ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ПЕРШАЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА (4)У пошуках потрібної адреси Ващук покружляв глухим двором, переходячи від парадного до парадного. Напіврозтанувший сніг підступно прикривав глибокі калюжі. Високі кучугури ще ховалися, скуті кригою, у його темних закутках, хоча на вулиці під березневим сонцем тротуар вже підсихав. Врешті-решт йому вказали на парадне доволі сумнівного та гнітючого вигляду з виламаними вхідними дверима. Й справді, здається, тут. Він спустився донизу сходами назустріч холоду й волозі, та дійсно натрапив на двері, як це не дивно, з квартирним номером. Була навіть кнопка для дзвінка. Йому відчинив чоловік його віку, проте ще кремезніший за нього. Таким у них на будові завжди раді. Здоровань був по-свійському без сорочки, у самій лише фуфайці, та ще й десь забрудненою, і чи не оддавна так ходив. – Шайноха Ярослав? – про всяк випадок уточнив Ващук. Той нашорошено хитнув головою. Ващук здогадався, що його офіційний тон не вселяв довіри, та відступати було запізно. Притупнувши ногами, аби збити налиплий сніг з підошов, він ступив за поріг. Тут його зустріло тепле вологе повітря із запахом вареної картоплі та неспаленого газу. Газ витікав, імовірно, з плити, з огляду на звук, ніби зашипіла вода на запаленій конфорці. Стверджувати напевно він не міг: затуляла очі білизна, що сушилася на мотузку, простягнутому через усе приміщення. – Я з фонду соціального страхування. Ви дозволите? Не надто в'язалося його коштовне пальто з обраною професією, та Ващук вигадував на ходу. Той лише мовчки розвів руками: а куди від вас подінешся? Ващук пройшов крізь ряд білизни, зачепивши розвішені кальсони. Авжеж, осьде вона, газова плита, заставлена каструлями й пательнями. Біля неї крутилася молода жінка. Дочка, невістка? На одній конфорці ще палав вогонь. Навіть вікна запітніли! Вікна починалися на рівні підборіддя. У просвітах саме виднівся талий сніг. Під однією стіною стояв тапчан, під іншою залізне ліжко. Та ще кут, переп'ятий фіранкою. – Скільки у вас тут людей живе? – поцікавився Ващук. – Тулимося! – поскаржився Шайноха-старший. – Власне помешкання змушені здавати, аби якось прогодуватися. Ледве зводимо кінці з кінцями. Владі до нас байдуже! Враз він відчув, що є на кого виплеснути своє обурення, та немов з ланцюга зірвався. Просто з кишені дістав пенсійну книжку, наче тримав напоготові, та й тицьнув Ващуку під самісінького носа. – Бачите, я інвалід праці, а як прожити на таку нікчемну пенсію? Ви там їздите роскішними автами, вбираєтеся у коштовних крамницях, а тут людина, яка власним горбом заробила собі право на гідне життя, ледве животіє в злиднях! Подивіться на стіни: бачите цю вологість? Відверніть рогожу: під нею дошки гниють! Та хіба ж можна жити за таких умов? Ні, ви мені в живі очі кажіть, можна так жити чи ні?.. Я вам своє здоров'я віддав, а ось що навзаєм отримав! Ані сорому у вас, ані сумління! Шайноха-старший геть розпалився. Ось звідкіля беруться народні трибуни, подумки зауважив Ващук. Аби заспокоїти справедливий гнів народу, він пообіцяв допомогти з ремонтом, а ще домогтися для нього надбавки до пенсії. Шайноха не дійняв віри, та все ж замовк. – Скільки у вас дітей? – продовжував Ващук. Йому слід було зайти з іншого кінця. Шайноха вдруге пустився берега. Розпочав скиглити, мовляв, діти сидять без роботи, а зарплату затримують, онукам бракує на молоко, одне слово, на дітей розраховувати не слід. Ващуку ледь терпець не увірвався. За ширмою немилосердно зарипіло ліжко: хтось перевертався з боку на бік. Під впливом неочікуваного страху Ващук вперше пошкодував, що сюди прийшов. – Це мій старший, Левко, – пояснив Шайноха. – У нього вже своя родина. Хоча, трапляється, напідпитку у мене ночує. Ващуку полегшало на серці. Та й саме час надійшов запитати. – А скільки вже вашому молодшому? – Сімнадцять. – Як його звуть? – Олесь. – Він з вами живе? Шайноха збентежено почухав себе в потилиці. – Олесь у колонії, – зізнався він. – У сім'ї не без виродка. Мало я його, гівнюка, шмагав! (Про всяк випадок Ващук запхав руки до кишень пальта). Геть рук відбіг. Скільки разів я Левко наставляв: ти найстарший, тож наглядай за братом. Не допомогло! Саме чотирнадцять минуло, й загримів. От падло! Пляма тепер на цілу родину! Недарма Ващук заховав кулаки. – У якій він колонії? – спіткавши здивований погляд Шайнохи, він квапливо пояснив. – Все, що ви мені розповіли, я зобов'язаний перевірити. *****На контрольно-пропускному пункті Ващук назвався та запропонував доповісти про нього чільникові колонії. За мить по нього з'явився офіцер. Чільник у формі підполковника внутрішніх військ прийняв його негайно ж. Навіть підлеглого, якого перед тим лаяв, відпустив завчасно, пощастило бідоласі! – Авжеж, мені телефонували з управління, – з мосту визнав він та зазирнув до справи, що лежала перед ним. – Шайноха... – Олесь, – підказав Ващук. У нього язик не повернувся додати ще й батькове ім'я. – Хвилиночку! – той зняв слухавку телефону внутрішнього зв'язку. – Черговий! Другий загін у класі, на заняттях?.. А де вони зараз?.. Пішли кого-небудь туди. Хай направлять до мене Шайноху. Поклавши слухавку, підполковник зиркнув на Ващука. – Він зараз буде тут. Ващук почувся незатишно. – Ні, ні! Я… не готовий. Підполковник удруге, уважніше придивився до гостя. – Не турбуйтеся. Я йому нічого не казатиму. Ви будете за випадкового відвідувача. В очікуванні Олеся він не пустив ані пари з уст, а Ващука хвилювала виключно його власна постава. Він раптом виявив, що геть начисто забув, у якій поставі попередні п'ятдесят років сидів на стільці. Тишу розітнув телефонний дзвінок. Підполковник зняв слухавку. – …У якому ще наряді? Скидалося на те, що йому стало гаряче. Він розправив плечі та знесилено відкинувся назад, наскільки дозволяв телефонний шнур. – Атож, цілковите беззаконня! Хто його туди поставив? Я кому звелів клозет чистити? Негайно замінити! Поклавши слухавку, він спересердя вилаявся. – Ні, ви на них лише помилуйтеся!.. Та нехай мені ще коли хтось скаже, ніби це дитяча колонія! Ващук сидів обличчям до чільника, спиною до дверей. Він чув, як відчинилися двері, чув кроки, що завмерли за його плечима, та не наважувався й голови повернути. Підполковник нетерпляче підкликав Олеся, щойно той постав на порозі. Ващуку досить було лише трохи розвернутися, аби побачити сина. Але він нерухомо сидів, скутий панічним страхом, а очі бачили тільки погони підполковника та переповнену попільничку на його столі. Чому він не витрусить з неї попіл?.. – Підійди-но сюди, – зажадав чільник колонії. – Ніколи не смій за інших чистити вбиральні. Затямив?.. Аби я цього більше не чув! Все, крапка. Олесь змовчав. Може, й відповів очима, проте змовчав. За декілька секунд Ващук перебрав у думці десяток версій, уявляючи собі вираз його обличчя. Одні непокоїли, інші вселяли надію. І це при тому, що варто було лише повернути голову! Підполковник продовжував. – Твій вихователь з тебе задоволений. І в школі у тебе непогані результати. Навіть дуже непогані! – зрадів він, перегорнувши сторінку у його справі. – Ми внесли тебе до списку на дострокове звільнення. Коли на суді запитають, чим збираєшся займатися на волі, що ти їм відповіси? – Уявлення не маю, – щиро зізнався Олесь. – Навчатимешся далі? – підказав чільник. – Передусім слід знайти роботу. Кажуть, це непросто для тих, хто... вийшов звідси. Його голос вирізняв приємний тембр із легким оксамитовим відтінком. Вимова чужа Ващуку, проте за мить видалася привабливою. Віднині він не вважав би й для себе негожим зміщувати наголос на місцевий лад, вимовляючи, наприклад, О'лесьзамість ОлE'сь. – Ти повинен навчатися, – наполягав підполковник. – Я маю так відповідати на суді? – А ти сам хіба так не вважаєш? – А кошти? У когось, може, і є заможні батьки… Підполковник зашморгав носом. До речі, словниковий запас у нього зовсім не вуличний. Звідки це? Дивина, та й годі. Ващук був приємно вражений. – Пам'ятай, що я тобі казав на початку, – повчально повторив чільник. – У житті тебе повсякчас змушуватимуть на когось працювати. Не будь телепнем! Гаразд, можеш іти. Вдруге кроки, грюкнули двері. Ващук нарешті озирнувся: позаду нікого не було. – Все гаразд, – заспокоїв його підполковник, – незабаром ми його випустимо. Документи на дострокове звільнення надійдуть вже до найближчої сесії. Проте ви не хвилюйтеся! Ми йому дамо такі характеристики, що суд вибору не матиме! – додав він упевненим тоном та підкреслив. – Докладаємо зусиль! Ващук не відповів. Той продовжував. – А тим часом поселимо його окремо, звільнимо від нарядів та праці у майстернях. Плюс надамо вільний вихід за територію. Він навіть не відчує, що знаходиться у виправній установі. Запевняю вас, якби всім створювалися подібні умови, злочинці напрошувалися б до нас самі! – Я маю його побачити, – враз обізвався Ващук. Підполковник витяг носовичка, витер ним спітніле чоло. – А ви не розмислите? – Ні. Він забубонів пальцями по столу, нарешті звівся, відчинив шафу, дістав формену шапку. – Гаразд, ходімо. Я покажу вам майстерні. До майстерень вели незручні вузькі двері, прорізані у воротах. Вам доводиться переступати високу планку, брама при цьому стрясається, двері, природно, теж, але зовсім не в такт брамі, і щомиті силкуються дати вам по носі. Підполковник власноруч притримав їх для Ващука. Той увійшов та одразу втягнув носом дурманний запах свіжоструганих дощок. Столярний цех! Під стіною в один ряд вишикувалися деревообробні верстати. Підлогу килимом настелив шар тирси. У глибині осоружно вищала пилорама. Підполковник потягнув Ващука за собою, нахваляючись унікальним устаткуванням. Що кожні два кроки він зупинявся. – Такого рейсмуса у цілому місті не знайти. А наступний верстат, той взагалі ручної роботи. Половина деталей виточена. Що й казати, столярнею ми пишаємося! Підлітки, одягнені в сіру форму, працювали біля верстатів. Двоє в захисних окулярах розпускали дошки на тій самій виючій пилорамі. – Зачекайте тут! – вигукнув підполковник, дихаючи Ващуку в самісіньке вухо. Сам зробив крок у бік пилорами. – Шайноха! – покликав він. Хлопець не розчув. Другий, що стояв ближче, штовхнув товариша у бік. – Та вимкни ти цю штуку! – роздратовано наказав підполковник. Той потягнувся до вимикача. У майстерні наче запанувала німа тиша. Олесь повернувся та звів окуляри на лоб. У Ващука стиснулося серце. Парубок швидше нагадував актора, що його переодягнули під ув'язненого. Нічого спільного з пітекантропом Шайнохою-старшим, якого Ващук відвідав у його барлозі. Йому однаково, застебнуті у нього брюки, чи ні. Зроби йому хатній ремонт, признач пенсію коштом фірми, і він буде щасливий. Олесь мав очі розумні, погляд живий, цікавий, а обличчя... І як ця потвора Шайноха дійняв віри, ніби Олесь – його син? Лелека, народжена від жаби! – Слухай-но мене, Шайноха! – звелів підполковник. – Підеш до чільника господарської частини. Скажеш, я прислав. Він дасть тобі доручення в місті. – Я поїду до міста? – здивувався Олесь. – Звісно, поїдеш! Він випише тобі перепустку. Він же тебе і проінструктує. Олесь розгублено обтрусився від тирси. – Рукавиці залиш! – нагадав підполковник та додав, щоправда, вже упівголоса. – Більше вони тобі не знадобляться. Ващук завчасно поступився дорогою. А волосся у нього яке?.. Колір волосся розгледіти не спромігся. Надто коротке, та й хлопець встиг насунути шапку. Не зважаючи на нього, Олесь пройшов повз. Ващук завчасно відвів очі убік. *****Примхлива доля врешті Олесеві посміхнулася. Опинившись на волі, він із подивом дізнався, що його родина живе у пристойному міському помешканні, а на свою пенсію батько тепер пиячив усі тридцять днів поспіль, круглий місяць, не просихаючи. Невдовзі по звільненні Олесь одержав дивного листа із запрошенням з'явитися для бесіди у компанію «Дари надр». Назва була знайомою. Певний час він там працював до арешту, і якби вони це підтвердили, то напевно уникнув би колонії. Таким чином вони, ймовірно, прагнули загладити свою провину, зловтішно міркував Олесь, перш ніж викинути листа до смітника. Проте час збігав, а роботи він для себе не знаходив. Був згоден на будь-які умови, та щойно на очі працедавцю потрапляв штамп колонії, розмова на тому й закінчувалася. Удома почали поглядати на нього скоса. Якось напідпитку батько знову здійняв на нього руку: «Щеня! Допоки їси мій хліб, я тебе вчитиму!» Саме тоді Олесь проковтнув давню образу та й подався за вказаною адресою. Йому конче потрібна була робота. Хоча від листа тільки згадка й лишилася, підпис він запам'ятав. Його прийняв юрист компанії, чиє прізвище стояло тоді внизу. – Ага! Отож, нарешті зважилися! – вигукнув Мельник. Сухорлявий, у зморшках – можливо, від сигаретного диму, яким від нього завжди тхнуло, варто було йому розтулити рота. – То яка у вас для мене робота? – запитав Олесь похмуро. Знав, що погодиться на будь-яку. Аби лише не виявилося запізно! За цей час вони спокійно могли узяти когось іншого. – Наша компанія бере участь у програмі реабілітації складних підлітків, що стали на хибний шлях, – заходився пояснювати Мельник, проігнорувавши запитання. – Ми тісно співробітничаємо у цьому з органами правопорядку й надаємо молоді можливість самоствердитись. «Базікай, базікай! – злостився Олесь. – Маєш мене за дурня?» – У вас цілком відповідні дані. Саме тому ми зупинилися на вашій кандидатурі. Компанії потрібні такі люди. «Та жодної згадки про минуле!» Мельник спав оком на його примружений погляд, та й змовк. А далі раптово струсонув головою, ніби зганяв сон, та, зрушивши попільничку, пересів із свого крісла на край столу, ближче до співбесідника. – Усе зрозуміло! Здається, ти у нас працював раніше. – Вам лише так здається? Той скрушно розвів руками. – Вибач, будь ласка. Напевно, мені слід було з цього розпочати. Але я зазвичай маю справу з людьми досвідченими, а вони менш вибагливі у питаннях моралі. Їм не доводиться нічого пояснювати. Вони все усвідомлюють та сприймають життя таким, яке воно є насправді. А втім, це моє упущення. Маю визнати, компанія справді вчинила з тобою не надто... скажімо так, не надто порядно три роки тому, – він удруге розвів руками. – Повір, ми були вимушені! Від нас небагато що залежало. Зрештою, нам самим це страх як неприємно. Але ж ти вже дорослий хлопець. Спробуй нас зрозуміти й не ховати камінь у пазусі, – з винуватою посмішкою він простягнув руку. – То як, мир? Олесь вельми неохоче її потиснув. Мельник, звісно ж, бачив, з яким відчуттям той пішов йому назустріч, однак професійний шарм і цього разу допоміг йому зберегти благодушний усміх. – А надто, що ми ладні спокутувати власну провину, – багатозначно додав він. «Нарешті!» – подумки відреагував Олесь. – Яку ви мені знайшли роботу? – запитав він удруге. – Не поспішайте! – той повернувся за стіл, поправив попільничку та знову перейшов на офіційне «ви». – На разі не йтиме про роботу. Компанія потребує висококваліфікованих фахівців. А ви, пробачте на слові, до таких не належите. Для цього вам ще необхідно здобувати знання. Ви зі мною згідні? «Приїхали! – Олесь занепав духом. – Отже, спізнився!» – Саме тому… – Мельник, наче йому на збитки, ще й зволікав, нема, щоб відразу розповісти, чого їм треба, і дати спокій, – саме тому компанія вважає за доцільне узяти на себе витрати на ваше навчання. Позаяк атестат ви вже отримали в колонії, черга тепер за вищою освітою. Це умова компанії. Учбовий заклад та спеціальність можете обрати самі. Вибір необмежений, – додав він із посмішкою. – Проте особисто я порекомендував би Оксфорд. Або Кембрідж. Британська система освіти має гідні традиції… Або, зрештою, Сорбонну, коли вам більше до вподоби теплий клімат… Втім, усе залежить від того, яким наукам ви надаєте перевагу. |