ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ПЕРШАЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА (6)Щойно зійшовши з трапу літака, Ващук одразу ж набрав телефон Тереха. – Василю? Де ти зараз? – У «Фестивальному». Куди ти зник? – Вже їду до тебе. Біля входу до ресторану таксист пригальмував. Ващук дістав значну купюру й попросив зачекати: – Не від'їжджайте. Я незабаром повернуся. Він обвів очима переповнену залу. Час обіду, ділових зустрічей. До нього наблизився метрдотель. – Чим можу прислужитися? Проте Ващук вже помітив Тереха, а Терех його. – У мене зустріч з приятелем. Терех обідав з якимись вельми поважними людьми, одного з них Ващук навіть упізнав: це був лідер місцевого відділення однієї з найвпливовіших партій. Побачивши Ващука, Терех схопився й заквапився йому назустріч. – Де тебе носило? І чому не відповідаєш на дзвінки? Ващук показав стільниковий: той був вимкненим. – Якого дідька? – обурився Терех. – Та й взагалі, що з тобою?.. Принаймні, сподіваюся, поїздка вдалася? – Я привіз тобі угоду. – Ти трохи не спізнився. Ми могли усе втратити! – За цей час я встиг дещо з'ясувати. Розповісти тобі, що це за гроші? – Вибач, давай-но всі деталі залишимо на опісля. Головне, угода у нас в кишені, та ще півдня в запасі, аби провести платіж. – Ні, Василю, це ти вибач. Боюся, те, що я маю повідомити, не видасться тобі приємним... – Степане!.. – спробував було зупинити його Терех, відразу не зметикувавши, до чого той хилить, та Ващук проігнорував і цю спробу. – По-перше, я знаю напевне, що Мар'ян Бачинський не переказував кошти своєї компанії до Швейцарського національного банку. Його підпис був підроблений... – Знову?! – Терех погрозливо звів брови. – А по-друге, я знаю, так само напевне, хто це вчинив. Пробач, але це був твій батько. – Що ти верзеш?! – Я свідомий того, що зачепив твої почуття. Та це правда, від якої не сховаєшся. Очі Тереха вороже блиснули. Навіть крізь окуляри було видно. Він наче збагнув, що той володіє фактами, заперечувати які безглуздо, проте заперечувати він якраз і не мав наміру. – То й що з того? – зарозуміло кинув він. – Тобі який клопіт? – Мені не потрібні гроші, здобуті шахрайством. – Що таке?.. – із загрозою цього разу відгукнувся Терех. – Я отримав гроші від свого батька, зрозуміло? А як вони потрапили до нього, тебе це не стосується! Ващук змружив очі. – А з чого це, власне, ти на мене напосівся? Хіба я зронив бодай слово брехні? Тоді спробуй заперечити!.. То як? Терех зашипів, дивлячись на Ващука знизу догори. – Слухай-но, ти! Тобі що, по пиці вмастити? – Ні, ти навіть не намагаєшся! Де там! Відразу лізеш з кулаками! Онде, поглянь, у тебе вже й пальці в кулаки стиснулися! Ващук його провокував. Терех брутально схопив колишнього приятеля за вилоги піджака й штовхнув на візок незважаючи на те, що той був у півтора рази тяжчий за нього. За плечима у Ващука загримів посуд. На них почали озиратися. Помітивши офіціанта, що наближався до них, Терех вирішив обмежитися погрозами. – Агов, ти, педику! – процідив він крізь зуби. – Гайда, вали звідси! Нахопився і метрдотель. – Прошу вас, залиште залу, – зажадав він від Ващука. На це вже не було ради; Ващук ступив крок до виходу у супроводі метрдотеля й офіціанта. – Та не потикайся мені більше на очі! – гукнув навздогін Терех. – Козел! *****Повернувшись до офісу, він Ващука справді не застав. Зі слів персоналу, бачили його лише одного разу, вочевидь, після «Фестивального»: забіг на якусь мить та одразу ж по тому зник. Відтоді не з'являвся й не телефонував. Його стільниковий залишався поза досяжністю. «Отак ліпше буде! – ущипливо міркував Терех. – І від сьогодні щоб ноги твоєї тут не було!» Доти, доки він, Терех, виконавчий директор. А це – аж поки він не піде з валізою, набитою грішми. Затримавшись на цій дещо приємнішій думці, він викликав до себе головного бухгалтера. Дама, як то кажуть, грубша, як довша. Терех гладких не зносив, це все Ващук. Оце ручища! Очі б не бачили! Раптова зненависть до Ващука дозволяла йому помічати недоліки його співробітників. – Тримайте угоду, – простягнув він документа, привезеного Ващуком. – Та не баріться! Гроші повинні піти сьогодні ж. Гладуха Мирослава пробігла очима текст не відходячи від столу. Несподівано її брови зігнулися дугою. – Яку частину суми ви маєте на меті перерахувати? – Тобто як, яку частину? – роздратовано перепитав Терех. – Ви що, не добираєте? Мова йде про усю суму. Слід переказати її сьогодні ж, – та позаяк вона досі барилася, він нетерпляче змахнув рукою. – Ідіть, підготуйте платіжку. Я підпишу. Та вона й надалі не зрушила з місця. – Це неможливо. Вона замовкла, аби дати собі раду з піднесенням, що її враз охопило. Терех поглянув на неї, як вовк на вівцю. – А то чого ж? – запитав він вкрадливо. – Пробачте, але без підпису Ващука платіжка залишатиметься недійсною. За мить терпець йому зрештою увірвався. – Що за маячня! Чи вам невідомо, що Ващук наділив мене правом першого підпису? Мирослава навіть очі примружила від солодкої знемоги. – Авжеж, відомо! Та тільки статут компанії відносить значні операції до виняткової компетенції ради директорів. Тобто насправді лише один Ващук може переказати суму, зазначену у вашій угоді. Терех почувся украй незатишно у шкіряному кріслі Ващука. Він нахилився до перемовного пристрою. – Де Ващук? – різко запитав він у секретарки. У приймальні, здається, було весело. Йому відповів безтурботний голос. – Уявлення не маю! – То знайдіть його! Негайно, трясця його матері! – гримнув він, бризкаючи слиною. – Боюся, найближчим часом ви його вже не знайдете, – незворушно втрутилася Мирослава. Терех звів на неї зацькований погляд. – А на яку ж суму я маю право? – Щонайбільше – десять тисяч гривень протягом місяця. Окрім податків, ясна річ. Він застогнав. – Ви смієтеся! Мені знадобиться двадцять років, аби забрати власні гроші! – Це не я сміюся. Це Ващук над вами посміявся. – Що?! – він навіть прокинувся вдруге завдяки гніву. – Ви знаєте, де він? Вона знизала плечима. – Звісно, ні! – Ви зспівалися удвох! – вигукнув Терех. – Якщо він не з'явиться, ви будете звільнені! На що, на що, а на це у мене є право. – Боюся, що вже немає, – в'їдливо озвалася вона, – позаяк моя заява про звільнення за власним бажанням ото вже другу годину лежить на вашому столі. Вона постукала пальцем по столу, розвернулася на підборах та попрямувала до виходу. Терех у буквальному сенсі вхопився руками за голову. «Божевільний! Він принаймні усвідомлює, що робить? Він же підписав угоду!» *****Почувши дзвінок зі стільникового, Ващук насамперед зиркнув на номер. Телефонували з Москви. Він відповів. Розмова була нетривалою. – Степан Михайлович? – перепитали на тому кінці. – Я знаю, хто це. – Дуже добре. У зв'язку з цим маю нагадати, що ви підписали угоду. Ващук цього очікував. – Я сплачу неустойку. – Чудово! – вдруге зрадів абонент. – Ваш номер у готелі надалі вільний. Давши «відбій», Ващук набрав летовище. – Будьте ласкаві... Коли найближчий рейс до Москви?.. *****Літак приземлився близько дев'ятої вечора. Ващук їхав через місто, що виблискувало нічними вогнями. Щойно минув дощ, мокрі тротуари відображали різнобарвне сяйво вітрин. У готелі він зажадав той самий номер, знаючи, що йому не відмовлять. У номері було прибрано, та справді після нього начебто ніхто не жив. Він послабив краватку, а тоді вирішив, що саме час зателефонувати. – Це Ващук, – назвався він. – Я вже у Москві. – Авжеж, ми знаємо, – відповіли йому. – Чекайте. За вами незабаром приїдуть. За деякий час пролунав телефонний дзвінок. – Спускайтеся! Авто чекає внизу. У холі його ніхто не зустрів. Він вийшов з готелю. Вулиця була порожня. Лише навпроти входу, припаркувавшись до бордюру, стояла автівка. Відчинилися задні дверцята. Ващук пірнув у пітьму салону. – То де ж ваш кейс? – почув він знайомий голос. Тієї ж миті авто рушило з місця. Ващук позаду був сам. Попереду, поряд із водієм, сидів, здається, молодий дон Корлеоне, якого він минулого разу примусив нести свій кейс від дверей готелю. Допоки очі звикали до темряви, він бачив перед собою лише чорний обрис. Та більше ані пари з уст, неначе поза кейсом не було про що згадувати. Авто виїхало на автостраду й набрало швидкості. Вогні ліхтарів перетворилися на суцільну сліпучу смугу. Раптом юнак повернувся, підморгнувши водянистими очима. – Вам зручно? Відповісти Ващук не встиг. На рівні очей він побачив націлене у нього дуло пістолета з глушником. *****Мертве тіло Ващука було знайдене наступного ранку у глибокому яру обабіч автостради, що сполучає центр міста з одним із мікрорайонів. Слідчий, прибувши на місце події, звернувся до інспектора: – Ви телефонували до амбасади? – Авжеж, безумовно! – І вони вже повідомили родичів? – Вони відповіли, що у нього немає родичів. *****Терех із безсилою люттю вивчав цифри надходжень. Що йому до цих доходів, коли він однаково не в змозі витратити більше горезвісних десяти тисяч на місяць! Вже краще третину, тільки поклали б йому до кишені. Та де там! Він погодився б і на крихти! Увійшла з доповіддю нова секретарка. Йому полегшало на серці. Приємно поглянути! Зовсім інша річ. Він змінив увесь управлінський персонал Ващука. Вони усі були наближені до нього. Тереха дратували їхні пики. Вони геть нічим не були йому зобов'язані. Та, можливо, потай його ненавиділи, так йому завжди принаймні здавалося. Отож! Він задивився: оце так статура! Його Оксана була теж нівроку собі, але свого часу. Ці жінки швидко втрачають привабливість. Нічого не підозрюючи, секретарка нашвидку перегортала сторінками нотатника. Ноги хоч куди. Шкода! Йому вже за п'ятий десяток, саме час на розважливість. Відтепер він лише задивляється на стрункі ніжки. Проте поза цим – ані кроку! Годі з нього! Він примусив себе зосереджено наморщити чоло, коли вже не дбати про справи, то принаймні удавати. Та зовні невимушено шарпнули двері. Під той час, коли він був сповнений моральності, саме нагодилася (кому б спало на думку?) його дружина власною персоною. Терех просяяв. Ще ніколи вона не з'являлася настільки своєчасно. Секретарка поквапно поступилася їй кабінетом. – З якого це дива ти раптом такий щасливий? – підозріливо поглянула Оксана, забувши навіть мету, з якою прийшла. Терех розкрив для неї обійми. Вона з недовір'ям дозволила себе приголубити. На її щасті, Оксана була кістлявою від природи, у такому віці це вже подарунок долі. Ні, разом з тим вони залишалися зразковою парою, хоч і що кажи. – Та вже гаразд, досить підлещуватися! – відсторонилася вона з задоволеним виглядом. – Аби за секретарками не надумав упадати; понабирав, дивлюся, молодих, одна одної вродливіше, – вона насварилася пальцем. – Бачу, дала я хиби. Треба було мені цю справу взяти під свій особистий контроль. – Агов, звідкіля ці ревнощі, люба? Як тобі не соромно? З твоїм-бо розумом!.. – Кажу, не підлещуйся! Любиш ти жіночу стать, правди ніде діти. Вже я тебе добре знаю. А й справді, знала, що казала. Вони самі залюбки до нього липнули. Він не мав ані живота, ані лисини. Постійним бігом підтримував себе у відмінній формі. Лихо не без добра. Коли б не ця нестримна тяга до протилежної статі усіх мастей, хіба він погодився б на подібні жертви? Вона обсмикнула кофтину, зім'яту в його обіймах, та обминула стола. Яка у нього дружина розумниця, зауважив він. Терех жодного разу не пошкодував, що обрав саме її, хоча зраджував їй на кожному кроці. – Зрештою, коли такі у тебе думки, я її звільню. Вона осудливо поглянула йому у вічі. – Не мели дурниць! Він зробив ще одну спробу: пригорнув її до себе та жартома ляснув трохи нижче спини. – Облиш! – ще суворіше відгукнулася вона. – Нам не по двадцять, аби гратися у ці забавки. Справді, подумки він з жалем змушений був погодитися. Вона й не підозрювала, наскільки мала рацію. Оксана роздивилася довкола себе. – Авжеж, ця сволота вміла розвернутися. – Люба! – з докором хитнув головою Терех. Вона пирхнула. – А мені начхати! Подібні речі неможливо пробачити навіть по смерті! Аби так негідно вчинити із своїм кращим приятелем? Безсоромна тварюка! – Оксано! – вдруге Терех похитав головою. – Годі вже тобі! Він однаково не почує. – А шкода. – Але ти і змія! – відзначив він з посмішкою. – Та й ти також… білий, пухнастий. – Якщо це ти вдруге стосовно... – він вказав на двері, за якими зникла секретарка. – Повірю, повірю! Та лише за умови, якщо виділиш обіцяні три тисячі на перлове намисто. – Моя доле! – він застогнав, пригадавши свою обіцянку або точніше, втративши надію, що вона про неї забула. – Три тисячі! А чи не знайшлося щось дешевше? Ти мене вирішила вкрай пограбувати! – Боже милостивий! Чи тобі невтямки? Це ж намисто! Та без нього і не потикайся ніде! Без нього я виглядатиму наче обскубана курка! – додала вона спересердя. – Та на, Господи, на тобі! – змирившись із втратою, він одразу ж витяг із сейфа пачку купюр. – Не забудь лише принести чек! – Неодмінно! – під лад йому докинула вона. Терех важко зітхнув, гроші нагадали йому про обов'язки. Кому, що. – А мені час братися за справу. Вибач, люба. Вичавлюватиму з цієї фірми усе, що дасться. Допоки не з'явилися спадкоємці. – Та вже доклади зусиль! – підтримала Оксана, чмокнувши в подяку за намисто по тому, як сховала гроші. – Тут, вважай, усе наше! Твій Ващук надто багато заборгував нам з тобою. – Авжеж! Випровадивши дружину, Терех мимохідь зронив у бік секретарки: – Зателефонуйте на базу будівельних матеріалів. Мені потрібен чек на три тисячі гривень. Лише чек. У приймальні на нього чекала головний бухгалтер. Ця була молодша за Мирославу років на десять, принаймні, а щодо решти!.. Пропускаючи її поперед себе, він навіть облизнувся. Кокетлива зачіска. Шикарний костюм щільно облягав струнку статуру. Особливо привабливий вигляд ззаду. Блиск! Поза усіляким порівнянням! – М-м… Пробачте, як вас на ім'я? – Катерина, – зніяковівши, назвалася та. Недосвідчена ще. Пусте! З такою працювати куди приємніше. Він звичним поглядом ковзнув нижче спідниці. Та що там порівнювати! – Підготували аналіз витрат? – Одразу, щойно ви мені звеліли. І цілковита налаштованість на співробітництво! Лояльність! Оце він цінував у підлеглих понад усе. Це насамперед, під яким би кутом не дивитися. Він пригадав зухвалі наскоки Мирослави та поквапно відігнав геть ці страхіття. – Сідайте! – запропонував він, посміхнувшись. – То що там у нас? Вона відповіла боязкою посмішкою. – Я поділила витрати на групи. Отут – такі, що мають випадковий характер, тут – тривалий… А також обов'язкові платежі, – вона підсовувала йому одну роздруківку по одній. – Проте, як мені здалося, вас найбільше цікавлять витрати, котрі можна скоротити. Я їх виділила окремо. Мила дівчинка! Терех узяв до рук короткий список. Так, на жаль, надто короткий! Він дійшов прізвища, яке повторювалося двічі. – Шайноха, батько та син. Батькові – пенсія за рахунок компанії, а син… Втім, як на мене, я вже чув про нього. Це бува не той колишній працівник, якого Ващук спершу запроторив за грати, а коли прокинулося сумління, заповзявся опікати з почуття провини? – він глузуючи гмикнув. – Треба ж, як зворушливо!.. Ого! – він навіть спітнів, побачивши цифру. – Це що, на рік? – На місяць. Терех присвиснув. – А я поміж тим змушений задовольнятися десятьма тисячами! Ось куди спливають мої грошики! Та я б за ці кошти краще до Ніцци літав на вихідні! Нівроку! Час зав'язувати з цією добродійністю. Коли стікає термін угоди? – Незабаром, – вона квапливо зазирнула до теки. – Вже за два місяці… До речі! З університету надійшов лист. Хіба ви його не бачили? Звівши окуляри, Терех розтер перенісся. – Так, мабуть, я щось подібне чув, – зізнався він невпевнено. Він зв'язався з секретаркою. – Був лист із Кембріджа? – Я вам про нього доповідала, – нагадала та. – Ще минулого тижня. – То принесіть, – він відпустив та вдруге натиснув кнопку перемовника, – будьте ласкаві. У секретарки були не лише довгі ноги, але й хода мало не з подіуму. Терех перевів погляд з її ніг одразу на листа. – «Любий сер…» Гм… Ви добре знаєте англійську? – Ви дозволите? – люб'язно посміхаючись, запропонувала Катерина. Він посунув листа на край столу. Вона пробігла очима текст. У ньому повідомлялося про успіхи певного студента, у зв'язку з чим керівництву компанії пропонувалося продовжити дію угоди на наступний період. Катерина розтлумачила це Тереху. – Що?! Вона знітилася. – Тут так написано, – запевнила вона, виправдовуючись. – Та пішли вони! Вкупі з «наступним періодом»! Терех мстиво змружив очі. Дружина заразила і його. Та що за пожиток лаятися собі навмання, коли від твоєї лайки нікому ані свербить, ані болить? Інша річ, отой Шайноха, що за його рахунок протирає штани у Кембріджі. Ось чим можна розважити душу! – Ми йому покажемо Кембрідж! Скільки він нам завинив? Катерина вкотре зашаруділа аркушами паперу. Назвала цифру. Відкинувшись на бильце крісла, Терех голосно розреготався. Та врешті зловтішно потер долонями. – Чудово! Довіку йому не розрахуватися. Відкликайте його! Ми знайдемо йому відповідну роботу. Нам саме потрібні землекопи. Або ні, ліпше поставимо його прибиральником. Щокожен прагне у білій сорочці сидіти за столом в очікуванні на свою каву, а тим часом хто ж тоді вбиральнями займатиметься? Отож він у мене потанцює! Ми йому пригадаємо щокожну копійку, витрачену на нього! – Цілком маєте рацію, – з несподіваним піднесенням підтримала його Катерина. – Злодій, син якогось п'янички – це обурливо! Я б давно висловилась, та остерігалася. На мою думку, якщо ваша ласка, у вашого попередника був попросту комплекс провини. Та над нами сміятимуться, не відклич ми його. Прибиральник? Неперевершено! Нарешті він займе те місце, на яке заслуговує! Варто їй підвищити платню, подумки зауважив Терех. Компанії потрібні такі цінні працівники. – Нехай це не ваш безпосередній обов'язок, проте я вважатиму за доцільне, аби саме ви підготували листа. У вас це напрочуд чудово вийде. |