ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ПЕРШАЧАСТИНА ТРЕТЯ (1)Похмурого осіннього дня 1979 року під час партійної конференції у Москві неочікувано зустрілися двоє; принаймні один з них вже напевно не сподівався на цю зустріч. У перерві Терех зазирнув до буфету на філіжанку кави. Саме тут хтось кликнув його на ім'я. Озирнувшись, він побачив знайоме обличчя, знадобилася ще мить, друга, аби пригадати: Проценко! Втім, такі обличчя не забувають. Попри те, що той помітно зістарівся за ці роки. – А я вас шукав, – зізнався Проценко, – з тієї миті, як побачив ваше прізвище у списку делегатів. Гадав, не впізнаю. Та марно. Ви, бачу, анітрохи не змінилися! Ще й та сама жвава вдача, точнісінько, як колись!.. У Києві зараз?.. Високо злетіли! – З вашої легкої руки, Дмитре Ігнатовичу. Я не забув! – Та, пусте! – А ви й далі на тому ж місці? – Маєте на увазі відомство? Авжеж, загалом, так. Ото хіба що до Москви перебрався. – О, то вас, таким чином, можна теж привітати? Ви ще й мене обігнали! – Гаразд, у такому разі, по п'ятдесят грам? – Залюбки! Проценко наставив два пальці буфетниці. Тямуща барменша наповнила дві чарки коньяку та поклала дві канапки з чорною ікрою. – А я вас нещодавно згадував. Вашого друга Бачинського пам'ятаєте? – Так вже й друга! – Облиште, часи Берії відійшли у небуття: тепер не заведено стишувати голос та озиратися навкруги. Та чого вже там! Розв'язуй губу, скільки заманеться, кого тепер остерігатися! – у ностальгічному пориванні він зневажливо махнув рукою. – Отож… Мене не обдуриш! – та змовницьки підморгнув. – Треба визнати, прогавили ми його тоді. А, пусте! Немає за чим шкодувати. Врешті-решт, усе в минулому, клямка запала. Та й у нас про цю справу давно забули, – Проценко присунувся впритул. – Ваш Бачинський розвинув таку бурхливу діяльність, яка й не снилася його дідові. Приладобудівний завод, основа колишньої корпорації, на порядок збільшив власний оборот, і разом з тим це вже лише невелика частина його імперії. Транспортні магістралі, нерухомість по цілій Європі! Сьогодні на нього працюють банки та науково-дослідні центри!.. До речі! Він співпрацює з американською компанією «Вестінгауз електрик», а та наступного року візьме участь у проекті НАСА, який нас дуже цікавить. Отож, керівництво пригадало, що я колись займався Бачинським, та доручило мені добрати на нього матеріал, – він нахилився й дихнув Тереху в самісіньке вухо. – Компромат! Уявляєте? Що вони собі в біса навигадували? Терех закректав. – Та навіщо ж ходити околяса, коли можна домовитися навпростець і полюбовно? – Як це? – здивувався Проценко. – А так: через його доньку. Проценко геть отетерів. Терех розвів руками. – Отакої! Комітетники, а нічогісінько не знаєте! Відколи у Львові не були? Надумаєте злітати – познайомлю. – Що ви про неї можете розповісти? – Та мабуть, більше й нічого. Живе, як усі. Заміжня, чоловік – однокашник мого сина. – Якщо вона дочка Бачинського, їй зараз має бути… – Тридцять п'ять. А проте бездітна. Перші пологи виявилися невдалими. – До заміжжя носила прізвище батька? – Де там! Я надто добре знав її матір, їй подібне і на думку не збігло б. Визнати таке батьківство? Тоді вже краще було зробити аборт. Ви ж мене розумієте? – Авжеж! А мати досі жива? – На жаль, ні. – Відтак, все, що залишилося у Мар'яна Бачинського – його донька? Ви вважаєте, він підтримує з нею стосунки? – Маю сумнів, – спавши оком на погляд Проценко, Терех поквапно додав. – В кожному разі, Юстина, я переконаний, не дозволила б цього. Часи були тривожні. – Часи змінюються. Не бачу нічого поганого в тому, аби повернути рідну доньку татусеві. – То ви приймаєте мою пропозицію? – з полегшенням запитав Терех. – Щодо поїздки? Ну… Це ж ваша батьківщина. Тож вам і карти до рук. *****У неділю пополудні у помешканні Галини невчасно пролунав телефонний дзвінок. Вона мила начиння та не мала намір підходити, однак телефон не вщухав. Де це Ващук подівся? – невдоволено гадала вона. Перетинаючи кімнату, Галина побачила його огрядну постать за скляними дверима, що провадили на балкон. Він палив, спираючись ліктями на балконне поруччя та спостерігаючи згори за тим, що відбувається на лужку. Двері були щільно причинені. Хоч із гармат пали. Знявши слухавку, вона почула незнайомий чоловічий голос. – Пані Галина? – Слухаю вас. З ким я розмовляю? – запитала вона сухо, чимскоріш прагнучи повернутися на кухню. – Моє прізвище Здебський, – відрекомендувалися польською. – Я вас не знаю, – упевнено відповіла вона, по-перше, ігноруючи польську, а по-друге, готуючи грунт, аби швиденько розпрощатися. – Я вас теж, – незворушно погодився той. – Але йдеться не про вас, а про вашого батька. Галина відреагувала миттєво. – У мене немає батька! Вочевидь, ви таки помилилися. Вона вже ладна була кинути слухавку, проте Здебський це відчув. – Не вішайте слухавки, прошу вас! Я мав на меті поспілкуватися з приводу вашого батька, Мар'яна Бачинського. Чи може, ви вдасте, буцімто вам незнайоме це ім'я? Галині підломилися ноги. Довелося притулитися до стіни. – Навіщо ви зателефонували? – Я знаю вашого батька. – І що далі? – Я маю про що розповісти, чи я досі нічим вас не зацікавив? Галина вагалася. Здебський здогадався про це з її мовчання. – Я зупинився в готелі «Інтурист». – Не знаю… – вона сподівалася відтягнути час. – Як вийде. Можливо, завтра. – Ні, ні! Я відлітаю нічним рейсом. Ми повинні зустрітися сьогодні. Вона зітхнула. – Згода, я прийду. – Чекатиму вас рівно о сьомій. Влаштовує?.. Тільки не спізнюйтеся! – О сьомій, – повторила вона. – Гаразд! Вона поклала слухавку й схопилася за серце, зауваживши у себе за плечима Ващука. – Боже, як ти мене налякав! – З ким це ти домовлялася? Хіба ми не йдемо на відвідини сьогодні надвечір? – Вибач, я справді не зможу. Подруга телефонувала. Умовляла побути з малюком. Сподіваюся, це не займе багато часу. Ти йди без мене, а я підійду пізніше, щойно звільнюся. Ващук обійняв дружину. – Знову! Авжеж, я розумію, чому тебе так тягне до маленьких дітей. Та ж не слід зациклюватися на цьому! Зрештою, коли бажаєш, візьмімо когось із дитячого будинку. *****Галина постукала. Їй відчинив напрочуд вродливий юнак у домашньому халаті й пантофлях босоніж. Підлогою тягнулися мокрі сліди. Вона вирішила, що портьє переплутав номер. Та юнак широко розчинив двері. – Даруйте, це моя провина. Я гадав, щойно тільки шість. Не врахував різницю в часі, – він з винуватим виглядом тицьнув їй під носа свого наручного годинника, що його тримав у руці, стрілка й справді зупинилася навпроти шести. – Гаразд, я вам вірю! – заспокоїла його Галина, переступаючи через поріг. Позаду грюкнули вхідні двері. – Проходьте до кімнати. Я за мить! Він сховався у ванній. Все ж вона уявляла, що людина, знайома з її батьком, мала би бути дещо старшою. За голосом не вдалося нічого визначити. Це її бентежило. Галина роздивилася довкола себе. Одяг розкиданий абияк. Ліжко незастелене. Отакої! До речі, вбрання аж ніяк не радянського походження. Таким тут хизується виключно привілейована молодь. Вона висунула стілець із джемпером, що недбало висів на ньому, та з обережністю присіла, намагаючись не спиратися на бильце. Довго він ще там вовтузитиметься? На столі лежала розкиданою ціла купа кольорових світлин. Повз них складно було пройти, не помітивши: яскраві кольори, відверті постави. Справжнісінька «чорна» порнографія! Галина очам не йняла віри. Фотокартки зухвало розповзлися столом, неначе навмисне. Нагорі лежала почата пачка презервативів. Її кинуло в пал. Ні, щось тут не те, збагнула вона. Щось не йде в лад. Час виносити ноги, допоки цей збоченець ще сидить у ванній. Вона так і вчинила. У коридорі її наздогнав знайомий голос. Поза сумнівом, він чув, як вона грюкнула дверима. – Стривайте! Куди ж ви? Не звертаючи уваги, Галина помчала донизу. По нап'ятій килимовій доріжці не надто зручно спускатися, туфлі на підборах раз у раз з'їжджали. Йому в капцях, та й то було простіше. Здебський перестрибував з юнацьким завзяттям через сходинки. Халат метлявся наче на льоту. Він наздогнав її майже коло виходу й брутально схопив за рукав. – Куди ж ви? – вдруге спитав він. – А розрахунок? – Що? – не второпала вона, марно силкуючись вивільнити руку. Його пальці мертвою хваткою вчепилися в її плащ. – Ви забули розрахуватися! Ви мені винні гроші! Ми так не домовлялися! Галина безтямно дивилася на нього й продовжувала тягнути до виходу. Якби рукав дався відірвати, вона його без вагань залишила б йому. У швейцара, що мовчки стовбичив у двох кроках звідси, відвиснула щелепа. – Поясните нарешті, чого вам від мене треба? – зажадала вона, трохи не плачучи. – Грошей! – Здебський глузливо впритул вивчав її чарівними очима. – Якщо ви негайно ж не заплатите, я здійму галас. – Ви його вже здійняли. – Е ні! Ви не зрозуміли. Я поставлю на вуха весь готель. За мить сюди з'явиться адміністратор. Мені втрачати нічого. Я не маю чим розрахуватися за номер. Якщо сьогодні ж цього не зроблю, ночувати мені доведеться в міліції. Можливо, вкупі з вами, хтозна! – додав він грайливо. Краєм ока вона встигла помітити, що до них вже поспішають якісь люди. Вона відкрила гаманець та дістала усі гроші, які були при ній. – Але ж ти, моє курча! – зворушено озвався він, затиснувши в кулаці декілька купюр. Здебський її більше не тримав. Галина попрямувала до виходу, та цієї миті двері відчинилися, і назустріч їй з вулиці увійшов міліціонер. Це за нею, здогадалася вона. Вони повернулися в номер, з якого вона щойно намагалася втекти. Міліціонер зняв кашкета і, збираючись покласти його на стіл, затримав погляд на провокативних світлинах. Здебський раптом забув, що удавав із себе поляка, та вільно заговорив українською. На його губах заграла зухвала посмішка. – Іноді я проглядаю їх перед сеансом, якщо панянка трапляється не надто всмак, гадаю, ви мене розумієте? Треба ж якось розпалитися! Згодом я заплющую очі, та вже уявляю себе в іншому товаристві. Він сів, халат, розіпнувшись, занадто оголив ноги. Міліціонер відвів погляд убік та відкашлявся. Цей вигляд був найпереконливішим. – Здебський! – поцікавився міліціонер. – Як професійний жигало, поясни мені: ти любиш свою професію? – Я пишаюся нею! – високопарно відповів той. – Навіть ви, міліція, не в змозі допомогти самотнім жінкам. А я даю їм хвилину щастя. – Чудові слова! – міліціонер повернувся до Галини. – А тепер питання до вас. Це ваші гроші? Він виклав на стіл гроші, які вона тицьнула Здебському у холі. Галина скоса зиркнула та відвернулася. Вона бачила, як вони всі на нього налетіли. Він не встиг навіть заховати їх до кишені. Її трусило. – Не збагну, на що ви натякаєте. Свої гроші я ношу при собі. Міліціонер поглянув на Здебського. – А ти що скажеш? Той посміхнувся. – Вона мені їх дала. Галина зціпила зуби. – Я їх сумлінно заробив, – упевнено додав Здебський. Вона збуряковіла, а проте вдруге примусила себе змовчати. – Для вас же краще буде не ускладнювати дізнання, – попередив міліціонер. – Тоді ми вас одразу ж і відпустимо. Якщо ж ні, то... – він розвів руками, даючи на здогад, що на неї чекатиме у такому випадку. Він дав їй час зміркуватися, а тоді зітхнув. – Гаразд, запросимо швейцара. – Не потрібно, – Галина не впізнала власного голосу. – Цього разу він не збрехав. Я дійсно дала йому гроші. І в дурні він мене пошив блискуче. Зіпхнув просто в лайно. Здебський чарівно посміхнувся їй у вічі. Міліціонер дістав бланк протоколу та присунувся до столу, змістивши ліктем світлини вкупі із презервативами. – Ваше прізвище, ім'я, по батькові?.. За десять хвилин протокол був складений. – Ось тут підпишіть, будь ласка... І тут також. – Тепер нарешті я можу йти? – втомлено поцікавилася вона. – Можете. Стосовно вас надійде відповідне подання за місцем роботи. Не річ міліції займатися вашим моральним обрисом. *****Довідавшись, що її вимагає до себе директор інституту, Галина не здивувалася, вона чекала на цей виклик, нехай всім було давно відомо, що директор не викликатиме з якихось дріб'язкових питань. – Ви хоч усвідомлюєте, що це означає? – він розлютовано струсонув розгорненим листом. – Знаєте, ким він підписаний?.. Мені вже двічі телефонували з приводу вас, та гадаю, це ще не край. Що, не могли підшукати безпечнішого місця для власних розваг? Конче в «Інтуристі»? Та це ж політична справа! Який скандал! Яка пляма на інститут! І що я маю з вами робити? Вона стійко вислухала вирок. Її кандидатура на місце завідувача лабораторією відпала, бо завідувати лабораторією має член партії, а про партію з такою характеристикою навіть мріяти не доводиться. Та й взагалі, лабораторія бере участь у престижній програмі вкупі з провідними інститутами країни, тож з лабораторії її переведуть абикуди на менш помітну посаду, у грошах вона, звісно, втратить, та зате жодних хвилювань. Що, дисертація? Нічого не вдієш, про дисертацію доведеться забути. Проте й це ще далеко не все. Залишався Ващук. Вона переймалася: принаймні аби він не дізнався! Один з її колег по службі, Василь Терех, добре знав її чоловіка. Вони із Степаном вчилися спільно, від початку товаришували, свого часу він їх і познайомив. Син приятеля її матері. За його ж таки допомоги вона отримала місце в інституті. При зустрічі він одразу ж відвів очі убік. Він розповість, збагнула вона. Викладе все як є, жодного сумніву. Ващуку було куди податися, у разі чого. Його давно звали на заробітки, до Тюмені. Нафта, газ! Лише вона, Галина, його і утримувала. Відтепер вже не триматиме нічого. *****Знову нагадав про себе телефон, лише тепер, поза нею, підійти було вже нікому. Цього разу повна упевненість. Галина залишилася сама в порожньому помешканні. Нехай дзвонить, не підходитиму, правила вона своєї. Телефонні дзвінки почали завдавати їй самих прикрощів. Останної миті все ж схопила слухавку, не витримала. Телефонував, виявляється, Терех-старший. Невже тут, у місті? – Приїхав, так, – підтвердив він. – Побачимося, можливо? Я запрошую… За годину у «Фестивальному». Інженер Терех, той самий, що колись вибився з низів, віддавав перевагу «Ренесансу», найаристократичнішій кав'ярні у Львові. Втім, Терех сьогоднішній не зрадив давнім звичкам. Це «Ренесанс» змінив назву на «Фестивальний». Галина визнала незручним відмовити приятелю своєї матері. Вона вдягнула найкращу вечірню сукню та начепила найкращі сережки, які були, аби ніхто не помітив її похмурого настрою. Напади неуважності, які траплялися з нею у зв'язку з останніми подіями, привели, своєю чергою, до того, що на півгодини вона зрештою спізнилася. Вони, проте, чекали на неї обидва: Терех та з ним якийсь чоловік, якого вона бачила вперше. Ще здаля він їй видався доволі розкутим, вже надто по-панібратськи звертався до офіціанта, що розливав вино. Навіщо Терех його притягнув?.. А втім, байдуже. – Прошу познайомитися, – розпочав Терех-старший. – Дмитро Ігнатович! Галина зайняла своє місце за столом, та невдовзі зауважила, що сидить у проході; не встигла сісти, як її одразу ж легко зачепили. Проценко запропонував помінятися місцями. – Не турбуйтеся, немає підстав, – запевнила вона, присуваючись ближче до столу. – Зараз ми усе владнаємо, – пообіцяв Терех та схопився, незважаючи на спільний протест обох. Вони бачили, як Терех пошепотівся з метрдотелем і як той виразним кивком підкликав офіціанта. – Товариші! Прошу вибачити за тимчасові незручності, – перепросив метрдотель, наблизившись до столика. – Чи не бажаєте пересісти?.. Там вам буде затишніше. Його офіційне звернення до «товаришів» свідчило, що цього разу він знає, з ким має справу. – Та навіщо ж, Григорію Івановичу? – скривився Проценко. – Може, зрештою не варто? Та що ви, насправді! Будьмо скромнішими. Ми з вами люди прості, з народу. Не капіталісти які-небудь. Зарозумілість нам не личить. Ви зі мною згодні, Галиночко? Її лише покоробило, що він так з мосту панібратськи назвав її Галиночкою. Втім, він був старший за неї років на тридцять, а це вже виправдання. – Вам не подобається, що я вас так покликав? Як він здогадався? – Погодьтеся, я вас знаю менше п'яти хвилин. Протягом яких шепотівся Терех з метрдотелем, багатозначно вказуючи у їхній бік. Проценко здивувався. – А хіба Григорій Іванович не розповів вам про мене? – Я можу зважати лише на те, що бачу. – Як цікаво! І що ж ви бачите? Час не згладив селянські риси його обличчя, хоча все так змішалося… – Людину, що народилася в якомусь там згубленому сільці, проте подолала довгий шлях. Проценко впав у захват. – Авжеж! Погляньте, який влучний вислів! Чудово сказано! Коріння, це святе. Мої батько з матір'ю орали землю, ви цілком маєте рацію. Я сам виріс на землі. А ви? – несподівано запитав він. – Ви ще в молодому віці, ваші батьки знесли війну. Хто вони? Галина не відповіла. Терех-старший спостерігав за нею від самого початку. – У тебе зник апетит. Та й взагалі, бачу, ти геть змарніла, на себе не схожа. Що з тобою? Ти чимось засмучена, мабуть? – Ще б пак! – не витримала вона. – Спробуй не бути засмученою, коли таке діється! Він нашорошився. – А що трапилося? – Хіба Василь вам нічого не розповів? – Василь? Та я з ним бачуся ще рідше, аніж з тобою. Про збільшення сімейства дізнаюся лише з телеграми, хоча інші знають про це, здається, за дев'ять місяців. То як?.. – підштовхнув він. – Наступного року мені обіцяли лабораторію, – зізналася вона. – Питання було вирішеним. А сьогодні всім моїм сподіванням настав гаплик. Ще й надто, мене усунули від роботи. Я тепер займаюся новою темою, а точніше, жодною. Моя дисертація покотилася. Та на довершення усього, від мене пішов чоловік. Отож я залишилася сама, або, простіше кажучи, руйнується усе моє життя. Оце й усі новини, яка з них гірша? Врешті-решт їй довелося розповісти про «Інтурист», з якого все розпочалося. Терех-старший пильно поглянув на Проценко, захопленого рибою. Той і собі хитнув головою. – Ясна річ, усе це доволі неприємно. Та це ще не кінець світу! Минеться чорна смуга, все у вас налагодиться! Згадаєте моє слово! – пообіцяв він, витягуючи рибну кістку. – Стривайте, ця мелодія… Там є двійко акордів! Чуєте?.. Вона мені щось нагадує! Одну стару пісню, я лише забув назву. Мелодія добігла краю, а відтак він повернувся до бесіди. – До речі, ви згадали батька. Як же трапилося, що самого лише імені його вистачило якомусь пройдисвітові, аби влаштувати вам пастку? Вам відомо, де зараз перебуває ваш батько? – Н-ні, я... я гадки не маю. – Брехня, – м'яко дорікнув він. – Все ви знаєте. Галина зиркнула на Тереха: хто ще міг розповісти, окрім нього? На ньому зійшлися погляди її та Проценко. Натомість Терех сидів з попелясто-сірим обличчям, зосереджено звівши докупи брови та спрямувавши погляд повз власну тарілку. – Григорію Івановичу! – кликнув Проценко. Терех здригнувся. – Яка чудова риба! А ви її жодного разу не спробували!.. О маєш, тепер і ви розкиснули. Чого це ви обидвоє такі зажурені? – він щедро долив усім вина по самі вінця та перший звів догори наповнений келих. – Допоможемо нашій Галиночці, га, як вважаєте, Григорію Івановичу?.. Тож давайте за те і вип'ємо, аби все погане залишилося позаду! Терех за одним духом вихилив келиха. – Отож-бо, вже й рум'янцем щоки узялися! – зрадів Проценко. – Тепер ваша черга, Галиночко. А поки ви по-жіночому боязко потягуватимете із свого келиха, я тим часом де в чому зізнаюся. Вашого батька, Мар'яна Бачинського я пам'ятаю ще з тридцять дев'ятого року. Він тоді втік від нас, прихопивши з собою активи заводу. – Тобто як це? – не збагнула вона. – А ось так. Допоки наші війська брали місто, ваш татечко встиг переказати усі кошти з банківського рахунку компанії до Цюріхського відділення Швейцарського національного банку й таким чином вправно обкрутив усіх нас круг пальця. Втім, ми на нього зла не тримаємо. Я нічого не прикрасив, Григорію Івановичу? Стареча пам'ять, адже вона… Так! Час повторити, бо скидається на те, що Григорій Іванович геть розгубив почуття гумору. Вас, Галиночко, це також стосується. Нумо, беріться за вашого келиха. Та послухайте, що я вам скажу. Справді, ви зроду свого батька в очі не бачили, він вас теж. То й що з того? Люди втрачають та знаходять одне одного крізь десятиліття. Кому, кому, а нашому поколінню це добре відомо. Не бентежтеся! Напишіть йому листа! Опишіть усе, що з вами трапилося. Він людина впливова, йому не складно буде влаштувати вашу долю. – Яким чином? – здивувалася Галина. – Повірте, на це існує безліч способів. – Ви що, маєте на меті випровадити мене з Союзу? – З якої це речі? – тепер у нього брови підскочили догори. – Галиночко! Невже ви не розумієте: адже я зичу вам лише добра. Чому ви вирішили, ніби я маю щось проти вас? – А хіба не ви підіслали до мене отого Здебського? – Хто такий Здебський?.. Ага, то це той... О, ви, красуненько моя, про мене вже занадто високої думки! Я простий служака, куди мені! Сам роблю лиш те, що наказують, повірте. Ми з вами, і ви, і я – одного ряду фігури, власне, навіть не фігури, а так, пішаки. Куди нас пошлють, там і стоятимемо. Не ображайтеся на мене!.. А батькові все ж напишіть, – наполегливо повторив він настановчим тоном. – Не турбуйтеся, через це ви не матимете жодних неприємностей. Напишіть, напишіть!.. М-м! – він квапливо відірвався від склянки з мінеральною водою. – Якщо боїтеся довіритися пошті, я ладен узяти на себе сміливість та запропонувати вам свої скромні послуги. Галина наче збиралася відповісти, але Терех-старший, накривши її долоню своєю, примусив змовчати. Це остаточно розвіяло сумніви. |