ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ПЕРШАЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА (5)Сніг навесні 1999 року сходив набагато швидше, аніж у дев'яносто сьомому. Сонце розтопило кучугури з країв вузьких тротуарів, на втіху перехожим. Користаючись з вигрівів, господар бару, і той ризикнув винести столики на вулицю. За котримсь із них сидів Ващук, потягуючи пиво, час від часу поглядаючи на годинника та гріючись на сонечку. Бодай би хоч якась тривожна думка цієї миті закралася йому в голову! Навпаки, відталь, пташки, пожвавлення довкола, у бізнесі, як і в житті, вселяли оманливі надії. З боку паркінгу на зустріч із ним поспішав Василь Терех. В окулярах, як його батько, і такий же діяльний. Прізвище зробило свою справу. Завдяки йому пробився в депутати, щоправда, на разі місцевої ради. – Перепрошую! – випалив він з мосту, гепнувшись на розкладний стільчик, що його очікував поряд з Ващуком. – Неймовірні корки! Всі автомобілісти водночас прокинулися від зимівлі та наважилися виїхати на вулицю. Ващук кликнув кельнера. – Пиво? – зиркнув він на Тереха. – Я за кермом! – Я теж. – Але ж ти штраф сплачуєш раніше, аніж постовий назве суму. – Пришлеш мені його поштою, – Ващук замовив ще одне пиво для Тереха. – Справи йдуть в гору? – з погано прихованою заздрістю поцікавився Терех. – Подейкують, ти виграв тендер на постачання газу. – Хто тобі таке казав? – Місто живе плітками. – Ото вже ці плітки!.. – То це не вигадки? – наполягав Терех. – Ні, не вигадки. – Скільки? – П'ятнадцять. – Невже? Радий за тебе! Щоправда, з наступного місяця Росія має на меті збільшити митний збір, Туркменістан теж. Про це тобі відомо? Ціна різко підскочить. – Я це врахував. Місто згідне. Терех знизав плечима. – Що ж, непогано... з одного боку! А з іншого... От якби взяти за нинішньою ціною! Уяви лише, яка вигода. Слід тільки сплатити повну вартість до кінця місяця. П'ятнадцять мільйонів кубів! Є люди, ладні продати. – Незважаючи на квоти? – Незважаючи на квоти. Ващук заперечливо хитнув головою. – Жоден з банків не погодиться надати кредит на такий великий термін. – Визнай краще, ти боїшся ризикувати. – Може, й так, – погодився Ващук. – А нам кредит і не знадобиться. – Нам? – Припустімо, я допоможу вирішити усі твої проблеми. З приятелем поділишся? – Не знаю, що й казати. – По-перше, я маю необхідну суму. Жодного кредиту! По-друге, зводжу тебе з продавцем. А що у тебе? Лише тендер? – Ми з тобою граємося у піжмурки. – Тобто? Ващук знизав плечима. – Ти не пояснив, звідки гроші. – Хіба? Гаразд! Гроші мої. – А твої дорожні штрафи сплачую я! – Згода! Штрафи беру на себе. – Василю!.. – вдруге Ващук заперечливо хитнув головою. – Ні! Мене це не цікавить. – Не ймеш віри? Не віриш у те, що я казав про гроші? – Коли відверто... – Коли вже відверто, ці кошти мені залишив батько. Ще до війни, за Польщі він спромігся нажити собі певний капітал. Скористатися, на жаль, не встиг: перешкодили совєти. Принаймні добре те, що встиг вивезти. Червона Армія вже стояла під містом. Тепер зрозуміло, звідки? Ващук засопів. – Нівроку! Оце так історія! Нізащо б не здогадався! – А ти волів, аби хтось міг здогадатися?.. КДБ, наприклад? Ващук збентежено поскріб себе у потилиці. – Що тебе остаточно переконає? – продовжував Терех. – Гроші на твоєму рахунку?.. Згода! Вчинімо так: ти домовляєшся з постачальником, а я тим часом займаюся переказом коштів. З цією метою ти призначаєш мене виконавчим директором своєї компанії та передаєш мені право підпису. – Прагнеш контролювати процес? – зорієнтувався той. – А хто б не прагнув? Сума чималенька. Ващук мав на думці вкотре щось зауважити, але Терех його випередив. – Не треба: у тебе контрольний пакет, я все знаю. Ващук з посмішкою звів руки догори, демонструючи, що здається. – Та поквапся! – додав Терех. – Аби встигнути, завтра ти маєш вилетіти до Москви. – Сподіваюся, це поважні люди? – Друже мій! Ти забув одну річ. Я ризикую не твоїми – своїми грошима. – Гаразд. Подивимося, що з цього вийде. Коли будуть кошти? – Коли оформимо все у нотаріуса. – Тоді завтра зрання! – У жодному випадку: вже сьогодні! Ващук, мавши намір піти, вдруге сів. – Адже я лечу завтра? – Ти – так. Натомість я мушу сьогодні ж вилетіти до Цюріха. Він здивувався. – До Цюріха? – Звісно, до Цюріха. Гроші ж насправді у Швейцарському банку. А ти гадав, де? Ващук замислився. На думку несподівано збігли слова акушерки. – Чув я, у тридцять дев'ятому Мар'ян Бачинський вивів геть усі активи своєї компанії з-під носа НКВС, за що НКВС неодноразово намагалося з ним поквитатися. Ті гроші були теж переказані до Швейцарського банку. В один і той же час, в один і той же банк. Збіг, чи не так? Терех поправив окуляри та крізь скла пильно подивився йому у вічі. – Послухай-но, Степане! Скільки років ми знаємо один одного? Як тобі таке спало на гадку?! Кому-небудь іншому я би вже давно помежи очі уцідив! Ващук знітився. – Та Господь з тобою! Хіба я що казав? Так, самі фантазії!.. Зрештою, якщо хочеш, я перед тобою вибачуся. – Гаразд, проїхали. Та більше не бажаю про це чути!
Ващук перебував у номері московського готелю, коли задзвонив стільниковий. – Пане Ващук?.. За вами вислане авто. – Дякую, – відповів він. – Я майже готовий. – Покваптеся, будь ласка. Ващук дав відбій та набрав телефонний номер свого офісу у Львові. Зажадав головного бухгалтера. – Мирославо! Кошти надійшли?.. Чудово! З якого рахунку?.. Стривай, хвилиночку! Він занотував номер на готельному прейскуранті й видер аркуш. Підхопивши кейс, зійшов донизу. Біля стойки портьє опустив кейс на підлогу. На нього ввічливо поглянула приємна жінка. – Перепрошую! Мені потрібна адреса цієї людини, – він нахабно потягнув до себе барвистий проспект готелю та швидше, аніж вона встигла йому завадити, великими буквами написав поверх прізвище й ініціали. – Гаразд, – відповіла вона, хутко змирившись із наругою над чудовим проспектом, – ми спробуємо дізнатися. Саме цієї миті з вулиці впевненою ходою увійшов юнак. Як на свій вік цей молодик виглядав занадто поважно у довгому пальті, що було на ньому. Прибулець зиркнув довкола. Ващук здогадався, що це за ним. – Пане Ващук? Поглянувши у його водянисті очі, Ващук запхав кейс просто йому до рук: – Тримай!.. – і враз наказав, не давши схаменутися. – Ходімо! Теж мені, дон Корлеоне! Випередивши його на крок, Ващук більше не міг бачити його очі, проте у цьому, зрештою, не було необхідності. Він усе відчував спиною.
– Тату! Це до тебе, – мовила жінка, прочинивши двері до кімнати. Проценко вже віддавна був на пенсії, роками його ніхто не турбував, і аби з ним зустрітися, не треба було випрошувати дозволу. – Як! Ти вкотре не підстелив серветки? Філіжанка ж-бо гаряча! Тату! Я ж тебе просила! – з серцем вона витерла стіл, однак це не допомогло: слід зберігся, та, мабуть, надовго. Побурчавши, вона залишила їх удвох. Проценко, висохлий дідуган у домашньому халаті, напружуючи зір, марно силкувався впізнати гостя. Ващук наблизився. Старий спробував звестися з крісла, та руки затремтіли, тож він і розмислив. Ващук назвався. – Пригадую, ще б пак! – радо підхопив Проценко. – Ви чоловік Галини Ващук? – Авжеж! – Кого вже дійсно не сподівався будь-коли зустріти! – зізнався він. – Навіть гадки не мав. А у Москві, то й поготів. – Та і я, щиро кажучи, не розраховував. – Так, звісно, – зітхнув той. Хоч і старий, а нічого не забув. – Гаразд, сідайте. Залишок днів Проценко доживав скромно. На голій стіні висів портрет Сталіна. Перехопивши погляд Ващука, він пояснив: – Коли їх розпочали знімати, я забрав додому. Власний ідеал слід обирати лише раз. Допоки Ващук оглядався навколо, він поцікавився: – То що вас привело? Зайшли позловтішатися над немічним старим? – Хибної ви думки щодо мене. – А що ж іще вас спонукало, коли не жадоба помсти? – Помста? – Ващук із презирством посміхнувся. – У жодному разі! Якби я вирішив мстити, ви б уявили, ніби це дозволить вам спокутувати провину. Насправді ви її довіку не спокутуєте. – Тоді що? Ващук відкинувся на бильце стільця. – Гроші, які у тридцять дев'ятому зникли з рахунку компанії Бачинського. Напередодні вступу Червоної Армії. Ви маєте пам'ятати. Старий несподівано розреготався. Майже безгучно, а проте його худі плечі аж здригалися від сміху. Заспокоївся, лише коли дійшло до сліз. Він підібрав їх носовичком. – Що, виплили нарешті? Я знав, що випливуть, рано чи пізно, – він недбало махнув рукою. – Однак це справа минулого. Про неї давно забули. – Тільки не ви! – Я вже на пенсії. Навіщо воно мені? – Аби знати. – Про віщо? Хто переказав ці кошти? Я і без того знаю. – Знаєте? – здивувався Ващук. – Певна річ! Тому я в вас не маю жодної потреби. Це ви маєте потребу в мені. Отож, чого ви хочете від нещасного старого? – Номер банківського рахунку. Той театрально змахнув руками. – О! Це вам дорого коштуватиме! – Назвіть ціну. – А ви ладні заплатити будь-яку? (Ващук завів очі вгору). Гм… А якщо я вас проситиму забути про наші розбіжності?.. – Проценко блиснув зубним протезом та махнув рукою. – Заспокойтеся, цього я від вас вже напевно не зажадаю. Я анітрохи не винен у смерті вашої дружини. – Слухайте, годі вже вам ходити коло та навколо! Може, перейдемо ближче до суті? – Терпіння! Зважте: це ви до мене прийшли, а не я до вас. Та й що ви у змозі взагалі запропонувати? Мені вже нічого не треба. Я однаково незабаром помру. – Тоді про що торг? Проценко помулявся. – Ну, можливо, є хіба лише одна річ, якої прагнеш завжди, а особливо, коли й до гробу недалеко. Не здогадуєтеся? Справедливості! Те, заради чого я поклав роки свого життя. Упевненості, що минули вони ненадаремно. – Вас не образить, якщо я прохатиму висловлюватися дещо виразніше? – Виразніше? Будь ласка! Ось моя умова: якщо гроші опиняться у ваших руках, пообіцяйте повернути їх тому, у кого вони були вкрадені. – А ви вважаєте, у нас з вами однаковий погляд на право власності? – Я завжди підкреслював: радянську владу не слід дурити. – Ага! Відтак, я повинен буду передати їх державі? – Державі? Та хіба ж це радянська влада? Сьогодні до влади прийшов світовий капітал, з яким ми боролися, відстоюючи справжні інтереси трудящих. – Тоді не второпаю, – визнав Ващук. – Ні! Ви маєте віддати їх компартії. Лише там на разі і жива ідея народовладдя. – Отепер зрозуміло: віддати гроші комуністам! – він гмикнув. Проценко ображено знизав плечима. – Як собі хочете! Це моя тверда умова. Ващук завагався. – А, лихо з вами! Ці гроші ще нікого не зробили щасливим. То може, й ваші комуністи з ними швидше маком сядуть. – Отже, згодні? – підбадьорився той. – Кажіть вже ваш номер! – Ви гадаєте, я все тримаю в думці? – Проценко вдруге спробував підвестися, цього разу Ващук прийшов йому на допомогу. Старий, човгаючи ногами, дістався секретера, попорпався серед паперів. – Осьде, візьміть. У себе на колінах Ващук розправив аркуш паперу, отриманий від Проценко, й поклав поряд свій. – То що? – нетерпляче запитав той. Ващук мовчки простягнув обидва аркуші. Проценко порівняв. – Тож я цілком покладаюся на ваше слово. – Як ви здогадалися? – Щодо коштів? Усе надзвичайно просто. Підпис Бачинського був підроблений. Доволі незграбна фальшивка. Проте злодії мали рацію, у ті дні банкам було не до підписів. – Тоді чому ж ви… – Чому я не вдався до жодних кроків? Бачте, не в моїх звичках поспішати розкривати карти. На все свій час. Ось ми й дочекалися, чи не так? – Мені час іти, – Ващук звівся на ноги. З висоти він побачив обрамлену сивиною лисину нікчемного старого, що претендував на славу, й не утримався від спокуси скинути того з п'єдесталу. – Мало не забув! Уявіть, наш син почувається напрочуд відмінно. Аби спіткатися з його очима, Проценко довелося закинути голову. – Він зараз вчиться та не бажає нічого знати, що за плани ви там будували стосовно його долі, – безжально продовжував Ващук. – Як… – прохрипів той. – А втім, не треба. Я сам відповім. Вона його підмінила! – А зрештою це справді так, що не всі новонароджені виживають. Прощавайте! Ви не залишите по собі мемуарів: вам нічого буде писати. |