ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ДРУГАЧАСТИНА ТРЕТЯ (6)До брутальних манер Тереха Філенко звик, в усьому іншому, на його думку, це була цілком мила людина. Допоки справи йшли в гору, не втрачав самовладання з якихось дрібниць, залюбки сміявся, міг пожартувати, поцікавитися його успіхами у жіночої статі (звісно ж, маючи на увазі Віру). Але тут немов на цвях наступив. Філенко мовчав, аби не потрапити під гарячу руч. Щоправда, Терех про нього геть забув. Увесь гнів він передусім спрямував на суддю. Згодом узявся за давніх ворогів. – Знаю, хто тут доклав руку! Підступи Мельника! Вирішив помститися за свій програш? Гадав, я розуму не доберу, звідкіля вітер? Гаразд! Тепер начувайся! – Стривайте! – не втримався Філенко. – Можливо, річ не в ньому: можливо, річ у виборах? – Конкуренти? – Терех зневажливо махнув рукою. – Заспокойся! Самі вони б нізащо не донишпорилися. Це все Мельник! Лише він зі своєю усюдисущою шпигункою, більше нікому. Пригадай, як вони мені фірму засвітили! Ще й за блазня виставили мене з цією дискетою. Зглянувся я тоді на них! Отож тепер нехай сухарі сушать! Час за все відповісти. Він нахилився до перемовника. – З'єднаєте мене із слідчим управлінням! – допоки секретарка шукала номер, він відкинувся на бильце крісла та мстиво примружив очі. – Годі! Начувайтеся! Зараз ми вам влаштуємо! У динаміку перемовного пристрою відгукнувся чоловічий голос. Терех квапливо схопив слухавку. – Як там прізвище цього слідчого? – раптом запитав він, прикриваючи її долонею. – Тобто, котрий займається підпалом?.. Філенко знизав плечима. – Як же його?.. – болісно згадував Терех. – Дідько, забув! Та вже гаразд! Він привітався, поминувши звернення. – Це Терех… Пам'ятаєте мене? Ви просили зателефонувати, у разі чого. Голос був схожим. Скидалося на те, що він натрапив на того самого слідчого. Добре було б, а інакше доведеться виплутуватися. – Що-небудь ще зникло? – незворушно поцікавився той. – Швидше, навпаки, – переможним тоном відповів Терех, – дещо ми відшукали. – Слухаю вас. – Гадаю, вас зацікавить певна особа. Та мабуть, буде краще за все, якщо я надішлю вам світлину. Покажете її охоронцеві. *****Побачивши Олеся крізь прочинені двері, секретарка повабила його пальцем. – На Гроховську вже не повернешся? – На Гроховській робота закінчена, – відповів той. – Мені звеліли з'явитися сюди. – От і добре! У такому разі, тримай пакет. Відвезеш у слідче управління. Знаєш, де воно знаходиться?.. Віддаси особисто до рук. Там усе вказано. Прибувши на місце, Олесь відразу попрямував до чергового. – Я маю пакет у 316-у кімнату, – він дістав конверта, показуючи. Черговий зняв слухавку. – До вас кур'єр з компанії «Дари надр»… Гаразд! – поклавши слухавку, він повернувся до Олеся. – Зачекай тут. Звідти за хвилину спустяться. Слідчий (звісно ж, це був слідчий!) у цивільному одязі стрімко минув «вертушку» та вибіг просто на нього. – З «Дарів надр»? – поглядом ковзнувши по уніформі, перепитав він. – Давай-но сюди, що у тебе там. З мосту розірвавши конверта, він вивчаюче прикипів до світлини. Те, що усередині була світлина, Олесь побачив і звідси. Проте хто на фото, зрозуміти було неможливо. Слідчий забрався кабінки чергового й заходився комусь телефонувати. – Назаре? – почув Олесь його голос. – Слухай, треба змотатися у «Гетьман» та розшукати охоронця, що чергував того дня… Пусте, як не баритимешся, то встигнеш. У мене в руках світлина, покажеш йому… Ну ж-бо, спускайся хутчіш. Зауваживши, що Олесь досі тут, він запитливо подивився крізь скло. – Розписатися? Та Олесь лише заперечливо хитнув головою і під його пильним поглядом рушив до виходу. Цієї миті він вже знав, хто на світлині. Будь у конверті його власне фото, слідчий відреагував би зовсім інакше. Отже, там було фото Іванки. *****Олесь зателефонував з першого-ліпшого таксофона, щойно він опинився на вулиці. Чоловічий голос відповів, що Іванки вдома немає. Її стільниковий лежав у нього на ліжку. Тоді він поїхав до офісу. Зійшовши з трамваю, зробив ще одну спробу – марно. Залишивши хол слідчого управління, він потрапив під дощ, який не припинявся дотепер. І хоча його вітрівка була з капюшоном, йому так і не спало на гадку з нього скористатися. Коли він повернувся в офіс, у нього було мокре волосся, наче після купання, а обличчям струменіла дощова вода. Та досі дошкуляла тривожна невизначеність. Він ухитрився вкотре зателефонувати, непомітно спустившись донизу, де стояв телефон-автомат. Однак цього разу взагалі ніхто не брав слухавки. Олесь пошкодував, що не залишив повідомлення через її батька. Принаймні, аби вона чекала на його дзвінок. *****Невгамована тривога супроводжувала його на протязі усього шляху додому – аж доти, доки він не побачив карету швидкої допомоги, що зупинилася навпроти притулку для безхатчиків. Водій після випавшого дощу знічев'я протирав ганчіркою забризкані вікна. Зрівнявшись із брамою, Олесь за звичкою повернув голову, та нікого не зауважив. Він пройшов би повз не зупиняючись, проте його погляд впав на лаву, що на ній востаннє вони сиділи з Бачинським. Знайома тростина самотньо лежала на тому ж місці. Він різко завернув у двір та вибіг на ганок. Збирався вже подзвонити у двері, та вони виявилися незамкненими. Він увійшов. Коридор спорожнів, так само як і подвір'я. Зате в одній з кімнат було справжнє стовпотворіння. Олесь негайно попрямував туди. Хворий лежав на ліжку, навколо нього метушилися двоє чоловіків у білих халатах. Старший за віком очима вказав помічникові: – Давай-но його сюди. Той, схожий більше на практиканта, присунув кардіограф. Помітивши, що старий розплющив очі, лікар зазначив: – Ага, боїтеся померти? Отже, вам є, що втрачати! Їх оточив натовп, Олесеві довелося протиснутися крізь нього. Бачинський зупинив на ньому цілком свідомий погляд. Услід за цим поглядом лікар озирнувся. – Ви хто йому будете?.. Онук? Бачинський повабив його пальцем. Олесь нахилився над ліжком. – Не дозволяй їм мене забрати. Нічого зі мною не трапилося. Це усе від хвилювання. Практикант підтяг дроти кардіографа. Тоді вручив Олесеві дешевий годинник, знятий із зап'ястка хворого: – Потримайте у себе. Проглянувши кардіограму, лікар знизав плечима. – А проте варто було б доправити вас до лікарні, – зауважив він у роздумах. – Хоч і що кажи, вік. – Мені вже краще, – запевнив Бачинський. – І навіщо було зчиняти стільки галасу? Лікар збив шийку ампули. – Вашу руку! На разі я зроблю вам укол. Запахтіло ліками. По чому він просто у себе на колінах виписав рецепт. – Якийсь час йому потрібен спокій. У лікарню хочете їдьте, хочете ні, а полежати доведеться. Доглянули б ви за ним, чи що? – з докором звернувся він до Олеся. – Я догляну, не бійтеся, – втрутилася сестра Марія, повставши у того з-за спини. Лікар задоволено хитнув головою. – От і добре! Слухайтеся сестри, пане Мисак. Він закрив валізку та повз Олеся попрямував до виходу, вкотре пильно подивившись йому у вічі. Олесь близько хвилини простояв нерухомо. Його змусили почутися вкрай незручно. Він неначе й справді був у чомусь винен. Попри усе обережно перевірив, чи не стежить хто за ним, та й собі позадкував, мало-помалу відступаючи до дверей. У ліжка хворого залишилася сестра Марія. Олесь вибіг на вулицю, він ще мав попередити Іванку. *****Полізши до кишені за ключем, Олесь несподівано натрапив на годинника Бачинського. Отакої! Це ж треба, згадати про нього лише коло дверей свого помешкання! Почуття провини отримало вагому підставу. Слід неодмінно занести їх завтра, дорогою на роботу, вийти раніше, аби мати час зазирнути до притулку. От коли б знаття, що вранці виблисне сонце, і останньої миті він вирішить залишити на вішаку вітрівку, а з нею заразом і годинника? Удома він знайшов стільниковий телефон, який залишила йому Іванка, і вкотре спробував додзвонитися. Лише тепер її номер був зайнятий, та не просто зайнятий, а зайнятий постійно, неначебто забули покласти слухавку. Додзвонитися йому пощастило лише наступного ранку. Він упізнав чоловічий голос та пообіцяв собі витягнути з нього максимум того, що можливо було витягнути. На питання, чи можна Іванку, чоловік – вочевидь, разом з тим її батько, – відповів запитанням: – А хто її питає? Олесь зрадів. – Вона вдома? Прошу, покличте до телефону. Це вкрай важливо! – На жаль, вона не в змозі підійти, – хрипко відказав той. – Щойно її забрала поліція. Олесь прип'яв язика, запхав слухавку до кишені й подався на роботу. Хтозна, можливо, котрийсь і помітив би зміну у поведінці, та що було кому до того? Кого цікавить прибиральник? Він витрушував сміття з кошиків, коли Терех, з байдужим виглядом оминувши його коридором, завернув до вбиральні. Олесь, навпаки, простежив за ним зосередженим поглядом. Терех зник за дверима. Олесь скинув оком навсібіч: нікого. Тоді витяг з кишені брюк стільниковий телефон та набрав номер. У приймальні пролунав дзвінок. Секретарка зняла слухавку. – Компанія «Дари надр», – відповіла вона безпристрасним тоном. – Слухаю вас. – Прошу пана Тереха, – прикриваючись долонею, звернувся він російською. – Вибачте, але він кудись вийшов. Вас не надто обтяжить зателефонувати хвилин за десять? – Боюся, що я не матиму такої можливості. Розшукайте його! Це вкрай терміново. Секретарка майже поступилася. – Як вас відрекомендувати? – Я з газової біржі. – Гаразд, я спробую, – розгублено погодилася вона. – Зачекайте біля телефону. Олесь не послухався й натиснув на «відбій», давши їй десять секунд, аби підвестися з-за столу. Секретарка виткнулася до коридору та закрутила шиєю. – Не бачив, куди подівся Терех? Він вказав у бік дальнього крила. Вона подалася у вказаному напрямку, почергово зазираючи до усіх кабінетів. Натомість Олесь дав спокою кошику для сміття та за її плечима зробив крок до приймальні. У своєму розпорядженні він мав лічені хвилини. У приймальні нікого не залишилося. З відкладеної слухавки ніби здалеку, ледве чутні, долинали короткі гудки. Він штовхнув двері до директорського кабінету й одразу ж попрямував до шафи. Розкрив обидві стулки. Барсетка лежала на тому ж місці. Розстебнувши «блискавку», Олесь витяг низку ключів. Котрий від автівки, він вже знав. Наступні два, мабуть, від помешкання. У колонії його навчили розпізнавати. Залишилося ще два, несхожих на решту. Це й були ключі від сейфів. Не так багато. Добре, що тільки два. Поки він зробив зліпки, один ключ, другий... Табло годинника попереджало, що час іти. Та як на біду, ще й застряг замок у барсетці. Залишити її розкритою, означає викликати підозру. Без метушні, наказав собі Олесь. Він вже повернувся до приймальні. Слухавка невтомно продовжувала посилати слабкі сигнали в тишу порожньої кімнати. Враз хтось рвучко потягнув на себе двері. Олесь сполотнів. Та й недаремно: на порозі виріс охоронець. З-за його плечей вистромила носа секретарка. – А ось і він! – вигукнула вона. Охоронець зміряв його підозріливим поглядом. – Що ви робили у кабінеті директора? Олесь спробував вигадати час. – Пробачте? Запитати вдруге той не встиг: саме з'явився чільник служби охорони. – Нема чого дурня з себе клеїти! – брутально втрутився він з порогу. – Нумо, витрушуйте кишені!.. Хутко, кому кажу! – правив він своє, підстібаючи Олеся. Олесь неохоче витяг з кишені стільниковий телефон. Чільник поклав на місце слухавку, що лежала на столі. – Хто вам щойно телефонував? – з півоберту поцікавився він у секретарки, яка досі стирчала у нього за плечима. – Хтось із газової біржі. Терміново зажадали пана Тереха. Той чомусь зиркнув на Олеся, потім із загадковим виглядом потягнувся за стільниковим телефоном та натиснув кнопку повторного виклику. На столі у секретарки задзвенів телефон. Чільник озирнувся. На його губах грала посмішка. Поклавши слухавку, він суворо обвів Олеся оком. – Гаразд, то що у вас там далі?.. – не чекаючи, допоки той до останку виверне кишені, нетерпляче дав знак охоронцеві. – Допоможи йому, обшукай його! Цієї миті увійшов Терех. Здивований, він закляк на порозі. – Що тут відбувається? Ніхто йому не відповів. Побачивши, що охоронець обшукує Олеся, він замовк. Щільно притискаючи долоні, той обмацав Олеся від верху до низу. До рук охоронцеві потрапила коробка з відбитками. Охоронець відкрив та показав чільникові. Олесь вже ні на що не сподівався. – Маєте якісь ключі? – звернувся чільник до Тереха. Терех розгубився. Чільник очима вказав на його кабінет. Терех ляснув себе по лобі. – Авжеж, звісно! – То принесіть їх сюди, будь ласка. Ніби намагаючись компенсувати свою тимчасову нерозторопність, Терех стрімко переступив поріг та за мить повернувся з барсеткою. Чільник приклав ключі до зроблених відбитків. Тоді показав відібрані два Тереху. – Серед них є ключі від сейфів. Маєте сейф? – Певна річ! Він повернув Тереху ключі. – Прошу відчинити. Терех повів їх до кабінету. Відчинив сейф. Усередині було ще одне відділення. – І це також, – ззаду зажадав чільник. Терех відкрив. На верхній полиці лежали пачки грошей. Він насупив брови. Від побаченого охоронець навіть присвиснув. Олесь відчув, як опора усувається у нього з-під ніг. – Чудово! – відзначив чільник. Терех уважно придивився до Олеся, ніби вперше його побачив. Його очі випромінювали живу цікавість. Так Терех ще ніколи на нього не дивився. Це був цілком інший погляд, у якому не залишилося ані крихти ненависті. Свою ненависть він вже задовольнив. Була тільки щира зацікавленість кимось, кого він по-справжньому пізнав лише тепер. Чільник служби охорони повернувся до підлеглого. – Викликайте поліцію! – наказав він. |