ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ПЕРШАЧАСТИНА ПЕРША (5)Леонід Гаргаль як метеор увірвався до контори, де за своїм столом чи не востаннє хлипала Юстина. – Що трапилося? – запитав він, хоча й без того вже знав. Юстина підсунула йому розрахунок. Зиркнувши на документ, Леонід ще більш надувся. Цьому вайлові непогано вдавалося навіювати до себе повагу. – Зачекай рюмсати, – зронив він, не відриваючись від читання, так ніби міг виявити там щось нове для себе. – Вони знайшли, до чого присікатися, тільки це ще не край. Юстина витерла сльози, однак продовжувала шморгати носом. – Я перемовлю з моїм чільником. – Він геть нічим тобі не зарадить. – Тоді піду до Тереха. – До Тереха? Теж мені, знайшла до кого звертатися! – відрубав Леонід, шпурнувши розрахунок на стіл. – Та невже ти не бачиш? Це ж підкоп під профспілкову організацію! Насамперед вони звільнятимуть активістів. Знаходити привід, та звільняти. – До Зьолецького! – наполягала Юстина. – Зьолецький відтепер не при владі. На чолі компанії новий директор. – Тоді я звернуся безпосередньо до нього! – Ще чого вигадала! – здійняв її на глум Леонід. – Хто ти для нього така? Він навіть слухати тебе не стане! Дурепа! Коли ти нарешті затямиш, що розмовляти з ними можна не інакше як з позиції сили! Профспілка – тільки вона й захистить твої права. І побачиш, ми це зробимо! Здайся на мене. Я сам піду до Тереха. Не турбуйся, хто-хто, а я вже знаю, як з ними поводитися, – великим пальцем він тицьнув себе в груди. *****Цей рапорт від самого ранку чекав на чільника відділу воєводської комендатури. «Панові інспекторові, тощо… Докладаю, що спостереження за пивною «У Шинкаря» не припиняється, та політичних зборів поза тими, щодо яких вже повідомлялося раніше, зауважено не було. Повідомляю також, що згадана раніше невідома особа вдруге з'явилася там 12 серпня ц.р. о 19 год. 45 хв. та мала зустріч з активісткою профспілки Юстиною Кміть. Спроба навести будь-які довідки про неї ні до чого не призвела. Так, хоча сама Юстина Кміть представила свого знайомого як нового працівника гути, про що вже повідомлялося, адміністрація стверджує, що нових працівників не приймала, навпаки, мало місце скорочення…». Далі йшов докладний опис зовнішності й предмет розмови. Інспектор, давній друг пана Зьолецького, ще раз зосереджено перечитав рапорт. Звичайний рапорт, десятки їх потрапляє до нього на протязі дня. Одна лише деталь привернула його увагу. Розраховуючись, незнайомець, одягнений як простий робітник, не мав жодного уявлення, скільки коштує замовлене ним пиво, а, поклавши гроші, не став чекати на решту. Таку дрібницю міг зауважити хіба що офіціант, який водночас був інформатором, а також інспектор поліції, якому слід було здогадатися, що недарма на це вказав кельнер. Інспектор потягнувся за авторучкою та наклав резолюцію: «Встановити нагляд за Юстиною Кміть. Мета: з'ясувати особу незнайомця». *****Бачинський простовбичив на умовленому місці майже з півгодини. Вони з Юстиною мали зустрітися край пасажу Міколяша: так називався критий перехід поміж двома центральними вулицями міста з крамницями, кав'ярнями, кінотеатрами. Скляний дах унезалежнював його від погоди. Це було класичне місце для прогулянок нижчих прошарків ще з часів австрійської монархії. Солдати, куховарки, чорнороби прагнули справити враження один на одного. Бачинський ніяково почувався у цій ролі, а проте мужньо стирчав на розі у своєму парадному костюмі рознощика газет, цілком певний того, що нікому несила його впізнати, лише про всяк випадок насунувши кепку на лоба. Втім, він вже й не сподівався дочекатися Юстини. Аж раптом помітив її на протилежному боці вулиці, коли вона поспішала, і там впадала в око своєю діловитістю на тлі гультяйського натовпу. З отим же серйозним виглядом наблизилася вона до Бачинського. Ховаючи очі, вибачилася за запізнення. Ні, насправді, вигляд у неї був попросту трагічний. Свідома того, що він вимагатиме від неї пояснень, Юстина зізналася: – У мене огидний настрій сьогодні. Я б не прийшла зовсім, аби й тобі не псувати, але… ти стоятимеш та чекатимеш, тому ось… забігла лишень, аби вибачитися за втрачений вечір. – Мені могло бути краще в тому випадку, якби я тебе не побачив? – Сподіваюся, ти припинеш гніватися, коли довідаєшся причини. Він налаштувався почути про чию-небудь смерть. – По всьому! – зітхнула вона. – Мене звільнили з роботи! – Що ти вигадуєш? – вихопилося у нього. Вона поклала руку йому на груди – рука безсило зісковзнула. – Я більше не працюю на гуті, – пояснила вона вдруге приреченим тоном. – Мене звільнили за те, що я спізнилася на роботу. Вчора вранці, коли ти ще був у мене, пам'ятаєш?.. На що тепер я житиму? Зараз нелегко знайти роботу, особливо з такою рекомендацією. Будь-який працедавець поцікавиться, чому я звідти пішла. – Через мене тебе звільнили? – спохмурнівши, перепитав Бачинський. – Не вважай себе за винного, – заспокоїла його Юстина. – Це був лише привід. – Гарний привід! Так, зараз, здається, я і сам починаю їх неполюбляти, отих клятих капіталістів, най би їх шлях трафив! – Прошу, тільки не втручайся! – попередила вона. – Тебе ще там бракувало! – Авжеж… Стривай-но! – він враз пригадав, що підписував якісь папери сьогодні зранку. – Як твоє прізвище? – Навіщо тобі? – Я запитав, як твоє прізвище? Вона поступилася, збита з пантелику його наполегливістю. – Кміть… То що далі? Він не відповів, згадавши цілком виразно, що вже зустрічав сьогодні це прізвище. Він сам підписував наказ про її звільнення. – Кажу тобі, не вплутуйся, – правила своє вона. – Так, але… хтозна, можливо, рішення не остаточне, можливо, вони ще розмислять? – він усвідомлював, наскільки безглуздо це виглядало зовні, проте нічого кращого вигадати не встиг. Та як не дивно, Юстина повірила одразу ж. – Справді? – вхопилася вона з надією. – Ти теж так вважаєш? – Не все ще втрачено! Вона підбадьорилася. – Так, лише тепер уся надія на профспілку. Леонід за мене стіною. Гадаєш, дирекція відступиться, коли на неї добряче натиснути? Бачинський трохи не задихнувся від обурення. – Профспілка?! Та чого вона варта? Тебе звільнили на законній підставі. Компанії начхати на профспілку! У Юстини сльози навернулися на очі. Бачинський гірко пошкодував, що не спромігся стримати свій запал, таким чином позбавивши її надії на цю ніч. Проблема, якої насправді не існувало, не дасть їй спокою до самісінького ранку, аж поки завтра вранці він не увійде до свого кабінету. – Зрештою, я погано на цьому знаюся… – Дякую тобі! – вона пригорнулася до нього, поцілувавши у щоку. – Ти дуже милий. Одначе ти мені нічим не допоможеш. *****Авто, останньої моделі чорний лімузин «Паккард», придбане задля престижу нового виконавчого директора компанії, проїхало, не пригальмовуючи, крізь відчинену браму. Юрба робітників ще мить тому безтурботно пленталася посеред дороги, та, зачувши позаду наздоганяючий гуркіт двигуна, з переляку подалася врозсип. Не чекаючи, допоки водій відчинить дверцята, Бачинський самостійно видостався з автівки та одразу ж заквапився до себе в офіс. І хоча сам він не помічав за собою нічого особливого, всі, хто траплявся на шляху, озиралися йому вслід. Невже, дійсно, почуття над ним зрештою взяли гору? Ні, це вже не знати що, покартав себе він. Отут він і не вправі бути вчорашнім нещасним коханцем бідної пастушки. Бачинський себе опанував та уповільнив крок. Допомогло: у приймальню він увійшов геть іншою людиною. Можливо, на нього вплинуло і звичне оточення, зокрема незграбна секретарка, якої він досі марно сподівався спекатися. Вона поливала квіти та, здається, не сподівалася зустріти його о цій порі. Побачивши Бачинського, так і заклякла з поливалкою в руці. – Моє шанування, пане директоре. Він механічно хитнув головою, зробив крок у напрямку до кабінету, але розмислив. Лихо з нею, адже на разі вона ще його секретарка. Тримаючись за ручку дверей, озвався: – Пані Ханно!.. Допоки він змірковувався, вона нагадала про свою готовність служити йому у всьому. – Слухаю, пане директоре! Бачинський спробував надати своєму голосу якомога більше твердості й байдужості. – Вчора, якщо не помиляюся, була звільнена працівниця на ім'я... Юстина Кміть, – він удав, ніби ледве його пригадав. – Я вирішив скасувати це розпорядження. Прошу вас, прослідкуйте, аби були дотримані усі формальності. – Не хвилюйтеся, пане директоре. Я все зроблю. Вже з-за порогу він додав: – Так, і ще, будьте ласкаві, розшукайте її та повідомте, що вона може одразу ж стати до роботи. Терех увірвався до його кабінету, ледве приховуючи своє роздратування. – Марьюшу! Зроби мені ласку, поясни, бо ж я нічого не тямлю! Чи це правда, що ти вирішив повернути на завод Юстину Кміть? Окуляри з'їжджали йому на краєчок носа, він їх нервово підправляв, однак за мить вони з'їжджали вдруге та неначе мали на меті дратувати його без кінця-краю. – Атож, цілковита правда, – незворушно погодився Бачинський. У цьому кріслі знову сидів колишній стовідсотковий Мар'ян Бачинський. Тереха його незворушна впевненість не на жарт збентежила, хоча й не зупинила. – Не збагну! Ти ж сам підписав наказ. – А сьогодні підпишу новий. – Вона активний член профспілки, – наполягав він. – Тобі це відомо? Та Бачинський вдруге лише знизав плечима. – Цілком можливо. – Ми всіляко намагаємося позбутися профспілкових активістів, а ти приймаєш їх назад на роботу?! – А у чім, власне, річ? Хіба вони погано працюють? Тереху коштувало зусиль, аби себе опанувати. – Ти мене дивуєш. На якого дідька вона тобі потрібна? – Одну хвилину! Чи не ти мені її пропонував узяти як секретарку? – нагадав Бачинський. – То ти розмислив? – У жодному разі. – Бачиш, отримавши роботу легку та високооплачувану, кожен одразу втратить бажання захищати інтереси спільноти. Хіба ні? Вони ладні страйкувати лише в тому випадку, коли це стосується їх особисто. Та варто догодити будь-кому з них, як він миттю забуде і робітничу солідарність, і решту гучних слів… Ти справді не розмислив? – Ні, Гжегоже, кажу тобі, ні. Ти візьмеш її на те ж саме місце, з якого звільнив. – Вибач, Марьюшу, проте як я можу будь-що робити, не усвідомлюючи твоїх мотивів? – Це надто складно, Гжегоже. Вважай, ніби немає жодних мотивів. Сприймай це, коли вже на те пішлося, як мою примху. *****Терех зняв окуляри та з невдоволеним сопінням доволі довго протирав носовичком забруднені скла. Лише повернувши їх на місце, наче без них був для нього втрачений зв'язок із навколишнім світом, він звернувся до секретарки: – Будь ласка, знайдіть адресу цієї Юстини Кміть та надішліть їй повідомлення. – Вже зроблено, пане інженере. Ось хто вже так насправді не опиратиметься, кому все байдуже. Нізащо не поцікавиться, чому якусь Юстину Кміть ще вчора з тріском вишпурнули на вулицю, а сьогодні за нею послужливо посилають, аби уклінно просити повернутися до роботи. І це їй Бачинський підшукував заміну! – Він має високо цінувати ваші послуги, пані Ханно. *****На дзвінок у двері Бачинському відчинила гостроноса понура із зачіскою у два поверхи. Змірявши його недружнім поглядом, вона зарозумілим тоном поцікавилася, чого йому треба. Бачинський здогадався, що це була тітка Юстини. – З вашого дозволу, я хотів би бачити Юсти… тобто панну Юстину. Тітка вдруге просвердлила його очима, їй, либонь, надто вже кортіло відповісти, буцім небоги немає вдома, та тільки сама Юстина цієї миті підскочила до дверей. – Це до мене? – жваво поцікавилася вона, ще не розгледівши Бачинського за пишною зачіскою своєї тітки. Він визирнув з-поза тітчиної голови. – А, то це ти! – вимовила вона з розчаруванням та неохоче зробила крок убік, поступаючись дорогою. – Заходь. Його гордощі понесли втрату, він-бо розраховував на прийом дещо привітніший, однак увійшов, сподіваючись, що за мить усе зміниться. Може, вона досі не знає, що поновлена на роботі? Відчинена шафа й наготована вечірня сукня наштовхували на думку, що Юстина збиралася на прогулянку. Його вона не чекала, отже, не з ним. Бачинський зціпив зуби. Аби перевірити, він спробував торкнутися її, проте вона вмить охолодила його запал. – Агов, облиш це! Юстина виразно дала на здогад, що на нього не чекала, та й взагалі він зробить їй ласку, якщо цієї ж миті піде геть. Бачинський удав, ніби не збагнув натяку, тож врешті-решт їй довелося сказати у живі очі: – Перепрошую! Мені не до тебе зараз. Ще був свіжим спогад про ту ніч, коли вона не визнавала нікого поза ним, тож Бачинського надто боляче вразила ця різка зміна. – Що трапилося? – у відчаї запитав він. Юстина уникала його погляду. – Я йду на профспілкові збори. Її вечірня сукня висіла розпростаною на бильці стільця. – Отож у неї ти вберешся на збори? Тоді вона збагнула, що доведеться скинути полуду з його очей. – Ні, – зізналася вона неохоче, – тільки не на збори. Сьогодні я зустрічаюся з Леонідом. Він запросив мене погуляти удвох із ним. Ми йдемо до пасажу. Бачинський стояв навпроти неї геть блідий. Пасаж Міколяша, місце їх невдалого побачення! Враз Юстина відчула до нього жаль. Вона наблизилася впритул та поклала руки йому на плечі. – Та годі вже дутися! Це ж не назавжди. Зрозумій, я повинна сьогодні піти з ним. Я не в змозі йому відмовити по тому, що він для мене зробив… Стривай! – вона спохопилася, пригадавши, що не встигла поділитися ще своєю втіхою: він попросту зобов'язаний цим запалитися, як і вона. – Адже ти ще не знаєш: мене поновили на роботі. Бачиш, я тобі казала, профспілка, це – чимала сила, а ти не йняв віри! Цієї миті вона сяяла від щастя, святкуючи перемогу своєї організації над злобливою дирекцією компанії. Бачинського затіпало. Якщо він нічого їй не скаже, вона піде з Леонідом. Якщо зізнається, піде назавжди. Юстина занепокоїлася, не знайшовши у нього підтримки, тож нагадала вдруге: – Але ж я мушу якось йому віддячити! Бачинський не знав, що й казати. Він стояв перед нею наче колода, яку вона марно силкувалася розворушити. Його туга передалася і їй. Вона зненацька повиснула у нього на шиї. – Не переймайся, я однаково тебе кохаю! Що б не сталося, пам'ятай лише про це, і ні про що більше, – вона вдруге відштовхнула його. – Та зараз іди геть. Будь ласка, благаю тебе! Незабаром він має за мною зайти, ще бракувало, аби він тебе тут побачив. Врешті-решт, ти ж маєш мене зрозуміти! – у відчаї докинула вона. *****Останній рапорт, який стосувався таємничого друга Юстини Кміть, уразив інспектора ще дужче за попередній. Філер простежив за незнайомцем по тому, як вони розлучилися. Той привів його на вулицю Гроховську, щоправда, філер втратив його з ока, перш ніж завернув за ріг: район небагатолюдний, відтак, аби незнайомець не помітив стеження, доводилося витримувати дистанцію. Та принаймні одне заслуговувало на увагу. У цьому фешенебельному районі вартість ділянки землі сягала рекордної цифри. Тут не вішали табличок з іменами, а проте ці імена знало все місто. Для решти сам квартал був чимось завідомо недосяжним. Що тут робити простому робітникові? Хоча, можливо, він відвідував когось із прислуги? Або… Поза тим, є ще одна цікава деталь: на цій ділянці вулиці, що складала заледве кілька будинків, під номером шість знаходилася також і вілла Бачинських. Ці Бачинські мали безпосередній стосунок до тієї ж компанії, що і Юстина Кміть, а Мар'ян Бачинський, котрий нещодавно повернувся з дипломом Оксфордського університету, нині обіймав посаду її виконавчого директора. Інспектор попорпався в теці та відшукав попередній рапорт, що містив словесний портрет незнайомця. Поклавши поряд обидва рапорти, тривалий час дивився примруженими очима кудись поверх столу. Врешті він зняв телефонну слухавку й зажадав з'єднати його із Зьолецьким. – Моє шанування панові Станіславу! – Хай мені грець, – відгукнувся Зьолецький, – впізнаю голос пана інспектора! То що ж примусило його згадати старого приятеля? – Відколи ми не сиділи за одним столом? Як щодо партії в покер? |