ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ПЕРШАЧАСТИНА ПЕРША (2)Повністю ігноруючи секретарку, Терех майже силоміць заштовхнув Бачинського до кабінету, що його займав у даний час пан Станіслав Зьолецький. – Святий Боже! Кого я бачу? Марьюшу! Зьолецький з розкритими обіймами перетнув увесь величезний кабінет до самих дверей. Терех із делікатності залишив їх удвох, пославшись на необхідність своєї присутності в цеху. Бачинський знав, що привід надуманий: адже за мить до цього тягнув його у ресторан. Отже, зметикував, що це за справа, яку Бачинський мав на меті обміркувати із Зьолецьким. Найбільш визначною рисою цього пана були його виразні очі: про всяк випадок вони ховали образу, як у тер’ера, що сподівається отримати зайвий шматок. Цей дипломатичний погляд підкреслювали густі брови, що на подив непогано збереглися, на відміну від шевелюри. Він був невисокий, цей Зьолецький, і коли притискався до грудей Бачинського, той міг би злічити кількість коротко стрижених сивих волосинок на його маківці. Зьолецький теж, битий жак, спробував наче ухилитися, розпочавши випитувати про його навчання, проте Бачинський миттю дав йому на здогад, що він вже не той, ким був до Оксфорда. Зьолецький був на такий поворот налаштований, з легкістю відмовився від обраної тактики та перейшов одразу до головного питання. – Справи, Марьюшу, досі йшли непогано. Бачинський скромно змовчав. – Щоправда, ринок нам тут дещо урізали. І про це Бачинський давно знав: якість продукції настільки погіршала, що вони втратили половину замовників, решта не втекла до конкурентів лише через те, що завод під боком. Та ж сама лінь, що наситила тутешню атмосферу, не оминула й партнерів, тим самим рятуючи компанію від неминучого банкрутства. Зьолецький продовжував зітхати. – А проте ми, як бачиш, непогано даємо собі ради. І це незважаючи на складну економічну ситуацію у всій Польщі: страйки, розрив відносин із західними сусідами... Бачинський здогадався, що тепер його залякують. Оце так! Спершу пропонують рожеві окуляри, а згодом погрожують лихами, якщо він ці рожеві окуляри спробує зняти. – Нам слід триматися один одного, Марьюшу. У нас із тобою вкупі найбільший пакет акцій. Лише так можна керувати цією компанією. Ми з твоїм батьком завжди були удвох, та я жодного разу його не підвів. Чи доводилося тобі чути докори на мою адресу? – Ні! І ти, Марьюшу, можеш покладатися на мене такою ж мірою, як і твій батько. Переконаний, ти не будеш мати нічого проти, тож я взяв на себе сміливість та заздалегідь зателефонував нотаріусові. Я попередив, що ти ладен продовжити довіреність на ведення справ у твоєму імені. Адже ти мені довіряєш, так, Марьюшу? – Стривайте, пане Станіславе, при всій моїй до вас повазі, чи не здається вам, що ця поквапливість... Зьолецький занепокоєно ворухнув густими бровами, підсилюючи образу, що ховалася попід ними. Бачинський удав, ніби нічого не помітив. – Але ж ні, я зовсім не мав на увазі, наче я вам не довіряю, в жодному випадку! Навпаки, я переконався в тому, що за вашої участі ми домоглися максимальної вигоди за весь минулий час. Та як на мене, я теж спроможний щось зробити для загального добра. Адже я вже не той хлопчик, яким був колись, а поряд з вами міг би стати справжнім організатором. – Золоті слова, Марьюшу! Ти мене кидаєш у захват! А я непокоївся: на кого залишу гуту по своїй смерті? – Боронь Боже, живіть довго, пане Станіславе! Я і на думці не мав вашу смерть. Ба навпаки, прагнув би знайти у вашій особі спільника та надійну опору, ставши виконавчим директором компанії! На якийсь час Зьолецький стратив мову й завів очі під лоба, зрештою смерть його турбувала менше. Бачинський вже потягнувся до карафи з водою. Та Зьолецький махнув рукою: до біса! – Ти… виконавчим директором? – Ясна річ, пане Станіславе! – наче й не він, підтвердив Бачинський. – Сподіваюся, ви мене в цьому підтримаєте? Наші родини стільки всього пов’язує!.. На кого ж мені розраховувати, коли не на вас? Зьолецький вмить опам’ятався, підтверджуючи наявність міцного здоров’я. – Але ж, Марьюшу! У тебе взагалі немає досвіду! – А ви навіщо, пане Станіславе? Звісно, я не скоро ще зможу повною мірою керувати гутою, ні, я не живлю таких ілюзій, та якщо поряд перебуватимете ви… Зрештою, ви й самі щойно підкреслили: ми завжди маємо триматися купи! – О, Марьюшу, Марьюшу! – скрушно хитаючи головою, поскаржився той. Бачинський надалі був ладен прийти йому на допомогу із склянкою води. – Я зрозумів тебе, Марьюшу! – з гірким зітханням визнав Зьолецький. Його скривджений погляд знайшов собі нарешті привід. – Так, молодь рветься уперед. Гаразд, мабуть, нема ради, доведеться з цим якось миритися. – О, пане Станіславе, я безмежно щасливий! Зьолецький вдруге подарував йому погляд, сповнений докору. – Та не тішся завчасно. Тобі слід переконати ще принаймні двійко-трійко членів ради директорів. Ну от Шмельца хоча б. Він найскандальніший, за це його, поміж нами скажу, в раді не люблять, отже, він міг би підтримати твою кандидатуру, аби лишень насолити решті. Проте й тоді голосів бракуватиме. – Я намагатимуся бути красномовним. – Боюся, красномовства тут буде замало, – Зьолецький знову хитнув головою і додав, згадавши вдруге ж таки про власні інтереси. – От якби ти погодився на менший термін… – Ні, пане Станіславе, і в голову собі не кладіть! – беззаперечним тоном Бачинський поклав край торгу. – На менший термін я не погоджуся. Директорське крісло з усіма повноваженнями. Все або нічого! – Авжеж, – зітхнув востаннє Зьолецький, – бачу, спокійні часи добігли краю. *****Бачинський вважав перший день таки за вдалий для себе. Йому пощастило умовити Зьолецького, а це вже доволі приємно, бо вкупі із Зьолецьким у них двадцять вісім відсотків голосів. Старий лис! Бачинському довелося пообіцяти, що фактично усім заправляти й надалі буде Зьолецький. Та над цим ми ще поміркуємо. Рада була призначена на вівторок; тобто якщо минулого разу була п’ятниця, то – лише по трьох днях, не рахуючи неділі. Зьолецький охоче відклав би засідання навіть і до наступного місяця, та строк його власних повноважень був вичерпаний, отож доведеться одразу відрекомендувати їм молодого Бачинського. Доля вирішила показати Зьолецькому фігу. Скільки зусиль, аби усунути інших претендентів, та оце – на тобі! Напоумив же біс шмаркача самому влізти до цієї каши. У таку невідповідну мить позбавити його, Зьолецького, більшої половини акцій, якими він завжди розпоряджався одноосібно! Без цих дев’ятнадцяти відсотків він ніщо, порожнє місце. І без того перевага на його користь доволі символічна, варто втратити бодай один голос, як вони його миттю з’їдять. Чекають – не дочекаються. Догодити всім поспіль неможливо. За ці роки Зьолецький примудрився напитати собі чимало ворогів. Інша річ оцей Бачинський. Допоки він для них темна конячка, кожен сподіватиметься на кращий для себе результат. Саме той випадок, коли можна догодити і нашим, і вашим. Що ж, на споді серця Зьолецький ладен був визнати: у Бачинського є шанси, а отже, він розважно вчинив, погодившись на компроміс. Чого на світі не буває! За цих обставин зранку у вівторок Бачинський вдруге вийшов із таксі за десять кроків до заводської брами, та відразу ж розчинився у сірому натовпі робітників, що поспішали на зміну. З протилежного боку до брами тягнувся інший сірий потік, а біля входу обидва потоки зливалися в один. На дівчину, що наблизилася з іншого боку, він, природно, не звернув жодної уваги, відтак сприйняв за помилку, коли ззаду його сіпнули за рукав. Озирнувшись, він її проте впізнав. Навіть ім’я пригадав: Юстина. Юстинка, так вони її кликали. Ні, він її не забув, хоча виокремити зпосеред десятка жінок у такому ж сірому вбранні, з такою ж торбинкою, перекинутою через плече, річ інша. Зраджували її тільки очі. Сірі (знову сірі!), вони вдивлялися у нього пильно, позбавляючи можливості відбутися недбалим кивком голови. Ніхто б не наважився й думки припустити, начебто вона неприваблива, але ця мишача сукня… Бракувало їй одного: шарму, до якого Бачинський так звик у товаристві світських дам. Зате її підкуплива безпосередність, на межі із щирістю, вдруге позбавила його спокою. – Ти що, не впізнав мене? – запитала вона, помітивши його замішання. – Та чого ж, упізнав. Тебе на ім’я Юстина. Ще жодна дівчина не поводилася з ним отак, з мосту й запросто, і це його шокувало. Можливо, тим дівчатам, яких він зустрічав раніше, заважав острах видатися розв’язними? Юстина цим не переймалася взагалі, та швидше як людина, якій невідомо, що таке розв’язність. – Ти до роботи? – запитала вона недовірливо, озираючи його від потилиці до п’ят. – Незабаром ми про це дізнаємося. Сьогодні вирішується моя доля. В її очах промайнув здогад. – Он воно що, то тебе брали на випробувальний термін! Тож сьогодні, певне, мають прийняти на постійну роботу? – Здається, саме так, – погоджуючись, пробурмотів він. – То заради цього ти вирядився?.. Бачинський вперше із збентеженням оглянув свій костюм. Вона несхвально похитала головою. – Не варто було вдягати краватку, немов ти такий самий, як ці панове, що приймають тебе на роботу. Вони вискочок не люблять. – Так? – він замислився. – Гм… Цілком можливо! Чому ніхто не підказав мені цього раніше? – Коштовний костюмчик! – продовжувала вона. – У що він тобі став? – Гадаєш, я знаю, скільки він коштує? – Дурненький! Я ж не кажу, буцім ти його купив. Я лише питаю, скільки коштує доба прокату. Отакої! Бачинському видалося, ніби цього разу він нарешті загнав себе у глухий кут. Він аж спітнів, добираючи відповідь. Та поміж тим хтось її гукнув. – Пробач, я не можу теревенити при очах у всіх, – заквапилася вона. – Ти неодмінно маєш познайомитися з нашим профспілковим босом. Без профспілки скрутно тобі буде. Приходь сьогодні на сьому до «Шинкаря». Її гукнули вдруге. – Куди, куди? – не втямив він. – Вибач, будь ласка, – зронила вона вдруге, поспішаючи. – Я маю бігти. Запитай у будь-кого, тобі кожен пояснить. *****Зьолецький відрекомендував Мар’яна Бачинського, відкриваючи засідання. Власне, вони вже були поінформовані та зараз лише із зайвою цікавістю розглядали нового члена ради директорів. Одинадцять засновників розташувалися за довгим столом, традиційно покритим зеленою скатертиною з золотавою бахромою, що віддавала нафталіном. Скатертина була на вигляд новенька, бо виймали її лише в особливих випадках. Залишки колишнього процвітання. Зьолецький виголосив блискучу промову, що увійшла до історії компанії, як цілком висмоктана з пальця. Бачинський щиро дивувався: що такого він встиг зробити визначного протягом свого нетривалого життя? Одначе Зьолецький, не назвавши жодної конкретної причини, з якої речі саме Бачинський повинен очолити компанію, запропонував проголосувати за його кандидатуру. А втім, з деким все ж він встиг домовитися. Цей дехто задав Бачинському питання, на яке той міг відповісти, не маючи сумнівів у сприятливому результаті. Питання було заздалегідь вигадане Зьолецьким. Невгомонний скандаліст Шмельц також виправдовував сподівання, потроху виявляючи прихильність до молодого Бачинського. Проте на цьому справа й зупинилася. Сімдесятирічний пан Кнозеф надсадженим старечим дискантом поцікавився, чи доводилося йому будь-коли займатися виробництвом скла. Про що було всім відомо, то це про те, що сам він ні на чому більше не знався. Настала довга пауза, під час якої директори заходилися сопіти й голосно рипіти стільцями. Зьолецький прорахувався. Для них все було надто очевидно. Незрозуміло, як взагалі цей вискочка, ледве перетнувши поріг заводу, наважився будь-що вимагати поза тим, що йому належить від народження, тут вони безсилі. Бездоганно підготовлена, нехай і беззмістовна насправді промова Зьолецького, як з’ясувалося, насправді для них нічого не важила. Вони її прослухали, похитали головами, однак рішення ухвалили ще вчора. Бачинський відкашлявся та попросив слова. Вдруге запанувала тиша, всі гуртом втупилися в нього, тільки тепер він знав напевне, що за цим ховається не більше ніж звичайна цікавість, ба навіть всього лише ввічливість. – Панове, як мені відомо, тут зібралися люди, що стояли у витоків утворення компанії. Все, що ми маємо, створено завдяки вам. Що стосується мене, я цілком розумію ваш неспокій: які можуть бути підстави мені довіряти? Моїх знань замало, аби судити про гуту нарівні з вами. Та все ж, ви запитуєте, що цей зухвалий молодик може запропонувати вам такого, чого дотепер ніхто не запропонував? Бачинський зауважив, що до нього стали прислухатися з підвищеною цікавістю. Все вищесказане до них стосунку не мало жодного, найбільше, що ці панове віддали компанії, були гроші. Проте перший камінь був закладений. Це коштувало йому двох речей: по-перше, втіхи купки самозакоханих телепнів, увесь внесок яких вимірювався виключно грішми, а по-друге, приборканих гордощів від усвідомлення того, що міг зробити значно більше, аніж вони всі, гуртом узяті. – Вас цікавило, – продовжував він, – чи маю я досвід ведення господарських справ. Відповідаю: ні! Технічна практика? На жаль! Діловодство? У жодному разі! Тоді що ж? Я відповім. Моя перевага, панове, в одному: у моєму віці. Він дозволяє мені бачити те, чого, можливо, не помічаєте ви. Адже я виходжу не з того, що було на цьому місці десять років тому. Для мене за вихідну точку може правити виключно день сьогоднішній. Отож відносно неї зазначу навпростець: завод відстав – щонайменше років на десять. Авжеж, панове, як це не прикро. Устаткування геть застаріло, ваші вугільні печі – вчорашній день, у цехах неможливо працювати через спеку. Як наслідок, якість продукції – гірше не буває! Покупці відвертаються один по одному. Собівартість зростає, а доходи невблаганно падають... – зустрівши недовірливий погляд старого пана Кнозефа, він поквапно уточнив. – Не майте сумніву, я встиг проаналізувати фінансову звітність за останні три роки. Ваші дивіденди не знизилися лише через те, що на відновлення основних фондів не було спрямовано ані гроша!.. Та ось що я вам скажу. Гута спроможна давати прибуток уп’ятеро вищий, аніж зараз, – перекриваючи наростаючий гамір, він додав. – Я не жартую! – Хвилиночку, панове! – вкрадливо втрутився той же пан Кнозеф. – Мабуть, пан Бачинський хоче нам щось запропонувати. Бачинський проігнорував пастку, кинувшись уперед, як бик на червону ганчірку. – Саме так! І розпочати з оновлення усього парку устаткування. Нас не влаштує дрібна реконструкція. Ми маємо нарешті відмовитися від вугілля та перейти на газ, за прикладом європейських заводів. Скажіть мені, хто сьогодні у Європі використовує вугілля? – Європа! – з сарказмом відгукнувся Шмельц. – Юначе, це ми й без вас знаємо. І про те, що устаткування давно застаріло, і про якість продукції. Та перепрошую за нескромне запитання: гроші ви самі збираєтеся друкувати? Бо якщо ви на нас розраховуєте, то дарма, мушу вас розчарувати: наші кишені порожні. Хором його підтримала решта. Крізь ці вигуки Бачинський розчув, як поряд до нього звернувся Зьолецький. – Ох, Марьюшу! – додав той примирливо. – Гадаєш, ми цього не розуміємо? Але де взяти гроші? Банки відмовляються нас субсидувати: провінція! – він показово розвів руками. Та час для відступу минув. Бачинський підвищив голос. – Заспокойтеся, панове! Залиште це мені. Я беруся дістати потрібну суму. Він не уявляв, про що казав, закликаючи до спокою. Витягни він з кишені зграю горобців, навіть і тоді ефект виявився б дещо скромнішим. – Де ви її візьмете? – гукнув з протилежного краю Шмельц, підтверджуючи свою репутацію скандаліста, проте відповісти Бачинському не довелося: він помітив, як сусід Шмельца заходився щось поспіхом нашіптувати йому на вухо, внаслідок чого Шмельц одразу ж сконфузився та геть забув про своє запитання. Бачинський знав, що сталося, нехай і не вмів читати по губах: сусід Шмельца, певна річ, згадав ім’я Ленза Хаммера. Та він не став їх розчаровувати. Якщо ім’я Ленза Хаммера може йому посприяти, то нехай посприяє. – Я чекатиму на ваше рішення зовні, – додав він навстоячки. Тоді вийшов з-за столу та попрямував до виходу. *****Бачинський мало не проминув умовлену зустріч. При світлі настільної лампи він проглядав виробничі звіти, не зважаючи на бурчання приятеля. Терех, випроставши ноги, достатньо, аби упертися в шафу, тим часом ліниво потягував коньяк. Майже незаймана чарка стояла перед Бачинським на столі, заваленому документацією. – То ти, випада, зрештою вирішив налагодити стосунки із своїм дідом? – обережно поцікавився Терех. Бачинський вигнув брови. – З якого це дива? – однак голови не звів та, послинивши пальці, перегорнув сторінку. – А де ж іще ти збираєшся дістати кошти на реконструкцію? Всі довкола розповідають, ніби ти викликав фурор. – Вони сноби. Ім’я справляє на них більше враження, аніж напхана грошима валіза. – Отже, це брехня? – домагався свого Терех. – Що – брехня? Стосовно діда? Любий мій Гжесю, ти мене погано знаєш. Іти на уклін до Хаммера? – Нізащо! Та гроші я однаково дістану. Вони просиділи у тісному офісі Тереха й не зауважили, принаймні, Бачинський, як підкралася ніч. Протираючи втомлені очі, він подивився у вікно, та, нічого поперед себе не угледівши, перевів погляд на годинника. – Холера ясна! Мало не забув! Він шпурнув підшивку до решти документів. – Що трапилось? – запитав Терех, підібгавши ноги, через які в іншому разі Бачинському довелося б перестрибнути. Не відповівши, Бачинський підхопив піджак, навішений на бильце стільця. – Перепрошую, Гжегоже, та я і справді спізнююся! Продовжимо завтра! Маєш рацію, гута нікуди не втече. Терех не наполягав, врешті чи не він умовляв його відкласти усі справи на ранок? – Ото прикрість! – поскаржився Бачинський, вдягаючи піджак. – Спробуй-но у цьому кварталі впіймати таксі! Він попрямував до виходу, аж раптом спинився. – А так, до речі! Тобі про що-небудь свідчить назва «Шинкар»? – «У Шинкаря»? Ще б пак! Це забігайлівка, у якій зазвичай гуртуються наші робітники по зміні. А навіщо вона тобі? – Де вона знаходиться? Попри те, що був украй здивований, Терех пояснив цілком дохідливо, як її відшукати. – Дякую тобі, Гжесю! Зранку побачимося! – Побачимося! – підтвердив Терех, а вже навздогін зауважив. – Час завести собі власне авто та найняти водія... пане виконавчий директоре! Останніх слів Бачинський не розчув, позаяк на цю мить за ним вже зачинилися двері. Залишившись на самоті, Терех потягнувся за пляшкою з коньяком та по вінця виповнив чарку. |