ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ДРУГАЧАСТИНА ТРЕТЯ (4)Ступивши на трап літака, Бачинському відразу ж довелося затулити очі долонею. Засліплений сонцем, він скористався цією першою миттю, аби викликати спогад про той день, коли полишав місто – не підозрюючи, що на вік вічний. Так само на годині стояло, тільки замість гуркоту двигунів лунало деренчання кінних возів, прямувавших на південь. Очі призвичаїлися до світла. Невже це його місто? Пілоти, принаймні, знали, куди летіти. Вихід обліпили таксисти. – Куди їдемо? – поцікавився водій, встигнувши далеченько від'їхати та бачачи, що пасажир не поспішає назвати адресу. Бачинський нарешті пригадав, що він у таксі. – Янівський цвинтар, – відповів він. Те, що за будь-яких обставин нікуди не подінеться. Якщо Юстина де й похована, то саме там. Йому довелося витратити чимало часу, аби розшукати її могилу. Скромний пам'ятник позначав це місце. Проста плита поросла мохом. Помітно, що усім було про неї байдуже. Бачинський нахилився й обережно поклав квіти. «Ось я і дотримався своєї обіцянки, – подумки звернувся він до неї, вважаючи, що вона його однаково чує. – Бачиш, я повернувся! Не таким, яким ти мала б мене запам'ятати, але разом з тим це я! Ти на мене чекала?.. Зараз я мушу йти, аби потурбуватися про нашого онука. Та згодом неодмінно повернуся, й ми нарешті залишимося удвох. Тепер ми для цього матимемо досить часу. Ніколи ще стільки не було: ціла вічність». Таксі очікувало біля входу. – А зараз куди? – знову запитав таксист. Бачинський змовчав. – Я можу відвезти вас у «Дністер», – запропонував той. – Це найкращий готель у місті. Там зупинялися президенти. Старий здивувався. – Чому ви пропонуєте мені найкращий готель? – Бо всі пасажири на зразок вас питають одне й те ж саме. Втім, – загадково додав водій, – таких я ще навіть і не возив. – Що ви маєте на увазі? – спохмурнів Бачинський. – А ви що ж, сподіваєтеся мене переконати, ніби ви такий собі звичайний старий із тих, що по двадцять разів на день переходять вулицю у мене попід носом? – водій самовдоволено посміхнувся. – Таксистові доводиться бути уважним, – він ковзнув по ньому очима. – Ваш костюм шитий на замовлення?.. Бачте, з таких тканин шиють виключно на замовлення, та як на мене, не у кожного кравця. А годинника, схожого на той, що у вас на руці, мені щастило бачити хіба що на обкладинках глянцевих часописів. Вкупі з іменами їх власників, – він пильно подивився в очі Бачинському. – Тож куди вас відвезти? *****Директор, він же власник відомого в місті детективного агентства пообіцяв дати прочухана секретарці за те, що вона впустила висохлого старого у прим'ятому піджаку з крамниці ношеного одягу та простій сорочці з коміром навипуск. Найпристойнішу річ, літній капелюх фасону від Микити Сергійовича він притискав до грудей. Тепер цей старий найближчі тридцять хвилин пудритиме мізки кримінальними фантазіями, та годі буде його позбутися. Директор ще розмірковував, запропонувати йому сісти, чи ні. Втім, не запропонувати було б украй нешанобливо, зважаючи на вік клієнта, тож він порухом руки вказав на стілець. Проте клієнт і бровою не поворухнув. Спираючись на тростину, куплену у жебрака біля входу до церкви, він зупинився навпроти директора й відрекомендувався: – На їм'я мене Тадей Мисак. Директор відреагував щойно третьої секунди. – От лихо! Уклінно прошу вибачення, пане Мисак! Він схопився, немов обшпарений, та сам підсунув стільця відвідувачеві. За інших обставин він дійшов би висновку, що з нього роблять дурня. Та перед ним на столі, як доконаний факт, лежала банківська виписка. Сума з довгою низкою нулів, що надійшла на рахунок агентства як аванс за майбутню роботу, у буквальному сенсі набігала йому на очі. – Ми на вас не чекали так скоро, – продовжував він, виправдовуючись. – Зізнаюся, я вас уявляв дещо інакше… Гаразд, коли вже відверто, то геть інакше. Бачинський зволікав. Сів навпроти та схрестив руки на руків'ї тростини. Якщо вже конкретно на щось і натякав директор, то це на тростину. Такою саме порпатися у смітниках. – Жив колись у Львові такий собі Шпрехер, – посміхнувся господар кабінету, – найбільший домовласник у цілій Галичині, щоправда, займав кімнату в одному будинку зі своїми квартиронаймачами, вбирався, наче жебрак, а у трамваях їздив зайцем. Бачинський чудово пам'ятав це сімейство, а все сказане було достоту правдою. – Ви, звісно, не місцевий, – зауважив директор. – Усіх наших товстосумів я знаю без винятку. Він нахилився до перемовного пристрою. – Сонечко, не з'єднуйте мене ні з ким. Не щодня так ласкаво він розмовляв із секретаркою. А щойно мав намір влаштувати їй прочуханку. Згодом сяючими очима вдруге уп'явся в гостя. – Це велика честь, що ви нас відвідали! Я безмежно радий вашому візитові. – Гаразд, – сухо відгукнувся Бачинський, – у такому разі втіште й ви мене. – О, певна річ! – усмішка зникла з обличчя директора. – Я саме збирався. Зараз ви переконаєтеся, що недарма звернулися саме до нашого агентства, – він виткнув ящик столу та, порпаючись у ньому, продовжував розмову. – Ледве надійшов переказ, ми одразу ж узялися за пошуки. Нам вдалося знайти пологовий будинок, у якому перебувала Галина Ващук. Якщо мені пам'ять не зраджує, у квітні 1980 року. На жаль, сестри, яка чергувала тієї самої ночі та могла мати безпосередній стосунок до підміни новонароджених, вже немає серед живих. Ми з'ясували, що вона померла декілька років тому. Інших свідків ми навряд чи виявимо, річ аж надто делікатна. Через те доводиться йти дещо складнішим шляхом, – відкривши теку, він дістав з неї списаний аркуш паперу. – Того дня у цьому відділенні налічувалося сорок два немовляти чоловічої статі. Ми вирішили одразу залишити поза увагою інші відділення, хоч би ще й тому, що там смертність явище рідкісне. З архіву нам пощастило отримати список… – Покажіть мені його, – зажадав Бачинський. – Один з цих сорока двох зрештою мій онук! З жадібністю схопив він його та довго вивчав. – Власне над ним ми зараз наполегливо працюємо, – продовжував директор. – Я доручив це найкращим нашим співробітникам. – За грошима діло не стане! – підхопив Бачинський. – Дозволяю вам задіяти стільки людей, скільки знадобиться. Та при цьому жодних послаблень! Я платитиму за подвійним тарифом, за однієї лише умови: пошуки продовжувати вдень і вночі! А в разі успіху... ні, цей вираз тут недоречний... коли він буде знайдений, на вас чекатиме чимала винагорода. Директор дбайливо розправив банківську виписку. – Майте певність, ми його відшукаємо, пане Мисак. – Мій онук! – зворушено зронив Бачинський, не поспішаючи повернути список. – Тепер я розумію, чому Бог дав мені сили керувати компаніями в тому віці, коли інші тільки те й роблять, що розповідають про своє здоров'я. *****Падіння компанії «Західтрансгаз» потягнуло за собою і всі надії Олеся звільнитися з-під влади Тереха. Іванка на очі не потикалася. Він мав рацію. Її цікавив лише сейф Катерини, а віднині і той втратив для неї будь-яку привабливість. Та навіть коли б Олесь і заповзявся метою до нього зазирнути, на цю мить це стало неможливим: його вдруге долучили до бригади, що її Терех скерував на Гроховську, аби підремонтувати фасад. Робітники глузували: будинок на ладан дихає, а вони шпари замазують. Але Терех і чути нічого не бажав. Згодом пішов поголос, ніби вілла відійде з доброчинною метою. Авжеж, коли так, це інша річ, тямущо захитали головами робітники. Якщо на доброчинність, тоді все гаразд. Олеся охопив відчай. Що ж це, принадили обіцянкою, та й годі? Чи коли сягне він краю власних поневірянь? На разі доля повернулася до нього плечима. Зате Терех випростався на повний зріст. Як він Мельника проковтнув! Та убирається в потугу що не день. Заклики з його усміхненою пикою розклеєні цілим містом. Стане депутатом – отоді й зовсім буде невразливий. Тоді роби, що заманеться – за тобою ціла партія й півпарламенту. Своїх кривдити не дозволять. Куди з таким змагатися! – Агов, ти що там, наче сонна муха, ну ж-бо, давай ворушися! – гримнув до нього робітник з крокв. Олесь підхопив тачку з цементним розчином та покотив до лебідки. Вже за третім разом тачка застрягла під кроквами, потрапивши колесом у щілину поміж дошками, перекинутими через поріг. З нього вже й так збігало сім потів. Він зупинився передихнути. – Та й тут шар доведеться відскрібати повністю, – почувся голос згори. – Перемежениться, – відповів другий. – Майстер звелів знімати, – нагадав перший. – Тож сам нехай і знімає! Надурив нас Терех минулого місяця? Надурив, ще б пак! Він що ж гадає, я йому тато Карло? – А як штукатурка посипеться? – Посипеться, то й посипеться! Казатимемо: стіни винні, відвологли, – просвіт дозволив побачити, як він приклав до стіни долоню. – Ось, будь ласка! Відвологли, не бачиш хіба? Олесь спробував витягти тачку. Дошка з'їхала з місця та заскреготала. Обидва змовкли. Один з них був той самий робітник, якому він завадив відчинити сейф до приїзду Тереха. Олесь вмить здогадався, що їм обом спало на гадку. Враз робітник затупав ногами. На голову рясно посипалася штукатурка. Олесь визирнув з-під крокв. – Дивись, де стоїш, – порадив той. Робітник спустився донизу та заходився обмацувати кишені свого одягу у пошуках цигарок. Кишені виявилися порожніми. – Хай йому грець, скінчилися! Він дістав гроші. – Слухай-но, візьми ось та збігай за цигарками. Найближчий кіоск знаходився біля трамвайного кільця. Допоки Олесь купував йому цигарки, надійшов трамвай. Пасажирів, що зійшли на кінцевій зупинці, було небагато. Повертаючись назад, він обігнав сутулого старого з тростиною, у літньому капелюсі, провисаючому піджаку та сорочці з коміром навипуск. – Де тебе хвороба носить? – невдоволено пробурчав інший робітник, ніби й не чув, як його посилали за цигарками. – Подавай розчин! Та хутчіш! *****Зійшовши з трамваю, старий повільною ходою, проте із завмираючим серцем попрямував уздовж вулиці, на якій прожило декілька поколінь роду Бачинських. Востаннє він тут був під час німецької окупації. Війна вигнала його з рідного краю геть, вона ж дозволила йому повернутися. Допоки не добігла кінця. Відтоді мало що зазнало змін. Хіба може бруківка дещо більше покосилася, та тротуар додав нові вибої до старих. Будинки, ба навіть огорожа не зазнали жодних змін. Камінь позеленів, штукатурка посипалася, а проте ніхто не наважувався зводити на місці цих пам'ятників архітектури сучасні споруди із шлакоблоків. За мить мав навернутися ріг його будинку. Цілком він ніколи о цій порі року не давався на очі, ховаючись за верхівками вуличних дерев. Дерева розросталися, гілки вкорочували, а ті розросталися знов та ще й навіть швидше, немов би кваплячись, поки не надійшов дядько з пилою. Як і за старих часів, фасад надійно затуляли густі крона. Лише вгадувалася його присутність за пишною зеленню. У старого стиснулося серце. Ще декілька кроків, і він був під брамою. Вже й за ручку узявся, як крізь грати несподівано побачив те, що приховувала зелень: замість занепалої, але сплячої вілли крокви й робітників, що метушилися навколо будинку. Бачинський власним очам не йняв віри. Придивився: справді, будинок його. Але що тут діється? Мабуть, робітники з'явилися нещодавно, в іншому випадку Радкевич все б про них знав. Цікаво, що вони тут роблять. Він натиснув на клямку. Брама тихенько проспівала, а однак поступилася його старечим рукам. Щиро кажучи, руки у нього були не такі вже й слабкі для його віку. Та все ж петлі хтось не полінувався добряче змастити. Його помітили. Робітники подалися зацікавлено споглядати у його бік. Усі вони були в однакових комбінезонах. Щойно він бачив такий на юнакові, котрий обігнав його на шляху від трамвайної зупинки. Та й напис на спині, назва фірми, – він вже пригадав, чому той видався йому знайомим. Це ж та сама компанія, що придбала будинок! Сходинок мало бути дванадцять. Дванадцять сходинок, над якими час зрештою не змилувався. На восьму за ліком, мохом порослу, він сів, схопившись за серце. Двоє робітників, що перебували внизу, поквапилися на допомогу. Один з них був, здається, той самий юнак, що його він зустрів на вулиці. – Вам зле? Сягнувши похилого віку, Бачинський уяви не мав, що таке хвороба. – Пусте, зараз минеться. Він дістав пігулку, запозичену у пані Розенблюм. По тому, зауваживши, що вони досі вагаються, ствердив удруге: – Не турбуйтеся за мене. Замороч напала. Вже минає. – Вам потрібно додому. – Мій дім тут, – зітхнув Бачинський, не зважаючи на робітників. – Навіщо мені кудись іти? Робітники тямущо ззирнулися поміж собою. – Даруйте! Доведеться вам пошукати собі інше місце. Та йому дали спокою. Бачинський продовжував сидіти, а вони вдруге повернулися до роботи. За хвилину Олесь озирнувся. Старого на східцях не було. І коло будинку теж. Він вже був за брамою, поволі йшов уздовж гратчастої огорожі, аж раптом присів на виступ у її основі, схрестивши долоні на руків'ї тростини та схиливши голову. Олесь важко зітхнув, встромив шуфлю у цементний розчин та вибіг за браму. – Чи здужаєте? Старий відмахнувся. – Все гаразд. Не варто турбуватися. – Я допоможу вам дійти до трамваю, – запропонував Олесь. Бачинський щось пригадав. – Де тут поблизу можна знайти житло? Олесь вигнув брови. – Поблизу? Гм… – у куточках рота він сховав іронічну посмішку. – Ви мабуть, не тутешній? – Я оддавна не був у цих краях. – То що ж ви тут робите, у такому разі? Бачинський замислився. – Я шукаю свого онука, – очима, що загубилися серед зморщок, старий зиркнув на Олеся знизу догори. – Він має бути приблизно твого віку. Скільки тобі? – Двадцятий спливає. Бачинський хитнув головою. – От і йому саме стільки ж. Залишки іронії щезли з обличчя Олеся. Несподівано воно стало таким самим поважним, як і у старого. Він рішуче скинув із себе комбінезона та шпурнув через огорожу. – Знаю я одне місце, – запропонував він. – Ходімо, я вас відведу. Олесь простягнув руку, та той вважав за краще підвестися сам, спираючись на тростину. – Гаразд, ходімо, – навстоячки погодився Бачинський. Старий йому повірив. Робітники з подивом подивилися їм услід, щойно вони удвох рушили в напрямку до трамвайної колії. *****Старий вдруге відкинув допомогу, виходячи з трамваю, та вслід за Олесем пошкандибав тісним тротуаром, що круто підіймався вгору уздовж глухої монастирської стіни. Проминувши залізні двері, вхід до монастиря, Олесь потягнув його далі, до гратчастої брами, за якою стояла будівля, продовження попередньої. Крізь хвіртку прозиралося обійстя. Глухий паркан відокремлював його від монастиря. У ріг будинку врізався ганок із східцями, а збоку від ганку прилаштувалася саморобна лава. Ще трохи, і вони звернули б туди, та цієї миті Олесь раптом побачив Віру, що йшла їм назустріч. Робітна пора саме скінчилася, зійшовши з автобуса, Віра мала би повертатися додому. Він уповільнив крок. Віра вивчала старого, та, спіткавши Олесів погляд, одразу ж відвернулася у сум'ятті. На такому вузькому тротуарі пройти повз, удаючи, ніби вона його не зауважила, неможливо. Віра зробила крок до краю з безперечним наміром перейти на інший бік вулиці, допоки ще не пізно. Олесь боляче прикусив губу. Бачинський усе бачив, але змовчав. – Нам сюди, – вказав Олесь, стоячи навпроти брами. Переконавшись, що вони звернули, Віра розмислила перетинати вулицю. Крізь хвіртку скоса зиркнула їм у спини й рушила далі. Олесь зійшов на ганок та подзвонив у двері. – Куди це ми потрапили? – поцікавився Бачинський, підозріло озираючись навкруги. – Не хвилюйтеся, – заспокоїв його Олесь. – Тут вам ні за що не доведеться платити. Це доброчинна установа. Вони дають притулок таким, як ви, безхатькам. Ви матимете власне ліжко та їжу. Він змушений був замовкнути. Двері відчинила жінка середніх років у чорно-білому чернечому вбранні. – Добридень, сестро Маріє! – звернувся Олесь. – Приймете до себе ще одного пана? Черниця виміряла Бачинського уважним поглядом. У того зовсім не було речей. – Маєте при собі якісь документи? – запитала вона суворо. Той розвів руками. – На жаль! Я їх втратив. Відповідь не здивувала її, на таку відповідь вона ніби й чекала. – Як вас на ім'я? – Тадей Мисак, з вашого дозволу, – Бачинський ввічливо торкнувся капелюха. Вона прочинила двері ширше. – Гаразд, заходьте, пане Мисак! – Пане Мисак! – покликав Олесь. Той озирнувся з порогу. – Якщо хочете, я допоможу вам відшукати вашого онука. Ймовірно, Тадеєві Мисаку було б слід не вагаючись вхопитися за пропозицію, та він заперечливо похитав головою. – Дякую! Але в цьому твоя допомога мені вже не знадобиться. |