ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ДРУГАЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА (1)Олесь лежав під стелею на двох'ярусному ліжку. У тісній камері було задушливо, попри кінець вересня, а особливо нагорі. Сусіди по камері, їх налічувалося п'ятеро, ходили хто в чому та вилежувалися абияк. Якщо відразу не розслабитися, можна довести себе до істерії. Він не спав, та очі тримав заплющеними, створюючи враження, ніби спить. Йому до смерті набридло когось бачити, з кимось розмовляти. Протягом першої години допомагало. Проте згодом вийнявся один, який наблизився впритул та поклав лікті на його ліжко. – Агов! Запалити є? Його розтермосили. Олесь спробував відвернутися до стіни, але той виявився наполегливим. – Егей! Не чуєш хіба?.. Є цигарки? Олесь відчув сильний поштовх у бік. Тут і мертвий прокинувся б. Йому довелося розплющити очі, надалі удавати не мало жодного сенсу. Він повернув голову. Сусід у брудній майці, поклавши м'язисті волохаті руки горили на його простирадло, дихав йому просто в обличчя. Шкіра на його грудях блищала від поту. Олесь поту не відчував: звик. Лише бачив. – Цигарки! – продемонстрував той двома пальцями. Позбавивши Олеся необхідності відповідати, на його щастя заскреготів дверний замок. Двері відчинилися, на порозі постав наглядач. – Шайноха! – гукнув він та зробив крок убік, порухом голови замінивши вислів «на вихід!» Олесь із полегшенням залишив камеру. – Обличчям до стіни! – звелів наглядач. Удруге клацнув замок. – Тепер ходімо!.. До тебе відвідувачі! – зізнався той та ще й довірчим тоном додав. – У тебе, виявляється, дуже впливовий заступник. Скромністю Олесь прихилив до себе охорону. Втім, він лише здивовано закліпав очима, позаяк був переконаний, що у нього не залишилося друзів, а впливових і поготів. Наглядач завів його до кімнати для побачень. На нього очікували двоє: Терех з дружиною. Повітря в'язничного приміщення просяк тонкий аромат французьких парфумів. Побачивши його, Терех з батьківським осудом хитнув головою. – Ох, Шайноха! Адже я тебе попереджав. Ти мав такий рідкісний шанс виправитися, хіба ні? І що ж його тепер? Оксана під лад йому засуджуюче додала: – Як тобі лише сумління дозволило? Тебе з болота витягли, взяли на роботу до пристойного закладу, виявили довіру! І це отака твоя подяка? – вона махнула рукою. – А втім, що з нього візьмеш? Який татусь, такий і син! Непотрібом був, непотрібом і залишився! – Гаразд, Оксано, – пошкодувавши Олеся, Терех торкнувся її ліктя, – він вже усвідомив. – Усвідомив, аякже! – підхопила вона, навпаки, ще з більшою люттю. – Горбатого могила виправить! Ось де вона, твоя поблажливість! Бач, до чого призводить! – вона вдруге звернулася до Олеся. – Руки мав би цілувати панові Василеві за те, що він з тобою безперестанку цяцькався, замість того, аби одразу відіслати назад до колонії! А тебе зрештою повабило... Другий вирок, скільки тобі дадуть?.. – Та що з тобою, люба? – дорікнув їй чоловік. – Я тебе благаю, залиш хлопця у спокої. Годі з нього! Встигне ще лиха зазнати. Сповна спокутує провину. Як власну, так і свого батька. Ти ж розумієш, про що я, – додав він так, аби вона здогадалася. – Тож будьмо до нього поблажливі. Оксана зітхнула. – Який ти у мене добренький! Зглянувшись на Олеся, Терех вирішив змінити тему. – Може, є прохання, побажання? Як тобі тут?.. Авжеж, звісно! – він поправив окуляри. – Я маю деякий вплив на чільника в'язниці. Отож, звертайся з будь-яким проханням, не соромся. Я допоможу! Олесь байдуже знизав плечима. – Я подбав, аби тебе перевели до іншої камери, – продовжував Терех, – кажуть, умови там дещо ліпші. Загалом, ти не матимеш нарікань на погане ставлення. Мене тут поважають, як і всюди. Не дочекавшись жодної реакції у відповідь, він поліз рукою під стіл. На столі з'явився акуратний пакунок. – Нам дозволили залишити гостинець, – спіткавши протестуючий відрух з боку Олеся, він поквапно додав. – Від щирого серця! – Дякую, – вичавив із себе Олесь, ховаючи очі додолу. – Тут, окрім солодощів, теплі речі. Холоди настають. Адже про тебе нікому подбати, еге ж? У голосі його з'явилися проникливі нотки. Це було щось нове. Терех відчував, що промовляє цілком щиро. За стінами в'язниці Оксана дала собі волю. – Мій чоловік згадав про милосердя! – вона узяла його під лікоть. – Мабуть, я повинна тобою пишатися! Це виборча кампанія так на тебе вплинула? – Лише видатні люди здатні пробачати, – по-філософському відповів він. – Я йшов сюди, розраховуючи на зайвих кілька голосів, а звідав справжнісіньке свято душі. Дружина подивилася на нього з острахом. Терех підбадьорююче поплескав її по долоні, що тримала його лікоть. – Не хвилюйся! Він злодій, злодієм і залишиться. З цієї доріжки йому вже не зійти довік. Навіть я не в змозі цьому протистояти. Він звів голову та обвів очима похмурі сірі стіни з гратами на вікнах. – Яке жахливе враження справляють наші в'язниці! – На те вони і в'язниці, – заперечила Оксана. – Тобі, напевно, досі ввижається, ніби ти на зустрічі з виборцями. – Маєш рацію. Часом я забуваю, де я, – щиро зізнався він. – Цим я попросту живу. Зрештою, що таке життя? – він востаннє озирнувся на тюремні вікна. – Це і є суцільні страждання, коли на зміну одному з'являється інше. Добігло краю якесь страждання, ось вам і щастя. Авжеж, наслідок перевтоми, дійшла висновку вона. Зовсім себе не шкодує. Гаразд, доведеться сьогодні раніше лягти спати. Щойно вони пішли геть, до кімнати для побачень повернувся наглядач. Олесь із похмурим виглядом нерухомо сидів за столом. Тюремникові довелося вивести його з задуми. – Хлопче, хлопче, чого ж це ти так? – він із докором похитав головою. – Люди до тебе з усім серцем, а ти!.. – дзвякнули ключі. – Гаразд, підводься, та ходімо вже! Скорившись наказові, Олесь звівся з табурета й зробив крок у напрямку до дверей. – А хіба це не твій згорток? – раптом звернув увагу наглядач. Олесь насупився, повернувся назад та мовчки узяв згорток під пахву. *****Катерина з сином Тереха засмаглі повернулися з пошлюбної подорожі теплоходом від Чорного моря до Тірренського. Стамбул, Афіни, Сиракузи, нарешті, Неаполь та Рим. Каюта, безперечно, класу «люкс». Це був додаток до весільного подарунка Тереха. Він не відправив за ними водія, а зустрів їх сам на летовищі. Щойно Катерина згадала про роботу, він обізвався: – Слід знищити документи, що стосуються «Гетьмана». Я у них без тебе не тямлю нічого. – Звісно! – охоче відгукнулася Катерина. – Сьогодні ж! Обидва виглядали чудово. Терех натішитися не міг. До біса роботу! Головне сказано, тож більше про неї ані пари з уст! – Не поспішай, – заспокоїв він. – Завтра зрання. Він і не підозрював навіть, що мав усі підстави так казати: Олесь, остання надія Іванки та Мельника, перебував за гратами. *****Дзвінок з міськради стосувався будинку на Гроховській. Терех вухам своїм не йняв віри. Місто його зреклося! Він встиг покласти слухавку, а проте відчував, як зсередини продовжує наростати хвиля обурення. Натиснувши на кнопку перемовного пристрою, він з'єднався з секретаркою. – Знайдіть мені Філенко. Терміново! – Пане директоре, до вас детективи з приватного агентства, – скориставшись з нагоди, доповіла та. Навпроти неї скромно чекали на свою чергу двоє чоловіків: один сивоголовий, хоча і не старий насправді, інший навпаки, пекучий брюнет. – Хто, хто?.. Ні, у жодному разі! Не до них зараз! Хай почекають! Сергій Філенко увійшов упевненою ходою, дедалі більше почуваючись незамінним. Та не безпідставно: шеф, траплялося, лаяв його, але ж і заохочував! Він мав усі шанси стати помічником депутата. – Міськраді наш будинок виявився непотрібним, – з ображеним виглядом зронив Терех. – Уяви собі: готується проект будівництва нових котеджів, десь за містом. Кошти виділяє Всесвітня організація захисту дітей. Як тобі? Я вже стільки грошей вгатив на рекламу, і що ж – котові під хвіст? Трясця їх матері! Так вони мені усю кампанію зірвуть! Що ж то за часи настали: рішення по опікунству досі немає, а тут знов палиці в колеса вставляють! – він спересердя гмикнув. – Всесвітня організація захисту дітей! З якого це дива раптом вони вирішили розщедритися? Філенко обережно двигнув стільцем. Скрегіт повернув Тереха на землю. – Гаразд, діятимемо таким чином! – усім тілом подався він до Філенко. – Негайно рушай до міськради, підніми усі папери за їхнім проектом – я зателефоную, аби тобі не чинили перешкод. Простудіюй уважно. Спробуй відшукати дошкульні місця. Філенко вирячив очі. – Ви маєте на меті... – Саме так! – шпарко обрубав той. – Але як же... – Ти правник, чи хто? – не дозволив йому докінчити Терех. – Знайди мені будь-яку зачіпку, аби я міг зірвати проект, знищити цю справу у самісінькому зародку! Доведи врешті, що ти справжній крючкотвор! *****Вийшовши від Тереха, замість того, щоб одразу повернутися до себе, Філенко передусім зазирнув до Віри. Доручення вперше видалося йому надто дражливим. Він понад усе прагнув заробити подяку Тереха, але заробити з легким серцем. Віра, ясна річ, не та людина, з якою доречно було радитися, та ж і він прийшов до неї лише за виправданням. Ця роль якнайкраще їй пасувала. – Тобі що доручено: вивчати документи?.. – нагадала вона. – От і вивчай. Звідкіля тобі знати, для чого воно йому треба? – Проте я ж знаю! – А казатимеш: уяви не мав. *****Щойно Філенко пішов, Терех зателефонував до міськради, як і обіцяв. Згодом повернувся до складання конспекту майбутнього виступу на радіо, та натхнення вже зникло. Секретарка нагадала про відвідувачів. – Та вже гаразд, нехай заходять, – неохоче відгукнувся він. Обидва детективи відрекомендувалися з професійною ввічливістю колишніх працівників прокуратури. Тереха завжди насторожувала подібна стриманість. За нею часто криється якийсь підступ. Якщо вже маєш намір когось запроторити, стеж за кожним своїм словом. – Слухаю, панове. Тож яка у вас за справа до мене? З них хтось один мав вести перед. Інстинктивно Терех обрав сивого. Та не помилився. Детектив дістав нотатника. – За нашою інформацією, у вас працює дехто на ім'я Олесь Шайноха. Терех насупив брови. – Він щось накоїв? – Ми ж не кримінальний розшук. – Звісно, але… – Ми приватне детективне агентство. Займаємося виключно безневинними справами. Стежимо за невірними чоловіками, шукаємо зниклих собак, – посміхнувся детектив. – Кого ж ви шукаєте у мене? – запитав Терех, докладаючи максимум зусиль, аби й надалі панувати над собою. Детектив влаштувався зручніше, відкинувшись на бильце стільця. – Наш клієнт розшукує свого онука. Терех недарма заздалегідь стиснув пальці у кулаки. – І хто ваш клієнт? – запитав він так, наче сам вів допит. – Перепрошую, але його імені я не у змозі вам назвати. Ми не маємо таких повноважень. Терех примусив себе забути зухвалий тон. – Достеменно відомо, що Олесь Шайноха – онук... вашого клієнта? – запитав він з удаваною недбалістю. – Ми перевіряємо усіх, хто народився того часу. Цього разу Тереху довелося прокашлятися, аби замаскувати полегшене зітхання. Під ним зрушило крісло. – Його батько, Ярослав Шайноха, непогано почувається й понині, не висихає з горілки, таких як він, жодна зараза не вчепиться. Мені доводилося бачити цю особу. Маю визнати, враження не з кращих. – У пологовому будинку сталася плутанина. – Скажіть будь ласка! – він здивовано звів брови. – Ти ба! Невже таке трапляється? – Уявіть собі! – Гм… А проте я вас розчарую, позаяк найближчим часом навряд чи вдасться вам із ним побачитися. Він у в'язниці. – Що?! – Намагався обчистити мій сейф. Спійманий охороною на місці злочину. В очах детективів промайнула розгубленість. Терех пригадав: – До речі, один термін він вже встиг відсидіти. За крадіжку. Вони перезирнулися. – То що ж робитимемо? – От лихо! Терех скрушно гойднув головою. – Вулиця вигодувала, колонія виховала. Боюся, цей хлопець непоправний негідник. Я б ні за що не погодився мати такого онука. – Я, напевно, теж, – зітхнув чорнявий. – Вже краще взагалі жодного, – вкрадливо додав Терех. Обидва поглянули на сивого. Продовжуючи розмірковувати, той стурбовано почухав себе у потилиці. – Авжеж, підозрюю, з цим Шайнохою матимемо чимало клопоту. За дозволом на побачення доведеться звертатися до слідчого, та ще й невідомо, чи отримаємо відразу. Скільки метушні через якогось… Раптом сивий щось надумав та вкотре звернувся до Тереха. – У вас має бути його адреса. – Навіщо вона вам? – щиро здивувався Терех. – Можливо, досить буде переглянути сімейний альбом. У певний період життя діти бувають надзвичайно схожими на своїх батьків. Хіба ні? Тереху вдруге довелося зчепити пальці. – Змушений вас розчарувати, та він мешкає… тобто, мешкав сам. Мені прикро! – Он як!.. А батьки? Ви казали, його батько живий? – Та що з того, там ви не знайдете не те що сімейного альбому – звичайної чорно-білої світлини. У його халупі шафи, й тої немає. Ця людина пропила геть усе, що тільки могла. Які вже там світлини, Господь з вами! Їм ледве вистачає на шматок хліба. Детектив, скорившись, повернувся до свого напарника. – Слухай, а якщо залишити його на сам кінець? – запропонував він. – У нас попереду ще довгий список, двадцять три прізвища. Вірогідність нікчемна. А коли це зрештою він, нехай краще старий дізнається про це якомога пізніше. – Ви цілком маєте рацію! – з ентузіазмом підхопив Терех. – Ваш клієнт, судячи з усього, вже в похилому віці. Така новина піде йому зовсім не на користь. – Гаразд, щиро дякуємо, пане Терех, за вичерпну інформацію, – промовив детектив, підводячись. – Ви нам дуже допомогли. Терех витягнув свою рекламку. – Голосуйте за мене на виборах! Я завжди з щирим серцем ставився до людей вашої професії. А коли стану депутатом, мої двері повсякчас залишатимуться для вас відчиненими! Той шанобливо прийняв у нього з рук рекламний проспект з його усміхненим обличчям на обкладинці. – У такому разі неодмінно проголосуємо за вас! Зичимо перемоги! |