ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ДРУГАЧАСТИНА П’ЯТА (1)Таким свого патрона Сергій Філенко ще жодного разу не бачив. Навіть коли суддя відклала розгляд питання щодо опікунства. Навіть коли він трохи не потрапив у пастку, влаштовану Бачинським. Він бризкав слиною та лаявся, наче вантажник на базарі. – Я маю знати, хто вніс заставу! – несамовито репетував Терех, гримаючи кулаком по столу. – Хто? Допоки Олесь перебував за гратами, він ладен був усе йому вибачити, але тепер, коли Олесь вийшов, від його толерантності не залишилося й сліду. Філенко розгублено розвів руками. – Кошти надійшли банківським переказом. Банк відмовляється розкрити таємницю. – Тобто як це розуміти, відмовляється?! Наступної миті Терех і сам збагнув, що ляпнув щось не те. – А хто поручник? Правникові довелося зазирнути у нотатник. – Вперше чую це ім'я, – люто пробурчав Терех. – Ясна річ, підставна особа. Чортзна-що коїться! Поліція паспорт не питає, банк заплющує очі на сумнівні операції... У який час ми живемо? Та за такого безладу не встигнеш озирнутися, як усі злодії опиняться на волі! Гаразд! Зачекайте лишень до виборів, а тоді начувайтеся! Там я вас усіх нарешті візьму в лабети! Філенко спробував його заспокоїти. – Та це ще не край. – Так? – зацікавився той. – Його не виправдали, а лише випустили під заставу. Варто йому ледь спіткнутися, що при його поганих нахилах цілком природно, і він знову опиниться, де й був. – Гм… – Терех замислився. – А що, як на мене, слушна думка. Добре міркуєш! – Яка думка? – здивувався Філенко. Але Терех його більше не слухав. – Його вже випустили? То перекажи, нехай виходить на роботу. Бо буде йому непереливки, якщо... Про себе нагадав мобільний телефон, що лежав на столі. Терех відповів. Не збагнувши, кому належить номер на табло, він з усім тим упізнав голос та сторожко зиркнув на Філенко. – А, то це ви! – промовив він роздратованим тоном. Хто б це не був, він зателефонував невчасно. – Я вас дурити не збирався, – відповів Терех, вислухавши, вочевидь, довге звинувачення на свою адресу. – Попросту у мене брак часу. Звісно, я свої зобов'язання виконую! Ви своє отримаєте, як ми й домовлялися... Куди? Ні, до мене на роботу приїжджати не слід. Я знайду вас сам, – він, здається, збагнув, що одних обіцянок буде замало. – Послухайте! Чекайте мене у своєму офісі… скажімо, о шостій пополудні. Я під'їду, маєте моє слово!.. Певна річ! Відтак, рівно о шостій! Він дав «відбій». Це був Ференц. Терех зайшов у пам'ять та стер номер начисто. Філенко стурбовано нагадав: – О шостій ми з вами маємо бути у судді з приводу опікунства. Терех незворушно знизав плечима. – Маємо бути, тож будемо. – А як же?.. – Філенко з сумнівом вказав очима на телефон. – Цей?.. – перепитав Терех із зневагою. – А мені байдуже! Ну, спізнюся на годинку, то й що з того? Потерпить, нічого йому не станеться. Не розірватися ж мені, насправді?.. Суддя чекатиме?.. Ні! Отож, і мови немає. Вимушена перерва в кожному разі призвела до того, що Тереху вдалося вгамувати пристрасті й опанувати себе. Він звів оправу окулярів та розім'яв перенісся. – Та все ж найбільше мене цікавить, хто за цим усім ховається. Тобі щось спадає на гадку? Філенко знизав плечима. Терех продовжував звертатися, найімовірніше, сам до себе. – Мельник?.. Маю щодо нього чималий сумнів. На біса йому здався якийсь там Шайноха? Аби викласти кругленьку суму у вигляді застави та ще й найняти найдорожчого адвоката в місті? Гри тут немає жодної: яка ще може бути гра? Філантропія? Нісенітниця! Йому власних проблем от так вистачає, – він показово прокреслив долонею понад головою. – Ні, Мельника я знаю, це поза сумнівом не він. Тут має бути хтось іще… *****У призначений час Терех удвох із Філенко з'явилися до суду. Суддя вже пам'ятала їх на обличчя. – Принесли решту документів? – запитала вона. Філенко відкрив теку. – Так, ваша честь. – Давайте їх сюди. Вона нашвидку проглянула вміст. – Не бачу клопотання трудового колективу, – зауважила вона розгублено. – Про це окремо йшлося минулого разу. Філенко перегнувся через стіл та з незворушною упевненістю відшукав потрібний документ. – Перепрошую! – хитнула вона головою. – Є! Дуже добре! Вона підшила папери до справи. – На цьому все, панове! Ухвала буде винесена наступного тижня. Терех з Філенко ззирнулися поміж собою. – А… даруйте... – озвався Терех. Вона ледь посміхнулася, здогадуючись, що він має на думці. – Не хвилюйтеся! Усе буде до ладу. Ваш опонент більше не чинитиме перешкод. Він вже зняв свої вимоги. Відтепер затримка лише за процедурою. Терех зраділо хитнув головою. – Ви вже майже опікун, – заспокоїла вона. За дверима Терех накинувся на Філенко. – І за скільки ти з ними сторгувався? – Але ж ви самі мене не обмежували… – Це лише тому, що мав сумнів! – У мені чи в них? – Досить блукати околяса! Кажи, чого вони хочуть? – нетерпляче перебив його Терех. Філенко відвів очі вбік. – Триста тисяч відразу і по сто – щомісячне утримання на час процесу. У Тереха очі полізли рогом. – Нічого собі утримання! Ти що, з торбою мене пустити надумався? – застогнав він. – Вони цілком обізнані щодо того, скільки у нас на рахунку грошей, – образився Філенко. – Гадаєте, так просто було їх умовити? Що ж до вас, то чи не краще втратити триста тисяч, аніж три мільйони? Терех обм'якнув, він і так усвідомлював, що Філенко має рацію, але ж триста тисяч, викинутих на якихось там вошивих спадкоємців!.. Треба ж було якось виплеснути своє обурення! – Та відразу ж у цих обідранців зріс апетит! – зауважив він, скривившись. – Вчора ще раділи з пляшки горілки. Ось що гроші роблять з людьми! Поспішають? Терпець уривається, аж так кортить іншого життя? Бачиш, Філенко, нетерпіння їх і згубило. Таким чином йому легше було примиритися з втратою трьохсот тисяч гривень. – Феномен великих грошей, – підсумував він. – Чого ж ти мене не попередив? Той сховав переможну посмішку. – Мав сумнів, раптом вони розмислять. Або ще Радкевич перекупить. – Радкевич не перекупить, – упевнено заперечив Терех. – Зараз він і сам на мілині. Філенко несміливо звів брови. – Чому ви так вирішили? – Та хоча б узяти операції по газу: він завжди проплачував їх доволі вчасно, а от останнім часом… На загал, поводиться якось дивно. Непослідовно. І як на мене, я знаю, у чім річ. – То в чому ж? – не утримався Філенко, щойно Терех замкнувся в собі. Той поблажливо поплескав його по плечу. – Гадаю, що більше ми про нього не почуємо. *****Зверхньо хитнувши головою у відповідь на привітання пані Розенблюм, до президентського кабінету стрімко влетів Гердт Хаммер. Місце Бачинського займав Альбін. Тепер і, вочевидь, вже назавжди. Сам факт заволодіння кабінетом дядька – знак для тих, хто досі вагався. – Фельс приніс список лікарів, – з мосту виголосив Гердт. – Чудово! Він витяг з кишені складений учетверо аркуш паперу й поклав на стіл. Альбін проглянув його з неприхованою цікавістю. – Час збирати консиліум, – підвів він підсумок. Гердт вказав на список. – Маєш певність, що ці не підведуть? – Коли їх підбирав сам Фельс... Це чи не єдиний випадок, коли я схильний йому довіритися. Наш любий Фельс не наважиться ризикувати власною кар'єрою. Він людина украй обачна. Сидячи на стільці перед братом у невимушеній поставі, Гердт дістав цигарку. – А дядько? Так чи овак доведеться зачекати на його повернення. Мене це гнітить. – Наш дядько нікому не довіряє. І недарма. Та ти маєш рацію, саме це й мене схиляє до думки, що йому зрештою є, що приховувати. А найцікавіше, що його ніде не бачили. – Стара карга Розенблюм, ось хто міг би його знайти. Але вона зберігає вірність йому як пес. Нізащо не зрадить. Українець та єврейка! Нічого казати, добірна компанія! – Втім, на все є рада, – самовдоволено звірився Альбін. – Хочеш почути, що я вигадав? Я заблокував усі грошові операції з Україною. Годі надаремно тринькати гроші компанії! Отепер, аби відновити фінансування своїх божевільних проектів, він попросту змушений буде повернутися до Грацу, ніде йому не дітися. Та ось чого він на разі не передбачив, то це того, що на летовищі його зустрічатиме не власний водій, а карета швидкої допомоги і двійко-трійко міцних санітарів. Діяти слід швидко та рішуче. Віднині, що б він не затіяв, ми не дамо йому зробити й кроку без нас! *****Вже на вулиці Терех пригадав, що мав заїхати до Ференца. Він зиркнув на годинника. Пів на сьому, а обіцяв бути о шостій. Пусте, зачекає. У підсумку він спізнився на годину з гаком. Можна було приїхати й раніше, та якийсь час вони протеревенили з Філенко під будівлею суду. Вхідні двері бюро Ференца здалися йому ще бруднішими, аніж минулого разу, а може, й справді, хтось вилив цебер помиїв. Сам Ференц виглядав не набагато краще. Терех увійшов, навпаки, як ніколи вдоволеним. – Отож, я привіз вам гроші, як і обіцяв! – випалив він з порогу, витягуючи конверт. – Перерахуйте! Ференц конверт викинув, а гроші, перерахувавши за порадою Тереха, запхав до внутрішньої кишені. По чому запропонував гостеві стільця. – Хіба ми не все впорядкували? – спитав той. Але враз Тереху зійшли на гадку його дивні натяки. Він завагався, та цікавість врешті взяла гору. – То що ви мали мені повідомити? Ференц зачекав якусь мить. – Я знаю, що за агентство займається розслідуванням. Терех розчаровано махнув рукою. – Не варто було! Я це знаю і без вас! Ференц збентежено засовався. Тереху раптом стало нудно. – Ще щось? – запитав він. – Ні! Та я міг би відшукати замовника. Гадаю, вам би кортіло на нього поглянути. Терех спохмурнів. – Мене це не цікавить. Ференц дещо похнюпився. – Я багато не візьму, – наполягав він, сподіваючись утримати заробіток, що вислизав з рук, наче пісок крізь пальці. – Повторюю: жодних замовників! – відсік Терех доволі шпарко, аби назавжди відохотити Ференца потикатися куди не слід. – У нас була з вами домовленість, ви отримали обіцяну суму, а щодо решти забудьте! На цьому край! Власну ініціативу залишіть собі. На підтвердження він звівся, із скреготом попхавши стільця. Ференц остаточно втратив надію. Терех був вже за крок до виходу, коли несподівано щось збігло йому на думку. Він зупинився. Ференц затамував подих. Терех озирнувся з порогу. – Втім… – додав він, вагаючись, – є певна справа, та чи можна її вам доручити? – А ви хіба не встигли переконатися у моїй винятковій порядності? Терех поправив окуляри, бажання скрасити незручність або вигадати час. – Ви, мабуть, підтримуєте якісь зв'язки серед місцевих… місцевих тусовок? – А що потрібно? – охоче відізвався Ференц. – Слід провчити зарозумілого хлопця. Завтра біля п'ятої він з'явиться під гуртівнею «Сіменс». На той час вже має звечоріти. З собою у нього, природно, будуть гроші. Так, деяка сума! Та щодо грошей, вони мені не потрібні... – Розумію! – підхопив Ференц. – Як його впізнати? Терех передихнув, перш ніж ухвалити остаточне рішення. – Він буде в уніформі «Дарів надр». *****За чверть п'ята секретарка покликала Олеся. – Пам'ятаєш гуртівню «Сіменс»?.. Підеш туди просто зараз, купиш п'ять картріджів. Ось, тримай! – вона тицьнула йому список з повним найменуванням та ціною. – Розбереш?.. То рушай в касу за грошима, ордер вже виписаний. Та поквапся! Одна нога тут, друга там! Я чекаю на тебе з картріджами, але я не маю наміру тут сидіти по робітній порі. – Я, щиро кажучи, приголомшена! – поділилася з нею, озирнувшись, ледве вийшов Олесь, Катерина. – Терех незрівняної величі людина! Щоб так уболівати за цього мерзотника Олеся, просто з в'язниці та вдруге узяти його на роботу – на таке зважиться далеко не кожен. Олесь має в ногах у нього валятися. Він навіть нігтя Тереха не вартий. Гуртівня знаходилася поряд. Отримавши гроші, Олесь дістався за чверть години. Стрілка годинника ледве встигла перейти за п'яту. У вечірньому присмерку здаля було видно освітлену вітрину. До неї лишалося майже нічого, як рукою сягнути. Зненацька з темного підворіття просто на нього висипала підозріла юрба молодиків. Якийсь хлопчик років дванадцяти, перегородивши йому шлях, поцікавився, котра година. Олесь завбачливо мав намір його обминути, та цієї миті хтось басистим голосом прогримів: – Погляньте, дитину кривдять! Допоки він гадав, одразу ж дати ходу в ноги чи трохи ще зачекати, його самого оточили зусібіч. Попереду невідомо звідки з'явилися ще двоє. Відтепер усі шляхи були відтяті. У нього ще був шанс пробитися, якщо першому пустити в хід кулаки, та йому забракло зненависті. Він себе виправдовував: адже вони однаково могли підкараулити його вдруге, коли він виходитиме з гуртівні з торбою, повною картріджів. Про гроші вони ще не здогадуються… З грошима він, безперечно, прорахувався. Хтось брутально штовхнув його у спину. Налігши на передніх, Олесь незчувся, як полетів назад, відкинутий ударом спереду. Світ заходив ходором. Усе сталося настільки швидко, що він навіть не встиг прийти до тями. Він стиснув пальці в кулаки, проте час був втрачений. Окремі перехожі не наважувалися наблизитись понад сто метрів. Щойно він втомився чинити опір, його заштовхали у підворіття й приперли до стіни. В обличчя дихнули горілчаним перегаром. Олесь відчув чиюсь руку у своїй кишені. – О, гроші! – Багато? – Та ніби на гулянку вистачить. – Агов, хлопче, цього разу тобі пощастило. Вважай, що відкупився. Чи може, вмастити тобі на прощання по пиці?.. – Досить із нього! – Гаразд! – чи не та сама рука поблажливо поляскала його по щоці. – Не бійся! Ми дарма не кривдимо! – Та полиш його вже!.. Годі, дай йому спокою! – вдруге озвався з темряви той самий голос. Нападники пішли геть. Олесь намацав спорожнілу кишеню, у якій щойно лежали гроші, та безсило сповз по стіні на тротуар. *****– Пані Розенблюм! – схвильованим голосом гукав у слухавку Радкевич. – Я мушу терміново зв'язатися з паном президентом. За розпорядженням його небіжа заблоковані геть усі платежі. Всі наші плани під загрозою зриву. – Я перекажу йому, пане Радкевич, неодмінно. – Даруйте, та справа нагальна. Як мені з ним зв'язатися? Це дуже терміново. Я маю знати номер телефону або спосіб, у який можна на нього вийти безпосередньо. Секретарка вагалася. Радкевич нервував, але не тому, що з центрального офісу були зупинені платежі, а тому, що на нього тиснув Альбін Хаммер. |