ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ПЕРШАЧАСТИНА ТРЕТЯ (2)На доброчинному прийомі, влаштованому на користь біженців з Афганістану, Бачинського оточили репортери. – Два слова, коли ваша ласка, для «Фольксштімме». – Що тут робить газета комуністів? – Те ж саме, що й решта. Користуємося правом безкоштовної випивки й допомагаємо біженцям... як можемо. – Тоді бажаю успіхів! Він вже повернувся плечима, як ззаду почулося уїдливе: – Мар'ян Бачинський нас боїться? Він подивився у глузливо примружені очі репортера. – Гаразд, питайте. – У нещодавньому інтерв'ю ви зазначили, буцімто немає куточка в Західній Європі, який не відчув би вашу присутність. – Це так. – То що ж далі – на схід? Бачинський схитрував. – З котрого боку? – Як на мене, ви чудово зрозуміли. Радянський Союз відомий як один з найнадійніших партнерів. – Авжеж, я відчув це у тридцять дев'ятому, коли тікав від НКВС. – Нескромне запитання… – Не уявляю, що це означає на мові газетярів, але спробуйте. – Вам за шістдесят, – нагадав репортер. – Кому перейде імперія Бачинського – даруйте, я попереджав – по вашій смерті? У вас є спадкоємці? – Родичів зазвичай бракує, коли вам треба у когось позичити. Тут же випадок достоту протилежний. Натовпом прокотився смішок. – Чи це правда, що у вас в Радянському Союзі залишилася донька? Бачинський завмер. – Це все? – запитав він. Збоку блиснув фотоспалах. Фотограф витягнув з камери свіжий відбиток. – Пане Бачинський! Ваше фото! Дозволите залишити вам його на пам'ять? Він узяв до рук світлину… та й уп'явся в неї очима. Замість нього самого на фото була його дочка. Знімали зовсім нещодавно, на вулиці, мабуть, прихованим об'єктивом. З лицевого боку проступав відбиток підпису. Він перевернув. На звороті кульковою авторучкою було написано кілька слів, заадресованих йому. – Я на хвилину, перепрошую, – зронив він мимохідь та крізь натовп видостався із зали. У порожньому коридорі виразно було чути його розмірені кроки. Ворухнулася портьєра, і на шляху виросла кремезна постать; яскравий плафон, засліпивший очі, перетворив її на темний силует. – Сюди, будь ласка! У кімнаті перебував лише один чоловік. Свого обличчя він не приховував, проте воно до такої міри не впадало в око, настільки видавалося малопомітним, що Бачинський навряд чи впізнав би його за якийсь місяць, зустрівши випадково чи то в барі, чи то на прийомі в радянському посольстві. – Називайте мене Олексієм Матвійовичем, – попрохав той. – Як вам буде завгодно! Бачинський вимогливо простягнув руку. – Давайте-но його сюди! Олексій Матвійович злегка сторопів від такого напору, втім, ненадовго. – Авжеж! – та витяг конверт з внутрішньої кишені піджака. Бачинський сів та розгорнув лист. – Мабуть, мені краще залишити вас самого? – коректно запропонував той. – Ні, зачекайте. Я волію не затягувати нашу зустріч. Резидент прочинив двері. – Принесіть нам що-небудь випити, – та наступної ж миті повернув помічника назад. – Здається, я у них бачив «Піно де Шарант», відмінне десертне вино. Не заперечуєте? – питання було адресоване гостю й залишилося без відповіді. Той занурився в читання листа. На той час, коли Бачинський дійшов краю, призначений йому келих з вином стояв поряд. Проте він і голови не повернув. Натомість з кам'яним виразом обличчя поглянув на співбесідника. – Ви кагебешник? Олексій Матвійович здивовано звів брови. – Я дипломат. Аташе з культурних зв'язків. – Ймовірно, я повинен вважати, що це не одне і те ж саме? – За віщо ви так нас не любите? Не відповівши, Бачинський очима вказав на конверт. – Цей лист – все, що ви мали мені переказати? – Та ні, чого ж!.. Як ви вже збагнули, ваша донька потрапила в дуже неприємну ситуацію, не беруся навіть судити, наскільки. Моя місія мене, повірте, анітрохи не тішить, остання річ приносити погані новини, та нема ради! Я вам щиро співчуваю! – Не варто! – обрубав він. Резидент подивився не розуміючи. – Що ви кажете? – Ваші сльози мене не розчулили. Прибережіть їх для преси. Вона тут неподалік, у залі. – Як ви схожі на вашу… О, пробачте, я мав на меті сказати, як ваша донька схожа на вас, та ж сама вдача!.. Дивно, адже ви її навіть на руках не тримали! – Наскільки я розумію, у вас є для мене пропозиція? – сухо нагадав Бачинський. – Авжеж! Даруйте, не щодня маєш справу з такими прагматичними людьми. Хоча ми це вітаємо… Бачте… Правосуддя, безперечно, понад усе, та державні інтереси ще вищі. Мій уряд міг би піти на деякі поступки відносно вашої доньки… – Про яке правосуддя йдеться? – Справа ще не закінчена, – ухильно відповів Олексій Матвійович, – все може статися. Та й неприємностей, що спіткали вашу доньку, теж можна було б якось позбутися, я гадаю. – Яким чином? Саме тут не місце двозначностям. – Ну, скажімо, буває, що людина, яка звела наклеп на когось, раптом бере свої свідчення назад. У такому разі ми з великою радістю перепросили б її. Вона могла б навіть сподіватися на деяку моральну компенсацію. Тоді як… – він розвів руками. – Припустімо, – Бачинський ствердно хитнув головою. – Тепер стосовно державних інтересів. – Чудово, що ви звернули увагу на цей аспект. – Отож? – Наскільки нам відомо, ви тісно співпрацюєте з компанією «Вестінгауз електрик»… – Стоп! – шпарко обірвав його Бачинський. – «Вестінгауз електрик» займається секретними розробками для НАСА. – Ви повсякчас випереджаєте мене на півкроку, – посміхнувся резидент. – Проте це зовсім не означає, що я шпигуватиму на вашу користь. Ви що, таки насправді хочете, аби я добув для вас секрети «Вестінгауз електрик»? – О, в жодному разі! Ми лишень хочемо, аби своїм представником у «Вестінгауз електрик» ви призначили нашу людину. – Заслати вашого агента? Ще краще! – Бачинський смикнув шиєю. – Ви жартуєте? – Анітрохи, – незворушно відповів Олексій Матвійович, і його млявий спокій переконав Бачинського швидше за будь-які слова. – Це нереально. – Невже? Пригадайте, ви ж бо наш. Хіба ж ви не пишаєтеся, хоч би трішки, тим, що саме ми вирядили до космосу першого космонавта? Визнайте, на споді серця і у вас ворухнулося відчуття причетності? Доведіть це. Станьте бодай на мить патріотом своєї батьківщини. – Не лицемірте! Ви, більшовики, брутально розчавили її своїми брудними чобітьми. – І звідки беруться такі вишукані словосполучення? Бачинський змовчав. Резидент розвів руками. – Гаразд, ймовірно, вам ще слід це обміркувати. – Марні спроби! Навіть і не мрійте! Ви вимагаєте від мене неможливого. – Час покаже. Якщо слово «батьківщина» для вас пустий звук, то принаймні, доля доньки вам, сподіваюся, не байдужа? Ви ж не допустите, аби вона остаточно скотилася у прірву! Бачинський нашорошився. – Як вас розуміти? – Справа, як я казав, не закрита. Гадаю, ми ще побачимося. Резидент звівся на ноги, перший даючи на здогад, що розмова добігла краю. Проте у Бачинського збереглося нав'язливе відчуття, ніби той щось таки недомовив. *****Доповідь резидента минула декілька кабінетів, перш ніж лягла на стіл Проценко, з роздратованою резолюцією голови КДБ. Проценко уважно прочитав доповідь, перший раз, другий, та, вгамувавши в собі емоції, зняв слухавку телефону внутрішнього зв'язку. – Будьте ласкаві, з'єднаєте мене зі Львовом. Негайно. *****На виклик до прокуратури Галина не відреагувала жодним чином. Тобто вона, звісно, з'явилася, проте, на її думку, йшлося лише про дотримання формальностей. Вона не бажала спізнюватися, позаяк мала ще встигнути у поліклініку. Цього разу їй довелося мати справу із занудним слідчим, котрий перші п'ять хвилин протримав її у безглуздому очікуванні. Він довго рухав ящичками столу, витягував одні теки та ховав інші, підбирав стрижень до ручки, демонструючи своєю неквапливістю, що попереду на нього чекає довга й копітка робота. Галину це неприємно зачіпало, вона вважала інцидент за вичерпаний, а лютувала ще й тому, що були справи важливіші. Вона заходилася нервово, раз по раз поглядати на годинника. Слідчий зауважив та поцікавився убивчо незворушним тоном: – Куди ви так поспішаєте? Але врешті розпочав допит. На заповнення формуляру пішло стільки ж часу. Галина спізнювалася. – Чого це ви безперестанку на годинника дивитеся? – вдруге спитав він. – Боюся, що найближчі декілька років квапитися вам буде нікуди. Галину обійняв крижаний холод. – Що ви маєте на увазі? – А чи самій несила бодай трішки зметикувати? – поміркувавши, він, мабуть, все ж вирішив підвести завісу. – Де ви дістали купюри, що їх вручили Здебському? – Не розумію вас, – ціпеніючи від передчуття біди, зізналася Галина. – А що тут розуміти? Гроші, якими ви розрахувалися з вашим Здебським, виявилися фальшивими. Гознак не має до них жодного стосунку. Всі без виключення купюри. Хоч би одна справжня! Як ви поясните їх походження? – Звідки відомо, що це мої, а не його гроші? – запитала, тремтячи, вона. – Але ж ви підписали протокол?.. Ви принаймні пам'ятаєте самі, що підписували в готелі? – він зазирнув до теки. – Вилучені вони були у вашій присутності. Підписи понятих, ось, будь ласка! – він перегорнув сторінку. – А далі офіційний висновок експертизи. Купюри зовсім свіжі, нехай і м'яті для вигляду. Галина затулила обличчя долонями. – Чого ви всі від мене хочете? Слідчий спробував кудись зателефонувати, марно, вдруге набрав номер, та згодом розмислив і відклав слухавку. Перегорнув календар, щось десь занотував олівцем. Галина відразу помітила в ньому звичку довго порпатися та беззмістовно зволікати час. Нагло вона почула його голос: – Ви маєте можливість написати листа. Ще мить вона просиділа, вражена почутим. Аж раптом її сіпнуло. – То ось у чім річ! – Галина вхопилася за горло, їй здалося, неначе тисне комір, проте комір вже був розстебнутий, тоді вона провела долонею по чолу, на якому виступив піт. – Ні, з мене годі! Більше жодного листа! Слідчий поглянув на неї та стурбовано запитав: – Вам зле?.. Дати води? – він потягнувся до карафи, що стояла на сусідньому столику. Галина не тямила, що з нею відбувається. Тіло стало ватяним, проте вона досі вважала, нібито у змозі контролювати себе, і лише стривожене обличчя слідчого переконало її, що з нею таки коїться щось незбагнене. Мить, і вона втратила свідомість. Привів її до тями відразливий запах нашатиря. Ухилившись від жмутика вати, просякнутого нашатирним спиртом, вона збагнула, здається, чому для повернення до життя так полюбляють його застосовувати: він ще бридкіший за життя. Є з чого обирати. – Опритомніла, Богу дякуючи! Голос належав не слідчому, ба навіть не чоловікові. Розплющивши очі, вона побачила жінку в білому халаті, що схилилася над нею. Та запхала стетоскоп за вилогу її сукні. Галина лежала сумирно, здогадуючись, що з цього боку їй нічого не загрожує. Врешті-решт лікар випросталася й опустила стетоскоп. – Знаєте, що, – промовила вона, подолавши вагання, – а нумо ми її заберемо до себе. – Щось серйозне? – захвилювався слідчий. – Передчасно робити висновки. Потерпіть трохи. Незабаром про все довідаємося. *****– Дідуся?.. Авжеж, зачекайте хвилинку, будь ласка, – поважно відповів малюк та потягнув телефонний апарат просто до діда, що відпочивав у кріслі з розгорнутою газетою. Дріт потягнувся за ним аж з передпокою. Якби хтось йшов услід, то ризикував би розквасити собі носа. Проценко усадовив онука на коліна та взяв слухавку. Телефонували зі Львова. Онук шанобливо заглядав у рот дідові та з захопленням ловив щокожне його слово. – Пусте! Я ще на разі не сплю. Кажіть, що там у вас… Як це відмовилася? Нісенітниця! В її становищі?.. Госпіталізували? Він продовжував слухати доповідь, малечі зробилося нецікаво, і той замуркотів. Проценко переніс слухавку до іншого вуха. – А на якому місяці?.. То з'ясуйте!.. Ще б пак, ясна річ, це важливо! Він замислився. Онук цієї миті завзято возив машинкою уздовж вільного коліна діда. – Кажете, чекає на дитину?.. Гм… Дитина! Онук Мар'яна Бачинського! Як зворушливо! Маленька безневинна істота… От що я вам скажу. Припиніть! Негайно припиніть виконання операції! Ви чуєте?.. Робіть усе належне, аби вона народила чудове, здорове маля. Ми чуйно ставимося до дітей. Діти – наше майбутнє! Проценко поцілував у голову власного онука. – Подейкують, ніби онуків обожнюють більше за рідних дітей. І це справді так! Переконався на собі. Своїх обожнюю більше… Надалі інформуйте мене про все, що діятиметься. Незабаром приїду. |