ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ДРУГАЧАСТИНА ПЕРША (4)До обов'язку Олеся й надалі належало двічі на день розносити каву кабінетами. Якось він помітив, що у відділі кадрів з'явилася нова дівчина. Першою її відмінністю була, поза сумнівом, скромність, наступною – працьовитість. Від рана до вечора вона щось безперервно строчила, відповідала на усі без виключення телефонні дзвінки та негайно бралася до виконання чергових завдань. На мить відволікшись (скільки ще таких, що заважають працювати?), вона знову встромила носа у стіл. Кава? Ні, дякую. Зазвичай припадають до роботи місяць-два, найупертіші – півроку. Саме стільки, скільки потрібно, аби призвичаїтися та з кимось заприязнитися. З першим завданням вона впоралася наче непогано. А щодо другого... І трапляється ж така замкнена вдача! Проте не пиха заважає зробити таку ласку оточуючим. Ні, попросту у декого працьовитість у крові, їй, працьовитості, замало відведеного часу, і тоді вже не до приятелювання. Та й саме оточення дивиться на таких з острахом. Кому потрібен живий ідол? Олесь її навіть не встиг розгледіти як слід. Серед натовпу вона впізнавалася за статурою та ходою. Це у неї було на висоті. Хоч на подіум випусти. Але одяг, зачіска… Ця широка безформна сукня, що приховувала статуру, ця дівоча коса бубликом, аби приховати волосся! Здавалося, вона досягла неможливого, аби звести нанівець власні вроджені переваги. Саме з таких у дійшлому віці й виходять понури, якщо тільки вчасно не піддати їх шоковій терапії. Дещо пізніше він побачив її у приймальні. Ігноруючи теревені Катерини з секретаркою, вона стояла до них плечима в очікуванні, коли її прийме Терех. З кабінету вийшов поважний на вигляд Філенко. Протекційно назвавши секретарку «Наталочкою», він з демократичним підходом попросив її отримати за нього на складі папір для принтера. Секретарка не зрушивши з місця передоручила склад Олесеві. Нова дівчина на мить озирнулася. Швидше за все вона вже чула про нього. Нехай краєм вуха, а проте чула. Ймовірно, це клеймо довіку так і залишиться за ним. Іванка увійшла до кабінету замість Філенко. Терех саме розмовляв телефоном. Вона завмерла, вичікуючи. – Хіба ми пропонуємо вам погані умови? – Терех когось умовляв у слухавку. – Любий мій! У бізнесі, як і в коханні, не існує постійних партнерів. Та чи, власне, вам не байдуже, у кого брати? Газ, він завжди газ. Аби тільки скорше й дешевше… Ну гаразд! Я згоден попустити ціну. Приїжджайте, обговоримо. Терех поклав слухавку. Зиркнувши на Іванку, він зосередився на теці, яку вона принесла з собою. – Це те, що я просив?.. – він нетерпляче простягнув руку. – То чого ви чекаєте? Давайте-но сюди! Він розкрив теку. – Я можу йти? – боязко перепитала вона, зауваживши, що він нею більше не цікавиться. Як, вона ще тут? – Атож! – зронив Терех, не зводячи голови. – Ідіть, працюйте. У приймальні Іванка наблизилася до секретарки. – Перепрошую, але до нас у відділ досі не повернувся з підпису наказ на звільнення двох співробітників. Секретарка насупила брови. – Щиро кажучи, не пригадаю. Коли ви його поклали? – вона потягнулася до теки для підписаних документів. – Позавчора. Секретарка здивовано знизала плечима. – Тоді повинен бути тут… – вона розкрила теку й передивилася від краю до краю. Іванка знічев'я зазирала, перехилившись через стіл. – Не цей? – Ні, не він. – Але цей також ваш. – Той був іншим. – Можливо, він залишився у Тереха, – припустила секретарка. – А ви не перевірили б просто зараз? Вона замулилася. – Це терміново, – наполягала Іванка. Секретарка нерішуче підвелася з-за столу. – Як він виглядав?.. Не встигла вона вийти, Іванка розвернула до себе телефонний апарат та списала з табло номер абонента, останнього, з яким Терех щойно розмовляв. З-поза відхилених дверей донеслися уривчастий голос Тереха та збентежений – секретарки. Та з'явилася на порозі, цього разу суворо стуливши губи. – Даруйте, – запевнила вона твердо, – та вашого наказу тут немає. Пошукайте краще у себе. – Гаразд, спробую, – охоче поступилася Іванка, беручись за ручку дверей. – Мабуть, забрав хтось із вашого відділу, – ще раз припустила секретарка. – Розпитайте. Номер телефону, занотований на клаптику паперу з її столу, Іванка міцно стискала в кулаці. *****Добіг краю робочий день. Службовці гуртом почали розходитися по домівках. Вкупі з іншими співробітниками Іванка з'явилася на трамвайній зупинці та сіла до трамваю, що саме підійшов. Вона не приймала участі у їхньому базіканні, та й взагалі трималася осібно, нехай і стояла поряд, і вони це запам'ятали. Їй би зійти на розі вулиці, власне на якій знаходився офіс компанії «Західтрансгаз», та вона пропустила зупинку і вийшла на наступній. Затрималася біля кіоску, та лише по тому, як трамвай від'їхав, повернула назад. Навпроти житлових будинків, збудованих ще за Польщі, поблискуючи склом, високо підносилася будівля брежнєвської епохи. Все, що над першим поверхом, це був завод, його зворотний бік, а внизу розташувалася компанія, що вважалася головним конкурентом тереховської «Дари надр». Іванка, не зупиняючись, штовхнула скляні двері. Більш ніж упевнено залишила позаду половину довгого коридору та без вагань вдерлася до кабінету головного бухгалтера. За столом, ледве втиснувшись, сиділа Мирослава, колишній головний бухгалтер Ващука. Чи то стіл виявився меншим за попередній, чи то вона сама погладшала ще більше. – Уф, нарешті! – Іванка впала на стілець. – Ні, я там довго не витримаю! Дихати геть нічим. Хіба повітря надається до порівняння, тут і там? За плечима у Мирослави зацвів ароматний гіацинт. У напіввідчинене вікно уривався теплий вітерець і тиша, сповнена шелестом листя розлогих каштанів. Мирослава враз зв'язалася із комерційним директором. – Ігоре! Вона у мене. Той влетів до кабінету нараз. У зморшках, сухорлявий, особливо у порівнянні з Мирославою. Сів збоку. І це не випадково. Хоча комерційний директор палив не більше за інших, від нього завжди чомусь тхнуло цигарковим димом. Для роботи з клієнтами це був недолік. Певне, через це він мав звичку відкидатися на бильце крісла, якщо в розпал бесіди вони поверталися до нього обличчям. Втім, це не заважало йому на повну міру тішитися життям, коли було чим тішитися. Аби не гаяти час надаремно, Мирослава заварила кави. – Навіть кава там сурогатна, – вдруге поскаржилася Іванка. – Нічого дивовижного, – директор підставив третю філіжанку. – Найкращі традиції ми забрали з собою. Цим він нагадав, що також працював у цій компанії юристом. Досі, як би це не дратувало його наступників, Сергія Філенко й того, старшого, в офісі лунають телефонні дзвінки від клієнтів, що вимагають Мельника. – Отож? – Мельник вичікувально подивився на Іванку. Мабуть, йому терпець уривався, кортіло почути новини. Аромат кави змішався із пахощами гіацинтів. Іванка театрально зітхнула, демонструючи, як їй там усе набридло. Тоді навела слова, почуті в кабінеті Тереха, й дістала зім'ятий папірець із телефонним номером. Мирослава з папірцем негайно потягнулася до комп'ютера. – Так! Це наш клієнт, – підтвердила вона. Мельник просяяв. – Добра робота! – похвалив він. – Золотко ти моє! – Брехня! – запротестувала Іванка. – Та й взагалі, це завдання не на мої зуби. Мені зовсім не вдається налагоджувати контакти. Безперестанку ввижається, ніби варто лише з кимось зійтися, як я негайно у всьому зізнаюсь. – Тьху, що за дурня! – І я про те ж! – підхопила вона. – Дурноголова я. Мельник розсміявся. – Ні, ти не дурненька. Ти лисом підшита! Саме така людина й потрібна. Коротше, годі вередувати, слухай мене уважно. Завтра ти знову з'явишся на роботу й щирим серцем працюватимеш на Тереха, аж допоки ми не дізнаємося усієї правди. – Яким чином? – обурилася Іванка. – Я вам що, хакер? Там, хоч куди не поткнися, усюди паролі. – Власне! У тім-то й вся річ! Усюди паролі, а відтак, ми на правдивому шляху. Ти вже доклади зусиль, моя люба. На тебе уся надія. Іванка вкотре зітхнула. – Гаразд, можна спробувати. Хоча дістати доступ – не єдина проблема. Як зробити, аби не впійматися? – Поміркуй! Тобі видніше. – Авжеж! Хтось намагався влізти до комп'ютера Катерини. Тепер за цим стежитимуть. А ви кажете!.. – вона завагалася. – Втім, з іншого боку, нам це може, й наруч. Скоро це трапилося, коли я ще не працювала, можливо, мене не підозрюватимуть... на разі. – Отож-бо! – зрадів Мельник. – Слід вчинити так, аби друга спроба нагадувала першу. – Ще одне! – пригадала вона. – Цей будинок на Гроховській… Терех має на меті влаштувати там казино. Втрутилася Мирослава. – У це я ладна повірити хоч зараз. Казино зразкове місце не лише для відмивання грошей, ще зручніше там приховувати їх від податків. Для Тереха це вельми ласий шматочок. Вона мала на увазі: навіщо йому легальні доходи? Поповнювати рахунок компанії, з якого він однаково не скористається? Інша річ, готівка. Та Мельник засумнівався. – Будинок лише зовні виглядає непогано: насправді стіни дали тріщини, отож ремонт стане в копієчку. Ващук це усвідомлював. Та чи свідомий цього Терех? Де він візьме стільки коштів на капітальний ремонт? Підозрюю, що ті три мільйони не даватимуть йому спокою довіку. Гарна наука для нього буде. *****Вдруге поява Радкевича стала для Тереха цілковитою несподіванкою. Він вже й гадки не мав про незвичайного відвідувача, як той враз нагадав про себе знову. Лише цього разу, мабуть, вирішив здивувати його ще більше. – Та ні, я зовсім не з приводу того будинку, – з мосту попередив він. – У мене до вас інша справа. – Тоді слухаю вас, – знизавши плечима, відповів Терех. – Мого клієнта цікавлять постачання газу. Отепер це вже ваш профіль, чи не так? – Профіль і справді наш, – відзначив він, не приховуючи здивування. – З цінами ви знайомі? – Безумовно. – І яка ж кількість потрібна вашому клієнтові? Радкевич похапки поліз до кишені за носовичком та, прикрившись ним, двічі від серця чхнув. – Даруйте, та я довгий час жив за кордоном, встиг відзвичаїтися від тутешньої погоди, – поскаржився він. – Вогкість, на це нема ради! Той з розумінням хитнув головою, не маючи наміру його квапити. – О, так! – спохопився Радкевич. – Ну, на початок, скажімо… п'ять мільйонів кубів. З переляку Терех мало не скинув стакан для ручок. – Перепрошую? Скільки, ви кажете? – П'ять мільйонів протягом місяця, та якщо клієнт залишиться задоволений, ми ладні укласти довгострокову угоду. – Під довгострокові угоди ми надаємо знижки, – поспіхом уточнив він. – У випадку зростання ціни на ринку, природно, ми не заперечуватимемо проти її перегляду. – Та це вже деталі! – відмахнувся Терех. – До того ж, цінових коливань на разі не передбачається, це я вам достеменно точно кажу. Він схвильовано зірвав окуляри, аби протерти скла, чи може, знайти роботу тремтячим рукам. Та Радкевич усе бачив. – Щоправда, обов'язкова умова – своєчасність постачань. Це має бути враховано при складанні угоди. Терех не надав значення його словам. А даремно. – А як щодо… – замість слів він недвозначно пошарудів пальцями. – …Передоплати? – здогадався Радкевич. – Жодних проблем! – Не бажаєте кави? Не кожному Терех пропонував каву. Але той вже засував стільцем, збираючись іти. – Ні, дякую. Я надто поспішаю, – він розкрив барсетку й дістав звідти візитну картку. – Угоду, коли ваша ласка, надішліть за цією адресою. – Авжеж, звісно! Певна річ! – Терех схопився з місця та провів його через усю приймальню до самих дверей. Особисто зачинивши за ним двері, він нависнув над секретаркою. Та в руці тримала слухавку, показуючи усіма доступними засобами, що просять його. Терех лише відмахнувся: відсилайте їх всіх!.. – Хвилиночку! – зронила вона у слухавку. – Знайдіть Філенко й терміново – до мене! – звелів він. – Та ні з ким мене не з'єднуйте! *****Підкоряючись Тереху, очима вказавшому на стілець, Філенко зайняв місце Радкевича. – У нас з'явився цікавий покупець, – Терех закректав, перш ніж назвати цифру, – на п'ять мільйонів кубів. Протягом місяця. У Філенко відвисла щелепа. – Та якщо він нас собі уподобає, то співробітничатиме з нами й надалі, – Терех покрутив візитівкою. – Брокерська контора? Гм… А казав, ріелтор. Та, зрештою, мені що за клопіт? Аби платив!.. Ти ба, навіть реквізити вказані! Все у нього передбачено. До речі, він ще зажадав внести відповідальність за зрив постачання. Можеш додати. Гадаю, нас це не обтяжить. Всі вони там буквоїди й бюрократи. Клятий іноземець! – Іноземець? – Звісно, іноземець, – неохоче підтвердив він, сам дивуючись, як це у нього з язика зірвалося; тепер змушений виправдовуватися. – Сам же казав, що довго жив за кордоном. Тож-бо, я дивлюся, клієнти надто круті. Він кинув візитівку правникові. – Тримай! Підготуєш угоду, та лише удвох із Катериною, наш коронний номер. Ти знаєш, про що я… Та пильнуйте у мене, все має бути зроблено, аби й голки не підсунути. Мені неприємності не потрібні. Ти мене зрозумів? – Авжеж, не хвилюйтеся, – Філенко багатозначно хитнув головою. Той недоказував, проте для Філенко це була не перша така угода. – Та перекажи Катерині, хай відразу випише йому рахунок на передоплату. Побачимо, як він переказуватиме грошики... – підморгнув Терех. Філенко скромно посміхнувся, улещений довірою. – Гаразд! – На щастя, є ще така штука, як транзитний платіж, хоч він дозволяє мені ігнорувати Ващукову межу у десять тисяч. А, до речі! – пригадав Терех. – Що з нашою справою?.. З нашими спадкоємцями? – Я саме хотів розповісти. Терех із зацікавленим виглядом поправив окуляри. – То хутчіш розповідай! – Загалом, відкопав я одного родича. Маю сумнів, аби покійний йому зрадів коли-небудь. Водопровідник з трьома класами освіти. Виразно вимовить хіба що власне ім'я та прізвище. Словниковий запас?.. – він показово зітхнув та поскріб себе у потилиці, змусивши Тереха посміхнутися. – Це в Черкасах. Дозволите з'їздити? – Та хоч зараз! – охоче погодився Терех. – Мені байдуже, вміє він розмовляти чи ні. Аби підписатися вмів. Заздалегідь підготуй потрібні папери. – Ясна річ! Філенко встав, сприймаючи це як закінчення розмови. Терех поглянув на нього загадково. – І як багато у нас з ним шансів виграти цю справу? Філенко з сумнівом знизав плечима. – Як на мене, жодних. – Чудово! – посміхнувся Терех. *****– Дмитро Ігнатович? – Терех нервово дихав у слухавку, стримуючи роздратування з приводу старечої повільності абонента на протилежному краю лінії. Проценко, спантеличений, своєю чергою поцікавився, хто з ним розмовляє. Він почав шепелявити: мабуть, бракувало зубів. – То це ти, Василю? Не впізнав одразу, пробач. Та й ти бозна коли телефонував востаннє. Як у тебе, все гаразд? Терех потягнув час. Але Проценко й сам здогадався запитати: – А відтак, що тебе змусило? Терех зізнався. – Та ось, маю на меті скористатися вашими зв'язками. Проценко зашморгав носом. – Та тобі ж відомо, я вже другий десяток на пенсії. – Воно то так, проте ж учні залишилися! – з надією нагадав Терех. – А надто, що справа ж дріб'язкова. Для вас вона, в кожному разі, не складе труднощів. – Гаразд, розповідай, – по ваганнях погодився той. – Є у мене покупець на будинок, та я у ньому геть не впевнений. – Тобто як, не впевнений? Не впевнений у платоспроможності? – Та ні! Якраз навпаки, – Терех помулявся. – Проте мене цікавить інше. – Хочеш провернути «ліву» операцію? – здогадався Проценко. Терех долонею витер спітніле чоло. Пряме питання застало його зненацька. Їм ще зроду не доводилося обмірковувати його справи. – Т-так… Саме так. Йому чомусь здалося, ніби за мить той виллє на нього увесь свій ветеранський гнів. Та Проценко відреагував на подив спокійно. – Здається, хтось із моїх там ще працює. Гаразд! Спробую що-небудь дізнатися. Тереху полегшало на серці. – Вельми вдячний вам, Дмитро Ігнатович. Ви мене неабияк цим потішили. – Зарано дякуєш, спершу давай свого покупця. Візитівку він встиг подарувати праникові, та цього разу вона була йому не потрібна. Надто вже часто повертався він думками до незвичайного ріелтора, аби забути його ім'я. *****Давши відбій, Терех вкотре пригадав усю розмову з Радкевичем, як сьогоднішню, так і попередню. Посовавшись у кріслі, зв'язався з секретаркою. – Будь ласка, пошукайте ключ від будинку на Гроховській. – Даруйте, та у нас його немає. – Як це? – Він залишився у Ващука. Той забрав його, коли був востаннє, перед самим вильотом. – Що?! Терех скинув окуляри на стіл, витер спітніле обличчя. Ващук виник у нього перед очима. – Ви мене слухаєте?.. – він знову нахилився до перемовника. – Перекажіть моєму водієві: нехай чекає на мене коло парадного. |