ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ДРУГАЧАСТИНА ПЕРША (3)Всупереч переконанню Радкевича, його візит не залишив Тереха байдужим. Увечері, повернувшись додому, той передусім розповів усе дружині. – Уявляєш, Ващук виклав за цю купу каміння сорок тисяч, я розуму не доберу, що мені з нею робити, аж раптом з'являється якийсь божевільний та пропонує за неї чи то три, чи то п'ять сотень тисяч. Та, схоже, йому байдуже, скільки. Оксана, сидячи перед дзеркалом, приміряла на себе нещодавно куплене намисто за три тисячі гривень, які чоловік витяг із сейфа Ващука. – Мені воно пасує? – Ти мене не слухаєш? – Дивовижні у тебе клієнти. – І як мені з такими бути? – Мені справді личить? На мить вона полишила дзеркало. – Насамперед запитай себе, у чому його інтерес. Особисто мені відомий лише один справжній мотив: гроші. – То тобі більше до душі скнари на зразок мене?.. Облиш! Не всі ж такі меркантильні, як ми з тобою. На тисячу розумних завжди знайдеться один поціновувач старовини. Хтось витрачає півзарплати на марки, а хтось ладен віддати статок за антикваріат. – Не переконав. Це лише означає, що його можна перепродати й отримати з цього непоганий зиск! – Ти непоправна! Це видатні люди. – І твій Ващук один з них, – нагадала вона, зважаючи на купівлю будинку за сорок тисяч. – Заразом і мене можеш до них прирахувати, бо я відправив цього ріелтора геть. Оксана зітхнула та зняла з себе намисто. Вона перестала отримувати задоволення. Терех остаточно зіпсував їй примірку. – Усі якісь наче схиблені на цьому будинкові, чи що, – відзначила вона. – Починаючи з Ващука. Поясни, навіщо він його придбав? Через Бачинського, через тестя? Їх віддавна нічого не пов'язує. Я б ще дійняла віри, якби він її не покинув. Та щоб спочатку порвати з дружиною, а згодом догоджати її батькові? Маячня! Нічого безглуздішого не вигадаєш. – Що мені з того, – вмить розлютився він, – коли все купувалося на мої гроші! Мої кровні, нехай вам трясця!.. Він так само раптово остигнув, як і розлютився. – Слід було продати його ріелтору! Хоча яке, насправді, пуття від тих грошей?.. Гм… Знав би я його трохи ліпше, можливо, і вдалося б нам порозумітися, га, як на твою думку?.. Звісно, він мав на увазі той спосіб, коли основна частина коштів не показується у документах, а передається з рук в руки. Без свідків. Оксана не потребувала пояснень, вона все розуміла з півслова. – Може... спробуй зателефонувати Проценко. – Атож! – він хмикнув. – А чого? – вона знизала плечима. – Хоч і як там, а зрештою, давній приятель твого батька… Втім, як завгодно! Це вже тобі знати. Він важко зітхнув. – Гаразд, це я так, аби лише помріяти!.. Терех і справді заклав руки за голову. – До речі, я таки відігрався на його протеже, Шайносі... пригадуєш, якого він витягнув з колонії. Та більше жодних благодіянь за мій рахунок! Відтепер він за попихача… ні, не у мене, забагато честі, – у моєї секретарки. Я б відіслав його канаву рити, але тут він у мене перед очима. Тут я не дозволю йому навіть голови звести, він мені за все заплатить. Він навіть гадки не має, що я йому приготував. – Що?! – вона мало не порснула зо сміху. – Ти зробив з нього лакузу?! Ото сміху! Ващук перекинеться у труні. – Та це лише початок. Що ти скажеш, коли я залишу його фірму з самими нулями, коли викачаю з неї усе до останньої копійки? Зачекай-но! Ми з тобою ще не раз сміятимемося. Дозволь мені лише оформити опікунство над компанією, – він мрійно застогнав, – отоді дамся я їм взнаки! Спадкоємці Ващука отримають дірку від бублика, самі борги, а не компанію. *****Терех викликав до себе правника. Сергій Філенко пропрацював у «Дарах надр» заледве рік, і не лише в компанії, а взагалі, та швидко робив успіхи. Був ще один, старший за віком, але той надто вже губу закопилив останнім часом, на такого покладатися слід обачливіше. До того ж, він і так постійно марнував час у судах. У судах, а може, й не в судах. Хтозна, може, вирішив підзаробити, а то й взагалі тишком-нишком власну справу закрутив, спало Тереху на гадку. Адже не випадково став таким самовпевненим, навіть зухвалим. Час шукати йому заміну. Мабуть, варто натякнути цьому Філенко. Терех узяв у нього документи. «Так, поглянемо, що він тут приніс». Це був проект позовної заяви, який він доручив йому підготувати вчора увечері. І коли він лише встиг? Терех пробіг очима текст. Нічого казати, робота виконана бездоганно. Аби скінчити, мав просидіти над нею допізна. Із шкіри пнеться... Терех обміряв його очима. Молодий та, звісно ж, честолюбний. Це добре. Землю носом ритиме. Досвіду, щоправда, замало, та для справи, через яку він його викликав, досвід і не потрібен. Зате не буде зайвих питань задавати, не настільки незалежний. Справа ж-бо доволі дражлива. – Я маю намір дати тобі відповідальне доручення. Та не певен, чи упораєшся ти з ним, – додав він із сумнівом. Він так навмисне висловився, аби зачепити у ньому амбіції, збудити запал. Після паузи, під час якої той мав би його зненавидіти, Терех дійшов висновку, що тепер Філенка вже ніщо не зупинить. – Чув, з'явилися якісь далекі родичі Ващука, претендують на спадок? І звідки вони лишень беруться? Б'юсь об заклад, за життя він їх і на очі не бачив! Голота яка-небудь!.. Ні, у жодному випадку неприпустимо, щоб компанія потрапила до чужих рук. Тоді і на твоїй кар'єрі також доведеться поставити хрест. Визнай, хіба вам погано було за моїх часів? Терех удруге замовк, він розмірковував, як пояснити завдання, аби той нічого не зрозумів. Для чогось узявши до рук позовну заяву, він тієї ж миті про неї забув та промовив довірчим тоном: – Послухай-но! Підніми увесь родовід Ващука, спробуй знайти там інших родичів. Будь-яких, де завгодно та яких завгодно, хай буде сьома вода на киселі, мені байдуже. Аби погодилися подати до суду. Твоя річ відшукати таких і вмовити. Останнє, зрештою, не така вже й складність. Та й рідня багатих небіжчиків завше чомусь зголошується як раз та два. Ми зіткнемо їх поміж собою лобами, а самі у той час поборемося за опікунство, – він підморгнув. – Розділяй та володарюй, еге ж? – Як на мене, я схопив вашу думку, – окрилений довірою, відповів Філенко. Терех стривожився. – Та усе це має залишатися між нами. Второпав? – Авжеж, – охоче підтвердив той. – От і чудово, – Терех вирішив, що й так сказав більш ніж достатньо: час завершувати розмову, допоки не виявив зайву цікавість. – Уперед! Дійте, юначе! Якщо усе піде за планом, вважай, що майбутнє твоє забезпечене. Я своїх людей ціную. Здогадався, чи ні? – міркував Терех. – Втім, якщо й здогадався – теж непогано. Відтак, розумний хлопець. Такі нам ще стануть у пригоді. Отож, а на разі можна зайнятися і речима приємнішими. Щойно Філенко подався виконувати доручення, він відклав позов та запросив секретарку. З приводу Шайнохи у нього були цілком інші наміри. Щось вже надто вільно йому живеться. І каву попиває, і залицятися встигає мимохідь. Вродливих дівчат довкола хоч греблю гати. Терех усе помічав. Час із цим зав'язувати. Робота – понурий обов'язок, а не якесь там задоволення. *****Наступного дня секретарка сповістила Олесеві приємну новину. – Шеф задоволений з того, як ти виконуєш власні обов'язки. Він вирішив підвищити тебе на посаді та призначити відповідальним за прибирання приміщень. Відтепер ти будеш старшим над прибиральницями. – Над ким? – Над прибиральницями. Заспокойся! Ти лише ними керуватимеш та звітуватимеш за їхню працю. Самому тобі нічого не доведеться робити. Зрештою, це буде лише невеличким доповненням до твоїх нинішніх обов'язків. Вона потягла його у сам кінець коридору, туди, де були вбиральні. Втім, за вбиральнями лишалися ще одні двері, вони завжди були замкнені. Секретарка відчинила їх ключем. Олесь зазирнув: це була глуха комірка, заставлена відрами, щітками та іншим господарським мотлохом. На гаках сушилися напіврвані ганчірки. Це від них було чути вогкістю. – Відсьогодні тут буде твій офіс. Посміхнися вона, йому полегшало б, та вона промовила це з поважним виразом обличчя. – Тримай, – секретарка тицьнула йому ключа. Олесь узяв, а тоді розтулив пальці та з пригніченим виглядом опустив очі, аби поглянути на нього. Це відбувалося насправді. Ключ від його власного офісу! *****Прибиральниці зазвичай з'являлися наприкінці робочого дня. Чотири прибиральниці, по дві на поверх. Усі вони були завстаршки починаючи від тридцяти років, непривабливі зовні, можливо, позаяк цього вимагав імідж. Жінки, що виросли у сільській місцевості, без освіти, важку працю й мізерний заробіток компенсували розрадою, що давала їм релігія. Олесь був прямою протилежністю, і вони це напрочуд чудово розуміли. Секретарка відрекомендувала його, встигнувши одягнути піджак та перекинути ремінець торбинки через плече. Віра саме зачиняла на ключ двері свого відділу. – Ти йдеш? – дивлячись повз Олеся, поцікавилася вона у секретарки. – Ще мить, – попрохала та. Офіс потроху спорожнів. Лише у правників досі світилося, проте й там незабаром загриміли дверцятами сейфа, ховаючи документи. Прибиральниці одна від одної задалеко не відходили. У порожньому коридорі було добре чути, як вони перемовлялися поміж собою. Двері вони відчиняли власною в'язкою ключів, яка зберігалася у коморі, про що Олесь раніше й гадки не мав. Він оглянув вже прибраний порожній кабінет, що його тільки-но залишила прибиральниця, дзвякнувши цеберком. На столах зайвого не було нічого, у компанії діяло суворе правило: ховати документи під замок до ящичків столу, а що важливіше – одразу до сейфу. Лише комп'ютер не заховаєш. Олесь увімкнув. Цікаво, що тут у них. На очі йому поткнувся довжелезний список тек, а проте… Ось! Гроховська! Нумо, нумо… Та програма запитала пароль. Отакої! І тут його випередили. Зненацька за нещільно причиненими дверима він почув швидкі кроки. Це не прибиральниця: прибиральниці так не ходять. Це правник! У нього залишалися лічені секунди. Олесь похапки вимкнув комп'ютер найдоступнішим способом, тобто висмикнувши шнур із розетки. Опісля ковзнув пальцем уздовж поверхні монітора, видивляючись пил. Олесь не помилився, це й справді був Філенко. Увійшовши на світло, той побачив саме те, до чого Олесь прагнув, аби той побачив. Перекинувши підозріливий погляд з нього на комп'ютер, Філенко різко запитав: – Хто вам дозволив підходити до столу? Вам тут робити нічого! Ваш клопіт – убиральні. Йдіть та працюйте там. Він зачекав, допоки Олесь залишить кабінет, вимкнув світло та причинив двері. Виперли все ж. Втім, за порадою Філенко Олесь таки зазирнув до вбиральні. Отакої! Попри все Філенко мав слушність. Вочевидь, тут ніхто й на меті не мав прибирати. Він покликав прибиральниць, що вже встигли заховати відра. Одна була худа, друга, навпаки, гладка. Та найметкішою на язик виявилася чомусь перша. Виставивши лікті, вона завищала на увесь коридор. – Що ти там проказав? Повтори!.. Та чи маєш ти уявлення, скільки я отримую на цій твоїй роботі?.. Ти що ж собі гадаєш, за таку платню ми ще й вбиральні чиститимемо?! Розумник знайшовся, ви погляньте на нього! Ото бери сам та й чисть! А я ваше лайно за копійки не прибиратиму! У нього платня була така сама. Він прип'яв язика, підхопив щітку, наповнив цеберко водою та прочинив двері до найближчої кабіни. Але й робітка! Нічим не краще за колонію, це вже напевно. Прийшовши додому, а точніше, не добувшись двох прольотів до горища, на якому він мешкав, Олесь удруге обполоснувся холодною водою у вмивальнику на сходовій клітці. Уніформа залишилася на роботі, та запах продовжував його переслідувати. У цілковитій темряві, не запалюючи світла, він навпомацки зайшов до помешкання. Руки по лікті, обличчя, шия були мокрими. Він витерся футболкою, знявши її з себе, та пірнув під ковдру. Лише зараз він відчув, як його колотить. Віри теж не було поряд. *****Вона сама повернулася до нього тієї миті, коли він на це очікував менш за все. Віра дослівно збила його з ніг у той час, як він пилососив хідник, прокладений уздовж коридору. Щітка впала, а його самого вона приперла до стіни. Своїми губами жадібно вп'ялася в його. Олесь тільки й спромігся, що скоса зиркнути на відчинені двері кімнати, у якій прибиральниці саме мили підлогу. Та Віра вже схопила його за руку й потягла до свого відділу. Заштовхнула та зачинилася удвох із ним зсередини. Продовжуючи наступати, вона відтіснила його до столу. Олесь був змушений сісти на мишку. – Обережніше! – попередила вона. – Катерина встигла наскаржитися, ніби хтось лазив до її комп'ютера. Враз він зметикував, що натякала ж-бо вона зовсім не на мишку. Катерина, звісно ж! У той раз він не встиг закрити програму, Філенко став на заваді. Залишається удати, ніби він тут ні до чого. – Навіщо мені її комп'ютер? Моя справа вбиральня, а не комп'ютер. – Дійсно, навіщо комп'ютер прибиральникові? – покепкувала вона з нього. Віра несподівано застогнала. – Хто б міг уявити: я в обіймах із сином нікчемного пияка, злодієм, а на додаток ще й прибиральником вбиралень! Боже, як я низько впала! Вона закинула голову у запалі пристрасті. Нарешті Олесь збагнув, що вона в ньому угледіла, та це його не зупинило. Врешті-решт, він і з цим ладен був змиритися. Будь-який привід надавався, аби тільки залишатися з нею. Як злодій, то злодій! За дверну ручку смикнули. Обидвоє заклякли у незручних поставах. – Мабуть, пішли за ключем, – відмахнувся Олесь та удався до поцілунку. Та Віра, щойно налаштована на будь-яке божевілля, обурено відсторонилася. Безпосередньо перед загрозою викриття вона хутко повернула собі обережність та насправді сприйняла усе не так байдуже, як він. – Але й жарти у тебе! – Велика річ! Вона не відповіла, продовжуючи нервово кусати губу. – Невже тебе це хвилює? – поцікавився він. – Тобі, ясна річ, начхати, проте мені моя репутація ще стане у пригоді, – нарешті визнала вона. – То ось у чім сила! Олесь зажурився. Тепер вона його соромиться. Можна пофліртувати, та лише потай. Оце так кохання! Вона навіть дозволила собі посміхнутися, щоправда, лише куточками уст, побачивши, що він читає її думки. Її руки досі лежали у нього на плечах, проте мляво: не як раніше, ладні у нього вчепитися, а навпаки, ладні зісковзнути. – А ти на що сподівався, дурнику? Репутацію слід оберігати. – Навіть якщо б на моєму місці опинився хтось інший? – Що за порівняння! Віра з мрійливою тугою поглянула поверх його плеча. – Отож-бо воно й є, – дорікнув він. Не зауваживши докору, Віра поділилася власними думками. – Поглянь на Катерину: бабонька хиби не дасть. Знаєш, кого вона підчепила? Сина Тереха. Весілля незабаром. Добре влаштувалася, еге ж? Компанію він, щоправда, не успадкує, не син Ващука, а проте... Який шматок відітнула! Що й казати, спритне стерво! Якщо не заздрість, то принаймні захоплення подругою відчувалося напевне. Олесь послабив обійми. – Не уявляю, що вона в ньому знайшла. Він такий же, як його батько. Як на твою думку, скільки звивин у мізках може бути зайнято грошима? Гадаю, однієї цілком вистачить. А решта? Віра подивилася на нього зверхньо. – А навіщо решта? Знаєш, це радше тобі час порозумнішати. Олесь не образився. – Проте ж місце вже зайняте!.. Є хто ще на прикметі? – запитав він, не сподіваючись на ствердну відповідь. – Хіба що сам Терех-старший. Він чекав, вона вдруге візьме його на глум, як щойно, або обуриться, або принаймні проігнорує, та Віра його здивувала. Він пожартував, вона ж хоч і заперечила, очі у неї лишалися сповна серйозними. Він не застав її зненацька, вона, судячи з усього, вже над цим розмірковувала, принаймні не вважала припущення абсурдним. – Ну… він вже дещо застарий. Застарий для мене та застарий, аби самому втратити голову. Олесь прип'яв язика. – Є тут один, – знову зізналася вона. – Сергій Філенко. Двадцять три роки, а вже другий правник. Яка хватка! Далеко сягне хлопчик, і він про це знає. Що маю чинити? Обожнюю амбітних. Вони завжди чогось досягають у житті. Лише на мене він чомусь не дивиться. Я звикла, що хлопці самі до мене підходять. З моєю зовнішністю, хто ж пройде повз? От вони й підходили. Одних я допускала, інших ні. І тільки він… Очі Олеся наповнилися смутком. Не припиняючи мріяти, Віра наїжачила його волосся. – Дуже страждаєш? – спитала вона крізь задумливість. |