ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ДРУГАЧАСТИНА ТРЕТЯ (5)Про те, що вона бачила Олеся, Віра випадково обмовилася увечері в ресторані, куди її запросив Філенко за порадою Тереха відвідати саме цей ресторан. Природно, вона й думки про нього не мала, а згадала, щойно побачивши двох черниць, які збирали пожертви на користь бідних. Філенко щедрою рукою вкинув до урни значну купюру. – Вгадай, де я його зустріла! – продовжувала вона. – Біля притулку для безхатьок. Філенко з презирством гмикнув, ховаючи гаманця. – Я попереджав. Там він і скінчить. – Панькається з якимсь стариганом. Вдає із себе брата милосердя. – Певна річ, кого ж йому вдавати?.. І що він тобі казав? – Бракувало ще! Якби він до мене звернувся, я б крізь землю пішла. – Слухай, – Філенко скривився, – маю прохання, не псуй мені апетиту. Знайшли кого згадувати: нашого прибиральника, що упадає за убогим старим. Яке їхало, таке й здибало! – та самому ж було несила утриматися. – Боже, я вмираю, яка ідилія! До них наблизився офіціант, аби прийняти замовлення. – Вже обрали? – з шанобливої постави поцікавився він. Філенко зазирнув до меню. – Що у нас тут?.. Оцей салат… Креветки, будь ласка, та, звісно, шампанське. «Новий світ»?.. Чудово! До креветок добірне шампанське пасує якнайліпше. Офіціант пішов, сховавши нотатник. – Сьогодні матимемо багато неперевершених тостів, – дивлячись на неї щасливими очима, звірився Філенко. – Ні, ти лишень послухай! Справа з опікунством майже виграна! Вважай, три мільйони та уся компанія наші! Отримавши свої гроші, Терех відразу йде у велику політику. Переді мною постає блискуча перспектива. Мабуть, мені доведеться переїхати до Києва. Я його найближча довірена особа. А до того ж, правник. Розумний правник! Знаючий правник! Кмітливий правник!.. Посада помічника депутата мені забезпечена! А далі… Віра запалилася його настроєм та в захопленні дивилася йому в рот. *****Вранці наступного дня Олеся несподівано викликав до себе Терех. Авто, аби відвезти робітників на Гроховську, вже чекало внизу, бракувало тільки бригадира, що затримався у конторі. Олесь не надто був у захваті, свідомий того, що нічого доброго цей виклик йому не обіцяє. Кисле обличчя секретарки переконало його у цьому ще більше. Терех лише накинув на нього оком, та як! Справжній сковуюче крижаний погляд. Олесь почувся украй незатишно. За приставним столом сидів Філенко, сумирний у присутності шефа. Зате Олеся він сприймав, певне, як морську свинку, запрошену на операційний стіл: без зловтіхи, але з цікавістю. Ще хвилини зо дві Терех дозволив йому стирчати посеред килимового хідника, не знаючи, що й гадати. Зазвичай таке очікування вимотує, і Терех, мабуть, про це здогадувався. Та незворушно продовжував просторікувати, звертаючись до Філенко. Олесь не мав права сісти, як той, та не міг піти, як секретарка, що залишила на столі якісь папери для перегляду. Врешт-решт Терех зміряв його нищівним поглядом, зібраним у тонке жало грубими лінзами окулярів. – Скажи-но мені… – розпочав він та затнувся. – Скажи мені, Шайноха, – вдруге звернувся він, смакуючи прізвище, – хто тобі дозволив учора передчасно піти з роботи? То ось у чім річ! Решті воно легко минається. Олесь заходився плутано пояснювати, що сталося насправді. Неочікувано втрутився Філенко. – Він не бреше! Його вчора бачили з якимсь старим біля цього, як його… притулку для безхатьок. Терех сторопіло уп'явся очима в Олеся. – Це так? Ти справді там був?.. Тобі що, ні до чого взятися? Немає роботи, окрім як бавитися дурницею? Від здивування він навіть забув, що мав на меті дати йому доброго прочухана. – Я лише допоміг старому, – відповів Олесь. – Він що, твій родич? – А хіба поривання душі замало? – Що ти там із себе вичавив?.. Поривання душі?.. Гм… Терех з Філенко перекинулися багатозначними посмішками. Олесь прип'яв язика. – Гаразд, – зронив Терех. – Можеш іти! Цей день тобі однаково не залічиться. Хоча йшлося лише про півгодини часу. – А ще коли подібне щось трапиться – так дешево не відбудешся! – докинув навздогін Терех, враз пригадавши, що мав намір всипати йому перцю. Відтак вони залишилися удвох з Філенко. Терех розтягнув губи від вуха до вуха, вишкіривши обидва ряди зубів. – Це ж треба таке вигадати! Поривання душі! – Нехай лікується! – підхопив Філенко, озирнувшись на двері. – Знаєш, чому я зглянувся на нього? – Терех ужив довірчий тон. – Він підкинув мені думку. Де, ти кажеш, знаходиться ця богадільня?.. Безпритульні! Це ж самі низи суспільства! Ось що саме мені потрібно для моєї кампанії! Велич полягає у простоті, Філенко, у спроможності зійти до рівня простого люду. Хочеш побачити, як це робиться?.. Поїдеш зі мною. Та перш за все треба залучити якнайбільше місцевих тузів – аби зацікавити пресу, – пояснив він, натискаючи на кнопку виклику секретарки. *****Терех промовляв просто до камери на плечі у оператора. – Дивіться, тут немає жодного представника правлячої партії, бо їм нічого казати. Ні, вони не приїхали сюди. Їм немає потреби сюди приїжджати. Набагато зручніше усього цього не помічати та жити собі з чистим сумлінням. Ось вони перед вами, обдурені люди, доведені до крайнього зубожіння, викинуті навіть з власних осель, котрі їм подарувала радянська влада. Яка жахлива несправедливість! Новоспечені мільйонери, правлячи країною за допомогою грошей, наживають капітали, що осідають у банках Швейцарії, тоді як прості трудівники, ті, хто забезпечив їм усе це райське життя, самі ледве животіють! Одні їдять чужий хліб та живуть у палацах, просякнутих потом робітників. Зате інші, справжні господарі країни, позбавлені геть чисто усього. Бачинському видалося, ніби він у «Шинкарі» та чує розгніваний голос Леоніда Гаргаля. Він стояв позаду всіх, за плечима ховаючись від камер. Втім, його ніхто й не силкувався знімати. Знімали здебільшого Тереха, який поміж тим розщедрився на подарунки. Ззаду наблизилася жінка з обслуговуючого персоналу, як була, у кухонному фартусі, та закоханими очима подалася поїдати Тереха. – Яка чуйна людина! Як зворушливо він промовляє! Аж до самого серця! Коли Терех виступає, я геть не в змозі слухати без хвилювання! Я його попросту обожнюю! – Перепрошую, як ви на нього щойно казали? – перепитав Бачинський. – Як його на ймення? – Терех! – здивовано відповіла куховарка. – А ви хіба не знали? Його по телебаченню мало не щодня показують. Відразу видно, такий простий, чуйний! На виборах я голосуватиму лише за нього! – Ви самі, даруйте, до якої категорії себе зараховуєте? – поцікавився у Тереха уїдливий газетяр. – Можете хоч зараз ознайомитися з моєю декларацією, – набундючившись, відповів той. – Мені нічого приховувати. У мене немає інших доходів поза скромною платнею. Жодних дивідендів! Компанія, у якій я працюю, насправді мені не належить. – Тоді що вас сюди покликало? Готуєтеся до виборів? – А поривання душі? Чи на вашу думку, ці слова вже нічого не важать у наш прагматичний вік?.. Надто вже кортіло мені привернути увагу громадськості до проблем цих знедолених, так само як інших, що досі не знайшли собі ані даху, ані родини. Я маю на оці тих нещасних дітей, що залишилися сиротами. Хай кожен зробить для них, що може. А я із щирою втіхою вручу оці ключі новому дитячому будинку. Звівши високо руку, він потрусив зв'язкою ключів. З-за спини заплескало в долоні оточення міського голови, даючи приклад решті. Лише Бачинський з-поміж натовпу у відповідь одразу ж зпохмурнів. *****Важко впавши на сидіння «БМВ» поряд з Філенко, Терех витер чоло носовичком. – Отож як тобі моя промова? Філенко обережно зауважив: – Здається, я вже десь чув окремі вислови. Терех не образився. Швидше навпаки, це його розважило. – Уявляєш, мені ці слова навіть посеред ночі на думку збігають. Та повсякчас на краю язика висять, про що б гадки не мав. А тут я вже й слів не добирав. Але ж непогано вийшло? Мабуть, я їх убив на смерть! Як гадаєш?.. Матимуть що пережовувати. Він озвався до водія. – Зупини коло абиякого пристойного закладу. Більш за все мені зараз потрібен ковток добірного вина. Один господар країни відучився чистити зуби, а інший на ногах ледве тримався, я чекав, зараз полізе обійматися. Мене досі нудить. *****Двічі на день дорогою додому та з дому Олесь йшов повз монастир. Цього разу, минаючи браму, він мимоволі поглянув у той бік. Бачинський сидів на лаві, силкуючись полагодити власну тростину. Куплена на паперті палиця не витримала й зламалася. Захоплений цією справою, він і не зауважив, як Олесь постав у нього над головою. – То як, пане Мисак, – запитав той, – не відшукали ще свого онука? Старий спохмурнів. – За одну мить це не робиться. – Як же ви його втратили? – Олесь сів поряд, з цікавістю спостерігаючи за його працею. Бачинський тяжко зітхнув. – Навряд чи вартує щодо цього розводитися, – поміркувавши, він додав. – Та й хто повірив би? Олесь вказав на тростину. – Що, держално відпало?.. Дозвольте, я допоможу. Старий заперечувати не став. Олесь губами затиснув цвяхи та прихопився до молотка, допоки той не розмислив. – Втім, я його жодного разу не бачив. Навіть на фото, – вдруге зітхнув Бачинський, проймаючись до юнака дедалі більшою прихильністю. – Я власного діда теж не пам'ятаю, – процідив Олесь із цвяхами в роті. – Кажуть, якось він напився до нестями, повертаючись додому, впав, пролежав у снігу аж до ранку, підхопив пневмонію та за тиждень віддав Богові душу. – Отакої!.. А батька маєш? – Мій батько… Як на мене, про нього й поготів краще не згадувати, – з гіркотою відповів він. Бачинський змовк. Олесь востаннє вдарив молотком та повернув збиту тростину. – Є! Тримайте! Той з недовірою спробував на міцність – дарма, держак прикипів наглухо. – Не хвилюйтеся, тепер вже не підведе, – з посмішкою запевнив Олесь. – Вправно у тебе це вийшло, – схвально похитавши головою, визнав Бачинський. – Ще б пак! Три роки я навчався цьому в столярних майстернях. У колонії. Брови старого зійшлися край перенісся. Олесь зніяковів: можливо, краще було цього не казати. Він квапливо підвівся. – Гаразд, я піду. Та Бачинський несподівано сам його затримав. – Зачекай! – очима вказав на лаву. – Сядь іще! Олесь підкорився. – Коло чого ви там пораєтеся на Гроховській? – Ви ж самі бачили. – Бачив, проте… А ремонт навіщо? – Звеліли дати блиск. За чутками, вілла має піти під дитячий будинок. – Ти ба!.. – Бачинський замислився. – Тільки блиск? Олесь знизав плечима. – Справжній ремонт надто коштовний. Подейкували, ніби Терех мав намір влаштувати у ньому казино. Та через брак тих самих коштів довелося відмовитися. Бачинський спершу здивувався. – Тереху не стало коштів на ремонт?.. А втім, виборча кампанія… Розумію! На це йому знадобиться купа грошей. – Взагалі-то, на банківському рахунку компанії лежать якісь… – Олесь невизначено скривив губи, – три мільйони. – Нівроку, а ти кажеш! Це ж грубі гроші, – додав той, як справжнісінький пан Мисак. – Так, але торкнутися їх він не в змозі сам, без акціонерів. Хіба що… – він пригадав підслухану розмову поміж Вірою та Філенко. – Хіба що доможеться опікунства. – А він вирішив домогтися опікунства? Олесь вкотре знизав плечима. – Справа в суді. – У вас усі штукатури знаються на тому, що діється у директорському кабінеті? – Я не штукатур, я прибиральник. Бачинський спрямував на нього зацікавлений погляд. – Гаразд! А… чому ти скривився, кажучи: «якісь три мільйони»? – Тому, що ніхто й гадки не має насправді, що це за гроші. Тобто, звідки надійшли, ясна річ, відомо: з Швейцарського національного банку. Якраз про це знає кожен. Та понад тим, більше нічого. Бачинський долонею затулив очі. – Боже милостивий! – прошепотів він. – Ось воно! Правди не сховаєш, вона завжди виступає наяв, рано чи пізно. Гжегоже, Гжегоже! Тепер ти бачиш, до чого усе це призвело? Під його нерозбірливе мимрення Олесь розмірковував, чи слід йому цієї ж миті підвестися й нечутно піти, чи, може, дочекатися, допоки старий повернеться на землю. Але, враз спохопившись, Бачинський рішуче ляснув себе по колінах та, спираючись на відремонтовану тростину, сам підвівся з лави. – Приходь ще коли-небудь! – зронив він. – Буду радий тебе бачити. *****Зумисне поволі, начебто насилу долаючи сходинки, Бачинський зійшов на ганок. Та вже біля вхідних дверей озирнувся. Олесь зник. Тоді вдруге, однак цього разу значно прудкіше, спустився донизу та обігнув будинок. Тут, на задньому дворі було тихо й відлюдно. Одне єдине хирляве деревце розпростерло гілки над сараєм, що слугував за склад для інвентаря та продовольства: внизу був льох. Сюди мало хто заглядав – хіба часом обслуговуючий персонал. З кишені Бачинський видобув стільниковий телефон. Номер зберігався у пам'яті. На іншому кінці пролунав знайомий голос. – Пані Розенблюм! – звернувся він. – Будьте ласкаві, з'єднайте мене з Радкевичем. У львівському офісі Радкевича задзвонив телефон. Секретарка, побачивши номер на визначнику, блискавично перемкнула абонента на директорський кабінет. – Пане директоре! – схвильовано повідомила вона у слухавку. – На лінії Грац. *****Після сигналу «відбій» Радкевич, не відкладаючи слухавки, зв'язався із секретаркою та доручив з'ясувати адресу головного претендента на спадок Ващука. На ранок він вже телефонував судді від імені свого клієнта. – Радкевич?.. – здивовано перепитала суддя. – Щось я про вас раніше ніколи не чула. – Я лише зрідка займаюся подібними справами. – Так? А втім, мені байдуже. Гаразд, приїжджайте пополудні. Я вас прийму. *****Щоразу, зводячи очі та приспускаючи окуляри, суддя озирала за чергою обох відвідувачів, немов в очікуванні на якусь репліку, навіть якщо той на протязі усього часу не розтулив і рота. Власне, останнє стосувалося лише позивача, адвокат, той навпаки, сипав словами, ані на мить не поступаючись ініціативою. Єдине, що їй вдавалося, то це час від часу на знак згоди хитати головою. – Мій клієнт бажає офіційно внести протест супроти призначення опікуном пана Тереха, – продовжував Радкевич. – Ми вважаємо, що позаяк пан Терех балотується у народні депутати Верховної Ради, участь у виборчій кампанії не залишить йому часу займатися іншими справами, а надто виконувати обов'язки опікуна, які він має на меті перебрати на себе. Поза тим, ми заявляємо, що мій клієнт відразу ж після вступу у свої права має намір насамперед звільнити пана Тереха з посади виконавчого директора. З цього ж приводу. Втім, є також інший мотив. Якщо ваша честь дозволить, я хотів би звернути увагу вашої честі, що фінансовий стан компанії, м'яко кажучи, вкрай незадовільний. Здогадуюся, що пан Терех пояснив це саме відсутністю у нього достатніх прав. У нас є інше пояснення. Пан Терех використовує її грошові кошти для підтримки власної кандидатури на майбутніх виборах. Ми вважаємо, панові Тереху ще належить пройти поважну аудиторську перевірку, яку мій клієнт збирається зажадати. Та оскільки результати можуть бути непередбачувані, до її завершення я б не радив вашій честі, якщо мені, звісно, дозволено радити, виносити будь-яку ухвалу у цій справі. Наголос, зроблений Радкевичем на словах «не радив», зрештою подіяв. Суддя занервувала, щоправда, намагаючись видати це за роздратування. – Я візьму до відома усе, сказане вами, – сухо виголосила вона. – Хоча надалі маю до вас прохання таки утриматися… – О, вельми шкодую та уклінно прошу мені вибачити! З мого боку ані подобини більше не станеться. Обіцяю! Та відтепер можна було каятися скільки завгодно. Він не мав ані крихти сумніву, що попередження потрапило достоту в ціль. Суддя задоволено хитнула головою. |