ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ПЕРШАЧАСТИНА ПЕРША (3)Звелівши таксисту зачекати під брамою, Бачинський вмить вибіг по дванадцяти крутих сходинках, висхідних до ганку. Будинок Бачинських стояв на невеликому пагорбі, тож дерева, висаджені уздовж тротуару, геть закривали його від очей перехожих густими гілками. Навіть у темряві його було видно краще, аніж серед дня, завдяки світлу у вікнах. Двері відчинила служниця, жінка середнього віку, що помітно косила на одне око. Потворність попервах шокувала, та з часом ви до неї звикали, й природна добродушність відсовувала на другий план фізичні недоліки. – Текле! – з порогу налетів Бачинський, тицьнувши їй до рук капелюха. – Ти знайшла те, що я просив? – Аякже, пане Мар'яне! Найгірше на цілому базарі. Схоже, лахмітник вже й гадки не мав, кому впихнути. Питав, чи не треба зимового. У нього залишилося чудове пошарпане пальто з шовними тріщинами під пахвами та засмальцьованими рукавами. Обіцяв дешево продати. – Годі базікати! Давай-но хутко сюди, бо я вже спізнююся! – Що це ви таке надумали, пане Мар'яне? Він переодягнувся нагорі у своїй кімнаті й урочисто зійшов до вітальні, на суд служниці. Справді, у такому непривабливому ганчір'ї лячно було навіть до вітальні виходити. Картуз замість капелюха, стоптані черевики з брязкаючими підборами, поношений піджак та брюки, що не знали праски. Він одразу відчув незвичну для себе ніяковість. І як ці робітники в такому ходять? Текля, заледве побачивши його, схопилася за щоки. – Святий Боже! Пане Мар'яне, та на кого ж ви стали схожі? – А на кого я тепер схожий? – він зосереджено зусібіч оглядав себе у дзеркалі. – Боюся навіть казати! – От і чудово! – зрадів він так, ніби почув комплімент. – Завжди так відповідай. Таксист нічого спершу не второпав, йому здалося, начебто служника відіслали з дорученням. Щойно коли той невимушено звалився на тильне сидіння й уривчасто кинув: «Поїхали!» – він упізнав Бачинського з голосу, і навіть не так з голосу, як за інтонацією. Втім, дорогою він час від часу принагідно поглядав у дзеркало, намагаючись краще розгледіти обличчя пасажира: чи той самий, котрого він віз щойно? На вузькій, зле освітленій вулиці таксист загальмував. – Приїхали! – та всім корпусом розвернувся назад, немовби стежачи за пасажиром, аби той, бува, не надумав ушитися не розрахувавшись. Остаточно він заспокоївся, мабуть, лише тоді, коли переконався, що отримана ним купюра не фальшива. Вивіску «У Шинкаря» освітлювала єдина на всю вулицю газова лампа над входом до пивної. Двері з простих дощок, окуті залізом, наполовину сховалися під тротуар. Бачинський спустився донизу вузькими східцями й потягнув за ручку дверей. У напівтемряві просторої зали гульма гуляв робітничий люд. Слабке світло, відстань та курці спричинили до того, що найдальша стіна розчинялася в сигаретному димові. Чимале скупчення людей породжувало галас, який своєю чергою примушував підвищувати голос під час розмови. Однак Бачинський почувся тут куди менш скутим, аніж у таксі. Побачивши його у новому вбранні, таксист дістав шок, а з'явися він тут у своєму вранішньому костюмі, його прийняли б хіба що за комісара поліції. Ні, зараз жодна людина не звертала на нього уваги. Впевнившись у цьому, він з байдужим виглядом та навіть перевальцем, перейнявши бачену десь ходу, наблизився до стійки бару. Бармена, що вже обливався потом, анітрохи не схвилювала поява нової особи. Він, власне, і рота не розтулив. Лише спіткавши його запитливий погляд, Бачинський здогадався, чого від нього очікують. – Пива! – зажадав він. Бачинський пивом нехтував, проте французький коньяк, який він зазвичай вживав, тут був не в обігу, а пити горілку, занюхуючи канапкою з ковбасою... Ні, вже краще пиво! Обережно здмухнувши піну, аби не забруднити свій робочий одяг, він зробив ковток та опустив назад важкий кухоль. Цим здобув собі право влаштувати перерву, якою скористався, аби розвернутися до зали та осягнути оком тутешніх завсідників. Марна затія, всі вони видавалися на один кшталт. Він вже встиг пошкодувати, що взагалі сюди прийшов. Хоча поміж ними й жінки траплялися, вони мало нагадували йому тих, з ким кортіло б запізнатися. Хіба що на одну ніч, але заради цього не варто було мчати через усе місто. А поза тим, прибравши до рук компанію, він втратив цікавість до подібних розваг. Інша річ – та дівчина, Юстина. Вона залишалася для нього загадкою, а таємниці завжди приваблюють. Він зробив другий ковток, наступний. Пиво у Галичині варять, може, й непогане, та разом з тим що вони в ньому знаходять? Його плеча хтось торкнувся. Кого б це міг зачепити його безневинний погляд? Він озирнувся, плекаючи надію, що негайно ж не дістане по пиці. Та умлів: перед ним стояла Юстина, жива, ще й до того ж усміхнена. Він вже і не мріяв її зустріти, а надто не сподівався, що вона сама його впізнає у натовпі таких же, як він. – Добре, що прийшов. Приєднуйся до нас, – запропонувала вона, не припиняючи посміхатися. Він дозволив їй затягти себе у дальній кут, де за довгим столом (ще одні збори директорів), за пивом та сосисками точилася дискусія поміж робітниками. Вона посадовила його поряд із собою. Решта покірливо потіснилася, жодного протесту, жодного хоч би настороженого блиску очей. Короткий вивчаючий погляд – та й годі. Вони теж вбачали у ньому свого. Над усіма домінував широкоплечий молодик з переконливими кулаками, а обличчям нехай і вродливим, а проте грубим, така собі мрія жінки в робочих штанях. Бачинський здогадався, судячи з уваги, яку йому приділяли, що це і є сам профспілковий лідер, а згодом він дізнався, як його на ім'я: Леонід Гаргаль. Втім, Бачинський упіймав себе на тому, що не в стані зосередитися на предметі розмови, чомусь лише на його зовнішності, хоча за великим рахунком не знаходив у ній для себе нічого надзвичайного. До того ж, цей пітекантроп на кілометр поступався йому як словниковим запасом, так і поведінкою. Ні, лідер він був хоч куди, та йому бракувало відчуття такту, це кидалося в очі: поглянув би на себе з боку! І пальці у нього грубі, зашкарублі. А можливо, жінкам саме такі й подобаються більше ніж хто? Бачинський скоса зиркнув на Юстину. Та роззявивши рота дослухалася щокожного слова свого кумира. Якийсь волоцюга, неохайний, брудний, немов щойно з канави, переходив від столика до столика, жебраючи з трагічним виразом обличчя. Леонід усадовив його за стіл та підсунув тарілку. – Вони вже й за людей нас не вважають, – продовжував він. – Ми для них бидло, щоб на них працювати, та й край. Наживаються на нашому горбу! Чи давно ти їв м'ясо?.. А от вони не відмовляють собі ні в чому. Будують палаци, їздять у розкішних авто – і все за твій рахунок! Ти що ж гадаєш, їхні це палаци, авта? А от і ні: не їх це все – наше, твоє! Вони ж попросту пограбували тебе! Ти жебрачиш, не здогадуючись, що насправді ти багата людина! Про всяк випадок волоцюга озирнувся навкруги: чи не кепкують із нього. Проте обличчя у всіх були поважні, як ніколи. Це і його примусило замислитися. Хоч і з острахом спершу, та ідея, підкинута Леонідом, пішла прокладати собі шлях. Воно, по суті, не настільки вже й важко. Кожен охочіше повірить, буцім хтось у нього в боргу, аніж навпаки. У мозку п'янички, стомленому від неробства, відбувався розумовий процес. Бачинський помітив, як у нього заблищали очі, як вони виблискували, прозрівши, жадібно, із заздрістю, зверненою туди, де лежало добро, відібране у нього. У нього! То ось у чім, виявляється, річ… Бачинському моторошно стало через те, як стрімко відкривалася волоцюзі істина, йому не бракувало доказів, він не потребував логіки, досить було запевнень, ніби його обікрали – у це всі вірять залюбки. Леонід не спинявся, правив одне і те ж: он воно, твоє, не треба докладати зусиль, лише піди й візьми. Жебрак не спромігся встояти перед мрією. Він навіть припинив жувати на якийсь час. Втім, згодом таки зметикував, що мрії мріями, а сосиски сосисками. Та скромно впустив очі в тарілку. Бачинський витер долонею спітніле чоло: напевне, йому це здалося. Проте наступним був він. Пильно придивившись до нього, Леонід запитав: – Новенький? – Його лише сьогодні прийняли, – випередивши Бачинського, втрутилася Юстина. – Ти хто за професією? Бачинський вдруге забарився, тож вона вдруге відповіла замість нього: – Він склодув. – Слушно зробив, що прийшов до нас. Тобі потрібно у профспілку. Ми, робітничий клас, маємо триматися купи, – Леонід стиснув пальці в кулак, – аби ці капіталісти нас не зжерли. – Кажуть, у компанії з'явився новий виконавчий директор, – обережно нагадав Бачинський. – Незабаром гута запрацює на повну потужність. Не буде простоїв, всім вистачить роботи. Хтось розсміявся. – Про що це він патякає? – Та ні, доправди! – продовжував наполягати Бачинський, розчарований першою ж реакцією. – Поза тим, він збирається поліпшити умови праці й підвищити розцінки. – Дивіться-но! Але ти й витинаєш, юначе! Розцінки на гуті не зростали з часів Габсбургів! Робітники гуртом покотилися зо сміху. – Хто тобі це розповів? – презирливо запитав Леонід. Бачинський знизав плечима. – Я чув. – І ти віриш у ці казочки? Гадаєш, новий директор лише й має на думці, як тебе ощасливити? З якого такого дива піклуватиметься він про робітників? – Та бо робітник, який не цінує свою роботу, небезпечніший за безграмотного учня. Покладатися на нього слід лише у випадку, якщо він боїться її втратити. – А ми не боїмося! У нас профспілка! Регіт не вщухав. Леонід зглянувся до наївності новачка. – Колего! Ти який день на гуті? Перший? Отож і помовч собі! Та дослухайся, що кажуть досвідчені товариші. А твої капіталісти лише обіцяти вміють. Байки це все, саме на таких йолопів, як ти, розраховані. От побачиш, що буде з твоїм новим за якихось півроку. Та ми не чекатимемо, ми знаємо, що розмовляти з ними варто тільки з позиції сили. Пусте, незабаром вони на власній шкурі відчують, з ким мають справу. Годі просити, настав час вимагати! Висунемо ультиматум, та якщо вони не поступляться, оголосимо їм страйк! Він грюкнув важким кулаком по столу, внаслідок чого пиво у переповненому кухлі перелилося через вінця. – Ми навчимо їх поважати наші права! – вигукнув він удруге, проте вже без грюкоту, пошкодувавши пиво. Робітники охоче його підтримали, навіть Юстина, геть забувши про Бачинського. *****По вечірці або, точніше, профспілкових зборах молодь подалася проводжати дівчат. Бачинський прагнув триматися ближче Юстини, однак йому вона приділяла уваги не більше, аніж решті. Це зачіпало його гордість, тож йому коштувало неймовірних зусиль удавати з себе щасливого й безтурботного. Бачинський не міг збагнути: навіщо ж, у такому разі, вона його запросила? Він був переконаний, з метою познайомитися ближче. Він зробив їй ласку, а вона й на гадці не мала якусь хвилю йому приділити наодинці! Та й хто вона? Службовець його компанії! Він навіть не встиг запитати, ким вона працює. Можливо, вона прибиральниця та щодня миє підлогу? У ньому зароджувалася лють на самого себе та бажання відплатити їй у такий же спосіб. Він жодного разу більше не погляне на неї! Та саме цієї миті вона озирнулася до нього із щирою посмішкою, і він одразу ж відчув сором за свої мстиві наміри. Зрештою навіть наважився озватися до неї та встиг вимовити початок речення. На заваді став загін кінної поліції, що наближався назустріч з протилежного краю вулиці. Цокіт підков бруківкою приглушив слова. Із наближенням вони сторожко приглядалися один до одного, робітники та поліцейські, супротивників вистачало з обох боків. Атмосферу ейфорії, що панувала в шинку, молоді люди винесли з собою на вулицю. Пиво й досі шуміло в головах. Зрівнявшись із передніми вершниками, Леонід раптом зухвало затягнув «Інтернаціонал», з наступного рядка слова підхопила решта робітників. Поліцейські проїздили повз них під гімн комуністів, та лише стримано косилися на молодь, що їх провокувала. Нахилися хто за камінчиком – і лиха б не минути. Однак ніхто вчасно не здогадався, тож усе перемеженилося. Замість каміння у спину вершникам полетіли гасла на честь Радянського Союзу та образи на адресу польського воєводи, проте ніхто вже не озирався. Коли загін від'їхав на пристойну віддаль, робітники припинили співати, і лише один, що замикав хід, глузливо заулюлюкав навздогін. У цьому кварталі рано лягають спати, вже й перехожих не залишилося. Вигуки відлунням поверталися від наглухо зачинених брам та опущених віконниць на безлюдній вулиці, освітленій виключно для них декількома газовими ліхтарями; решта були розбиті. Несподівано Юстина відокремилася від натовпу та, змахнувши на прощання рукою, підбігла до будинку. На дзвінок вийшов заспаний двірник. Юстина щось веселе промуркотала у відповідь на похмуре бурчання та прошмигнула до парадного. Бачинський з прикрістю відзначив, що так і не встиг домовитися про наступну зустріч. Непомітно відставши від нових друзів, він полишив тісні провулки та дістався великої вулиці з надією упіймати таксі. Тут і бруківка поширша, і ліхтарі світилися що двадцять кроків, і, попри пізню годину, життя дотепер вирувало. А от і таксі. Бачинський звичним помахом руки спробував його зупинити, але таксі байдуже промайнуло повз нього. Таксист не міг його не помітити, та й у салоні було порожньо, а все ж не зупинився! Бачинський вилаявся не гірше за нових приятелів. Ні, мабуть, на таксі в одязі сміттяря розраховувати не варто. На трамвайній зупинці юрбилися в очікуванні якісь люди з клунками. Можливо, ще ходить трамвай. Бачинський долучився до них. Трамваю не було надто довго, він підозрював, що його може не бути зовсім, а проте люди чекали із звичною покорою, не виявляючи анінайменшої нетерплячки, та він вкупі з ними, щохвилини знервовано зиркаючи на годинника. Ніхто не звертав на нього жодної уваги. *****Ополудні наступного дня Зьолецькому довелося прийняти у себе слідчого поліції. – Моє шанування панові директорові! – сівши навпроти й не випускаючи капелюха з рук, привітався той. – Я тут за дорученням пана інспектора. До речі, вам від нього низький уклін! – Вельми вдячний, що не забуває старого приятеля! У колишні часи ми частенько грали поміж собою в покер… Отже, що вас привело? – Річ у тім, що останні відомості, нами отримані, так би мовити, зачіпають інтереси вашої компанії. – Слухаю вас, пане слідчий! – Ми давно спостерігаємо за таким собі вертепом, під назвою «У Шинкаря». Власне, справа не в ньому, а у вашій профспілковій організації. Підозрюю, що її лідери вже завдали вам чимало клопоту, зрештою, як і поліції також. Нам стало відомо, що вони там час від часу гуртуються та влаштовують мітинги. – Ет, хай там що, мітинги за пивом – як на мене, це не таке вже й страхіття! – спробував відбутися жартом Зьолецький, та слідчий навіть із ввічливості не посміхнувся. – Цього разу вони пішли далі. – Так? І наскільки? Зьолецький розкрив портсигар та простягнув співбесідникові. Але той лише заперечливо хитнув головою. – Мабуть, вам буде цікаво дізнатися, що вони мають на меті влаштувати страйк. Пан інспектор визнав за необхідне вас попередити. Зьолецький довго діставав сірника. Затягуючись димом, він розмірковував над словами, які щойно почув. Поміж тим слідчий витягнув із внутрішньої кишені складений вчетверо аркуш паперу. – Оце повний список учасників зборів. Прошу! Зьолецький вже з неприхованою цікавістю зазирнув до списку. – А це що? – зненацька запитав він. – В останньому рядку – знак питання. – Еге ж!.. – слідчий сконфузився. – Справді, лише один з'явився там вперше. На разі ніхто й гадки не має, що то за тип, на жаль… А проте ми однаково дізнаємося! Від нас ніхто не сховається. Він звівся, притискаючи капелюха до грудей. – Гадаю, ви самі вирішите, як з ними вчинити. Зьолецький простягнув руку, перехилившись через стіл, що їх розділяв. – Щиро дякую, пане. Заходьте до нас якомога частіше. Та переказуйте мої найщиріші вітання панові інспекторові. Бог дасть, ми ще зіграємо в покера. Слідчий пішов геть. Зьолецький прочинив вікно, випускаючи дим, він лише зрідка дозволяв собі палити в кабінеті, та й мало хто знав про це. Список досі лежав на столі. Відступивши від вікна, він пошукав серед кнопок виклику дзвінок, що сполучав його з кабінетом Тереха. Той з'явився з певним запізненням. – Викликали, пане Станіславе? «А до того, як з'явився цей Марьюш, ти був прудкішим», – відзначив подумки Зьолецький. От і почала влада вислизати у нього з рук. Терех – перша ластівка. Ще б пак, Марьюшів приятель! Цьому обирати не доведеться. – Так, Гжегоже… Ні, ти краще сідай, – наполіг Зьолецький, побачивши, що той продовжує маячити. Терех сів. – Нам риють яму, – продовжував Зьолецький. – Профспілка вирішила оголосити страйк. – Ти ба! – Терех наморщив чоло. – Чого ж вони вимагають? – На разі нічого. – Тобто? – розгубився він. – Ці відомості конфіденційні. Тим часом вони ще не оголосили страйк та не висунули жодних вимог. Вони лише мають намір зробити це найближчим часом. Гжегоже, нам конче слід їх випередити. – Як би то краще зрозуміти вашу думку, пане Станіславе… – А що тут розуміти! – Зьолецький гірко зітхнув. – Нам не витримати страйку, тобі це відомо не гірше за мене. Ми й так ледве даємо собі ради на тих печах, які ще підтримуються у працездатному стані. Варто їм принаймні на декілька днів зупинитися, і нам гаплик! За таких обставин ми будемо змушені піти на поступки. Але поступки, Гжегоже, це та ж сама поразка! Взявши над нами гору, це бидло підніме хвіст та незабаром зажадає більшого! Та, запевняю тебе, цьому ніколи не буде краю! Ні, мій любий, у жодному випадку не слід поступатися їм ініціативою. Наша перевага лише в одному: вони не здогадуються, що ми знаємо. А відтак ми у змозі ще зіграти на випередження. Тоді всі наші поступки будуть не поступками, а турботою про робітників. Оголосимо про підвищення розцінок, виплатимо борги. Сьогодні ж розпочинай виплачувати! Виб'ємо грунт у них з-під ніг! – Авжеж, та де взяти кошти? – А що, хіба в банку у нас немає грошей? – Пан Станіслав, мабуть, забув: ми ще не розрахувалися за вугілля! – Пусте, з вугіллям можна не квапитися. Вугілля вже в дорозі. Не вимагатимуть же постачальники вагони назад. Хай йому грець, Марьюш наобіцяв кредити, ось тепер нехай і виплутується!.. Та гаразд, не хвилюйся, – помітивши краєм ока, як знітився Терех, Зьолецький спробував його заспокоїти. – На разі витрачай все, що є, а далі щось та вигадаємо. Зараз першочергове завдання – зупинити цю зграю. Терех ладен був погодитися. – Попередити Марьюша? Зьолецький відмахнувся з удаваною недбалістю. – Марьюш не зовсім ще знається на справах. Тож не завдаватимемо йому клопоту. Досить з нього, що він займається кредитами. Насправді він не мав упевненості в тому, що Терех не повідомить Бачинського всупереч його вказівці, та разом з тим… Він поклав перед Терехом список, отриманий від слідчого. – А оцих візьми під свій особистий нагляд. Заледве хто-небудь спотикнеться, звільняй негайно. З будь-якого приводу. Пробігши очима список, Терех мляво посміхнувся. – Активісти профспілки? – Що, знайомі прізвища? – Головним чином, так. – То ось тобі й карти в руки. – Я б з ними не цацкався. Звільнив би одразу, менше клопоту. – Агов, легше на поворотах! – пальцем насварився Зьолецький. – Не жартуй так! Уявляєш, який здійметься гвалт! З профспілкою, любий мій, слід поводитися вкрай обережно. Тут усе має бути згідно із законом. Авжеж, – додав він, зітхаючи з жалем, – це не часи моїх молодощів. |