. Ти ж не хворий, насправді? – У жодному разі, – зніяковівши, запевнив Філенко. – Тож вирішено! А я тобі раджу придивитися до Кир'янової з відділу постачання. Дівчинка, вищий клас! З нею, де не повернися, вона тобі лише балів додасть. Прагнеш, аби тебе поважали? Оточуй себе розкішними жінками. Пам'ятай, Філенко, людина, яка вартує чогось у діловому світі, зобов'язана з'являтися з жінками, які теж чогось варті. До речі! Я маю на меті декому тебе відрекомендувати. Якщо ти насправді мрієш про кар'єру, то як же без зв'язків? Розумієш мене? Філенко зашарівся, потішений виявленою довірою. – Якраз наступного тижня намічається невеличкий захід, – продовжував Терех. – Та тільки ж не личить з'явитися туди самому. Усі прийдуть парами. Дружина нашого голови – мила така мавпочка. Та Кир'янова, поза сумнівом, затьмарить усіх. Втім, усе це щойно наступного тижня. Отже, у тебе ще є час. Займися нею, – додав він, як про щось вирішене. – Зводи абикуди, треба ж вам притертися одне до одного. Філенко вже розтулив рота, але Терех його випередив, хоча й невідомо, про що той збирався запитати. – Пусте! Робота не ведмідь. Вважай це, коли хочеш, іще одним моїм дорученням. Зараз головне, не дати йому схаменутися. Він фактично назвав об'єкт уваги та поставив це умовою. Якщо той і дошукуватиметься правди, чому саме Кир'янова, нічого з цього не вийде, як не намагайся. А за великим рахунком, яка йому різниця? Не потвору ж він йому зісватав. Філенко пішов. Терех зв'язався з секретаркою та зажадав кави. Нехай Олесь побігає. У нього був привід залишитися вдоволеним собою. Наскільки він знав Філенко та Кир'янову, вони обоє не встоять. Що ж, а на Олеся чекає черговий подарунок від Тереха. *****Олесь вже обміркував, чим спокусити Віру. У місті починалися гастролі популярних акторів української естради. Це був чудовий привід провести вечір удвох. Він знав, що вона погодиться. Її притягували знаменитості як такі, і неважливо, чий саме був виступ. Тобто, ясна річ, краще, аби зірка була якомога більша. Вона їх усіх давно класифікувала із знанням справи. Побувати на такому концерті було для неї питанням престижу. Її саму це піднесло б у власних очах. Він лише чекав слушної миті, аби почати розмову. Найкраще наприкінці дня. Її чільник мав вибратися раніше – чи то на семінар, чи то в особистій справі, – отож, Віра залишиться в кімнаті сама. Одна, та не зовсім. Олесь вже схопився за ручку дверей, як раптом почув голоси. До того ж другий голос був чоловічим. Ще якби належав він кому іншому, Олесь повернув би назад, та він його упізнав. У позаслужбовий час, коли половина співробітників встигла розбігтися по домівках, а половина натхненно продовжувала працювати у себе за столами, чутність була як ніколи. Він притулився до дверей та затамував подих. Йому було соромно, та не зроби цього, він згодом не спав би через усю ніч. Втім, як з'ясувалося, підслуховування зрештою невдалий засіб від безсоння. – Я навіть не підозрював, що батько у тебе військовий, – саме зізнавався Філенко. – Мій дід був полковником. А батько – директор склозаводу. У його кабінеті колись сидів сам Бачинський. – Хто такий Бачинський? – поцікавилася Віра. – О! Це визначна людина. По смерті йому поставлять пам'ятник. А на разі про нього ходять легенди. Уявляєш, мій предок обшив старе крісло Бачинського новою шкірою, аби лише не викидати. Він каже, що сидячи у ньому, відчуває на собі його ауру. Ото дивак! – А як же ти став юристом? Для родинної різноманітності? – Це лише трамплін. З певного погляду стартовий капітал. Знання юриспруденції корисна річ у будь-якій кар'єрі. Що в бізнесі, що в політиці. Прибиральниці саме скінчили прибирати в одній кімнаті та мали на меті перейти до іншої. Олесеві довелося на якийсь час відступити від дверей. Тобто, він гадав, що назовсім, пообіцявши собі не підходити більше. Проте коли голосів взагалі стало нечути, він стривожився, та, забувши про обіцянку, щойно дану собі, притулився до замкової щілини. Тепер на додаток він ще й бачив одним оком. Пусте, нічого такого. Вони мирно продовжували розмовляти, та до того ж палили обидвоє. Дивно, Олесь був переконаний, що вона не палить. – Оце так родич! – розповідав Філенко, вимахуючи цигаркою. – Яким чином Ващуку пощастило з ним породичатися, не второпаю. Тож з'являюсь я до цього водопровідника просто на роботу, з мосту виймаю пляшку «Російської». Він натомість лише головою заперечує. Підводить мене до шафки з інструментом, відчиняє дверцята – і що б ти сподівалася побачити?.. Повний набір, від самогону до вірменського коньяку. Уяви мою розгубленість. Питаю: «Чого ж тобі треба, в такому разі?» Нахилився, очі витріщив, дихає на мене чи то перегаром, чи то бозна-чим. «Чорнила», шепоче. Гаразд, я одразу ж до крамниці. Ми дружньо випили, він «чорнила», я коньяк з його запасів. Підмахнув він заяву з заплющеними очима, і ти знаєш, мабуть, якби це була відмова від прав на спадок, він би мені її однаково підписав. – Який жах! – підхопила Віра. – Що ж, бажаю тобі виграти! Вона слухала його зачаровано, як учень свого наставника, намагаючись не проминути жодного слова. Не те що Олеся. На Олеся вона дивилася, як на власність. Олесь підвівся з колін: одна з прибиральниць наблизилася під сам поріг. Він перестав бачити. Філенко розсміявся. – Виграти? О ні! Цю справу неможливо виграти. А головне, у цьому немає жодної потреби. Певне, вона вирячила очі. Олесь уявив її погляд не просто здивованим, а заінтригованим. – Чого ти на мене так витріщилася? – це був голос Філенко. Він вгадав. – Я тебе не розумію, – боязко зізналася Віра. – А що тут розуміти? – зневажливо зронив той. – Нам не процес слід виграти, а час. – Нам? – перепитала Віра. – Я працюю з Терехом, – нагадав Філенко не без повагу. Олесеві з думки не йшла його постава: півсидячи скраю столу її чільника, одна рука в кишені, друга недбало жестикулює запаленою цигаркою. – Розгляд затягнеться надовго, а за моєї допомоги ще й того довше. Саме тоді Терех і виступить з проханням про надання опікунства над Ващуковим спадком. Хто ж буде опікуном, як гадаєш? Певна річ, жоден з претендентів. Лише Терех, незацікавлена сторона. То хто виграє справу?.. Чи ти вважала б за краще, аби ми ущасливили водопровідника? – Та однаково рано чи пізно… – Так? – здійняв її на кпини Філенко. – І що ж він отримає? Та невже ти насправді припускаєшся думки, що така людина, як Терех, дозволить себе обкрутити якимсь спадкоємцям? Відомо чимало способів швидкого виведення капіталу. А от аби все було досконало з погляду закону, на те є я. Мовчання Віри у відповідь було, поза сумнівом, визнанням його розуму. – Зрозуміло, – дійшов він нарешті висновку. – Бізнес, це не для жінок. Ви радше мрієте про тихе затишне гніздечко. Та тільки краще, коли це гніздечко буде звито у спальному районі посеред троянд та асфальтованих під'їзних алей, обсаджених кипарисником. Хіба не приємніше, коли двері відчинятиме покоївка, а твоїх чарівних діточок відвозитиме до школи власний водій? – Ну… припустімо... – Де там! Погодься, що це найважливіше! Діти з пелюшок мають зростати у пристойній, забезпеченій родині, бо як ні, то що з них згодом виросте? Він теж змовк, мабуть, дійшовши висновку, що для першого знайомства далі заходити не слід. Олесь стояв, притулившись спиною до дверей, та намагався не дихати. Проте пауза затягнулася. – О! Вже вечоріє, – враз нагадав Філенко. – Час збиратися. Здається, поза нами двома, нікого не залишилося. Нас тут не зачинять? – Помиляєшся, – вперше заперечила Віра. – Олесь, принаймні, повинен бути напевно. – Олесь? Наш прибиральник? – перепитав він з презирством. – Якось я про нього забув. Зрештою, я ж мав на оці лише колег по службі, а не цього нікчему. Сумніваюся, що можна вважати його кимось. Не доберу, що ти взагалі в ньому уподобала? Олесь сповз по дверях, аби вдруге зазирнути у замкову щілину. Він прагнув бачити її реакцію. Та вона стояла до нього плечима і лише покірливо мирилася з кожним словом Філенко. Той продовжував. – Ні, ось що я тобі скажу. Яблучко від яблуньки не відкотиться. Зустрів я колись його батька. Видовище... На смітнику ночував, чи як? Водопровідник понад усіляке порівняння. Та що там! Поставити їх поряд, це образити водопровідника. І Олесь таким же буде за двійко-трійко років, ніде не подінеться. Не ймеш віри? Гадаєш, він відчуває те ж саме, що й ми? Нізащо! Це нам з тобою якось незручно виконувати його роботу. А от йому лайно підібрати – що тобі вмиватися. Отож за нього не хвилюйся! Хто-хто, а він сам почувається напрочуд комфортно. Поглянь на нього! Він цілком задоволений з власної долі. А інакше й бути не могло. Батьківські гени! Це усе їх природа така! Послинявивши пальці, Філенко загасив недопалок, примірився, намагаючись влучити у сміттєвий кошик, та зненацька розмислив і шпурнув у порожній кут. – Кошик праворуч від тебе, – вказала Віра, вирішивши, ніби він його не помітив. – Ти не в той бік дивився. – Бачиш! – підхопив він. – А я тобі про що тлумачу? Прибиральниці тоді навіщо? Це ж-бо їхня робота. *****Терех знав, що робив. Олесь не спав та страждав, вдивляючись вологими очима у пітьму. З відчаю різне наверталося на думку, викликане як почуттям зненависті, так і бажанням негайно вкоротити собі віку. До Філенко йому було байдуже, а от Віра... Він все очікував бодай слова на свій захист, сподівався, що ось-ось вона покладе цьому край. Та ані подобини! Так зрадницьки промовчати! Вона попросту кинула його на поживу! Їй потрібний Філенко, а не Олесь. Заради свого пихатого принца вона не вагаючись заофірує Олесем. За стінкою ні з того ні з сього раптом заворкотіли голуби. Віру їх сусідство розчулювало. Олесь вдарив кулаком у стіну. Зашелестіли крила, і голубів наче вітром звіяло. В кожному разі, він їх більше не чув. Олесь спробував запевнити себе, що вона його не варта. Він заходився посилено пригадувати усі вчинки, що свідчили про її обмеженість. Це було неважко, а проте… Зрештою, краще б йому і гадки не мати. Він пошкодував, що підслухав їх розмову. А втім… Адже вона й не здогадується, що він знає. Коли ж удати, буцімто він нічого не чув?.. Хто примусить його зізнатися? Ця думка дозволила йому заснути. Наступного дня з тим же наміром, але не в змозі сховатися від таємниці, що позбавила його спокою, Олесь увійшов до відділу постачання. Чільника щойно викликав до себе Терех; Віра залишилася сама. З-перед очей йому не сходив Філенко. На того вона дивилася як старанна учениця. Олесь озирнувся. Геть нічого не зазнало змін, і в той же час усе було інакше. Ось на цьому столі Філенко сидів. На цьому самому місці. А в той кут викинув недопалок. Щоправда, тепер там чисто. – Тобі чогось треба? – не зводячи голови, запитала Віра. З чого почати розмову? – Я прийшов, аби... Вона зрештою відчула хвилювання у його голосі, та відірвалася від столу. – Щось трапилося? Ти блідий якийсь. – Усе гаразд, – заспокоїв він її, як вона того й бажала. – Підеш зі мною на концерт? Вона споважніла, якщо досі такою не була. – Сьогодні нема коли, – зваживши, вона обережно поцікавилася. – А що за концерт? Олесь пояснив. На Віру це справило враження. Вона замислилася. – А квитки? – запитала вона, дещо повагавшись. – Я там декого знаю. З цим проблем не буде. Він так відповів, сподіваючись вирости в її очах, а також переконати піти саме з ним. Насправді ж квитки у касі ще були, він довідався телефоном. Цього разу Віра здалася остаточно. – Згода! Але підемо порізно. Краще, аби нас не бачили удвох. Зустрінемося біля входу. Олесь прорахувався. Квитки залишилися, та лише коштовні. Не з його кишенею. Зніяковілий, він відступив від каси. Правду викласти було понад його сили. Вже краще збрехати, ніби усі розібрали. Віра не приховувала свого розчарування. – Гаразд, – пригнічено махнула рукою, – поїхали до тебе. Вона жодного разу не поглянула в його бік, ані у трамваї, ані навіть увійшовши до його помешкання, зате Олесь до крові зкусав губи, відчуваючи її поруч, та не наважуючись доторкнутися. І роздягалася вона завченими рухами, цілком буденно. Знову ж таки його це не спинило, нехай і зачепило доволі. – Ісаакові Ньютону, – не втримавшись, зауважив він ображено, – бракувало коштів самотужки оплачувати навчання, тож аби вчитися, він зобов'язаний був прислуговувати іншим студентам. Ким, на твою думку, вважали себе ці студенти у порівнянні з Ньютоном?.. І ким вважаємо їх ми, коли згадуємо Ньютона? З простоти своєї Віра лише гмикнула. – Але ж ти не Ньютон! Що за безглузде порівняння! Ти навіть не маєш диплома бакалавра, – нагадала вона з презирливою посмішкою. – Чого я не маю?.. Та хіба в цьому річ? – А в чому ж? Ти і міркуєш, як прибиральник, – вона враз лагідно торкнулася його, тож він замовк, з остраху її відштовхнути. По тому, що йому довелося скуштувати, він вже згоден був і на зарозумілість, принаймні це краще за цілковиту бездушність. Її мертва краса сповнювала його неабияким жахом. – Я у ліжку прибиральника! – застогнала вона. – Який сором! До світанку вони не стулили очей. Зате вранці вона підвелася з нудьгуючим виразом обличчя та пішла раніше за нього, наказавши не йти вслід. |